2.3. Питання реабілітації в законі про основи соціальної захищеності інвалідів

У Законі України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» приведено наступне тлумачення поняття «інвалід»: «Інвалідом є особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, наслідком травм або з уродженими дефектами, що призводить до обмеження життєдіяльності, до необхідності в соціальній допомозі та захисті».

У статті 3 цього Закону відмічається, що інвалідність як міра втрати здоров’я визначається шляхом експертного обстеження в органах медико-соціальної експертизи Міністерства охорони здоров’я. Це означає, що громадянин, у якого мають місце дефекти або захворювання, які обмежують його життєдіяльність, спочатку оглядається лікарями лікувально-профілактичних закладів. Після проведення необхідного лікування і відсутності від нього суттєвого ефекту та після ретельного обстеження хворі направляються на медико-соціальну експертну комісію (МСЕК), яка і виносить рішення про визнання або невизнання такої людини інвалідом.

У статті 5 вищенаведеного Закону написано, що порядок та умови визначення потреб у зв’язку з інвалідністю встановлюються на підставі висновку медико-соціальної експертної комісії та з врахуванням здібностей до професійної та побутової діяльності інваліда. Враховуючи той факт, що інвалідність є не лише медико-біологічним, а й соціальним поняттям, при проведенні медико-соціальної експертизи та визначенні потреб інваліда необхідно оцінювати всі сфери життя людини (професійні, виробничі, побутові, психологічні, морально-етичні та ін.). Інвалідність призводить до зміни соціального статусу людини (зменшення об’єму виконуваної роботи, зниження кваліфікації або неможливість виконувати будь-яку суспільно корисну працю та ін.), а тому така людина потребує в першу чергу соціальної допомоги та реабілітації.

Види і обсяги необхідного соціального захисту інваліда надаються йому у вигляді розробки та реалізації індивідуальної програми медичної та соціально-трудової реабілітації й адаптації. Розробка індивідуальної програми реабілітації здійснюється лікарями та реабілітологом медико-соціальних експертних комісій.

Індивідуальна програма реабілітації інваліда є обов’язковою для виконання державними органами, підприємствами (об’єднаннями), установами і організаціями.

У статті 6 цього Закону відмічено, що захист прав, свобод і законних інтересів інвалідів забезпечується в судовому, або в іншому порядку, встановленому законодавством України.

Це означає, що громадянин має право в судовому порядку оскаржувати рішення медико-соціальної експертної комісії про визнання чи невизнання його інвалідом, а також види і обсяги необхідного соціального захисту, викладених в індивідуальній програмі реабілітації.

У цій же статті Закону вказується, що службові особи та інші громадяни, які порушили права інвалідів, що викладені в Законі про соціальну захищеність інвалідів, несуть встановлену законодавством матеріальну, дисциплінарну, адміністративну чи кримінальну відповідальність.

У статті 17 Закону підкреслюється, що держава забороняє всяку дискримінацію по відношенню до інвалідів: «Відмова в укладанні трудового договору або в просуванні по службі, звільнення за ініціативою адміністрації, переведення інваліда на іншу роботу з мотивів інвалідності не допускається». Винятками з цього положення є наступні: 1) коли стан здоров’я інваліда перешкоджає виконанню професійних обов’язків, загрожує здоров’ю і безпеці праці інших осіб; 2) коли продовження трудової діяльності чи зміна її характеру та обсягу загрожує погіршенню здоров’я інваліда.

Переведення осіб, які не є інвалідами, на іншу роботу або введення обмежень по роботі здійснюється за висновками лікувально-консультативної комісії (ЛКК) лікувально-профілактичного закладу.

Відносно інвалідів питання про повне припинення ними трудової діяльності або припинення праці в окремих професіях та переведення їх на іншу роботу вирішується медико-соціальною експертною комісією. При незгоді інваліда з таким висновком первинної МСЕК він може оскаржити його в обласній медико-соціальній експертній комісії або в судовому порядку.

Для ілюстрації наводимо наступні випадки:

1) хворий В., 42 років, інвалідом не визнавався, працює майстром позмінно, захворів на гіпертонічну хворобу ІІ ст. З метою недопущення подальшого прогресування хвороби ЛКК медико-санітарної частини (МСЧ), що обслуговує підприємство, виносить рішення про заборону роботи в нічні зміни та звільнення його від додаткових навантажень. Адміністрація підприємства перевела його на роботу вдень та звільнила від додаткових навантажень;

2) хворий Г., 39 років, до інвалідності працював водієм великовантажної машини, в момент освідчення у МСЕК – автослюсар, протягом одного року визнавався інвалідом 3-ї групи внаслідок післятравматичного арахноїдіту з нечастими епілептичними нападами. За останні 5 місяців напади почастішали ― до 6―8 приступів на місяць. Лікування ефекту не дало. МСЕК винесла рішення про визнання його інвалідом 2-ї групи та заборонила йому працювати. Адміністрація підприємства звільнила його з роботи автослюсаря;

3) хворий Д., 48 років, газоелектрозварювальник, протягом одного року визнається інвалідом 3-ї групи по хронічному бронхіту з дихальною недостатністю І-ІІ ступеня. Після визнання інвалідом був працевлаштований слюсарем в умовах підвищеного запилення робочого місця. Через те, що така робота хворому протипоказана, МСЕК винесла рішення про переведення його на іншу роботу без шкідливих промислових факторів. Адміністрація по рекомендації МСЕК перевела інваліда на роботу слюсаря на видачі інструментів.

У статті 18 Закону про соціальний захист інвалідів відмічається, що підприємства (об’єднання), установи і організації (незалежно від форм власності і господарювання), які використовують працю інвалідів, зобов’язані створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, що передбачені чинним законодавством.

Наприклад: для інвалідів може бути зменшена денна робоча норма, можуть бути введені додаткові перерви в роботі та ін.

У Законі (стаття 19) передбачені нормативи робочих місць, що призначені для працевлаштування інвалідів. При цьому нормативи робочих місць для інвалідів визначаються для всіх підприємств (об’єднань), установ і організацій (незалежно від форм власності та господарювання) в розмірі не менше чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих. Якщо на підприємстві працює від 15 до 25 чоловік, то встановлюється норматив у кількості одного робочого місця.

У статті 25 Закону вказується, що за інвалідами внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання, які проходять професійну реабілітацію, у тому числі професійну підготовку і перепідготовку згідно з індивідуальною програмою реабілітації (у випадках, коли з моменту встановлення інвалідності минуло не більше одного року), зберігається середня заробітна платня за попереднім місцем роботи із урахуванням пенсії по інвалідності протягом строку, передбаченого індивідуальною програмою реабілітації. У таких випадках відшкодування витрат з урахуванням сплачених сум пенсій здійснюється підприємством (об’єднанням), установою і організацією, у період роботи на яких настала інвалідність.

В якості прикладу наводимо наступний випадок: хвора З., 38 років, освіта середня, основна професія - шліфувальниця, отримала виробничу спинномозкову травму, внаслідок якої була визнана інвалідом 3-ї групи, і їй було встановлено 40 відсотків втрати професійної працездатності 26 серпня 2004 року. Згідно з індивідуальною програмою реабілітації вона поступила на курси по підготовці бухгалтерів (з 1 вересня 2004 року по 30 червня 2005 року). На період навчання за нею була збережена середня заробітна платня. Цей середній заробіток згідно з Законом України «Про обов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві і професійного захворювання, що призвели до втрати працездатності» (1999) з 2000 року був виплачений відповідним Фондом.

На сьогоднішній день прийнято доповнення до Закону про соціальну захищеність інвалідів, в якому встановлено, що інвалід має право переважного прийняття на навчання у вищі й середні навчальні заклади, якщо він набрав однакову кількість балів із здоровим абітурієнтом.

У статті 36 Закону про соціальну захищеність інвалідів підкреслено, що матеріальне, соціально-побутове і медичне забезпечення інвалідів здійснюється у вигляді грошових виплат (пенсій, допомог, одноразових виплат), забезпечення медикаментами, технічними й іншими засобами, включаючи автомобілі, крісла-коляски, протезно-ортопедичні вироби, друковані видання із спеціальним шрифтом, звукопідсилюючу апаратуру та аналізатори, а також шляхом надання послуг з медичної, соціальної, трудової

і професійної реабілітації, побутовому і торговельному обслуговуванню.