3. Виникнення і загальна характеристика неолібералізму

Помітну роль в буржуазній політичній економії XX ст. грає неолібералізм, що зробив спробу створити власне вчення про народне господарство на базі синтезу ідей нової історичної школи неокласики і традиційного лібералізму. Методологічно неолібералізм найбільш близький до нової історичної школи (особливо до праць К. бюхера і В. Зомбарта), для якої характерне трактування процесу суспільного розвитку як повільної, поступової еволюції. Залежно від зміни деяких рис капіталістичного ладу (механізми управління економікою, конкретні форми товарного виробництва і ін.) представники обох течій виділяли різні «порядки», «ступені» і «стилі» організації господарського життя суспільства.

На відміну від неокласики в методологічному інструментарії неолібералізму маржиналізм не займає самостійного, а тим більше центрального місця. Він, звичайно, враховується неолібералами як поширений в буржуазній політекономії теоретичний прийом, але не застосовується ними як найважливіший інструмент дослідження.

На відміну від авторів неокласичних теорій зростання і виробничих функцій, що зосередилися на дослідженні кількісних аспектів капіталістичного відтворення, неоліберали ставили в голову кута якісні, інституційні проблеми. Рішення таких проблем вони вважали достатньою передумовою для усунення фундаментальних кількісних диспропорцій процесу відтворення. Тому в неоліберальній літературі проблема темпів господарського розвитку і регулювання економічного зростання не грає помітної ролі.

З традиційним лібералізмом неолібералізм ріднить перш за все ідея індивідуальної свободи на основі всемірного зміцнення і заохочення приватної власності на засоби виробництва. Разом з тим неоліберали на відміну від своїх попередників оцінювали процеси господарського життя з макроекономічних позицій, а не мікроекономічних – з погляду інтересів окремих приватних підприємців – власників підприємств.

Крім того, неолібералізм відрізняється від «старого» лібералізму епохи капіталізму вільної конкуренції тим, що він виступив за активне державне втручання в економіку.

Неолібералізм формувався одночасно з кейнсіанством. Обидва учення виражали реакцію буржуазної політекономії на кризу 1929–1933 рр., що підірвала традиційні уявлення про саморегульованість капіталізму. Проте, якщо Дж.М. Кейнс пояснював недуги капіталізму хронічним недоліком ефективного попиту, що при невтручанні держави в економіку позбавляє цей лад достатніх стимулів до розвитку, то основоположники неолібералізму бачили безпосереднє джерело всіх бід в підриві довершеної конкуренції і в монополізації господарства, що порушує дію ринкових регуляторів виробництва. Тому об'єктом державного втручання неоліберали на відміну від кейнсіанців вважали не сам процес відтворення, а інституційні основи механізму формування прибутку і конкуренції.

В цілому неолібералізм вніс помітний внесок в процес пізнання в рамках буржуазної політекономії, зробивши серйозні висновки з кризи 1929–1933 рр. Він показав, що без активного регулювання державою інституційних основ господарського механізму, направленого на створення солідних загальних умов ведення ринкового господарства і жорстких рамок для конкурентної боротьби, капіталізм приречений на глибокі потрясіння і ставить під загрозу власну життєздатність. Ця ідея неолібералізму після другої світової війни в тій або іншій формі і мірі одержала визнання правлячих кругів країн Заходу і знайшла відображення в їх економічній політиці.

Неолібералізм репрезентований багатьма школами, відомішими з яких є лондонська (Ф. Хайєк), чиказька (М. Фрідмен), фрейбурзька (В. Ойкен та Л. Ерхард), паризька (М. Алле). Але головну роль в розробці теорії неолібералізму зіграли німецькі економісти, і в першу чергу В. Ойкен, що заклав його основи і створив його методологію. Ідеї неолібералізму набули широкого поширення після другої світової війни у ФРН, а також у ряді інших країн Заходу. До основ неолібералізм відноситься перш за все вчення про два типи економічного ладу, об'єднуюче всіх його прихильників. Будучи наріжним каменем методології неолібералізму, воно є економічним варіантом теорії ідеальних типів суспільних систем видного буржуазного філософа і соціолога М. Вебера.