Тема 12. Економічні концепції соціал – демократії

План:

1. Суть реформізму;

2. Економічні концепції Е. Бернштейна, К. Каутського, Р. Гільфердінга;

3. Еволюція реформізму. Концепція «демократичного соціалізму» як теоретична платформа сучасного соціал – реформізму;

4. Моделі «змішаного економічного ладу»:

5. Розвиток концепції «демократичного соціалізму» в межах соціал-демократичного руху наприкінці ХХ ст.

1. Суть реформізму

Сучасна соціал-демократія – це соціал-демократичні, соціалістичні і лейбористські партії, які входять в Соціалістичний інтернаціонал (заснований в 1951 р.). Ці партії сформувалися в результаті розколу соціал-демократичного руху, що склався в багатьох країнах Європи в останній третині XIX ст. Розкол остаточно оформився під впливом Жовтневої революції в Росії, революційних виступів робочого класу в Німеччині, Угорщині і низці інших країн. В результаті розколу разом з соціал-демократією, що виступила за перетворення суспільства виключно шляхом реформ, виникли комуністичні партії, що сповідали революційний марксизм. Обидві течії відразу ж вступили між собою в гостру політичну і ідеологічну боротьбу, яка різко пішла на спад лише в другій половині 80‑х років унаслідок докорінних змін головним чином в СРСР, а також в інших колишніх соціалістичних країнах.

В даний час соціал-демократія користується великим впливом не тільки в її «цитаделі» – Західній Європі, але і в Японії, Австралії, Новій Зеландії, Канаді, а також в десятках держав, що розвиваються. У багатьох країнах соціал-демократи або перебувають при владі, або мають значний досвід правління, що сприяло поліпшенню умов праці і побуту, загальному підвищенню рівня життя трудящих. Є підстави вважати, що господарська і політична діяльність соціал-демократів стала одним з найважливіших чинників глибокої демократичної трансформації капіталізму після другої світової війни, що відбулася еволюційно, за допомогою реформ.

Сучасна соціал-демократія, захищаючи інтереси не якогось одного класу або соціального шару, є досить неоднорідною ідейно-аполітичною течією, яку підтримують робочі, службовці, інтелігенція, особи вільних професій, державні чиновники, прості товаровиробники, представники кругів реформістів буржуазії. Тому її економічні теорії не тотожні жодною з трьох традиційних систем політекономії (в даний час межі між ними частково розмиті) – буржуазній, дрібнобуржуазній і марксистській. Вони генетично зв'язані в тому або іншому ступеню з кожної з трьох систем, головним чином з першою. Разом з тим специфіка соціальної бази соціал-демократичного руху, що складається переважно з осіб найманої праці, його здатність виражати життєві інтереси трудящих (в області заробітної платні, соціального забезпечення, умов праці і т. д.), глибока внутрішня диференціація в партіях Соцінтерну обумовлюють відносне відособлення соціал-реформізму (Соціал-реформізм – це ідеологія і політика соціал-демократії, зокрема в області економіки) від концепцій власне буржуазної політекономії, причому ступінь їх відособлення може збільшуватися або зменшуватися залежно від конкретно-історичних умов.

Своєрідність соціал-демократичних концепцій багато в чому пов'язана з існуванням трьох течій усередині партій Соцінтерну. Контури розмежування між ними, правда, досить розпливчаті.

Правореформістські ідеологи і політики, в значній мірі схильні ототожнювати інтереси суспільства з інтересами крупного капіталу, в своїх доктринах реформування і модернізації капіталізму видозмінюють постулати буржуазної політекономії з урахуванням специфіки складу і електорату вказаних партій. Їх відношення до марксизму, як правило, негативно. Багато з них, зокрема діяч Італійської соціалістичної партії А. Сабатіні, роблять акцент на «ідеологічній кризі марксизму», висловлюються за повне подолання марксистських парадигм.

Центристська (помірне) течія, що відображає погляди середніх шарів суспільства, часто примикає до позицій правого крила, але проявляє порівняно велику готовність до реформ тред-юніоністського характеру.

Ліві соціал-демократи, виражаючи настрої частини робочого класу, службовців і інтелігенції, нерідко докладно і досить логічно критикують капіталізм, виявляють прагнення до антикапіталістичних перетворень, посилаючись на ті або інші положення марксизму. При цьому вони підкреслюють, що «реальний соціалізм» в СРСР і інших країнах будувався відповідно до доктрини сталінізму, але в докорінній суперечності з суттю учення К. Маркса.

У 50–60-і роки керівництво партій Соцінтерну проводило політику деідеологізації, що фактично означала запозичення і адаптацію буржуазних переконань, зокрема в області політичної економії, де вона багато в чому солідаризувалася з кейнсіанством. Проте за останні два десятиліття відносне відособлення соціал-демократичних доктрин знов посилилося.

Правда, зміст цього процесу в 70-і і 80-і роки був неоднаковим. У середині 70‑х років спостерігалося посилення лівих поглядів в багатьох партіях Соцінтерну. Соціал-демократія висунула радикальні моделі реформ в області економіки і якості життя, що помітно відрізнялися від кейнсіанських уявлень. У 80-і роки під тиском неоконсервативних сил зрушення вліво припинилося, а в деяких партіях (особливо в соціалістичних партіях Італії, Португалії і Іспанії) навіть змінився протилежним рухом. Проте, оскільки в буржуазній політекономії на авансцену висувалися неоконсервативні течії, що стоять правіше за кейнсіанство, відносне відособлення соціал-демократії від пануючих шкіл буржуазної політекономії в даний час виражено виразніше, ніж в 50–60-і роки.

Методологічно соціал-реформізм має багато загального з буржуазною політекономією і філософією: прагнення до синтезування органічно не зв'язаних і навіть конкуруючих переконань, технологічний детермінізм, уявлення про домінування сфери обігу над виробництвом (мінова концепція) і т. д. Разом з тим його методологія не позбавлена значної своєрідності. Так, в буржуазній політекономії, особливо в кейнсіанстві, широко застосовується абстрагування від соціальних аспектів процесу відтворення і зосередження на аналізі кількісних, функціональних взаємозв'язків останнього, щоб обійти суперечності класів і суспільних груп. Даний методологічний прийом одержав в західній літературі назву «соціальний вакуум». Соціал-демократи не можуть користуватися цим прийомом, бо трудящі, які їх підтримують, вимагають відповіді на гострі соціально-економічні питання. Тому в економічних переконаннях соціал-демократів завжди присутній аналіз соціальних проблем, пов'язаних з взаєминами і суперечностями між працею і капіталом. Ліві ж соціал-демократи намагаються частково використовувати марксистську методологію, елементи класового підходу. Соціал-демократи висловлюються за третій шлях – між капіталізмом і «реальним соціалізмом». Останній вони незмінно піддавали різкою і непримиренній критиці. Разом з тим соціал-демократи вітали перебудову в СРСР, пов'язавши з нею надії на демократизацію радянського суспільства, яка благотворно позначилася б на обстановці у всьому світі. Соціал-демократії притаманна суперечність між її функціями «реформатора» і «менеджера» капіталізму, що накладає відбиток на її економічні концепції і знаходить віддзеркалення в колізіях між теорією і практикою партій Соцінтерну. З одного боку, нерідко висловлюється критичне відношення суспільної системи, що існує на Заході. Так, в новій, Берлінській (1989) програмі SDPG «фундаментальний історичний досвід» інтерпретується в тому сенсі, що «ремонту капіталізму недостатньо. Необхідний новий економічний і суспільний устрій». З іншого боку, партії Соцінтерну, особливо в періоди їх перебування у влади, прагнуть зберегти стабільність процесу відтворення капіталу, задовольнити запити приватного бізнесу. Це виражається, наприклад, в правовій підтримці і заохоченні приватної власності, в наданні підприємцям значних податкових пільг і субсидій, а часом і в акціях відносно профспілок. Така лінія одержує відповідне теоретичне обґрунтування.

Прагненням зберегти широкий простір для маневру між працею і капіталом багато в чому визначаються уявлення соціал-демократії про демократичний соціалізм як програмну мету. Вона уникає детальних жорстких дефініцій бажаного суспільного пристрою, обмежуючись його найбільш загальним, етичним визначенням, гносеологічно висхідним до неокантіанства і бернштейніанства. «Демократичний соціалізм є міжнародним рухом за свободу, соціальну справедливість і солідарність. Його мета полягає в тому, щоб добитися міжнародного порядку, при якому можна буде укріпити ці основні цінності, а кожна людина дістане можливість вести повнокровне життя і повністю розвинути свої особисті якості і таланти, користуючись гарантіями людських і цивільних прав в демократичному суспільстві», – мовиться в Стокгольмській декларації принципів Соцінтерну (1989). При цьому «основні цінності» (свобода, справедливість і солідарність) оголошуються рівнозначними для соціал-демократів, тоді як ліберали і консерватори віддають пріоритет першій з них в збиток двом іншим. Таке визначення демократичного соціалізму робить акцент на загальнолюдських інтересах, прийнятних як для тих, що працюють по найму, так і для підприємців.

В той же час слід підкреслити, що основоположна межа економічної ідеології партій Соцінтерну – глибока прихильність справі соціального захисту трудящих, формуванню всесторонньо розвиненої системи соціального страхування (по безробіттю, хворобі, втраті працездатності по віку або унаслідок нещасного випадку і т. д.). Соціал-демократія теоретично розробляє і активно запроваджує в життя (правда, не завжди послідовно) такі проекти реформ, які віддають пріоритет задоволенню життєвих потреб осіб найманої праці, що нерідко викликає гостру критику з боку буржуазних економістів і політиків, особливо неоконсервативних. Здійснення подібних реформ дозволяє вказаним партіям поширювати свій вплив на широкі верстви населення більшості країн Заходу.