6. Економічна теорія Давіда Рікардо

Теорія ренти

Давід Рікардо (1772–1823) вважається найбільш глибоким мислителем з плеяди «дітей» Адама Сміта. У 1817 р. вийшов його трактат «Начала політичної економії і оподаткування», в якому він систематизував свої теорії, у тому разі і теорію ренти.

Зовні теорія ренти Рікардо виглядає достатньо простою і переконливою. Рента – це ціна, яку землероб сплачує власнику за користування родючою силою землі. Рента є різницею між ринковою ціною продукта землі і витратами на його виробництво, враховуючи і прибуток на капітал. По мірі зростання чисельності населенності в країні треба все більше і більше хліба. В господарський обіг залучаються нові, меньш родючі землі. На кожному етапі цього процесу у обігу використовуються ділянки різної родючьості. Чим вона нижче, тим більше витрати виробництва хліба. Оскільки ціна на ринку одна, то зменьшення родючості при переході від діляянки до ділянки робить рентний залишок все меньшим і меньшим поки на самій останній ділянці витрати виробництва не зрівняються з ціною хліба, даючи нульову ренту.

При черговому збільшенні потреб населення у хліб: в обробку залучається нова земельна площа, де почва ще меньше родюча, ніж на сусідній ділянці у попередній ситуації. Тепер ціну регуулюють витрати (Рікардо говорив: втрати праці) на новій останній ділянці, які вищі, ніж на попередній. Тому на попередній виникає позотивний (більший за 0) рентнитй залишок. Його величина стає додатком до рент на всіх інших, більш родючих ділянках. Розміри рентних платежів безперервно таким чином зростають. І цей процес об’єктивний. «Не тому хліб дорогий, що сплачується рента, – пише Рікардо, – а рента сплачується тому, що хліб дорогий».

Теорія ренти Ріікардо – це спроба узагальнення і обгрунтування доктрини убиваючої доходності.

Теорія цінності.

Що перетворює набір окремих частин у єдину систему? Наявність між усіма частинами визначеного роду зв’язку. При цьому усі зв’язки за своїм характером і дією підкоряються одному принципу. Такий принцип називається системоутворюючим.

В системі Адама Сміта системоутворюючий принцип – це економія праці. У системі Рікардо – це витрати праці.

Рікардо звертається до того місця у Сміта, де говориться про закон обміну у первісному суспільстві. Коли немає ще капіталу і розподілу праці, єдиним мотивом при встановленні обмінного співвідношення можуть бути витрати часу праці.

Але коли вже існує капітал, а земля віддана у приватну власність, говоре Сміт, ціна товару повинна відшкодувати не тільки витрати праці, але і витрати капіталу (з прибутком), та ще і власник землі потребує своєї долі. Про ренту Сміт говоре, що вона не формує ціни, а визначається перевищенням ціни над сумою зарплати і прибутку. Рікардо розглядає ренту у цілому так же. Тому у нього рента не впливає на цііноутворення. Але він відійшов досить суттево від концепції Сміта у іншому.

Рікардо наполягав на тому, що витрата праці є єдиною передумовою ціни, причому не тільки у первісному суспільстві, а й у цивілізованому. Тут не треба спрощувати. Звісно Рікардо розумів, що ціна товарв повинна відшкодувати всі витрати виробництва, а не тільки витрати праці. Але його не цікавило з чого склаадається ціна, тобто не абсолютна величина ціни. Його цікавило саме формування мінового співвідношення. Наприклад чому пара сапог коштує 100 кг солі, а не 120 або 75 кг? Рікардо говоре що відносна цінність товарів визначається співвідношенням трудових витрат, які необхідні для виготовленяяя одного і другого видів товара.

Рікардо не випускає з виду того, що в різних професіях праця може бути дуже різною за якісними ознаками. Яким же чином може порівнюватися, наприклад, праця ювеліра і звичайного робітника. Рікардо відповідає: на ринкі вже сама собою встановилася оцінка різних видів праці і співвідношення між витратами на одиницю продукта кожного з них. Сам ринок визначає, що праця ювеліра дорожче праці звичайного робітника, і навіть визначає, на скільки дорожче. Тому Рікардо не звертає уваги на різницю. Ну є вона – і ладно. Ця різниця, говоре Рікардо, як константа, яку математик виносе за дужки.

А далі все залежить від співвідношення кількостей витрачуємої праці. Якщо це співвідношення не змінюється, відносна цінність теж не змінюється. Коли ж співвідношення змінюється (з одного боку, або з другого, або з обох сторін разом), то відповідно у такій же пропорції змінюється відносна цінність товарів. Можна сказати, що згідно Ріікардо, відмінності у трудомісткості товарів формують масштабну шкалу цін.

Ціну товарів, яка встановлюється у залежності від співвідношення витраченої праці, Рікардо називає природньою ціною.

Але він допускає, що коливання попиту і пропозиції на ринку не можуть не визначати відхилення від природньої ціни. Так у Рікардо з’являється поняття ринкової ціни.

А всеж таки, як бути з капіталом? Тут 2 окремих питання.

1. Якщо цінність куска сукна стала вимірюватися цінністю 4 кусків полотна, замість 2, як було 10 років тому, тільки витрати праці були тому причиною? Припустимо, що витрати праці не змінилися але полотно стали ткати на механічних станках, а не в ручну, як раніше. Іншими словами, чи впливають на відносну цінність зміни у застосовуємому капіталі? Рікардо відповідає: да. Бо капітал – це накопичена праця (термін придумав Рікардо). Створення механічних станків теж потребувало витрат праці. Значить, загальне правило зберігається. Тільки до витрат праці ткача додаються витрати праці механіка, що зробив станок. Спільна сума цих видів праці визначає, на яку кількість предметів буде обміняний кусок полотна, стверджує Рікардо.

Неважко показати, що це дуже слабкі розмірковування. Станок робиться один раз, а ткач, працюючи на ньому, витрачає свою працю роками. Крім цього принципово слід розрізняти працю уречевлену і працю живу (оба терміна ми зустрічаємо у Маркса). Жива праця у виготовленні полотна – це сам трудовий процес. По відношенні до процеса ткацтва уречевлена праця – це просто річ. Очевидно, що витрати живої праці неможливо складати з витратами уречевленої праці.

Рікардо намагається прийняти у розрахунок зниження витрат живої праці при застосуванні машин, зміни зарплати у зв’язку з цим та інше. Але помилка була закладена у самому початку. Тому, що відмінності у капіталах, впливають на співвідношення цін зовсім іншим образом, а не як відмінності у трудомісткості виготовленні капітальних благ. Відмінності у капіталах можуть спостерігатися по таким характеристикам як термін зносу основного капіталу, співвідношення між основним та зворотнім капіталом, період оберту зворотнього капіталу. Все це впливає на відносну цінність товарів без видимого зв’язку з кількістю праці, яку уречевлено в обох капіталах.

2. Уявімо собі, що на ринкі зустрічаються 2 товара: шило і мило. У виробництві обох видів товара використовуються капітали однакової цінності, період зносу яких теж однаковий.

З іншого боку, на виготовлення 1 шила уходе 10 люд-годин робочого часу, а на виготовлення і упаковку одного куска мила 2 години праці однієї людини. Тоді згідно Рікардо, співвідношення цін шила і мила повинно бути 10:2, т. е. 5:1.

Тепер згадаємо модель вільної конкуренції і її формулу: «рівновеликі капітали приносять рівні прибутки». Згідно такому уявленню шило не може бути вп’ятеро дорожче мила. Бо це б значило, що рівновеликі капітали приносяять різні прибутки.

Навпаки, якщо б капітал миловареного заводу був в п’ятеро більше капіталу, зайнятого на виготовлення шила, а живої праці на одиниццю того і другого товару витрачалося б порівну, то по теорії Рікардо ціни їх повинні бути близькі по розміру. Але це знов таки суперечить моделі вільної конкуренції, по якій прибуток у миловареній промисловості повинен бути набогато більшим, щоб норма прибутку була однаковою.

Рікардо старався, дуже старався доказати, що різниця у капіталі не визиває великих відхилень від правила формування цін пропорціонально витратам праці. Очевидно, що і тут він пішов помилковим шляхом. Річ не в тім, великі відхилення чи маленькі. Річ у тім, що 2 теорії не сходяться. Зауважимо, що модель вільної конкуренції Рікардо приймав цілком. Поєднати ж 2 теорії йому не вдалося.

Вчення про заробітну плату (з/п).

Праця, говорить Рікардо, – це теж товар. Він продається і купується. Робітник продає свою працю, капіталіст її купує. Як і інші товари, праця має свою природню і ринкову ціну.

Природня ціна праці, по Рікардо – це такий рівень її оплати, при якому б робітники могли б «існувати і продовжувати свій рід без зростання або зменьшення їх кількості». Значить, природня ціна праці забезпечує тільки прожитковий мінімум.

При цьому пржитковий мінімум Рікардо, як і Сміт розуміє широко: як такий рівень потреб, до якого людина звикла. Скажімо в наші часи прожитковий мінімум у розумінні Рікардо включав би і холодильник, і телевізор, і де-яку домашню бібліотеку та інше.

Природня ціна труда визначається не сумою з/п, а (як і у Сміта) кількістю і асортиментом предметів споживання, які можна на ці гроші купити. Тому природня ціна праці залежить від цін на предмети споживання. Якщо ці ціни ростуть, природня ціна праці теж зростає і навпаки.

Ринкова ціна праці може коливатися взалежності від співвідношення попита на працю і пропозицією праці, але центром них є природня ціна праці. Якщо в країні проходе нагромадження капіталу, має місце постійне зростання попиту на працю. Тоді з/п підіймається вишче природнього рівня. Це заохочує робоче населення до розмноження, кількость робітників зростає до рівня, який відповідає попиту на працю. Тоді з/п зменьшується до природнього рівня. Вона може знижуватися і нижче. Тоді серед робочих виникає жєбрацтво, хвороби та інше. Кількість робочого населення зменьшується, а з/п повертається до природньої норми.

Як ми бачимо, Рікардо вцілому, дотримувався поглядів на закони народонаселення, які сформулював Мальтус. Якщо потреби робочих зростають, писав він, вони стають схильними витрачати більше грошей на задоволення своїх зростаючих потреб на предмети розкоші і розваги, а за рахунок цього вони зменшують чисельність своєї родини. Тому необхідно заохочувати «усіма законними засобами» зростання потреб робочих. «Нема ліпшої гарантії проти перенаселення», – вважає Рікардо.

Також Рікардо погоджується з Мальтусом, що встановлення розмірів оплати труда «повинно бути надано приватній і вільній ринковій конкуренції і ніколи не повинно контролюватися втручанням законодавства».

Але чим все-таки визначається ціна труда? Рікардо починає, як ми бачимо, з того, що визначає працю як один з видів товарів, який продається і покупається як і інші. Згідно його власної трудової теорії цінності, остання залежить від кількості праці, використаної у виготовленні даного товару. Якщо так, то ціна товару залежить від кількості труда, використаного у виготовленні цього труда. Тут явно щось не так. Ми навіть не розуміємо, що означає вислів «виготувати працю». Праця – це не річ, а процес, діяльність людини. Чи можливо зміряти цінність труда, кількістю труда? Якщо так, то ми можемо сказати тільки, що кількість одного робочого дня дорівнюється одному робочому дню.

Рікардо ловко обходе такі питання. Він говоре: ціна труда визначається цінами предметів споживання, які можна купити на цю з/п. Але ціни він визначає через витрати праці. Ну що ж, давайте розмірковувати далі. Припустимо, що 1 робочий за 1 день труда виготовляє 2 кг хліба. Цінність 2 кг хліба еквівалентна кількість труда за 1 людино-день. Але отримує робочий за день труда не 2 кг, а, скажімо, лише 1 кг хліба. Чому? Тому, що його зарплата складає лише частину продукту. Інші частини – це прибуток наймача і рента землевласника. Скажімо 0,5 кг – на прибуток, і 0,5 кг на ренту. 2 кг хліба і один людино-день труда втілюють одну кількість труда. По теорії Рікардо, їх відносні цінності повинні бути однаковими! Але вони не можуть бути однаковими тому що тоді знижують прибуток і ренту.

Якщо привести цей приклад на грошовому вимірі ціни і зарплати, ми побачимо, що нестиковка менш помітна, вона тоді не відразу кидається в очі. Тому лише після смерті Рікардо деякі вчені змогли помітити неточність у його теорії.

Закон порівняльних переваг у зовнішній торгівлі.

Іноді зустрічається інша її назва і теорія порівняльних витрат. У вченні Рікардо багато виникло в результаті сприймання ним і переосмислення ідей інших мислителів – Сміта, Мальтуса, Сея. Теорія порівняльних переваг створена Рікардо самостійно, і вона здається більше інших його ідей зберегла значення для господарства нашого часу.

Ця теорія стосується області зовнішньої торгівлі і має свою передісторію. У своїй боротьбі з політикою меркантилізму Сміт висунув положення, яке іноді називають принципом абсолютної переваги. Розвиваючи ідею природної свободи для умов міждержавного обміну, він висловлювався у тому смислі, що кожній країні вигідно вивозити ті продукти, які відповідають природнім і штучним перевагам цієї країни перед іншими. До природних переваг відносяться ті, що пов’язані з географічним положенням, кліматичними умовами, ґрунтами і т. д. До штучних переваг відносяться особливі вміння, якими володіють робітники цієї країни, деякі продукти її виробництва, які вміють виробляти лише тут.

Здавалося б, принцип очевидний і не потребує змін. Так чи інакше Рікардо шляхом тонких розмірковувань вставив деякі поправки. Він був першим економістом, який відстоював спеціальну теорію міжнародної торгівлі, відокремлену від теорії внутрішньої торгівлі. Основу цієї теорії складає відносна нездатність капіталу до пересування між країнами. Трудова теорія цінності не може мати відношення до товарів, торгівля якими відбувається через національні кордони, тому що норма прибутку не вирівнюється між країнами. Тому умови бартерної торгівлі та рух товарів між державами визначають переваги у порівняльних витратах.

Розглянемо закон порівняльних переваг на прикладі. Припустимо, що сукно і вино виробляються виключно трудом в двох країнах, Англії і Португалії, так що відносні ціни є оберненими величинами затрат труда на одиницю продукту. Можна представити три варіанта співвідношення витрат на виробництво цієї пари товарів в різних країнах: рівні, абсолютні та порівняльні переваги (таблиця).

Країна	Рівне співвідношення витрат на виробництво двох товарів (1)			Співвідношення витрат, при якому одна з країн має абсолютну перевагу у виробництві одного з товарів (ІІ)			Співвідношення витрат, при якому одна з країн має порівняльну перевагу у виробництві одного з товарів (ІІІ)
	Вир.-во сукна	Вир.-во вина	Вв / Вс	Вир.-во сукна	Вир.-во вина	Вв / Вс	Вир.-во сукна	Вир.-во вина	Вв / Вс
Англія	100	88	0,88	100	60	0,6	100	120	1,2
Португалія	90	80	0,88	90	80	0,88	90	80	0,88

А. Сміт підкреслював, що зовнішня торгівля не може виникнути, коли співвідношення витрат в обох країнах рівне: у випадку (1), незважаючи на той факт, що Португалія може виробляти обидва товари дешевше, стимулу для торгівлі нема. Він вважав, що торгівля має місце, тільки коли кожна країна має абсолютні переваги у витратах одного товару, тобто у випадку (2), коли Англія має абсолютну перевагу по вину, а Португалія має абсолютну перевагу по сукну.

У ХVIII ст. ряд авторів стали пропонувати принцип, що кожній країні вигідно імпортувати ті товари, які можна обміняти на експортовані з меншими витратами, ніж виготовити в середині країни. Розуміння цієї тези прийшло пізніше, а доктрина порівняльних переваг є просто суворим формуванням неформального правила ХVIII ст.

В прикладі Д. Рікардо (випадок 3) Португалія має порівняльну перевагу по вину, так як різниця в витратах по вину відносно більша, ніж по сукну: 120/80>100/90. Те, що необхідно порівнювати, це не витрати, а їх співвідношення. Очевидно, що Португалії вигідно відправити вино в Англію, де його одиниця відповідає 1,2 одиницям сукна, і займатися цим, доки 1 одиниця вина може продаватися в Англії більш ніж за 0,88 одиниці сукна. Аналогічно в інтересах Англії спеціалізуватися на сукні, якщо 1 вина повинні бути віддані менш ніж 1,2 одиниці сукна.

Таким чином доктрина порівняльних витрат позначує верхню та нижню границі, в межах яких обмін між країнами може бути взаємно вигідним. Рікардо передбачає співвідношення 1:1: Англія виготовляє сукно за 100 людино-годин і отримує 1 вина, виробництво якого в середині країни коштувало б їй 120 людино-годин, а Португалія отримує сукно за 80 людино-годин, виробництво якого в середині країни коштувало б їй 90 людино-годин.

Мета аналізу Д. Рікардо – показати, що умови, які роблять можливою міжнародну торгівлю, повністю відмінні від умов, за яких виникає внутрішня торгівля. Якщо б Англія і Португалія були двома регіонами однієї країни, весь капітал і труд перемістилися б в Португалію і обидва товари вироблялися б там. В межах однієї держави торгівля між двома регіонами вимагає абсолютних переваг, у той час, коли порівняльна перевага-достатня умова для існування міжнародної торгівлі.

7. Завершення класичної політичної економії в працях Дж.С. Мілля

Найбільше відомим з учнів Рікардо був Джон Стюарт Міль (1806–1873). З економічних творів Міля найбільшою увагою користуються 2: «Дослідження по деяким не вирішеним питанням політ. економії» (1844) і «Основи політичної економії з деякими додатками до соціальної філософії» (1848). Більш цікавим і цінним для науки історики вважають перший з них. Але більш відомим і впливовим став другий. Основи на багато десятиріч вперед стали дійсно основами економічної науки для студентів і починаючих вчених у багатьох європейських країнах.

Залишаючись вірним послідовником Рікардо, Міль багато підправив у його вченні і вніс не мало пояснень по багатьом питанням. Він першим звернув увагу на можливість двох варіантів тлумачення Закону Сея.

Схематичні положення Рікардо про закономірності міжнародного обліку Міль перетворив у більш суворі формулювання так званого закону порівняння міжнародного попиту.

У набагато суворіше положення Рікардо про зворотну залежність між зарплатою і прибутком Міль вніс суттєве доповнення: технічний прогрес у виробництві предметів робочого споживання знижує витрати виробництва цих товарів, від чого реальна зарплата зростає без зниження прибутку на капітал.

Все це і багато іншого вже було в «Дослідженнях». Свої «Основи політичної економії» Міль задумав як синтез усіх економічних знань, здобутих після Адама Сміта. Книгу Сміта він вважав дуже застарілою і свої «Основи» уявляв чимось на зразок «Багатство народів», але для свого століття.

Міль поставив своєю задачею поєднати Сея, Мальтуса і Рікардо. В перших двох чіткої системи він не знайшов, так що залишив витратно-трудовий принцип Рікардо, який не викликав сумнівів у Міля. Взявши все позитивне у Сея і Мальтуса для поєднання з вченням Рікардо, Міль прирік себе на еклектизм. Діло лише ускладнювалося тим, що у самого Рікардо не все сходилося.

Міль зробив все, що міг. Він заглибився у побудування своїх попередників знайшов у них багато того, що було не відомо самим авторам, багато чого повернув іншим боком, підганяючи деталі. Але органічно поєднати неспівставні речі не зміг. Тому його системоутворюючим принципом стала не та чи інша економічна ідея, а логічний компроміс.

Міль знайшов своє рішення: не поєднані між собою речі він розніс по різним главам і частинам. Вийшло з одного боку – одне, з другого інше і все. Він не вирішував проблеми, а обійшов їх.

Однак як би суворо ми не судили зроблене цим мислителем, мети своєї він досягнув – всю другу половину XIX ст. «Принципи політичної економії» Мілля (1848 р.) були безумовною «біблією» для економістів і головним підручником по економіці для починаючих в університетах Великобританії та США. Тільки з 1890‑х років трактат А. Маршалла став витісняти Мілля в англомовних країнах. Довга популярність книги зумовлюється вказаною нами логікою побудови, вдалим сплетінням елементів класичного і антикласичного напрямів. Дж.С. Мілль, який сприяв затвердженню класичної теорії, праці якого вважалися завершенням школи, в пізніших виданнях своєї книги та пізніх працях висловлює ідеї, які відірвуть від класичної школи багатьох прихильників, і які можна було б назвати ліберальним соціалізмом.

Відмінність Мілля від усіх класичних економістів у запропонованій широкій програмі соціальної політики: «поєднати максимум індивідуальної свободи в діях із спільним володінням природними багатствами земної кулі та рівною участю усіх в продуктах труда, який запускає їх в діло.» Можна виділити три головних положення цієї програми:

1. Знищення найманого труда за допомогою кооперативної виробничої асоціації. на думку Мілля режим найманого труда є руйнівним для індивідуальності, тому що вбиває в людині будь – який інтерес до продукту його труда. пропонується змінити існуючи положення «з капіталістом в якості глави підприємства і найманцями без усяких прав у керуванні, асоціацією самих робітників на правах взаємного равенства, із спільним вкладенням у підприємство капіталом і під керівництвом обираємих і відзиваємих самими робітниками правителів.»

2. Соціалізація земельної ренти за допомогою земельного податку. Рента, яку Д. Рікардо і його учні приймали за природній чи навіть необхідний феномен, представлялась Міллю явищем, що вступає в суперечність як з індивідуалізмом, так і з найманим трудом, оскільки вона відводила деяким людям те, що не було результатом їх індивідуального труда. Тому пропонується впровадити поземельний податок, який підняти до норми, достатньої, щоб поглинути ренту.

3. Обмеження неравенства багатства за допомогою обмеження права успадкування. Успадкування деякими особами не виробленого ними багатства представляється Міллю неприйнятними для індивідуалістичного принципу і навіть закону вільної конкуренції, оскільки воно ставить конкурентів в далеко не однакові умови. Мілль пропонує вихід з такого положення: він поважає право власника і обмежує право придбання у спадкоємця, який не може отримати майно більше визначеної суми. Заповідач зберігає свободу заповідати майно кому завгодно, тільки не тому, в кого вже є достатня доля багатства.