6. «Нова» Історична школа в Німеччині

«Історичний метод» виявився досить привабливим. У наступному поколінні він породив велику групу німецьких дослідників. У їх числі найбільш значними досягненнями прославилися: Луйо Брентано (1844–1931), Карл Бюхер (1847–1930), Адольф Гельф (1844–188О), Адольф Вагнер (1835–1917), Альберт Шефлє (1831–19О3), Густав Шмоллєр (1838–1917). Кожний з них залишив після себе труди, цінність яких зберігається і до сих пір. В більш вузькому розумінні труди цих письменників цікаві по-різному в залежності від їх загальних установок в історичному дослідженні. Бюхер і Гельд залишилися головним чином збирачами фактів. Шмоллер і Шеффле особливе значення у своїх дослідженнях надавали моральному елементу. Вагнер і інші виділяли взаємозв’язки між економікою і правом.

Шмоллер і ряд його колег виділяли три сфери діяльності в економічній практиці: приватне господарство, державне господарство і харитативне господарство. У першому типі господарства є особистий інтерес, у другому – суспільний інтерес, заснований на принципі примусовості, у третьому – благодійність. В сферах першого типу можливі різні зловживання, які повинні регулюватися як втручанням держави, так і моральними нормами.

Спільним для цього покоління Історичної школи був такий погляд на роль держави, який дуже відрізнявся від погляду класиків політичної економії. Для письменників другого покоління Історичної школи характерно було дивитися на державу, як на гаранта не тільки підтримування порядку, але і досягнення тих цілей, які не можуть бути досягнуті вільними зусиллями окремих особистостей. У числі функцій держави вони називали турботу про розумове і естетичне виховання підданих і їх здоров’я; розвиток транспортних шляхів; турбота про стариків, жінок, дітей і інших слабких членів суспільства; допомога робітникам, отримавшим каліцтво; допомога робітникам в організації різних форм допомоги.

Серед письменників цієї хвилі соціалізм користувався великим співчуттям і повагою, особливо характерно це для Шеффлє і Вагнера. Останній був великим прихильником Карла Маркса, а Шеффлє навіть сам прогнозував, що капіталізм буде замінено соціалізмом.

7. Концепція «ідеальних типів» м. Вебера

Макс Вебер (1864–1920) був універсальним вченим, поєднавши у собі філософа, історика, соціолога і економіста. В його творчості Історична школа досягла найвищої точки. На його долю випала задача усвідомлення того, що було напрацьовано німецькими вченими ХVІІІ-ХІХст. в області розвитку людського суспільства. Вебер звільнився від упередженості «історичного метода» і націоналізму. В його творчості без труда можна знайти думку про те, що розвиток економічного життя народів і їх культури визначається загальними законами, які пробивають собі шлях крізь усі особливості національних традицій і конкретних історичних обставин. Тобто відбулося повернення до позицій того метода, з заперечення якого почалася німецька економічна думка ХІХст. Але повернення відбулося зовсім на іншому рівні. Наприкінці ХІХст. в Германії почався так би мовити кантівський ренесанс. З’явилася яскрава плеяда філософів – неокантіанців (Вільдельбанд, Рікерт та інші). У їх числі був і Макс Вебер. До найвищих цінностей Вебер відносив свободу індивідуума, а расизм і націоналізм вважав хибною ідеологією.

Вже в перших своїх роботах він наполягав на тому, що одного лише описання історичній науці недостатньо. Необхідно осмислення. У зв'язку з цим він висунув концепцію так званих ідеальних типів. Ідеальний тип – це, по суті, визначена схема, яку формує вчений для пояснення конкретних фактів і процесів історичного розвитку того чи іншого народу. Це інструмент аналізу минулого, який дозволяє находити закономірності і робити узагальнення.

Найбільший відбиток у науці залишили дослідження Вебера в області впливу Реформації на господарський перелом у Європі ХV-XVІст. У центрі цих досліджень знаходиться його робота «Протестантська етика і дух капіталізму» а також «Господарська етика світових релігій» над якою він працював до кінця своїх днів. У 1919–1920 р. Макс Вебер прочитав у Мюнхенському університеті курс лекцій, які були видані після його смерті вдовою у вигляді книги «Історія господарства». Це був зжатий і змістовний огляд економічної історії Європи з доісторичних часів до ХVІІІст. У деякому розумінні Вебер зробив те, що не вдалось Зомбарту – створив фундаментальний історико-економічний труд.

Таким чином, ми розглянули три покоління Історичної школи. Перше змогло тільки поставити задачу, тому що для її вирішення воно не мало достатньо матеріалу. Друге покоління виправдало себе саме збиранням цього колосального матеріалу, але воно ще не було готове щоб використати його з максимальною віддачею. І лише третє покоління змогло взятися за обробку і інтерпретацію. Коли ж воно це зробило, з’ясувалося, що німецький «історичний метод» не усуває, а доповнює англійську школу політекономії.