1.2. Сутність поняття «структура економіки»

Економіка — це система суспільного відтворення, що історич­но склалася у межах окремої країни. Вона являє собою сукупні­сть взаємопов'язаних ланок та упорядкованих зв'язків, які забез­печують її стійкість і цілісність.

Структуру економіки можна розглядати у вузькому і широко­му значенні. У вузькому значенні це — комплекс галузей з вироб­ництва товарів і послуг з відповідними технологічними і міжга­лузевими зв'язками. В широкому значенні це поняття охоплює не тільки пропорції виробництва, а й форми його організації та управ­ління, механізм державного ринкового регулювання.

Структура економіки — це співвідношення між сферами ви­робництва, яке виражає господарські пропорції, стан суспільного поділу праці. Вона являє собою сукупність стійких зв'язків між елементами системи, що забезпечують його цілісність і тотож­ність самому собі, тобто збереження основних властивостей при різких зовнішніх і внутрішніх змінах. Це поняття вживається для вираження всіх господарських пропорцій і сукупності стійких зв'язків виробництва, які забезпечують його цілісність. Структу­ра суспільного виробництва виміряється як натуральними, так і вартісними показниками (валовий внутрішній продукт, чисель­ність зайнятих, вартість основних фондів (основного капіталу)). Вона характеризується такими пропорціями:

1. відтворювальними — між виробництвом засобів виробницт­ва і виробництвом предметів споживання, у використанні валово­го внутрішнього продукту на заміщення спожитих засобів вироб­ництва і особисте споживання і нагромадження;

2. галузевими — співвідношення між різними галузями еко­номіки;

3. територіальними — у розміщенні виробництва по окремих економічних районах;

4. зовнішньоекономічними — ввезення і вивезення продукції різних галузей і районів у зарубіжні країни.

Перехід до ринкової економіки з усієї гостротою поставив проблему структури економіки та шляхів її перетворення. Тут

228

виявилося, що це — досить складне і багатопланове поняття. Во­но включає в себе, насамперед, соціально-економічну структуру економіки, яка характеризується формами власності на засоби виробництва, і організаційно-економічну структуру, що визнача­ється співвідношенням різних форм організації виробництва. Іс­нує виробничо-технологічна структура економіки, яка є вира­женням внутрішньої організації продуктивних сил, тобто спів­відношення матеріального виробництва та сфери послуг, про­мисловості і сільського господарства, виробництва засобів вироб­ництва та виробництва предметів споживання, добувних і оброб­них галузей господарства. Вона характеризується питомою вагою наукомістких та високоекономічних галузей економіки — галу­зей з повільним оборотом капіталу (суднобудування, ракетно-космічна техніка тощо) та галузей зі швидким оборотом капіталу (виробництво товарів широкого вжитку, пріоритетні галузі агро­промислового комплексу, сфери побуту і торгівлі).

Система ринкової економіки для утвердження своєї власної структури потребує не лише роздержавлення та приватизації за­собів виробництва, які забезпечують перетворення відносин влас­ності, становлення багатоманітності форм власності, а й демоно­полізації економіки, перебудови її організаційно-економічної структури, створення величезної кількості самостійних товарови­робників, тобто ринково-конкурентного середовища. Разом з тим перетворюється виробничо-технологічна структура економіки шля­хом першорядного розвитку наукомістких та високотехнологіч-них галузей, пріоритетного розвитку споживчого сектору еконо­міки, тобто сільського господарства, легкої і харчової промисло­вості, соціальної сфери. Звичайно, це зовсім не означає недооцін­ки важкої промисловості. Вона була і буде базою для розвитку всієї економіки, у тому числі і її споживчого сектору. Мова йде про істотні зміни співвідношення між важкою промисловістю і споживчим сектором економіки на основі науково-технічного прогресу, застосування сучасних технологій тощо.

Категорія «структура економіки» — це не статична, а динаміч­на категорія, що розвивається. Новий етап науково-технічної ре­волюції, що розгорнувся в другій половині XX ст., зумовив гли­боку структурну кризу в усіх країнах, в першу чергу розвинутих. Це не звичайна циклічна криза, а стадіальна, тобто криза, пов'я­зана з переходом до нової фази соціально-економічного розвитку. Сутність нинішньої структурної кризи полягає у переході від пе­ріоду індустріалізації до постіндустріальної епохи. Парадигма структурної перебудови на постіндустріальній основі передбачає

229

перетворення елементів сфери послуг на компонент продукту ма­теріальної сфери (інформація, програмне забезпечення), галузевої структури економіки у міжгалузеві комплекси (агропромисловий, інвестиційний, інноваційний тощо) з характерною функціональ­ною роллю; перенесення центра ваги структурних змін на якіс­ний рівень (індустріалізація сільського господарства, сфери по­слуг, інформаційні технології тощо).

Одним із головних напрямів структурних зрушень у самому матеріальному виробництві є істотна зміна співвідношення між добувними, сировинними і обробними галузями шляхом рішучо­го переходу до ресурсозберігаючої технології, істотного зростан­ня інтелектуальних, наукомістких галузей, тобто галузей, де дуже висока питома вага висококваліфікованої праці, високих техно­логій, використання досягнень науки і техніки.

Прискорене зростання питомої ваги сфери послуг у структурі суспільного виробництва — це закономірний процес, характер­ний для всіх розвинутих країн. Він є показником високого рівня розвитку продуктивних сил, продуктивності суспільної праці, ко­ли все менша частка зайнятих у сфері матеріального виробництва забезпечує створення такого обсягу матеріальних благ, який не лише задовольняє потреби населення своєї країни, а й забезпечує величезний їх експорт в інші країни. Разом з тим високий рівень продуктивності суспільної праці забезпечує вивільнення робочої сили зі сфери матеріального виробництва і переливання її у сфе­ру послуг. У США і країнах Західної Європи цей процес почався ще в 1960-х pp., а в Японії — у 1970-х pp. Докорінна зміна спів­відношення між сферою матеріального виробництва і сферою по­слуг, тобто сферою нематеріального виробництва, визначає якіс­но нову структуру економіки та критерії оцінки її ефективності.

Економіка України в кінці XX ст. характеризується структур­ною кризою, яка поєднує в собі тривалу стагнацію в традиційно важливих галузях і секторах виробництва, тоді як нові галузі мо­жуть розвиватися прискореними темпами. Крізь структурні кризи проходили всі країни ринкової економіки. Якщо за умов вільної конкуренції переливання капіталу, а з ним і структурні зрушення відбулися під «дією гри вільних сил», то бурхливий розвиток продуктивних сил в епоху НТР і високий ступінь монополізації економіки висунули необхідність активного втручання держави в процеси структуроутворення. На державних і міждержавних рів­нях розробляються програми підтримки. Розвитку й модернізації традиційних галузей та регіонів спеціалізації із застосуванням кредитних, податкових, бюджетних підойм регулювання. Визна-

230

ним шляхом подолання структурних криз є концентрація ресур­сів у найперспективніших підприємствах уражених кризою галу­зей, їх реструктуризація і технологічне оновлення, підвищення рентабельності виробництва за рахунок економії на витратах, зо­крема на трудових. Умовою такого виходу є банкрутство недіє­здатних за нових умов підприємств і вивільнення робочої сили.

В Україні спостерігається трансформація структури економіки через структурну кризу, а саме — стадія структурного спаду з усіма характерними ознаками: тривале падіння ефективності ви­робництва, в тому числі продуктивності праці та норми прибутку в матеріальному виробництві. У сфері послуг ці тенденції прояв­ляються слабкіше, а норма прибутку зростає, що означає пере­розподіл ресурсів виробництва на її користь; зростання ролі сек­тору домашніх господарств (індивідуального виробництва) у ство­ренні доданої вартості; порушення у фінансовій сфері та у відт-ворювальному процесі — знецінення найманої праці, скорочення внутрішніх заощаджень, державний борг.

Проте у структурній кризі, як і у всякій іншій, стадія спаду повинна змінитися піднесенням. Основою для такого переходу повинна бути стратегія державного структурного регулювання. Метою структурної трансформації повинен бути безперервний розвиток продуктивних сил суспільства, і особливо — людський розвиток на базі зростання, а також економічно обґрунтованого і соціально справедливого розподілу доходу.