М. Бойчук та його школа

Народився М. Бойчук у селі Романівці на Західній Україні ЗО жовтня 1882 року, в багатодітній селянській родині. Мистецтво почав вивчати 16-річним юнаком у Промисловій школі Львова. Далі — студія в Краківській академії мистецтв, яку закінчив 1905 року. До 1907 року продовжував навчання в Мюнхенській академії мистецтв у Франца фон Штюка, того самого, котрий навчав В. Кандинського і П. Клее. На стипендію від митрополита Андрія Шептицького відвідав деякі міста Італії — Венецію, Падую, Флоренцію, Мілан, де ознайомився із багатовіковими мистець­кими традиціями.

У 1911 році приїхав до Львова, де вже другий рік працював музей національного мистецтва, створений на базі церковного музею, ос­нову якого склали старі українські ікони, рукописи, стародруки. Бой­чук став наглядачем експозиції, але ненадовго. Успіх його праць на виставці в Салоні Незалежних у Парижі 1910 року сприяв визнанню його як видатного митця нового візантійського стилю і знавця серед­ньовічних розписів. Його запрошують до Києва реставрувати старо­винні фрески та мозаїки.

Мистецькі погляди М. Бойчука формувались на зламі століть під впливом тогочасного стилю модерн, що захоплював і надихав творчу молодь усієї Європи. Він прагнув створити свою концепцію відрод­ження усіх видів українського мистецтва починаючи з архітектури. Для цього, вважав художник, необхідно зібрати здібних чоловіків і працювати з ними, прикрашаючи церкви та інші громадські будівлі, виконувати фрески й мозаїки, вирізати на дереві та камені, ліпити з глини горщики і вази, малювати темперою образи. А дівчат залучати до вишивання, виготовлення мережив, килимів. Прагнення Бойчука перетворити все середовище мешкання свого народу пов'язане із загальноєвропейським рухом, спрямованим на пошуки великого сти­лю. Подібно до Г. Нарбута та інших українських митців, чиє станов­лення припало на кінець XIX — початок XX ст., він поєднував євро­пейську культурну орієнтацію з відданістю завданням національно-культурного відродження.

Його спроби створити національну школу живопису спиралось на селянське походження, почуття національної ідентичності, глибокої поваги до традицій свого народу.

Прагнучи впровадити в мистецтво нову емоційність, він особливо захоплювався спонтанністю та експресивністю наївних мистецьких форм. На відміну від тогочасних російських неопримітивістів, що орієн­тувались переважно на міський лубок, інтерес Бойчука до народної творчості ґрунтувався на вивченні фольклору, а також київської і га­лицької іконографії. Використовуючи у своєму малярстві "при-мітивістські" засоби, Бойчук творить спокійний, лагідний, упорядко­ваний світ.

Його метою був пошук Великої Традиції, архетипних моделей ук­раїнської культури, що можуть бути відкриті лише на підставі вивчен­ня минулого. У своїх лекціях, публічних та приватних дискусіях з аван­гардистами, з їхньою естетикою "розриву з минулим" він підкреслю­вав, що нема нічого нового під сонцем, найновіше це те, що найбіль­ше забуте.

У ті роки важливою проблемою розвитку художнього процесу в Україні був пошук сучасного національного стилю. Серед творчої інте­лігенції вона розглядалась по-різному. Одні бачили її вирішення у зверненні до української теми в мистецтві — зображенні національ­ного типажу, картин української природи, давньої архітектури, націо­нальної символіки, мотивів орнаменту. Інші — у створенні варіанта українського модерну. Бойчук вважав, що виявлення національної форми по-справжньому пов'язане не стільки з сюжетом, скільки з його композицією, колористичним звучанням. Проблему національ­ного стилю він пов'язував з давньоруським мистецтвом, з правосла­в'ям, що відіграло таку важливу роль у становленні культури візан­тійського кола. У візантизмі він вбачав і національні корені україн­ського мистецтва, від них і відштовхувався.

Поряд з уже відзначеним впливом українського фольклору та візан­тійських традицій художник чимало взяв із ґрунтовного вивчення ас­сирійського, єгипетського, греко-римського мистецтва. У Мюнхені та Парижі він познайомився із символізмом, фовізмом, кубізмом, експресіонізмом та іншими напрямами. Однак Бойчука не цікавили пошуки новизни заради самої новизни, розрив з основними закона­ми мистецтва, стрибки в майбутнє. Приглядаючись до експериментів інших, він обрав свій власний шлях. Його ідеалом стало монумен­тальне мистецтво.

Бойчук не лише пов'язав українське мистецтво з мистецькими іде­алами Західної Європи, з вимогами сучасності, а й відновив перервану лінію еволюції українського мистецтва.

Монументальне мистецтво не обмежувалось виключно церковним малярством. Воно прийняло нові засоби, нові канали контакту з ма­сами глядачів — через розписи громадських споруд, театральних залів, будинків культури, через станковий живопис.

Бойчук та його учні розписали Луцькі казарми, селянський сана­торій Хаджи-Бей, що на березі Чорного моря, та Червонозаводський театр у Харкові. Особливо цікавими були розписи Бойчука і най­ближчих його учнів у новозбудованому Червонозаводському театрі. У 1933—1934 рр. були розписані його велике і мале фойє. Фрески М. Бойчука "Свято врожаю" та В. Седляра "Індустріалізація" площею 25 м² кожна містилися на стінах великого фойє. І. Падалка виконав фреску "Відпочинок", О. Павленко — "Фізкультура і спорт". Ці менші фрески (по 14 м²) прикрасили мале фойє. Після арештів Бойчука, Седляра і Падалки фрески спочатку було закрито, а потім знищено.

Бойчук працював і як театральний художник. Ця сторона його твор­чості маловідома, оскільки ескізи не збереглися, а кількість фотознім­ків обмежена. Разом із Л. Курбасом він працював на молодотеатрівській сцені над трьома виставами. В ескізах до вистави В. Винниченка "Чорна Пантера і Білий Ведмідь" він свідомо нівелював усі прикмети побуту. Це настроювало глядачів на "космічний" масштаб подій і водночас примушувало відчувати й "космічний холод" експерименту, який про­водився перед їхніми очима. Відмова від традиційного оформлення павільйону, широке застосування сукон, використання суворої гами кольорів — все це було новим для українського декораційного мис­тецтва, відповідало пошукам європейської сценографії.

Починаючи з 1929 року, так званого "року великого перелогу", ставлення до бойчукістів у СРСР змінилось. Ярлики, які їм навішува- ли, залежали від чергових завдань політичних кампаній. БойчукіЬтів звинувачували в "релігійності" їхнього мистецтва, в націоналізмі, фор- малізмі, "буржуазно-куркульській спрямованості" творчості. У 1036 році художника заарештували. В останній раз Бойчука бачили (ріля руїн Михайлівської церкви, куди він нерідко приводив своїх студентів, викладаючи візантійське мистецтво. 16 липня 1937 року М. Бойчука разом із групою його учнів було розстріляно. |

Формально митця реабілітували у 60-ті роки. Але лише в 1991 іЬоці у Львові вдалося організувати його першу за 70 років ретроспектив- ну виставку і видати каталог. !

Школа бойчукістів залишила глибокий слід не лише в монумен­тальному мистецтві, пов'язаному із архітектурою, але й вплинулф на декоративно-прикладне мистецтво і народні промисли. У кераміїці в цьому напрямі працювала О. Павленко, в килимарстві — Г. КолоЬ та І. Падалка. Високого мистецького рівня у графіці досягли О. Мах­новська, С. Налепинська-Бойчук, О. Довгаль, В. Седляр, Т. Бойчук, М. Котляревська та ін. У станковому живописі бойчукісти досягли значних успіхів: у них чудова монументальна врівноважена компсізи-ція, вишукана ритмічність ліній, теплий і м'який колорит, щось дуже відчутне і специфічне — подібно до української народної пісні. \

Незважаючи на обставини, в яких працював М. Бойчук, його творЦість та школа належать до визначних явищ світового мистецтва. !

_{96 і}

Всесвітньо відомим скульптором став українець Олександр Архи-пенко (1887—1964). У 1908 році він переїхав до Парижа, зблизився з Пікассо, Браком, розробив і втілив принципи кубізму в скульптурі. Потім він перебрався в Берлін, де відкрив художню школу, а з 1923 року жив у Нью-Йорку. У скульптурі "Оголена, що стоїть" (близько 1921 р.) обличчя, груди та стегна жінки не виступають, а поглиблені в матеріал, демонструючи новаторський підхід Архипенка до скульп­тури. Відмовившись від класичного розуміння форм, він зобразив опуклості за допомогою западин. Скульптор створив жіноче тіло в геометричних формах і надав йому ілюзії руху, зіставивши живі біо­логічні лінії та жорстку геометрію. Стегна та нижня частина торсу жінки орієнтовані в один бік, а плечі розгорнені в протилежному на­прямку. Таке поєднання різних точок зору було характерним для ку­бізму. Витвору притаманні риси фігуративного і абстрактного мис­тецтва. Стилізована форма жіночого тіла начебто виростає з дерев'я­ного блоку дерева теплого червонуватого кольору. Скульптури Архи­пенка завжди перебувають у динамічному стані, форми прагнуть ста­ти правильними, однак у них завжди відчувається первісність, неза­вершеність, автентичність. Незважаючи на те, що Архипенко не зміг повернутися в Україну, він до останніх своїх днів підтримував зв'язки з батьківщиною.

ПОП-КУЛЬТУРА ТА її РОЛЬ У ФОРМУВАННІ ЕСТЕТИКИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XX СТОЛІТТЯ