6. Еволюція теорій трансформацій капіталізму під впливом нтр

Теорія «стадій економічного росту» У. Ростоу

У сучасній економічній науці економічний ріст трактується подвійно: у вузькому і широкому смислі. У вузькому смислі – як ріст основних показників кінцевої продукції (ВВП, національного доходу чи споживання на душу населення). У широкому смислі – як процес змін у соціальних інститутах (у структурі прав власності, формах організації виробництва і розподілу), що обумовлюють перехід від однієї стадії росту до іншої.

Відповідно до цього підходу існує три напрямки в теоріях росту: неокейнсіанське, неокласичне, історико-соціологічне. Перші два напрямки аналізують ріст у вузькому смислі. Для історико-соціологічного напрямку характерний розгляд росту в широкому смислі. Одним з найбільш яскравих представників цього напрямку є американський економіст і соціолог У. Ростоу.

Ростоу опублікував книгу «Стадії економічного зростання. He‑комуністичний маніфест» (1960), в якій виклав власну концепцію суспільного розвитку, як альтернативу марксистській формаційній теорії. Він виділяє п'ять стадій економічного зростання:

1) традиційне суспільство,

2) підготовка передумов для піднесення,

3) піднесення,

4) рух до зрілості,

5) ера високого масового споживання.

«Традиційне суспільство» характеризується статичною рівновагою, дон’ютонівською наукою, обмеженими можливостями розвитку виробничих сил, падіння доходів через низькі темпи економічного росту. На цій стадії практично немає умов для розширеного відтворення національного продукту. Перша стадія хронологічно охоплює всю історію людства до XVII ст.

«Друга стадія зростання – це суспільство в перехідному стані». На цій стадії створюються передумови для піднесення. Визначальною рисою стадії є утворення централізованих національних держав. В економіці з'являються «нові типи підприємливих людей… які бажають мобілізувати заощадження й узяти на себе ризик, прагнучи прибутку або модернізації». Виникають банки, зростають інвестиції, пожвавлюється зовнішня та внутрішня торгівля. Головною зміною є збільшення норми нагромадження до 5 %.

Третя стадія, стадія піднесення, визначається тим, що сили економічного прогресу починають домінувати в суспільстві. Відбувається розвиток в інтересах усього суспільства. Частка інвестицій росте і досягає 10 % річного національного доходу. Існує хоча б одна галузь промисловості з високим типом росту і політична підтримка цієї галузі. У. Ростоу визначив тривалість стадії в 20–30 років. Цю стадію різні країни пройшли в історично різні відрізки часу. В Англії – це (приблизно) два останні десятиріччя XVIII ст., у Франції і США – кілька десятиріч перед 1860 p.

Четверта стадія характеризується постійним прогресом, удосконаленням техніки, поширенням нової технології на всю сферу господарської діяльності, більш швидким зростанням випуску продукції порівняно зі зростанням кількості населення. Саме цю стадію Ростоу називає «індустріальним суспільством». Становлення індустріального суспільства характеризується збільшенням норми нагромадження до 20 %. Ця стадія триває 60 років. У. Ростоу вважав початком цього періоду для Великобританії 1850 р., Швеції – 1930 р., США – 1900 р., Японії – 1940 р., Німеччини – 1910 р., Росії – 1950 р., Франції – 1910 р., Канади – 1950 р. У цей період розвивається процес урбанізації, підвищується частка кваліфікованої праці.

Найхарактернішою рисою п'ятої стадії економічного зростання є випуск товарів тривалого користування. На цій стадії змінюються пріоритети суспільства. На перший план виходить не виробництво, а «споживання в самому широкому розумінні». Виробництво орієнтоване переважно на споживача, провідною сферою економіки є сфера послуг. Тривалість – близько 100 років.

П'ятою стадією Ростоу не завершує періодизацію суспільного розвитку. Майбутнє суспільство він зв'язує зі стадією «за споживанням», якої ніби вже досягнуто у США. Для неї характерним є переважання сімейних та інтелектуальних цінностей над споживанням. Ростоу вважає, що високе масове споживання стане загальним і закликає людство прискорити цей процес.

У викладеній ним концепції в основі економічного росту і історичного переходу суспільства від однієї стадії до іншої лежать принципові розходження трьох основних характеристик: рівня розвитку техніки; норми нагромадження; рівня споживання.

Теорія стадій росту У. Ростоу стала помітною подією в суспільної науці свого часу. Вона являла собою новий погляд на історичну еволюцію суспільства, багато в чому відмінний від марксистської концепції соціально-економічних формацій, а також технократичних теорій росту першої половини XX ст. Однак теорія У. Ростоу носить занадто загальний характер і більше орієнтована на питання про історію росту в епохальному плані, ніж дає представлення про механізм і про джерела самого економічного росту.

Концепція «індустріального суспільства» П. Друкера

Теорія «суспільства знань» П. Друкера, викладена в книзі «Епоха перерви поступовості» (1969), узагальнила результати розвитку НТР, оспорила основні ідеї Гелбрейта і постулати економічної науки.

Успіх країни – у відновленні масового ризикуючого самостійного приватного підприємця, в деконцентрації виробництва і «приватизації» власності, а не в її усуспільнені. Моделі, побудовані на презумпції закритої економіки, контрольованої національними грошовими, кредитними і податковими заходами, на думку Друкера, хороші як підмога, але вони застаріли. Епоха міжнародної економіки (від якої можна відокремитися) закінчилася. Наступила епоха світової економіки, яка включає економіки національні і яка стихійно управляє ними.

Економічні теорії нехтують основною економічною подією – технологічними зрушеннями, що визначають продуктивність і землі, і праці, і капіталу, їх оптимальну комбінацію і перекомбінування у кожному окремому випадку. Технологія визначає шляхи і характер дії інновацій на ринки факторів виробництва. Інновації і нові технології можуть знецінити будь-які заощадження і інвестиції в «застиглу» техніку, піднявши роль і ціну гнучкого «живого», науково організованої праці.

Економічні теорії не враховують головного – центральним економічним ресурсом стало нове знання. Друкер визначає нову економіку як «економіку знань», саму сферу, інформацію, що проводиться і поширюється – як «індустрію знань» (термін ввів Ф. Махлуп в 1962 р.), а все суспільство – як «суспільство знань». Саме знаннями, а не фігуруючими в моделях старими факторами виробництва (навіть включаючи менеджмент) створюється сьогодні продуктивність.

Знов визначаючи суспільство як «суспільство організацій» він показав необхідність створення ефективної теорії організацій, а також законів, що забезпечують права їх працівників. Кожна організація у власних інтересах повинна надати максимальну відповідальність своїм членам, залучаючи їх до управління там, де це дозволяють їх знання. Це було основою прогнозу майбутнього розвитку децентралізації ухвалення рішень і розвитку «внутрішнього підприємництва» в крупних корпораціях, без якого їх діяльність стане неефективною, не дивлячись на досягнення наукового менеджменту. Рецепт був майже «крамолою», але сьогодні він – азбука ефективного управління.

Теорія суспільства стає осмисленою тільки тоді, коли вона враховує «новий плюралізм» – не одне «сонце» миру (тобто корпорацію «індустріальної системи» Гелбрейта), а цілу «галактику сонць» – незалежних організацій із своїми функціями. Кожна організація повинна бути максимально зосереджена на здійсненні своїх завдань, і лише ефективне здійснення їх – основа її соціальній відповідальності.

Теорія «великої і хворої держави» П. Друкера, створена на цій основі, була не тільки різкою критикою бюрократії, що розрослася, але і іншою постановкою фактично все того ж важливого завдання – розірвати наростаюче схрещування держави з крупними корпораціями. «Роздута» держава, переобтяжена «чужими функціями» – це слабка і хвора держава, що розбазарює ресурси і загрожує свободі підприємця. Справжнє завдання такої держави – приватизовувати свою власність і допомогти встати на ноги незалежним громадськім і приватним організаціям і фірмам, керувати ними. У його очах бізнес – єдиний соціальний інститут, що безперервно «проводить» інновації і що вимагає необхідних для них знань. Решта всіх організацій (включаючи державу, профспілки і партії) створені для того, щоб запобігти або, в крайньому випадку, уповільнити прихід нового.

Для Друкера центром економічної діяльності в даний період все ще служить промисловість (хоча сфера послуг вже давала основну масу робочих місць і ВНП). Більшість з 7 елементів її нової інфраструктури були лише намічені, а фактор (світова культура), який трансформує залишився в тіні. Але головне, залишилася не дослідженою проблема попиту і закономірності його розвитку внутрісімейною працею. Друкеру ще не було видно, що перехід до підприємницького ступеня НТР викличе важкі потрясіння всіх сфер суспільства.

Теорія «індустріального суспільства» Р. Арона та Ж. Еллюля

Арон (Агоп) Реймон Клод Фердінанд (1905–1983) – французький філософ, соціолог, публіцист. Вчився у Вищій нормальній школі разом з Сартром (1924–1928). З 1930 – професор Кельнського, потім Берлінського університетів. Після приходу Гітлера до влади повернувся до Франції, викладав в Гаврському ліцеї, Тулузькому університеті. У 1955–1968 – зав. кафедрою соціології Сорбонни, з 1970 – зав. кафедрою сучасної цивілізації в «Коледж де Франс». З 1962 – віце-президент Всесвітньої соціологічної асоціації.

У 1963 Арон опублікував курс лекцій, прочитаний ним в Сорбонні в 1955–1956 рр. під назвою «Вісімнадцять лекцій про індустріальне суспільство». Цю публікацію правомірно вважати початковим пунктом широко поширеної в 1960–1970‑х на Заході теорії індустріального суспільства. Теоретико-методологічною основою цієї теорії стала концепція технологічного детермінізму, що базується на постулаті про визначальну роль техніки (і технології) в суспільному розвитку.

Поняття техніки Арон трактував як втілення раціональної діяльності людини, його активного відношення до навколишньої природної і соціальної дійсності. Поняття «індустріального суспільства» дало Арону можливість встановити зв'язок економічного зростання, визначуваного статистично-математичним шляхом, з суспільними відносинами і можливими іншими видами зростання – культурного, цивілізаційного, політичного. Тому максимізація зростання – виробництва або споживання, з точки зору Арона, не є абсолютним благом, і суспільний розвиток не слід розуміти як «біг на швидкість».

Згідно Арону, у межах індустріального суспільства втратив гостроту і обґрунтованість історичний конфлікт між капіталізмом і соціалізмом, бо вони виступають як два різновиди одного і того ж типу соціуму. Проте, всупереч широко розповсюдженій точці зору, Арон ніколи не був апологет теорії конвергенції: він ще в 1966 провіщав неминуче поглинання соціалізму капіталізмом (а не їх злиття) зважаючи на вищу ефективність економіки Западу. Відмирання тоталітарних політичних систем і ідеологій, що спиралися, зокрема, на марксову концепцію історичного закону, обумовлюється, по Арону, історичною приреченістю марксистсько-ленінської теорії суспільного прогресу. Арон стверджував, що «тільки ліберали, песимісти і, мабуть, мудреці закликають людство брати на себе лише ті завдання, які воно може виповнити. Тому вони не роблять історію і задовольняються тим, що коментують її. Марксисти належать до іншого сімейства. Вони порівнюють завдання не із своїм силами, а зі своїми мріями». У контексті обговорення проблеми сенсу і цінностей еволюції людської цивілізації симпатії Арона на стороні гуманістично спрямованого соціального знання, його «людського виміру». Такий теоретико-методологічний підхід, в його розумінні, дозволяє філософсько – соціологічним концепціям заглиблюватися в складну мережу людських вчинків. Основними компонентами і одночасно стрижньовою лінією розгортання останніх є зв'язок «засоби – мета», мотивація поведінки, система цінностей, що спонукає людей здійснювати ті або інші дії, а також ситуації, до яких діючий суб’єкт адаптується і залежно від зміни яких він визначає свої цілі.

Історія, по Арону, не може бути повністю буденним знанням, оскільки це елімінує відчуття свободи в історії: історичний мікроаналіз покликаний розкривати наміри осіб, які приймають участь в історичних подіях.

Жак Еллюль (1912–1994) – французький філософ, соціолог, професор університету в Бордо. Основні роботи: «Історія організацій» (1956), «Технічна система» (1977), «Марксистсько-християнська ідеологія» (1979), «Зміни революції: невибраний пролетаріат» (1982), «Технологічний блеф» (1988) та ін.

Трактує техніку не тільки як сукупність машин і механізмів, але і як певний тип раціональності, властивий техногенній цивілізації. В умовах цієї цивілізації техніка, створена як засіб підпорядкування природного середовища людиною, сама стає суцільним середовищем, що робить природу абсолютно даремною, покірною, вторинною, малозначною. В результаті відбувається фетишизація і демонізація техніки, яка перетворюється на якийсь абсолют, – Техніку, Машину, що поневолила людину. В результаті всі компоненти людського буття, включаючи думки і чуттєвість, заповнюються механічними процесами. Навіть чисте світло мистецтва пробивається до нас крізь товщу технічних об'єктів, а його твори, створені художником, що уподібнюється роботу, по Еллюлю, стають віддзеркаленням технічної реальності. Іноді мистецтво виступає як утіха, компенсація нестерпних сторін технічної культури, в інших випадках воно сліпо вторить тій же техніці, але завжди воно виявляється придатком до останньої і у всіх своїх школах, у всіх своїх виразах виконує конформізуючу роль.

Навіть сучасна політика і влада, по Еллюлю, не в силах справитися з технікою і виявляються повністю детермінованими нею. Таким чином, техніка перетворюється на чинник поневолення людини і у виробництві, і в культурі, в політиці, і в побуті. Звідси, згідно Еллюлю, головне завдання – не відкидаючи техніки як такої, здійснити радикальне відкидання ідеології техніки. Це і буде, по Еллюлю, справжня, реалістична революція, яка використовуючи автоматизацію і інформатизацію, дозволить здійснити всебічне розгортання здібностей і диверсифікацію знань, створить сприятливі можливості для розквіту національних дарувань, для нової культури, що відкриває простори творчості. Ця єдина революція, що полягає в захопленні не влади, а позитивних потенцій техніки і культури, і повній їх переорієнтації в цілях звільнення людини від всіх форм поневолення, у тому числі і технічного, повинна привести до нової якості життя для всіх без виключення і рівняння членів суспільства. Це буде справжня мутація людини – мутація психологічна, ідеологічна, етична, що супроводжується перетворенням всіх цілей життя. І вона повинна відбутися в кожній людині. Решта всіх революцій, направлених проти експлуатації, нерівності, імперіалізму, колоніалізму, на думку Еллюля, у сучасних умовах втратили реальний зміст і соціальний сенс.