3. «Трикутник» маржиналізму

Сформувалися відразу три школи, які прийнято називати так: Австрійська, Лозаннська і Англійська (Кембріджська). Слово «школа» підходить в цьому випадку як ніколи: майже всі вчені цього напрямку були професорами в університетах і в них з’явилася велика кількість учнів.

Австрійська школа, засновником якої став Карл Менгер (1840–1921), далі представлена його учнями Візером і Бьом-Баверком. Австрійці з підозрою ставилися до математичних методів аналізу, а надавали перевагу логічним розміркуванням у словесній формі. Характерним для цієї школи був також безумовний акцент на економічний лібералізм. Вони заперечували не тільки соціалізм у любій формі, але й любий державний початок в економіці. Остання якість Австрійської школи особливо яскраво проявилася в позиції її третього покоління, яке очолили Мізес і Хайек. Спільним для австрійців було протиставлення нового напрямку вченню класиків, особливо Рікардо.

Лозаннська школа представлена була спочатку одним гучним ім’ям – Леон Вальрас (1834–1910). Далі в цьому руслі працював інший лозаннський професор – Парето, також італієць Бароне, швед Кассель і багато інших аж до американця Леонт’єва. Тут, навпаки, на озброєння був взятий могутній арсенал математики.

В Англії ідеї Джевонса були підтриманні такими вченими, як Уікстід і Еджуорт. У тому ж напряму, але незалежно від Джевонса, працював Маршал. Його спадкоємцем став його найліпший учень – Пігу. У наступному поколінні з цієї школи вийшов Кейнс.

Для Англійської школи характерний прагматизм в методі – вони менше утискали себе заданими установками у відношенні держави, соціалізму, класичної школи і т. д. Все роздивлялося з позиції економічної користі.

4. Австрійська школа граничної корисності

Особливості методології дослідження австрійської школи

Перш за все, це послідовний моністичний суб'єктивізм: всі категорії економічної науки австрійці прагнуть вивести тільки з відношення до предмета економічного суб'єкта, його переваг, очікувань, пізнань. Як наполегливо підкреслює Менгер, будь-які блага самі по собі, з погляду економіста, позбавлені яких не будь об'єктивних властивостей, і перш за все цінності. Ці властивості додають їм лише відповідне відношення того або іншого суб'єкта.

Особливий акцент, який австрійці роблять на невизначеності майбутнього і можливості помилок, величезне значення, що надається ними, особливо Менгером, знанням економічного суб'єкта, наявній в його розпорядженні інформації, різко виділяють їх на фоні інших маржиналістів і роблять їх теорії особливо важливими в наші дні, коли проблема пошуку і обробки інформації знаходиться на передньому плані економічних досліджень.

Можна сміливо стверджувати, що ступінь раціональності, який вимагається від господарського суб'єкта, знаходиться в теоріях австрійців на порядок нижче, ніж в моделях Джевонса і Вальраса. Це виявляється, зокрема, в іншій особливості австрійської школи, а саме в тому, що австрійці не вживають не тільки математичні методи дослідження, але навіть геометричні ілюстрації своїх теоретичних положень. Звичайно, це можна пояснити і тим, що основоположники австрійської школи, що здобули юридичну освіту, просто не володіли технікою математичного аналізу. Проте головна причина абсолютно інша. Річ у тому, що застосування в теорії цінності диференціального числення вимагає, щоб дослідник прийняв деякі додаткові допущення. По-перше, оцінюване благо повинно бути нескінченно ділимим, або, що те ж саме, функція корисності повинна бути безперервною, а не дискретною. Ця функція повинна бути, по-друге, диференційованою, тобто мати дотичну в кожній точці і, по-третє, опуклою для того, щоб похідна в кожній точці була кінцевою.

Всі три додаткові умови вводяться для зручності обчислення і звужують круг явищ, з'ясовних маржинальною теорією. Крім того, математична версія теорії граничної корисності припускає, що господарський суб'єкт безпомилково знаходить оптимальний для себе варіант, що суперечить згаданим вище положенням австрійців про невизначеність і помилки. Оскільки австрійці уникають вживання математичного аналізу, це дозволяє їм не тільки охопити своєю теорією ширший круг явищ, але і зберегти її несуперечність і залишитися в рамках більш реалістичнішої моделі людської поведінки.

Всі економічні проблеми австрійці розглядають і вирішують на мікрорівні, на рівні індивіда. Вони не враховують, що ціле, тобто суспільство, завжди більше суми своїх частин, не визнають специфічних макроекономічних явищ, що не зводяться до простої рівнодіючій індивідуальних переваг і рішень.

Важливу роль в австрійській теорії займає чинник часу. Менше всіх інших маржиналістів австрійці заслужили докір в чисто статичній точці зору. Вони не забували підкреслювати, що ціннісні думки людей безпосередньо залежать від того, на який період часу вони можуть розрахувати задоволення своїх потреб. Саме чинник часу і пов'язана з ним невизначеність приводять до помилок учасників обміну і не дають встановитися загальній рівновазі, властивій позачасовій системі Вальраса, де всі ціни і кількості благ визначаються одночасно.

Теоретичні погляди К. Менгера

Карл Менгер (1840–1921) починає з питання: «Як виділити явище, яке не залежить ні від чого, але яке притягує інші явища?»

Людські потреби – ось звідки починається ланцюжок економічних причин і висновків. Потреби – це, вважає Менгер, незадоволені бажання і прагнення. Речі або дії, які задовольняють наші потреби, носять назву благ. Зовсім неважливо, що представляють собою ці блага об’єктивно. Але ніякі потреби людей не задовольняють екскаватори, дамби, шахти, станки і т. д. Все це, говорить Менгер, також блага. Але споживчі блага – це блага «першого порядку». Для їх виготовлення застосовуються блага другого, третього і ще більш високих порядків.

Споживчі блага самі наділяють цінністю ті виробничі ресурси, або фактори, які приймають участь у їх виготовленні. В цій ідеї заключається видатна теорія вмєнєнія Австрійської школи. Цінність вмінюється виробничим благам в силу їх необхідності для існування споживчих благ (сьогодні економісти називають останні предметами кінцевого споживання).

Доля того, щоб виготовити продукт, необхідний час. Такий проміжок часу Менгер називає виробничим періодом. Завдяки тривалості цих періодів (в цей час проходять зміни в кількості доходів, чисельності населення і т. д.) в кінцевому рахунку виходить, що переважна кількість благ пропонується на ринку в меншій кількості, ніж необхідно по потребам населення. Такі блага Менгер називає економічними. Ті ж, які маються в більшій кількості, ніж потреба в них, називаються неекономічними (по сучасній термінології – вільні блага). Твердої різниці між обома категоріями нема. Блага можуть переходити з однієї категорії в іншу.

Цінність – це те, що люди приписують благам в залежності від співвідношення між об’ємом пропозиції і ступенем задоволення потреб. Кожна додаткова одиниця даного блага отримує тому все меншу і меншу цінність.

Явище товарного обміну Менгер розглядав фактично як Сей (товари обмінюються на товари). Далі він заново відкрив те, що стверджував Адам Сміт – обмін нееквівалентний, а взаємно корисний. Але Менгер дав цю трактову спираючись на поняття спадаючої граничної корисності: співвідношення граничних корисностей благ обумовлює пропорції їх взаємного обміну.

Менгер категорично заперечував поняття трьох факторів виробництва. Тільки процес послідовного вмєнєнія (на основі спадаючої граничної корисності) встановлює пропорції, в яких розподіляється винагорода між факторами, які приймають участь у виробництві. Дане положення пізніше стали називати теоремою розподілу. Ось її сучасне формулювання: якщо доходи пропорційні розмірам виробленої продукції, а оплата кожного фактора дорівнюється його граничному продукту, то загальна сума таких оплат дорівнюється сукупному продукту. Пізніше аналіз показав, що ця теорема справедлива лише тоді, коли всі фактори виробництва використовуються найліпшим (найбільш продуктивним) способом.

Ми бачимо, що до сих пір не було мови про витрати виробництва. Менгер дійсно вважав, що вони не виступають причиною яких-небудь важливих економічних явищ. Вони просто визначаються кількістю необхідних виробничих ресурсів.

Звісно, що наступні вчені знайшли масу неточностей, упущень, незавершених ідей. Але треба судити по тому, що зробив вчений. А зробив Менгер річ гігантського масштабу. Він вистроїв контури нової економічної теорії, яка охоплює поле від особистих потреб людини до господарства цілої країни. В центрі його системи опинилося вирішення проблеми використання ресурсів і розподілу доходів.

Коли головні теоретичні досягнення Менгера були сформульовані мовою математики, стало очевидно, що всяка господарська діяльність зводиться до задачі на умовний екстремум. Тобто, завжди шукається максимум (доходу, прибутку…) або мінімум (витрат…) при даних об’ємах ресурсів.

Альтернативні витрати Фрідріха Візера.

Фрідріх фон Візер (1851–1926) зробив, крім усього іншого, дві принципово нові речі:

1. Він ввів термін, який залишився в науці назавжди: гранична корисність.

2. Розробив поняття, яке стало одним з основних в неокласичній економічній науці. В різних книгах його переводять з англійського по-різному:

• витрати альтернативних можливостей;

• витрати втрачених можливостей;

• альтернативна вартість;

• альтернативні витрати.

Ми зупинимося на останньому варіанті. Свою версію нової економічної теорії Візер виклав у двох книгах. Одна називається «Виникнення і головні закони господарської цінності» (1884). Друга – «Природна цінність» (1889)

В цілому можна сказати, що Візер розробляв ту концепцію, основу якої заложив Менгер. Але Візер, безумовно, був оригінальним вченим і його праці написані не як доповнення до робіт Менгера, а як самостійна теоретична система.

Візер формулює цікаву концепцію споріднених благ. Це такі продукти, у виготовленні яких був використаний не менш ніж один спільний фактор виробництва. При обміні між собою споріднених благ, говорить Візер, пропорція встановлюється згідно співвідношенню витрат спільного фактора виробництва на ці блага. Як бачимо економічна думка не може дозволити собі зовсім відмовитися від витрат виробництва в питаннях ціноутворення. Однак в понятті витрат Візер вніс зовсім новий зміст.

Альтернативні витрати.

Концепція вмєнєнія цінності сама по собі не може відповісти на запитання: «Чому одиниця того чи іншого ресурсу коштує стільки-то, а не скільки-небудь ще?» Ця теорія пояснює, звідки береться цінність виробничих ресурсів взагалі. Але чому ринкові ціни такі?

Ось у чому полягає ідея альтернативних витрат: цінність якого-небудь товару, який сподобався споживачу, визначається для нього цінністю всього того, чим йому необхідно буде пожертвувати заради придбання такого товару. Точно так і витрати для виробництва цього товару визначаються для виробника цінністю даних ресурсів при інших можливих способах їх використання. Іншими словами: витрати виробництва даного продукту залежать від альтернативних можливостей, якими приходиться жертвувати для того, щоб виробляти цей продукт.

Ресурси можуть бути використані різними способами. З усіх цих альтернатив є найліпша, або найбільш ефективніша. І коли ми приймаємо рішення виготовляти цей товар, ми зобов’язані платити за ресурси по ціні той самої найбільш ефективної альтернативи.

Наприклад, виявилося, що виробництво сувенірних шахів і є такою найліпшою альтернативою. Тому ми, коли тільки почали таке виробництво, потребуючи терміново великої партії дерева визначеної якості, пропонуємо поставникам цього товару ціну на 10 % вище той, по якій вони продавали його своїм старим покупцям – виробникам матрьошок. І тепер вони, якщо бажають як і раніше виробляти матрьошки, повинні платити за дерево по ціні найліпшої альтернативи, якою опинилося виготовлення шах.

Ось одна з можливих формулювань закону витрат (закон Візера): дійсна цінність якої-небудь речі є недоотримані корисності інших речей, які могли бути вироблені (придбані) за допомогою ресурсів, витрачених на виробництво (придбання) цієї речі.

Поняття альтернативних витрат не може існувати без наступних передумов:

1. Наявність багатьох виробників, покупців, продавців, споживачів;

2. Наявність конкуренції;

3. Коли маються обмежені і незмінні запаси тих чи інших ресурсів.

Якщо ще раз продивитися все сказане про альтернативні витрати, можна побачити, що криві попиту (пропозиції) виражають не що інше, як оцінки альтернативних можливостей. Скільки чого купується і скільки чого продається – все залежить від людського вибору. А вибір людини визначається альтернативними витратами.

Теорія Ойгена (Євгена) фон Бьом-Баверка (1851–1919)

Його праці: «Основи теорії цінності господарських благ» (1886) і «Додатна теорія капіталу» (1889). Бьом-Баверк написав багато книг, але в цих двох він виклав свій варіант неокласичної теорії. Розглянемо деякі положення.

Проблема розподілу.

Споживчий попит на товари надає їм ринкову цінність. Остання надає цінність тим ресурсам, які застосовуються для виготовлення споживчих товарів. Цінність ця для фактора – праці втілюється у його оплаті наймачем, для фактора – капіталу – в прибутку на капітал, для фактора – землі – в ренті. Три вказані категорії оцінок одночасно являються джерелами доходу для різних груп населення. Тому проблему встановлення цін на фактори виробництва прийнято називати проблемою розподілу.

Мається на увазі розподіл чистого доходу суспільства в тому смислі, як ми розглядали у Адама Сміта і коли ми говорили про Тюнена.

Приймемо до уваги те, що ми знаходимось на рівні економіки не всієї країни, а окремої фірми. Ця фірма виробляє продукт і поставляє його на ринок. Одночасно ця фірма виступає як покупець на ринку факторів виробництва. Між двома цими ринками фірма здійснює рівновагу. Вона прагне звести витрати виробництва до мінімуму, а прибуток від реалізації свого продукту – до можливого максимуму. Саме на ринках факторів виробництва формуються ціни праці, землі, капітальних благ. Звідси виникає характер розподілу доходів. Ми говорили про те, що найбільш вигідна комбінація (така, яка приносить максимальний чистий дохід) досягається тоді, коли граничні витрати кожного фактора виробництва дорівнюються його граничному продукту.

Бьом-Баверк звернув увагу на той факт, що продукт фірми реалізується на ринку сьогодні, а витрати на фактори були зроблені вчора або позавчора. Спершу фірма виступає як покупець, а потім вже – через деякий проміжок часу – стає продавцем. Цей проміжок часу і є виробничим періодом по Менгеру. І суттєво те, що фірма повинна авансувати оплату праці, орендну плату за землю і ті витрати виробництва, які потім повинні бути покриті за рахунок прибутку від продажу продукту цієї фірми. Тобто оплата факторів виробництва завжди носить характер авансування.

Але, коли мова йде про авансування, то відразу виникає питання позикового відсотку.

Прибуток і відсоток.

У сучасній науці, коли мова йде про чистий доход на капітал, частіше всього мається на увазі відсоток. Чому? Насамперед, поняття «прибуток» дуже погано піддається строгому визначенню. Це було помічено ще А. Смітом, який вказував, що прибуток дуже часто змішують з іншими видами доходів.

Здавалося б чого простіше – беремо валовий дохід або виручку, віднімаємо від нього витрати виробництва, отримуємо чистий доход або прибуток. Але ось питання, що включати у витрати? Якщо підприємець сам працює як управляючий, то він економить на зарплаті менеджера, але еквівалентну суму йому слід було б нарахувати у витрати. Так говорить теорія альтернативних витрат, і так вірно з економічної точки зору. Якщо ми орендуємо приміщення для майстерні, орендну плату ми включаємо до витрат. Але, якщо це приміщення наше, відповідна сума розглядається нами як додаток до чистого доходу. Проте цю суму слід включити у витрати за тієї ж причини. Якщо капіталіст придбав обладнання на гроші взяті в позику, то до складу витрат він буде включати відсоткові платежі по позичці. Але якщо він купив обладнання з коштів свого збереженого фонду, відсотків він нікому не оплачує, але еквівалентні суми він повинен би враховувати до складу втрат. Чому? По закону Візера. Гроші, витрачені на обладнання, він міг би дати комусь в позику і отримувати позичковий відсоток. Цей доход він втратив, витративши гроші на обладнання. А втрачений доход наука вважає вірним відносити до витрат.

Ми постійно говоримо «так вірно»? Чому? Якщо глибоко продумати поняття альтернативних витрат, подібні питання перестануть виникати. Річ у тому, що саме ці поняття допомагають нам розібратися в категоріях доходів і витрат.

Тепер саме суттєве: якщо очистити валовий доход (суму виручки) від усіх витрат, враховуючи як реальні так і альтернативні, то в залишку буде тільки відсоток на капітал. Не той відсоток, звісно, який фірма в даний час реально сплачує по позикам. Мається на увазі процент, який можна було б отримати, якщо б капітал був відданий комусь в оренду або перевтілений в гроші і даний в позику. Говорячи більш суворо, треба очистити валовий доход також і від усіх побічних надходжень. Наприклад, фірма сама може здавати в оренду приміщення, або мати чужі акції і отримувати по ним дивіденди, або чимось спекулювати при нагоді.

Саме відсоток, чисельно рівний ринковій ставці позикового відсотку, складає винагороду фактору виробництва – капітал. Тому у сучасні науці прийнято говорити не про прибуток на капітал, а про відсоток.

Дисконтовий потік.

Приклад: батьки бажають купити сину на 18‑тиріччя подарунок. Вони розраховують, яку суму грошей їм положити зараз в банк під 10 % річних, щоб через 5 років отримати необхідну суму.

Д ₀ = Д / (1+i)^t,

де Д – сума, яка набіжить через t років;

і – ставка (норма) відсотку по вкладу;

Д ₀ – первісна сума грошей, на яку будуть нараховуватися відсотки.

Не треба забувати, що (і) повинно бути не у відсотках, а в абсолютних одиницях (тобто не 10 %, а 1,1).

Дисконтування – це оцінка сьогоднішньої цінності майбутніх благ.

Чому банки виплачують відсотки? Тому, що одна грошова одиниця сьогодні цінніша, ніж та ж сама одиниця через рік. Це вірно і без всякої інфляції. Вона лише підвищує відсотки по вкладеннях. За таких умов банківський відсоток складається з двох частин: з очікуваного знецінювання грошей за рік і нормальної ставки – винагороди вкладнику за те, що він приніс гроші в банк, а не витратив їх на поточне споживання.

Відсоток – це ціна, які сплачують за можливість мати гроші зараз, а не через якийсь час.

У літературі, навіть художній, часто можна зустріти вислів «облік векселів». Він означає теж саме, що і дисконтування. Наприклад: у громадянина П є вексель на громадянина Ф, у якому зазначено, що через три роки громадянин Ф зобов’язаний повернути громадянину П 10 000 грн. Але громадянину П гроші знадобилися зараз, або ще простіше, він зовсім не впевнений, що знайде цього Ф через три роки і отримає свої гроші. Що він робить? Він несе цей цінний папір в дисконтний банк. Там цей вексель обліковують. Тобто банк дисконтує 10 000 грн. на три роки, виходячи зі ставки позичкового відсотку, яка діє на теперішній час, припустимо 12 %. Легко порахувати, що в обмін на 10 000 грн. через три роки громадянин П отримає негайно 7142 грн. 85 коп. А вже банк знайде можливість розшукати громадянина Ф, де б він не був, і стягнути з нього 10 000 грн.

Тобто як бачимо вміння дисконтувати може стати корисним у житті.

Винагорода факторів виробництва.

Ми перервалися на тому, що оплата факторів виробництва має характер авансування. Готовий прибуток з’являється по закінченні виробничого періоду. У тому і заключається ідея Бьом-Баверка, що оплата праці представляє собою дисконтову цінність виробленого нею продукту. Теж саме – оплата послуг землі (рента). Цінність майбутнього граничного продукту даного фактору, помножена на кількість його продукції і дисконтована по відношенню до даного моменту часу, – ось що таке заробітна плата або рента. В якості дисконту виступає ринкова норма позичкового відсотку.

Теорія капіталу.

Що стосується винагороди капіталу, то тут все набагато складніше. Дохід на капітал – це ж і є відсоток, як ми щойно з’ясували. Той самий відсоток, що виступає як дисконт для зарплати і ренти.

На думку Бьом-Баверка, капітал має іншу природу ніж два других фактора. Праця і капітал – це дещо первісне, що не зводиться до інших економічних благ. Капітал же – це нагромаджений запас – благо похідне. Капітал можна звести до праці і землі (мова йде не про ґрунт, а про виробничі послуги землі).

Капітал – це проміжний продукт, утворений працею і природою для підвищення продуктивності виробництва.

Нагромадження капіталу потребує часу. Тут мова йде не про виробничий період, протягом якого послуги факторів перевтілюються в продукт. Тут мова йде про розрив у часі між утворенням фактора і задоволенням споживання. Утворення капіталу – збереження, нагромадження – виробничий процес, який передує виробничому періоду, коли послуги капіталу стають його продуктом. А розміри капіталу не мають тих неекономічних обмежень, які існують для кількості праці і землі або її продуктів.

Окольні методи виробництва.

Спершу праця витрачається на утворення засобів виробництва, які потім використовуються на утворення більшої кількості продукту виробництва. Таке застосування праці Бьом-Баверк назвав окольним процесом виробництва. У сучасній науці ця назва збереглася, хоча іноді говорять про непрямий процес.

Тепер можна сказати, що все суспільне виробництво («капіталістичне») – є окольний процес. Саме в цьому можна побачити суть капіталізму (а не в приватній власності, вільній конкуренції і т. д.). Ми казали, що чистий продукт капіталу – відсоток. А що ж таке відсоток як продукт капіталу? На це питання Бьом-Баверк дає таку відповідь: відсоток – є дисконт з цінності майбутнього граничного продукту, виробленого за допомогою теперішніх засобів виробництва.

Теорія Бьом-Баверка внесла переконливий вклад в справу наукового обґрунтування положення про те, що капітал має свою власну продуктивність. Сей своєю концепцією про «три фактори виробництва» тільки висунув тезис про продуктивність капіталу. І тільки після Бьом-Баверка це положення стало науково достовірним.

Сьогодні кажуть так: капітал має чисту продуктивність. Вона з’являється у вигляді залишку продукту виробництва, який виходить після відрахування із продукту виробництва усіх витрат і який може бути виражений у формі річної норми відсотка.

Продовження традицій австрійської школи – Фрідріх Август фон Хайєк

Хайек (1899–1992) стверджував, що економічні проблеми повинні розглядатися тільки як накопичення знань. Економічний аналіз, із його точки зору, має сенс лише в тій мірі, в якій йдеться про поведінку окремої людини; функція індивідуума полягає в тому, щоб накопичувати інформацію, зокрема інформацію про весь круг явищ, що припускають невизначеність перспектив і передбачення майбутніх подій. Ґрунтуючись на цих передумовах, Хайєк переходить до поняття рівноваги, яка знову-таки має сенс, на його думку, виключно в індивідуалістичному аспекті. Плани дій оцінюються на основі чистої логіки вибору. Стан рівноваги для індивідуума припускає довершене передбачення майбутнього. Не можна стверджувати, що подібна рівновага може існувати для групи людей, оскільки воно фактично припускало б маловірогідний збіг обставин – однакові плани і однакові навколишні умови для всіх учасників групи.

Серед основних положень загальноприйнятої економічної теорії лише небагато, на думку Хайєка, мають реальний сенс. Наприклад, він відкидає традиційні тлумачення довершеної конкуренції на тій підставі, що якби вона існувала, то в результаті абсолютної еластичності попиту конкуренція була б підірвана. Головна проблема полягає в тому, щоб виявити, як плани, які існують в думці окремих людей, виявляються пристосованими до об'єктивних фактів навколишньої дійсності. Хайєк стверджує, що теорія конкуренції повинна дати пояснення процесу пристосування нових явищ до старих умов. Конкуренція – це динамічний процес, і при її поясненні потрібно враховувати цю особливість. На думку Хайєка, не можна сприймати серйозно критерій точного знання ринку, що завжди був фундаментом теорії конкуренції, бо кожен ринковий агент, що діє на основі абсолютного точного передбачення, здатний зробити такі вчинки, які послужать ефективним засобом підриву конкуренції. Отже, постановка проблеми конкуренції в класичній політичній економії не може бути визнана правильною; оскільки знання розподілені нерівномірно, справжня проблема зводиться до того, як створити такі інституційні умови, при яких люди, що володіють найбільш точними уявленнями про майбутнє, повинні були б виконувати необхідні економічні функції. У цьому, стверджує Хайєк, і полягає справжнє завдання ринку. Функція ринку полягає саме в такому розповсюдженні інформації, яке, викликаючи реакцію покупців і продавців, робить можливим встановлення ціни. Ціна є не відправною точкою аналізу, як це передбачалося в класичній теорії, а кінцевою метою дослідження.

Хайєк не підтримував монетарну ідею нейтральності грошей. Головний негативний наслідок інфляції він бачив у розкладі структури відносних цін, який відбувається так. Кожний черговий випуск грошей нерівномірно розподіляється по секторах економіки. В одних секторах ціни реагують відразу, а в інших підвищуються із запізненням. Ринкова інформація, яка закладена у відносних цінах, виходить викривленою, що веде до неефективного розміщення ресурсів суспільства. Зневірившись у можливості дисциплінувати поведінку уряду, він висунув проект денаціоналізації грошей, тобто ліквідувати державне монопольне право на грошову емісію. В проекті не передбачається зовсім звільнити національні банки від цієї роботи, а пропонується комплекс заходів, обмежуючих безконтрольну свободу їх дії.

В рамках позиково-грошової теорії циклу найбільш важлива і цікава ідея Хайека про те, що уповільнення темпів економічного росту при одночасному підвищенні цін може бути результатом порушень в структурі суспільного виробництва. Ці порушення виражаються у надмірному розширенні виробництва засобів виробництва в збиток виробництву предметів споживання, іншими словами – є результатом перенагромадження, або, як говорять, перекапіталізації.

Загальна позиція вченого – ліквідувати штучний вплив з боку держави, відновити гнучкість відносних цін, дати їм можливість (нехай і з великими витратами) відновити рівновагу. Тільки в окремих випадках Хайек допускає незначне втручання в процес структурної перебудови економіки.

Хайек відомий як найбільш послідовний противник розширення системи державного втручання, не говорячи вже про планову економіку. Така позиція обумовлена головними положеннями соціальної філософії вченого:

1. Абсолютна і найвища цінність індивідуальної свободи;

2. Спонтанний характер ринкового порядку, його еволюційна природа;

3. Специфічний характер економічного знання, його неформальність і розсіяність у системі.

В своїх працях він на історичній основі показав значення процесу зв’язку пригнічення особистості із втратою нею економічної свободи, відходом від ринку, як універсального механізму вільного узгодження інтересів. Хайек стверджував, що спроби здійснити соціальну справедливість не сумісні із суспільством вільних людей.