2. Меркантилізм

Періоди розвитку меркантилізму

Слово «меркантилізм» виникло у XVIII ст. Його вивели від італійського «мерканте» – купець. Меркантилізмом називають сукупність економічних поглядів та господарську політику європейських держав XIV–XVIII століть.

Іноді пропонують розрізняти три фаз меркантилізму: ранню, зрілу і пізню. Хоча границі між ними дуже розпливчасті, а пізній меркантилізм дуже не схожий на «просто» меркантилізм. Майже першим твором, у якому проявилися головні начала ідеології меркантилізму, був трактат Жана Бодена «Шість книг про республіку» (1576 р.), у якому автор досліджував умови добробуту держави. Схвалював енергійне втручання держави у діла промисловості, високі мита на ввіз промислових виробів і низьких на ввіз їжі та сировини. Велику увагу Боден приділяв росту народонаселення країни. У 1581 р. в Англії вийшла робота Уїльяма Стаффорда «Бігле обговорення англійської політики», у якій він приводить такі міркування:

• Порча монети державою не збагачує країну, а зашкоджує її багатству, тому що більш цінна монета буде вивезена за межі держави;

• Неможливо дозволяти ввіз сировини, бо вона переробляється за кордоном і, коли продукти переробки завозять назад, ми платимо за свою ж сировину, за всі іноземні мита, за всі наші ж ввізні мита:

• «Все що купують в нас іноземці, уходить від нас назавжди. І навпаки, все що ми купуємо друг у друга, залишається вдома». Тому треба заохочувати і розвивати вітчизняну торгівлю.

Меркантилісти ототожнювали багатство з грошима (золотом і сріблом). Тому апогеєм раннього меркантилізму була теорія грошового балансу, яка з’явилась наприкінці XVI – початку XVII ст. Грошовий баланс – це порівняння ввозу та вивозу золота і срібла. Різницю називали сальдо. Якщо ввіз більше вивозу, то сальдо додатне, а баланс активний. При від’ємному сальдо баланс пасивний. Проти концепції грошового балансу першими виступили представники зрілого меркантилізму Антоніо Серра і Джерард Малейнс. Вони стверджували, що контроль вивозу грошей ставить у скрутне становище торгівлю і тому призводе до протилежного результату, ніж поставлена мета. Серра, Малейнс і їх однодумці вважали, що гроші повинні перетинати кордони вільно. Важливо, щоб спільна сума товарів, що вивозяться (у грошовому вимірі) перевищувала аналогічний показник ввозу. Ця концепція отримала назву системи торгового балансу, яка характеризує зрілу фазу меркантилізму. Більш повну і розвинуту аргументацію на користь системи торгового балансу висловив Томас Мен у роботі «Багатство Англії у зовнішній торгівлі» (1630 р.). Головною думкою цієї роботи було ствердження, що при активному торговому балансі приток грошей у країну буде більше, ніж їх вивіз.

При спільній, здавалось би, меті обох концепцій (збільшити приток грошей до країни) глибинна різниця між ними складається в тому, що принцип грошового балансу на перше місце ставить діяльність уряду, а принцип торгового балансу переносить акцент на приватну ініціативу купців і купецьких компаній. Вони повинні були купувати за кордоном як найдешевше, а продавати дорожче.

Ідеї меркантилізму Джона Локка, Дадлі Норса і Девіда Юма

У останній третині XVII ст. з’являються твори авторів, яких історики також відносять до меркантилістів. В таких випадках прийнято говорити про третю, пізню фазу меркантилізму і навіть про його «розклад».

Радикальні ідеї висловлював Дадлі Норс (1641–1690) в «Очерках про торгівлю», які були видані через рік після смерті автора, на питання, що таке багатство, він відповідає, що це не склад речей, навіть золота і срібла. «Та людина багатша, майно якої знаходиться у стані росту… чи в виді здаваної в оренду землі, грошей, що приносять відсоток, чи товарів у торговому обороті. Якщо хтось перетворив усе своє майно в гроші і зберігав їх мертвим запасом, то він скоро відчув би наближення бідності…». Меркантилісти вважали обмеження розкоші однією з запорук збагачення країни, оскільки вона веде до розтрати багатства. Норс категорично висловлювався про шкідливість законів проти розкоші. «Країни, де існують закони проти розкоші, зазвичай бідні, тому що коли люди завдяки цим законам змушені обмежуватись меншими витратами, ніж вони могли б і бажали б нести, то тим самим в них відбирають бажання до працелюбності і винахідливості….Можливо деякі родини можуть існувати при таких обставинах, але росту багатства країни це буде заважати, так як країна не процвітає ліпше, ніж при переході багатства з рук в руки». Норс заперечує думку про те, що заборона вивозу грошей сприяє багатству країни. Він показав, що такі обмеження призводять до зовсім протилежних результатів. Дадлі Норс першим в Британії поставив свободу торгівлі у главу кута проблеми багатства народів. Як бачимо у цьому ствердженні нічого не залишилося від меркантилізму.

Джон Локк (1632–1704) один з найвидатніших філософів свого часу, в 1691 році (одночасно з Норсом) випустив економічний памфлет «Розмірковування про зниження відсотку і підвищення вартості грошей». Локк дотримувався багатьох принципів меркантилістів. Розділяв вчення про торговий баланс. Прийняв кількісну теорію грошей і визначав вартість грошей тільки наявністю чи нестачею грошових металів. При цьому Локк вказував, що справа не тільки в кількості грошей, але і у швидкості їх оберту. Чим вона вище, тим менше потрібно грошей для однієї і тієї ж маси товарів. Вважаючи зовнішню торгівлю головним засобом збагачення країни, він основу багатства бачив у праці. Природа дає тільки сировину, яку ми не можемо споживати, казав Локк. Від людської праці залежить обробка сировини і така її зміна, щоб отримати предмет споживання. Далі він говоре про додану цінність, про яку знали і писали інші меркантилісти. Але вони говорили про додану цінність з точки зору вигод зовнішньої торгівлі (тобто вивозити не сировину, а готові вироби). Джон Локк оговорює теж саме поняття, але на іншу тему: про порівняльну цінність різних речей. Здавалося б невелика зміна кута погляду на одне явище, але це мало великі наслідки.

Найбільше Локк відійшов від меркантилізму у відношенні до сільського господарства. Якщо меркантилісти вважали головним розвиток промисловості і торгівлі, то Локк оголосив землю головним джерелом багатства і запропонував замінити усі податки одним податком на землю.

Одним з яскравих представників нового напрямку економічної думки був великий філософ, шотландець Девід Юм (1711–1776), ідеї якого по визнанню Канта, оказали вплив на формування його філософії. Юм залишив після себе всього декілька нарисів на економічні теми. Але невеликі за об’ємом вони відрізняються глибиною думки. У своїх роботах Юм виступав прихильником вільної торгівлі. В питанні про роль грошей він дотримувався точки зору кількісної теорії. Цінність монети Юм вважав цілком залежною від її кількості, а зміну цін пояснює зміною кількості грошей у обігу.

У 1766 році Юм і Тюрго (в переписці) оговорювали ринковий механізм вільної конкуренції, який пізніше отримав назву «модель вільної конкуренції» або «модель встановлення середньої норми прибутку».