2.10. Ринок праці та забезпечення ефективної зайнятості

Ринок праці — це система суспільних відносин, що ґрунту­ється на товарно-грошових засадах у сфері розподілу, обміну і використання робочої сили. Це — властивий ринковій економіці засіб залучення робочої сили до економічної системи через певні форми її руху відповідно до структури суспільних потреб. Завдя­ки ринковим механізмам формується економічний простір, в якому взаємодіють роботодавці і наймані працівники. Ринок пра­ці та його кон'юнктура визначаються сукупним попитом на ро­бочу силу та сукупною її пропозицією. Суб'єктами ринку праці виступають роботодавці, наймані працівники, а також посеред­ники між ними — державні, профспілкові та інші організації, які забезпечують їх взаємодією.

Сукупний попит — це загальна потреба господарства у най­маній робочій силі. Вона залежить від кількості робочих місць у галузях економіки, інтенсивності структурних і технологічних зрушень у ній, характеру інноваційної та інвестиційної політики, руху робочої сили тощо. Сукупний попит визначається загаль­ною кількістю укомплектованих і вакантних робочих місць в усіх сферах економічної діяльності. Ефективний попит формується тією кількістю робочих місць, яка є економічно доцільною і забезпе­чує продуктивну зайнятість населення з відповідною винагоро­дою за результати трудової діяльності. Якщо сукупний попит на робочу силу значно перевищує ефективний, це свідчить про по­ширення непродуктивної зайнятості.

Сукупна пропозиція робочої сили визначається чисельністю економічно активного населення, яке працює або активно шукає роботу. Поточна пропозиція включає такі категорії населення: пра­цівників, які прагнуть змінити місце роботи; офіційно зареєст­рованих безробітних; осіб, які працюють або прагнуть працювати на умовах вторинної зайнятості. Збалансований стан ринку праці характеризується відповідністю попиту і пропозиції.

На ринку праці існують різні форми безробіття. Основними з них є: фрикційне, структурне і циклічне безробіття. Фрикційне без­робіття зумовлено пошуком або очікуванням роботи. Структур­не безробіття виникає під впливом структурних зрушень в еко­номіці, спричинених запровадженням досягнень науково-техніч­ного прогресу, вдосконаленням територіально-галузевих пропорцій господарства, змінами в структурі споживчого попиту.

201

Загальне регулювання ринку праці здійснюється через вплив держави та суто ринкові механізми. Головна мета такого регулю­вання — досягти якомога повнішої відповідальності між попитом на робочу силу та її пропозицією на ринку праці в професійно-кваліфікаційному, галузевому, територіальному розрізах, забез­печити продуктивну зайнятість населення. У цьому аспекті важ­ливим є формування гнучкого ринку праці, який характеризуєть­ся високою мобільністю робочої сили, широким вибором сфери прикладання праці, різноманітністю форм зайнятості населення, гнучкістю режимів роботи.

Сформувалися різні моделі ринку праці. Японська модель ґрун­тується на відносинах «довічного найму», які передбачають зай­нятість працівника на одному підприємстві до досягнення пен­сійного віку. У разі скорочення обсягів виробництва зменшується тривалість робочого часу, працівники переводяться за їхньої зго­ди в інші структурні підрозділи цього підприємства. Американсь­ка модель ринку праці передбачає високу децентралізацію зако­нодавства про зайнятість населення, питання щодо регулювання працевлаштування населення вирішуються самостійно кожним штатом. Будь-які скорочення обсягів виробництва супроводжу­ються масовими вивільненнями робочої сили, значна частина якої самостійно веде пошук прийнятної роботи. Внаслідок цього безробіття має досить високий рівень. Статус безробітного дає право на одержання необхідної матеріальної допомоги. Шведська модель ринку праці характеризується активною політикою зайня­тості населення, спрямованою на попередження зростання безро­біття. Держава активно втручається у процеси руху робочої сили, здійснює підтримку зайнятості у пріоритетних сферах економіч­ної діяльності, забезпечує соціальний захист населення.

Таким чином, кожна держава формує свою модель ринку пра­ці, виходячи зі специфіки власного соціально-економічного роз­витку, національних традицій, особливостей державної економіч­ної політики. В Україні формування національного розвитку пра­ці відбувається в складних соціально-економічних умовах. Тому ринок праці має особливості, спричинені перехідним характером економіки.

Основними сучасними тенденціями українського ринку праці є: збереження низького рівня попиту на робочу силу в усіх секто­рах економіки; перевищення пропозиції робочої сили над попи­том на неї; поширення нерегламентованої зайнятості; невисока місткість ранку праці; значна питома вага офіційно зареєстрованих осіб з високим рівнем професійно-кваліфікаційної підготовки.

202

Новим соціальним явищем в українській економіці є вивіль­нення працівників (тобто їх скорочення за ініціативою адмініст­рації підприємств та організацій) з різних галузей народного гос­подарства. За останні роки щорічно обсяги вивільнення ста­новили 240—254 тис. чол. Причому майже половина з них рані­ше працювали в галузях промисловості. Значне вивільнення ро­бочої сили відбувається на транспорті і у зв'язку, в торгівлі і гро­мадському харчуванні, будівництві, науці і науковому обслуго­вуванні, в освіті.

Попит на робочу силу, зумовлений вакантними робочими міс­цями, утримується на низькому рівні, хоча спостерігається тен­денція до його зростання. У 2000 р. в цілому по всіх галузях еко­номіки додатковий попит на робочу силу становив 68,2 тис. чол., збільшившись порівняно з 1997 р. майже у 2 рази. Понад 40% цього попиту припадає на галузі промисловості, 10 % — на буді­вництво, 9,5 % — на житлово-комунальне господарство, 5,4 % — на транспорт і зв'язок. У територіальному розрізі високими тем­пами попит зростав у Волинській та Івано-Франківській облас­тях, Києві.

Нині в Україні реєструється щорічно близько 1 млн безробіт­них, серед них жінки становлять близько 60 %, молодь у віці до 28 років — понад 30 %. За 1993—2000 pp. чисельність осіб, не­зайнятих трудовою діяльністю, зросла майже у 5 разів, а чисель­ність офіційно зареєстрованих безробітних — у 9 разів.

За останні роки в Україні значно посилилась регіональна ди­ференціація показників зайнятості населення та безробіття. За даними 2000 р. середній рівень зареєстрованого безробіття по Україні (4,2 %) перевищено у 16 областях. Це такі області, як Чер­нівецька, Вінницька та Дніпропетровська (4,3 %), Черкаська (4,5 %), Кіровоградська (5,1 %), Полтавська (5,3 %), Івано-Фран­ківська (5,6 %), Чернігівська (5,8 %), Київська, Львівська та Закар­патська (6,1 %), Волинська (6,2 %), Сумська (6,5 %), Тернопіль­ська (7,0 %), Рівненська (7,2 %), Житомирська (8,1 %). У решті областей цей показник перебував у межах 0,8 — 4,0 %. Найниж­чий він був в Одеській області (1,1 %), у містах Києві та Севасто­полі (0,8 %).

Враховуючи те, що зареєстроване безробіття не відображає його реального стану, органами державної статистики визнача­ється рівень даного показника за методологією Міжнародної ор­ганізації праці (МОП). Згідно з нею до складу безробітних відно­сяться громадяни у віці 15—70 років (зареєстровані та незареєст-ровані у державній службі зайнятості), які одночасно задоволь-

203

няють трьом умовам: не мали роботи (прибуткового заняття); про­тягом останніх чотирьох тижнів шукали роботу або намагалися організувати власну справу; впродовж найближчих двох тижнів були готові приступити до роботи, тобто почати працювати за плату за наймом або на власному підприємстві. Виходячи з цьо­го, фактичний рівень безробіття в Україні у 2000 р. становив 11,7% до кількості економічно активного населення у віці 15— 70 років. При цьому найбільшим він був у Кіровоградській, Мико­лаївській, Сумській, Тернопільській, Херсонській, Хмельницькій та Чернівецькій областях (від 14,0 до 17,3 %), а найменшим — в Автономній Республіці Крим, Вінницькій та Донецькій областях, Києві (від 8,5 до 9,6 %).

У 2000 р. найвище навантаження на одне вакантне робоче міс­це (розраховується як співвідношення чисельності незайнятих гро­мадян, що реєструються у державній службі зайнятості, до загаль­ної кількості вакантних робочих місць) було в областях: Рівнен­ській — 91 осіб, Тернопільській — 87, Житомирській — 79, Львів­ській — 74, Закарпатській — 58, Чернівецькій — 56, Волинській — 55, Івано-Франківській — 46 осіб. У середньому по Україні цей по­казник становив 17 осіб на одне робоче місце. Найменше наван­таження спостерігалось в Одеській та Харківській областях — 10 осіб, Луганській — 9, Донецькій — 6, Києві — 2, Севастополі — 1 особа. Покращання показників зайнятості населення і зменшен­ня рівня зареєстрованого безробіття у 2000 р. було зумовлене пев­ною стабілізацією в економіці країни та зростанням обсягів про­мислового виробництва і обсягів реального ВВП, збільшенням інвестицій в основний капітал.

За останні роки в Україні відмічається тенденція до зростання середньої тривалості безробіття — від 6 місяців у 1996 р. та 8 мі­сяців у 1997 р. до 11 місяців у 2000 р. Це одна з ознак застійних явищ на ринку праці, подолати які необхідно з тим, щоб попере­дити втрату робочою силою її професійно-кваліфікаційних харак­теристик. Значна частка незайнятих не реєструється в державній службі зайнятості, оскільки не розраховує на успішне працевлаш­тування відповідно до своїх соціально-професійних орієнтирів. Значна частка громадян надає перевагу самостійному пошуку ро­боти через засоби масової інформації, шляхом звернення до ад­міністрації установ та організацій.

Окремі громадяни ведуть пошук джерел доходів як нелегальні трудові мігранти. Подібні форми є для населення своєрідними соціальними амортизаторами, за рахунок яких вони виживають у складних соціально-економічних умовах. При цьому держава втра-

204

чає не тільки кваліфіковану робочу силу, а й можливість напов­нення соціальних фондів.

В Україні значна увага приділяється розвитку всіх напрямів активної політики зайнятості. Позитивні зрушення на ринку пра­ці у 2000—2001 pp. значною мірою зумовлені розгортанням ак­тивних програм сприяння зайнятості населення. Серед них особ­ливого поширення набули інформаційні, профорієнтаційні пос­луги, працевлаштування соціально незахищених верств населен­ня на заброньовані робочі місці, сприяння самозайнятості, прове­дення професійного навчання незайнятих осіб. Державною прог­рамою зайнятості населення України на 2001—2004 рр. передба­чається активне створення нових робочих місць в усіх сферах економічної діяльності. На 1 січня 2001 р. отримали позику для розгортання підприємницької діяльності 367 безробітних, у тому числі 192 особи — у сільській місцевості; загальна сума позик становила понад 1,8 млн грн. Значно активізувалася профорієн­таційна робота серед незайнятого населення. Цей вид послуг одержує понад половини осіб, які перебувають на обліку держав­ної служби зайнятості. У таких областях, як Кіровоградська, Лу­ганська, Одеська та Хмельницька профорієнтаційні послуги на­даються понад 80 % осіб, які перебувають на обліку в службі зайнятості, що значно перевищує середні показники по Україні. Безумовно, це позитивно вплинуло на працевлаштування насе­лення. Зокрема, у Рівненській, Сумській, Івано-Франківській, Чер­нівецькій областях чисельність працевлаштованих через службу зайнятості зросла за останній рік у 1,5—2 рази. У цілому по Україні чисельність незайнятого населення, якому надавалися профорієнтаційні послуги, у 2000 р. зросла порівняно з 1999 р.

на 23,5 %.

Покращання кількісних показників працевлаштування не означає адекватних якісних змін, особливо в плані досягнення відповідності між потребою роботодавців у робочий силі та її пропозицію з боку найманих працівників. На жаль, подовжується підготовка кадрів за професіями, яких не потребує ринок праці або з яких відчувається їх надлишок. Це стосується таких профе­сій як фахівців з бухгалтерського обліку, підготовкою яких за­ймаються вищі навчальні заклади; оператори електронно-обчислювальних машин; окремі технічні спеціальності, попит на які значно знизився за останні роки. З боку регіональних центрів зайнятості недостатньо вивчається реальна потреба у кадрах вузь-копрофільної спеціалізації для галузей нематеріального вироб­ництва. Досить низькою залишається привабливість громадських

205

робіт, які можуть розглядатися як засіб тимчасового працевлаш­тування осіб, не спроможних конкурувати на ринку праці.

Радикальне покращання ситуації на ринку праці України може бути досягнуто лише на основі загального економічного підне­сення в державі, що зумовить зростання внутрішнього попиту на робочу силу, її вартість, а отже — і якісно нового режиму відтво­рення цього елементу національного багатства країни. І ця зале­жність сьогодні чітко відстежується саме в територіальному роз­різі. Найгірша ситуація за основними параметрами зайнятості на ринку праці відзначається на депресивних територіях Карпатсь­кого, Подільського регіонів, для яких є характерною низька інвес­тиційна привабливість господарства, найнижчі показники розвит­ку підприємництва, переважання сільськогосподарського вироб­ництва над промисловим, поширення «регресивно-захисних» форм зайнятості населення. Внаслідок відсутності вакантних робочих місць у галузях економіки працездатне населення надає перевагу зайнятості в особистих підсобних господарствах, продукція яких споживається переважно самими виробниками, не набуваючи то­варної форми.

Державні органи управління повинні активно стимулювати зростання зайнятості населення в офіційній економіці і повер­нення працездатного населення зі сфери нерегламентованої зай­нятості. Проте за будь-яких умов господарювання зберігається так званий природний рівень безробіття, який складається зі струк­турного і фрикційного безробіття. Він зумовлений пошуком но­вого місця роботи і здійсненням структурних трансформацій.

Важливо сформувати в державі розгалужену загальнодержав­ну і територіально-галузеву систему моніторингу соціальних про­цесів та оцінки ефективності реалізації окремих соціальних прог­рам, проектів. Сьогодні є необхідна інформаційна база для ство­рення такої системи — наявність нормативних і законодавчих ак­тів, статистичної інформації, результатів оцінки ефективності окремих напрямів соціальної політики та її заходів.

Запровадження ринкових механізмів господарювання вимагає від держави, регіональних органів управління завчасного розроб­лення та реалізації заходів, спрямованих на посилення соціаль­них гарантій у сфері зайнятості населення працездатного віку. Актуальність цього завдання зростає, враховуючи, що значна ча­стина населення зараз перебуває в умовах вимушеної неповної зайнятості. Лише чисельність працюючих у режимі неповного робочого тижня (дня) перевищує 2 млн чол. Зберігається забор­гованість із заробітної плати, недотримання працедавцями умов

206

трудового договору, нестабільність зайнятості значної частини населення. Вирішення проблем зайнятості населення та скоро­чення масштабів безробіття не може відбуватися без урахування специфіки загальноеконічних проблем у державі. Попри всі еко­номічні труднощі держава повинна посилити свій вплив на про­цеси, пов'язані з регулюванням руху робочої сили та забезпечен­ням її зайнятості. Важливо через надання податкових пільг, запровадження особливого режиму кредитування та інші засоби забезпечити розвиток тих секторів економіки, які спроможні ви­готовляти конкурентоспроможну продукцію. Саме вони повинні розглядатися як осередки, що надають нові імпульси процесові стабілізації зайнятості, збільшення місткості сфери прикладання праці, підвищення гнучкості ринку праці.