Поняття, мета і значення доказування

Кримінально-процесуальне доказування — це здійснювана в правових і логічних формах частина кримінально-процесуальної діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, Що полягає у висуванні можливих версій щодо системи юридично-значущих обставин кримінальної справи, у збиранні, перевірці та оцінці доказів за цими версіями, а також в обґрунтуванні на досудовому слідстві достовірного висновку про доведеність вини особи та його подальше обстоювання у судових стадіях процесу. Доказування є стрижнем кримінально-процесуальної діяльності, воно має в ній найбільшу "питому вагу". За влучним висловом П. А. Лупінської, доказування становить "серцевину кримінально-процесуальної діяльності".Діяльність із доказування вини особи здійснюється на виконання обов'язку, який дістав назву "тягар доказування". У вітчизняному кримінальному процесі тягар доказування покладено на сторону обвинувачення.За своєю гносеологічною сутністю кримінально-процесуальне доказування є різновидом пізнання людиною дійсності. Тому в ньому застосовуються з урахуванням специфіки всі закони і категорії сучасної гносеології.Водночас кримінально-процесуальне доказування не є науковим в тому розумінні, що воно:1) не ставить за мету пізнання закономірностей розвитку природиі суспільства (пізнавальну діяльність спрямовано на з'ясування обставин конкретного діяння);2) не може тривати нескінченно, воно обмежене процесуальними строками;3) здійснюється спеціальними суб'єктами за допомогою специфічних засобів, у визначеній кримінально-процесуальним законом формі.Однак кримінально-процесуальне доказування має і багато спільного з науковим пізнанням, передусім з історичним, бо досліджують подію минулого.Сукупність правових норм, які регламентують порядок доказування у кримінальних справах, становить підгалузь кримінально-процесуального права — доказове право. До його системи належать:1) норми глави 5 КПК "Докази", що регулюють загальні положення доказування: поняття доказів; предмет доказування; способи збирання доказів; правила оцінки доказів; процесуальні джерела доказів;2) норми-принципи кримінального процесу — вільна оцінка доказів; всебічність, повнота й об'єктивність дослідження обставин справи, презумпція невинуватості;3) норми, якими врегульовано права та обов'язки учасників кримінального процесу в частині доказування, — наприклад, право обвинуваченого, потерпілого та інших заінтересованих учасників процесу подавати докази; обов'язок органу дізнання виконати доручення слідчого про провадження слідчих та оперативно-розшукових дій;4) норми, які регламентують провадження слідчих і судових дій та інших процесуальних дій зі збирання та перевірки доказів (глави 12,14-18, 26 КПК);5) норми, що встановлюють підстави і порядок прийняття та обґрунтування процесуальних рішень (наприклад ст. 131 КПК: "коли є досить доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою,слідчий виносить мотивовану постанову про притягнення цієї особи як обвинуваченого").Суперечливим у вітчизняній юридичній літературі є питання щодо мети доказування, здійснюваного у кримінальному процесі.Традиційною є концепція, згідно з якою метою доказування є об'єктивна істина. Цю концепцію побудовано на двох марксистських тезах:1) світ може бути пізнано;2) практика є критерієм істинності пізнання.Однак останнім часом ця концепція дещо похитнулася (особливо в Росії після запровадження суду присяжних) у зв'язку з появою концепції практичної достовірності, за якою метою доказування визнають достовірність знань, що дає можливість прийняти обґрунтоване рішення у кримінальній справі.Противники об'єктивної істини стверджують, що:• її сучасні прибічники обстоюють ідеологію інквізиційного кримінального процесу. З об'єктивною істиною тісно пов'язаний постулат про те, що жоден злочин не повинен залишатися нерозкритим,а винний — непокараним. Саме тому відсоток розкриття злочинів у Радянському Союзі становив понад 90 (за рахунок приховування злочинів від обліку);• вимога щодо встановлення об'єктивної істини є красивою на папері, але такою, що рідко реалізується на практиці.Певна річ, концепція об'єктивної істини є вразливою як з теоретичного, так і з практичного погляду.Теоретична вразливість цієї концепції полягає в тому, що вона дійсно виправдовує інквізиційну конструкцію процесу. Остання передбачає встановлення істини будь-якими засобами ("мета виправдовує засоби").У практичному плані концепція об'єктивної істини є неприйнятною через те, що вона оперує абстрактними схемами, тоді як під час провадження у кримінальній справі треба керуватися прагматичними міркуваннями. Навіть у філософії, де істина є одним із основних понять, однозначно й остаточно не вирішено, що вона є. Процес наближення до істини є нескінченним, що є неприйнятним для провадження у кримінальній справі, де існують жорсткі часові межі — процесуальні строки.Істину визначають як відповідність знань дійсності. Однак досліджувана дійсність вже в минулому. Тому матеріальні та ідеальні сліди є лише фрагментами дійсності, які скласти докупи вдається далеко не завжди. Окрім того, необхідно, щоб знання про дійсність були об'єктивними. Така вимога може зумовити безкінечний ланцюг отримання знань, що часто є неможливим в межах процесуальних строків.Про об'єктивну істину в кримінальному процесі можна вести мову як про пізнавальний ідеал, якого треба прагнути, але не завжди досягають (таке розуміння мети доказування збігається із загальним визначенням мети як бажаного кінцевого результату людської діяльності). Нормативно визначити мету доказування неможливо. Врегулювати можна тільки шлях до її досягнення, яким є процедура доказування.Доказування має кримінально-правове та кримінально-процесуальне значення.Кримінально-правове значення полягає в тому, що:— тільки завдяки доказуванню можна встановити, чи мав місце злочин і якою є його кваліфікація;— доказування забезпечує реалізацію такої кримінально-правової категорії, як кримінальна відповідальність.Кримінально-процесуальне значення доказування:— правильне його здійснення дає змогу забезпечити реалізацію прав і законних інтересів всіх учасників кримінального процесу;— всі питання, які виникають під час провадження у кримінальній справі, можна вирішити лише на підставі достовірно встановлених у ході доказування обставин;— участь заінтересованих суб'єктів у доказуванні є гарантією реалізації принципів кримінального процесу (зокрема, принципів змагальності, забезпечення права обвинуваченого на захист, презумпції невинуватості);— докази є підставою для прийняття всіх процесуальних рішень у кримінальній справі (доведеність вини підсудного покладено в основу вироку суду — ст. 327 КПК).ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 3:1. Кримінально-процесуальне доказування здійснюється в правових та логічних формах.2. Сукупність правових норм, які регламентують порядок доказування у кримінальних справах, становлять підгалузь кримінально-процесуального права — доказове право.3. Об'єктивна істина як мета доказування у кримінальному процесі є пізнавальним ідеалом.4. Доказування має як кримінально-процесуальне, так і кримінально-правове значення.

Предмет доказування. Межі доказування. Достовірність, належність і допустимість доказів

Published by Admin on Сб, 09/17/2011 - 17:23

Предмет доказування (статті 64, 23 КПК України) — це сукупність передбачених кримінально-процесуальним законом обставин, які по­трібно встановити по кожній кримінальній справі і які мають правове значення для правильного вирішення справи по суті. При проваджен­ні досудового розслідування і розгляді кримінальної справи в суді підлягають доказуванню: 1) подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину); 2) винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину; 3) обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обви­нуваченого, пом'якшують та обтяжують покарання; 4) характер і роз­мір шкоди, завданої злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння; 5) причини та умови, які сприяли вчиненню злочину.

Перелік обставин (предмет доказування) є загальним, оскільки: по-перше, перераховані обставини підлягають доказуванню як на ста­дії досудового розслідування, так і на стадії судового розгляду; по­друге, названі обставини є основою не тільки обвинувального висновку, але й вироку, постанови (ухвали) про закриття справи; по-третє, ці обставини підлягають доказуванню у кожній кримінальній справі. За­гальний предмет доказування при розслідуванні та вирішенні кримі­нальної справи по суті конкретизується та доповнюється обставинами, які орган дізнання, слідчий та суд мають встановити відповідно до змісту диспозиції статті КК, за якою було порушено кримінальну спра­ву та/або притягнуто особу як обвинуваченого. Предмет доказування має специфічні особливості у провадженнях стосовно справ про зло­чини й суспільно небезпечні діяння неповнолітніх (статті 433, 448 КПК), осіб, які захворіли після вчинення злочину на душевну хворобу або вчинили суспільно небезпечні діяння в стані неосудності (статті 417, 420 КПК). Із предметом доказування тісно пов'язане поняття меж доказуван­ня по кримінальній справі. Предмет і межі доказування співвідносять­ся між собою як мета і засіб її досягнення. Межі доказування визна­чають глибину, ступінь дослідження обставин справи, коло, обсяг доказів та їх джерел, необхідних для цього. Під межами доказування слід розуміти такий обсяг доказового матеріалу, який забезпечує на­дійне, достовірне встановлення всіх обставин, які входять до предме­та доказування, та правильне вирішення справи. Отже, у кримінальній справі має бути встановлено необхідну та достатню сукупність доказів, інтегративною властивістю якої стане формування внутрішнього пере­конання суб'єкта, який веде кримінальний процес, про наявність чи відсутність обставин, що входять до предмета доказування. Неправильне визначення меж доказування у справі може потягну­ти за собою звуження чи безпідставне розширення самого процесу. Звуження меж доказування призводить до того, що деякі обставини, які входять до предмета, будуть недостатньо досліджені через прога­лини в доказовому матеріалі або ж їх не можна буде визнати встанов­леними внаслідок недостатньої глибини їх дослідження, що не забез­печує надійності висновків. Безпідставне розширення меж доказуван­ня веде до невиправданої надмірності доказової інформації, тобто збирання доказів, які не стосуються справи або встановлюють обста­вини, що вже надійно доведені. На кожній стадії кримінального процесу може відбуватися уточ­нення меж доказування. Це залежить, з одного боку, від можливості та обґрунтованої необхідності зміни слідчим і прокурором кваліфікації злочину під час розслідування або змісту висуненого обвинувачення в цілому, з другого — рухливість меж доказування пов'язана із зма­гальною конструкцією здійснення кримінального судочинства, яка на тій чи іншій стадії має більшу або меншу питому вагу. Тому, наприклад, за волевиявленням сторони обвинувачення та сторони захисту можуть бути змінені межі доказування у стадії судового розгляду відповідно до ст. 299 КПК щодо обсягу доказів, які будуть досліджуватися сто­совно тих обставин справи та розміру цивільного позову, які ніким із сторін не оспорюються (скорочене судове слідство), але такого інсти­туту в стадії досудового розслідування кримінально-процесуальне за­конодавство не містить. Кожен доказ у кримінальному процесі має бути наділений власти­востями достовірності, належності та допустимості, із наявністю яких закон пов' язує можливість використання доказів для встановлення обставин, що входять до предмета доказування. Достовірність доказів (внутрішня властивість) означає, що їх зміст, тобто самі фактичні дані, мають бути не лише істинними, а й узгодженими з доказами всієї су­купності, яка сформована по кримінальній справі. Отже, достовірність доказів — це їх обґрунтована істинність. Належність доказів — це та­кож внутрішня їх властивість, через яку у суб'єкта доказування ви­никає можливість встановлювати наявність чи відсутність обставин, що входять до предмета доказування в справі, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Тобто належ­ність доказів — це така властивість, яка належить до їх змісту та ха­рактеризує наявність зв'язку між доказовою інформацією та обстави­нами, що підлягають доказуванню.

Допустимість доказів — це властивість, яка робить їх придатними для доказування в кримінальній справі. Вона визначається наявністю належних процесуальної форми, способу і порядку їх отримання та належного суб'єкта одержання доказової інформації. Отже, закон встановлює такі умови визнання доказів допустимими: 1) докази по­винні бути отримані належним суб'єктом, який правомочний прово­дити процесуальні дії, що спрямовані на збирання доказів; 2) докази мають бути сформовані з дотриманням законодавчих вимог щодо кон­кретної процесуальної форми (ч. 2 ст. 65 КПК); 3) докази повинні бути одержані належним процесуальним способом із дотриманням відпо­відної процедури (ст. 66 КПК); 4) при їх збиранні мають додержувати­ся гарантовані Конституцією та іншими законами України права лю­дини і громадянина. Слідчий, прокурор, суд можуть визнати доказ недопустимим як за власною ініціативою, так і за клопотанням сторін. Виключення доказів оформлюється відповідною постановою, а у ви­падку заявлення клопотання про це учасником процесу і наявності до того підстав — загальною постановою про задоволення клопотання і виключення доказів. Характер порушення процесуальної форми при збиранні доказів має істотне значення для визначення їх недопустимості. Суттєвим по­рушенням кримінально-процесуального закону, наслідком якого є офіційне визнання доказу недопустимим, є таке порушення, яке пере­шкоджало або могло перешкодити всебічному, повному та об'єктивному розслідуванню кримінальної справи; законному та обґрунтованому вирішенню її судом по суті; чи таке порушення, яке перешкоджало або могло перешкодити реалізації права особи на захист. Суттєві порушен­ня, що допущені при збиранні доказів, не можуть бути усунені шляхом проведення додаткових процесуальних дій. Тобто повноцінність до­казу при наявності суттєвих порушень закону при їх формуванні за будь-яких обставин відновленню не підлягає.

Поняття і види доказів. Властивості доказів.

Кримінально-процесуальні докази — це фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ч. 1 ст. 65 КПК). класифікація доказів: 1. Залежно від відношення до обставини, що підлягає доказуванню: а) прямі; б) непрямі. 2. Залежно від обставин, що обтяжують чи пом'якшують відповідальність: а) обвинувальні; б) виправдувальні. 3. За джерелом відомостей (за цією обставиною класифікуються як докази, так і їх джерела): а) первинні; б) похідні. Прямі докази безпосередньо вказують на обставину, що підлягає доказуванню, або ж на її відсутність. Наприклад, якщо свідок у своїх показаннях повідомив, що він бачив, як Карпенко І. П. близько 20-ї години 11 січня 2002 р. біля входу в парк ім. Б. Хмельницького вдарив металевим прутом по голові Павлюка Д. В., який від цього удару впав і більше не піднімався, забрав у потерпілого шапку, годинник і гаманець, після чого зник, то це буде прямий доказ, бо він безпосередньо вказує на саму злочинну дію, час, місце, спосіб її вчинення, на того, хто вчинив цю дію і на особу потерпілого. Якщо ж при обшуку в квартирі Карпенка І. П. буде знайдено металевий прут, шапку, годинник і гаманець Павлюка Д. В., то ці речові докази будуть непрямими, бо ще треба за допомогою судової експертизи, пред'явлення для впізнання, допитів та інших слідчих дій довести, що вони мають стосунок до події злочину. Непрямі (побічні) докази також мають важливе значення, але користуватись ними складніше. Треба, щоб вони були тісно взаємопов'язані, створювали систему доказів, в якій кожний непрямий доказ був би, так би мовити, кільцем нерозривного ланцюга. Обвинувальні докази вказують на те, що злочин було вчинено саме даною особою, а також на наявність обставин, що обтяжують відповідальність. Виправдувальні докази свідчать, що самої події злочину не було, або що певна особа до неї не причетна. Наприклад, алібі є прямим виправдувальним доказом. Первинні докази та їх джерела ще називають першоджерелом. Це, наприклад, показання свідка-очевидця, оригінал документа. Якщо ж свідок дав показання з чужих слів, це — похідний доказ, причому закон вказує, що якщо показання свідків базуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути допитані. Якщо ж джерело повідомлених свідком даних невідоме (свідчення за чутками тощо), вони не можуть бути доказом. Те саме стосується і показань потерпілих, підозрюваних, обвинувачених. Копія документа є похідним джерелом доказів. Звичайно, при провадженні в кримінальній справі, як і в будь-якій іншій сфері людського пізнання, треба намагатися користуватися першоджерелами. Але і похідні докази та джерела доказів можуть бути корисними, цінними засобами процесуального пізнання, зокрема при перевірці повноти і правильності джерела (наприклад, показань свідка-очевидця, потерпілого, обвинуваченого, оригіналу документа)1.