9. Питання розвитку і періодизації економічної теорії

Моделі розвитку наукового знання.

Серед ключових питань методології історії науки особливе місце належить проблемі вироблення теоретико – методологічного підходу до вивчення реального процесу руху наукового знання, з’ясування загальних закономірностей і специфіки функціонування, та прогресу науки, зокрема економічної теорії. У найзагальнішому виді ця проблема отримує розв’язання в моделях розвитку науки.

Протягом другої половини ХІХ – ХХ ст. наука збагатилася низкою таких моделей. Серед них особливе місце займає концепція розвитку політичної економії, яка розвивалася на основі вчення К. Маркса. Її ключові положення – історичність форм суспільного виробництва, суспільні суперечності, класова боротьба, класові інтереси, криза, класична і «вульгарна» політекономія. Конкретним моментом кризи наукової (класичної) політекономії Маркс вважав 1830 р, пов’язуючи його із завоюванням буржуазією у Франції і Великобританії політичної влади. Отже, для К. Маркса та його ортодоксальних прихильників посткласична економічна теорія – це вульгарна (неовульгарна) теорія, синонім ненауковості, примітивно – поверхневої описовості, орієнтації на спотворення реальності.

Узагальнюючі, можна зробити висновок, що підхід К. Маркса до історії політичної економії – це підхід з позиції і розвитку підприємництва у буржуазній формі і загострення його суперечностей, зміни положення в суспільстві буржуазії та пролетаріату.

Ортодоксальні марксисти абсолютизували Марксові положення і механічно їх перенесли на сучасність. Це класичний приклад поширеного серед прихильників марксизму прийому використання ідей свого вчителя, висунутих для конкретно – історичних умов поза системою просторово – часових координат.

Визначні представники немарксистських напрямів історії науки з метою аналізу її прогресу розробили у ХХ ст. ряд моделей. Розглянемо найвідоміші серед них.

1. Кумулятивна модель. Виникнення її пов’язане з роботами відомого французького вченого П. Дюгема. Основні поняття моделі – «накопичення знань», «спадкоємність», «індивідуальний внесок у науку», «першовідкривач» – охоплюють її зміст. Наука розглядається як сукупність фактів, теорії. Та методів, зібраних в підручниках. А розвиток її – як поступовий, послідовний процес накопичення наукових досягнень.

2. Фальсифікаційна модель. Автор її-американський філософ К. Поппер. Основні поняття моделі «спростування гіпотез», «фальсифікаціонізм», «об’єктивне знання». Суть її полягає в тому, що історія науки – це історія безперервного висунення гіпотез і спростування їх в ході емпіричних перевірок (через експеримент або спостереження). Необхідна негайна відмова від теорії, як тільки виявлено її фальсифікацію.

3. Модель наукових революцій. У 60 р. ХХ ст. американський вчений Т. Кун розробив модель наукових революцій, яка ще й досі знаходиться в центрі наукових дискусій. Ключові її поняття – «парадигма», «наукове товариство», «нормальна наука», «криза», «електро-кардинальне дослідження», «наукова революція». Термін «парадигма» Т. Кун часто вживає у двох значеннях:

1. сукупність переконань, цінностей, технічних засобів тощо, яка характерна для членів цього наукового товариства (парадигма, як набір приписів для наукової групи);

2. один вид елементу в цій сукупності – конкретні вирішення наукових головоломок (парадигма як загальновизнаний зразок) «Нормальна наука» – це така діяльність наукового товариства, яка не виходить за межі прийнятої ними парадигми і зводиться до вирішення наукових головоломок. Розвиток науки відбувається шляхом зміни періодів «нормальної науки» революціями, що змінюють одну парадигму іншою.

4. Модель конкуруючих програм дослідження. Американський вчений І. Лакатош розробив у 70 рр. нову модель. Вона займає середнє положення між моделями К. Поппера і Т. Куна й розцінюється, як одне з най видатних досягнень філософії ХХ ст.

Основна структурно-динамічна одиниця цієї моделі історії розвитку науки – науково-дослідна програма. Вона складається з «жорсткого ядра», «захисного пояса» і сукупності методологічних правил – «негативної евристики» (евристика – від грецького знаходжу, яке означає продуктивне творче мислення для дослідження і пошуку істини), яка окреслює не бажані (заборонні) шляхи дослідження, та «позитивної евристики» яка рекомендує найкращі шляхи дослідження. Незмінне «жорстке ядро» оточене «захисним поясом», який захищає його від спростування. Сам «захисний пояс» удосконалюється, або змінюється завдяки правилам «позитивної евристики», а також за допомогою процедур фальсифікації та підтвердження. Він приймає на себе головний удар перевірок. На думку І. Лакатоша, науково-дослідна програма прогресує тоді, коли її теоретичне зростання випереджає її емпіричне зростання і регресує (дегенерує) в противному разі. Відповідно до моделі І. Лакатоша кожному періоду розвитку науки характерна конкурентна боротьба кількох науково – дослідних програм.

5. Модель циклічного розвитку. Її автори французькі вчені Ш.Жід і Ш.Ріст – вважали, що в еволюції економічної думки спостерігається певна циклічність. В конкретно-історичних умовах на перший план завжди висувається якась теорія, потім вона відступає під натиском інших, щоб знову з’явитися в новій формі на новому етапі розвитку. Однак ця послідовність, на думку прибічників моделі циклічного розвитку, не передбачає, що кожна попередня теорія була усунена або заступлена іншою, наступною. Насправді теорії співіснують, в тому числі і в своїх нових формах. Причину цього представники моделі циклічного розвитку вбачали не стільки в самих теоріях, скільки в психологічних факторах («зміна прихильності суспільної думки»).

Поняття «класичної ситуації»

Звичайно трактування історії науки не завершується моделлю циклічного розвитку. Кожна людина має певні пізнавальні можливості для аналізу реального процесу руху економічної теорії. Множинність моделей розвитку економічної науки породжує проблему: якої з них слід дотримуватись, при дослідженні та викладанні економічної теорії? Виходом з цього суперечливого становища може бути застосування поняття «класичної ситуації та її зміни». Поняття «класичної ситуації» («класичний стан») належить Йозефу Шумпетеру. Вчений використав його для описання ситуації, коли після тривалого періоду боротьби і дискусій досягається значний ступінь згоди – відбувається об’єднання тих нових і оригінальних робіт, які проводилися раніше. На думку Шумпетера, вперше така класична ситуація склалася в другій половині ХVІІІ ст. і була пов’язана з вченням А. Сміта. Отже, перша класична ситуація збігається з утвердженням класичної школи економічної теорії. Однак класичний стан не встановлюється раз і назавжди. В процесі подальшого розвитку економічної теорії як самостійної науки в різний час відбувалися підриви (руйнування) попереднього класичного стану і зміни його новим.

Отже, класичні ситуації – це поворотні віхи і переломні етапи в розвитку західної економічної теорії ринкового господарювання, виділення і розгляд яких дає змогу правильно охарактеризувати прогресивний рух світової економічної думки.

Характеристика першої класичної ситуації в історії розвитку економічної теорії.

В галузі економічної науки настанню першої класичної ситуації передував тривалий період панування меркантилізму. Характерні особливості цього періоду – його тривалість, нерівномірність, неодночасність настання і протікання в різних країнах. Термін «меркантилізм» вперше почали застосовувати критики меркантилізму Кене і Сміт. Меркантилізм розглядається у двох взаємопов’язаних аспектах: сукупність специфічних поглядів і економічна політика, що спирається на них в період переходу країн Європи від простого до розвиненого (приватнопідприємницького) товарного виробництва. У літературі його називають також епохою так званого первісного нагромадження капіталу. З часів Кене і Сміта критичний аналіз меркантилізму займає особливе місце у світовій літературі. Одна з характеристик першого класичного стану якраз і полягає в тому, що саме суворий вирок помилкам меркантилістів винесений класичною школою економічної теорії ознаменував собою рух до зрілої економічної науки. Тому шлях до першого класичного стану пролягає саме від меркантилізму до класики.

За Марксом класична школа починається в Англії з Уїльяма Петті, а у Франції з Буагільбера і завершується в Англії Рікардо, а у Франції з Сісмонді.

Немарксистська економічна думка менш жорстко підходить до вирішення цього питання. Береться до уваги багатогранність переходів від однієї школи до іншої. Зокрема, не надається виключного значення прихильності вченого до трудової теорії вартості, аналізу внутрішніх закономірностей виробництва. Тому плеяда економістів-класиків значно розширюється і охоплює всіх прихильників Сміта першої половини ХІХ ст. Серед них французи Сей, Бастіа, англійці Мальтус, Мак – Кулох, Сеніор та інші. Всіх їх Маркс відніс до розряду вульгарних.

Найвідомішими перехідними економістами від меркантилізму до класики були ірландці Петті (1623–1687) Кантільйон (1680–1734), англійці Норс (1641–1691), Барбон (1640–1698) та інші.

Виникнення і розвиток класичної економічної теорії відбулися у кількох варіантах, насамперед французькому і англійському. Французький дістав назву фізіократії, а англійський – промислової, або англійської, в якій класична школа досягла вищого рівня. Видатними представниками фізіократії є – Кене, Тюрго (1727–1781), Віктор Мірабо (1715–1789), Мерс’є де ла Рів’єр (1720–1793), Дюпон де Немур (1739–1817). Те виключне значення, яке надавали землеробству фізіократи, і безпосередньо пов’язане з ним трактування економічних категорій віддзеркалювало обмеженість їх поглядів умовами, коли сільське господарство у Франції того часу було пануючою формою виробництва. Головна теоретична заслуга фізіократів полягала в тому, що вони здійснили науковий аналіз суспільного відтворення. В своїй знаменитій «економічній таблиці» Кене проаналізував склад сукупного суспільного продукту, рух його елементів як необхідну умову нового процесу виробництва і відтворення класів у соціально-економічній структурі суспільства.

Представники англійської класичної школи критично подолали обмежувальний галузевий підхід фізіократів у тлумаченні питань, які тут розглядаються. Однак слід підкреслити, що певні відмінності між фізіократією і англійською класичною школою – це відмінності в середині теоретико-методологічної єдності. Серед них – єдність мікро – і макроаналізу, спроби розмежування дослідження «природного порядку», «природних законів» і економічної політики держави; визнання економічної свободи як найважливішого чинника ефективності та шкоди від монополізму. По суті спільного для них є категорія «невидимої руки», виведена Смітом, під якою класики мали на увазі стихійну дію об’єктивних економічних законів в умовах вільної конкуренції, механізм саморегулювання ринкового господарства. Однак досягнення класичного стану не означає існування повної єдності поглядів представників пануючого напрямку. Сміт наголошував на дослідженні зростання виробництва, багатства народів та об’єктивних законів, що управляють ним, а Рікардо і Сісмонді – на розподілі цього багатства і його законах. Були відмінності і в теорії і реалізації, з одного боку, Сея і Рікардо, які вважали неможливими загальні кризи надвиробництва, і з іншого боку, Мальтуса і Сісмонді, які дотримувалися іншого погляду.

Наприкінці слід сказати, що економісти наступних шкіл і напрямів будуть бачити набагато далі, тому що стоятимуть на фундаменті класичної економічної науки.