§116. Колективізація

Перехід до прискореної колективізації

У грудні 1927 року XV з'їзд ВКП(б) звернув увагу на розвиток колек­тивізації на селі. Приводом для цього стала хлібозаготівельна криза.

Урожай 1927 року був невисоким, і ціни на хліб, установлені державою, не задовольняли селян. Вони відмовилися здавати зерно на заготівельні пункти за низькими цінами.

У січні 1928 року Й. Сталін виїхав до Сибіру, де виступив перед місце­вим партійно-радянським активом. Генсек звинувачував заможні верстви селянства в саботажі хлібозаготівель і закликав працівників правоохо­ронних органів застосувати до заможних селян статтю Кримінального ко­дексу РСФРР про спекуляцію. Фактично це був крок до згортання непу на селі. По суті, у вимогах Сталіна йшлося про повернення до політики продовольчої розкладки доби воєнного комунізму.

Офіційно проголошення курсу Комуністичної партії на суцільну колек­тивізацію відбулося на Пленумі ЦК ВКП(б) в листопаді 1929 року. Пле­нум окремо заслухав доповідь першого секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора «Про сільське господарство України й про роботу на селі». У доповіді за­значалося, що республіка має всі можливості, щоб здійснити перехід до колективізації раніше, ніж інші республіки. Колективізація в Україні мала завершитися восени 1931 року чи навесні 1932 року.

Початок колективізації розпочався з порушення тих самих принципів добровільного об'єднання на селі, про які так багато говорили більшови­ки. Рішення про вступ до колгоспу селяни мали приймати на зборах. Про­те місцеві партапаратчики й радянські активісти відкрито погрожували тим, хто відмовлявся вступати до колективних господарств. Партійні комітети й державні установи стали «змагатися» між собою за планові по­казники нових членів колгоспів. Селян силоміць заганяли в колгоспи, ви­користовуючи для цього всі засоби адміністративного тиску. При створен­ні колгоспів усуспільнювалися не тільки засоби виробництва, а й домаш­ня худоба та птиця.

На політику Комуністичної партії селяни відповіли масовим невдово­ленням. У багатьох районах набрало масового характеру винищення ху­доби, у результаті чого поголів'я худоби в Україні скоротилося вдвічі.

Протягом осені 1929 - весни 1930 рр. Україною прокотилася хвиля се­лянських виступів і повстань. У 1930 році в них взяло участь щонаймен­ше 40 тис. селян. Були непоодинокі випадки участі в селянських повстан­нях військовослужбовців Червоної армії.

Радянській владі довелося, як і в 1917-1920-х рр., використовувати проти селянських повстань регулярні війська, артилерію і навіть авіацію. На ім'я Й. Сталіна та інших радянських керівників прийшло близько 90 тис. листів-скарг від селян. Опір селянства змусив Сталіна пригальму­вати темпи колективізації.

2 березня 1930 року в газеті «Правда» з'явилася стаття Й. Сталіна «Запаморочення від успіхів», у якій він виступив проти «перегинів» у колгоспному русі, звинувачуючи в них партійні комітети та радянські ор­ганізації на місцях. Селянам дозволяли вийти з колгоспів.

Восени 1930 року в колгоспах залишилося менше 30% селян. Відступ Й. Сталіна тривав недовго, і вже восени 1930 року ЦК ВКП(б) надіслав республіканським партійним комітетам директивного листа «Про колек­тивізацію», закликаючи їх щонайрішучішими методами й темпами за­вершити цей процес.

Україна мала завершити повторне об'єднання селян у колгоспи до кінця 1931 року.

Сталінська репресивна машина запрацювала на повну потужність. Ра­дянська держава вдалася й до економічного тиску на селян. Тим, хто всту­пав до колгоспів, уряд надавав різноманітні пільги, звільняв від податків на домашню худобу, надавав сільськогосподарську техніку, якої вкрай не вистачало, а тим, хто залишався одноосібником, доводилося сплачувати високі податки, на них повсякчас спрямовувався адміністративний тиск.

Другий етап колективізації відрізнявся певними маневрами сталін­ської влади. Щоб підтримати прибічників колективізації (здебільшого це була сільська біднота, для якої колективізація була шансом поліпшити своє становище за рахунок інших чи зробити кар'єру на радянській і партійній роботі), на селі утворювали машинно-тракторні станції (МТС). Вони не тільки здійснювали технічну допомогу колгоспам, а фактично взяли під політичний контроль процеси, які відбувалися на селі. Цей етап колективізації вже не зачіпав присадибну ділянку селян, худобу й птицю, які були чітко регламентовані. До кінця 1932 року в Україні були об'єд­нані близько 70% селянських господарств, що володіли 80% посівних площ.

Заходи, здійснені Комуністичною партією на селі, Сталін назвав «вели­ким переломом». Більшість селян хоч і скорилася, але так і не сприйняла колективізацію. Популярною в українському селі стала приспівка: Ні корови, ні свині, Тільки Сталін на стіні.

Ліквідація куркульства як класу

Сталінська колективізація на селі передбачала не тільки об'єднання селян у колгоспи, а й ліквідацію цілого класу хазяйновитих заможних господарів, яких комуністи називали куркулями. Сталін особисто прого­лосив політику «ліквідації куркульства як класу». Мета боротьби радян­ської держави з куркулями:

• передача державі (тобто колгоспам, комунам, артілям) найрентабельніших селянських госпо­дарств разом із землею й реманентом;

• вилучення значних запасів сільськогосподар­ської продукції, які зберігалися в куркульських господарствах;

• ліквідація найзаможнішого прошарку селян, який комуністи завжди ненавиділи й уважали найбіль­шою загрозою для пролетарської диктатури. Формою боротьби з заможним селянством було

обране так зване «розкуркулення», тобто еконо­мічне пограбування селян, порушення їхніх полі­тичних і соціально-економічних прав, репресії. Розкуркулення відбува­лося в умовах, коли не було чіткого визначення, хто є куркулем: чи це той, хто використовує найману працю, чи просто заможний селянин. Тих, кого зарахували до куркулів, поділяли на три категорії:

• активні вороги радянської влади, учасники антирадянських виступів. Вони підлягали 10-річному ув'язненню або розстрілу;

• пасивні вороги радянського ладу, тобто ті, хто намагався в рамках ра­дянського законодавства боронити свою власність. їхнє майно підляга­ло конфіскації, а самі господарі мали бути вислані до північних і схід­них районів СРСР;

• лояльні до політики Комуністичної партії особи, які не чинили опору радянській владі. Певна їх частина, щоб зберегти своє господарство, навіть готова була вступити до колгоспів. Таких селян переселяли за те­риторії колективізації, надавши їм гірші землі.

Розкуркулення відбувалося з грубими порушеннями чинного радян­ського законодавства. Кодекс законів про працю, який діяв наприкінці 20-х і на початку 30-х рр., не забороняв:

• оренди землі;

• використання найманої робочої сили;

• приватного підприємництва на селі. Коли розкуркулення досягло кульміна­ції з явним запізненням, ВУЦВК і РНК УСРР видав постанову «Про заборону орен­дувати землю й застосовувати найману пра­цю в одноосібних господарствах у районах суцільної колективізації».

Ліквідація куркульства як класу зав­дала важкого удару по українському се­лу, яке за роки непу здебільшого стало середняцьким.

За даними радянських установ, в Ук­раїні в 1929 році налічувалося близько 72 тис. куркульських господарств, а під роз­куркулення потрапило 200 тис. господарств. Тому жертвами «великого перелому» ста­ла величезна кількість середняків, серед яких було чимало прибічників радянської влади, колишніх учасників громадянської війни, як-от: бійців, командирів, червоних партизанів.

Джерела

З директивного листа ЦК ВКП(б) до ЦК КП(б)У (травень 1931 р.)

Цілком таємно

Згідно з постановою ЦК від 20-го травня у Вашій республіці має бути виселено ЗО 000 куркульських сімей в Уральську область.

У зв'язку з фактами грубих помилок у справі виселення куркулів (механічний підхід до тих, кого виселяють, ряд випадків явно антисередняцьких перегинів) ЦК пропонує Вам установити ретельний нагляд за ходом виселення...

Перевірте ретельно склад тих, хто підля­гає виселенню, включаючи до нього лише дій­сно куркульські елементи і не допускаючи ви­селення лише за формальними ознаками: по­збавлення виборчих прав, наявність твердого завдання і т. ін. Особливу увагу зверніть на те, щоб заходи, які вживаються до куркулів, не були поширені на середняка і бідняка, як, на­приклад, виселення середняків і бідняків, які не бажають вступати до колгоспів, виступають проти місцевих органів влади тощо.

Поряд з цим Вам необхідно встановити кон­троль за дійсним забезпеченням куркульських господарств, що виселяються, тримісячним за­пасом продуктів, мінімальним реманентом.

Голод 1932-1933 рр.

Справжньою катастрофою для українського народу став голод 1932-1933 рр., у результаті якого вимерли цілі регіони. Історики навіть не можуть назвати більш-менш точну кількість людських жертв Голодо­мору. На думку дослідників, у той період в Україні вмерло від голоду 3,5-8 млн. осіб.

Сталінський «великий стрибок» дорого коштував Україні. Якщо про­тягом січня - листопада 1930 року селянський сектор України дав держа­ві 400 млн. пудів хліба, то за відповідний період 1931 року — 380 млн., з червня по жовтень 1932 року — 132 млн. пудів. За період 1929-1932 рр. поголів'я великої рогатої худоби скоротилося на 41,8%, коней — на 33,3%, свиней — на 62,3% , овець — на 74%.

Невиконання плану хлібозаготівель у Москві розглядали як саботаж, спрямований на зрив планів соціалістичного будівництва (СРСР конче були потрібні валютні надходження за хліб для потреб індустріалізації). Неви­конання Україною хлібозаготівель пояснювали підривною роботою кла­сових ворогів. Й. Сталін наказав застосувати до України тверді заходи.

Восени 1932 року в Україну прибула надзвичайна комісія на чолі з В. Молотовим, яка перевела республіку на надзвичайний стан. Для «ви­бивання» українського хліба були залучені загони НКВС, армія комуністичних, радянських, комсомольських, проф­спілкових активістів. Зруйноване сталінськими експери­ментами українське село змогло дати державі 89,5 млн. пу­дів збіжжя (протягом листопада 1932 - січня 1933 рр.) замість запланованих 131 млн. пудів. Комісія В. Молотова, підкоривши собі партійне й державне керівництво республі­ки, узяла на себе надзвичайну ініціативу — вилучити хліб за всяку ціну. Головним репресивним заходом стала рекві­зиція насіннєвого, продовольчого й фуражного фонду кол­госпів. Повсюди запроваджувалася практика натуральних штрафів, які накладалися на селян — боржників хлібозаготівель — м'я­сом, картоплею та іншими сільгосппродуктами.

Як і під час суцільної колективізації, розгорнулося змагання між різно­манітними радянськими й партійними чиновниками за збільшення хлібо­заготівель. У пошуках зерна партійні активісти обшуку­вали кожну хату, зривали підлогу, залазили в колодязі. Залучаючи армію та НКВС, у селян відбирали не тільки знайдені зернові, а й інші харчові припаси: картоплю, сало, буряки, соління й навіть сухарі. Хлібозаготівельна кампанія фактично перетворилася на цілеспрямоване фізичне винищення селянського населення.

Реальністю сталінської революції став голод в укра­їнському селі (голодом були охоплені головні сільсько­господарські райони Радянського Союзу). Люди вмирали родинами, селами. Були зафіксовані страшні випадки лю­дожерства й трупоїдства. Батьки, прагнучи врятувати дітей від голодної смерті, везли їх у міста і там кидали в установах, лікарнях, на вулицях.

Хлібозаготівельна кампанія в Україні тривала навіть у лютому 1933 ро­ку, коли село масово гинуло від голодної смерті. Армійські підрозділи й частини НКВС блокували охоплені голодом райони, не даючи населенню можливості врятуватися втечею. Проти окремих відчайдушних виступів селян безжально використовувалася радянська репресивна машина.

Під час кульмінації голоду ЦВК і РНК СРСР прийняли закон «Про охо­рону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації і зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». Відповідно до цього закону, ухвале­ного 7 серпня 1932 року, за крадіжку колгоспного майна передбачалася «найвища міра соціального захисту» — розстріл з конфіскацією всього майна або позбавлення волі терміном не менше 10 років. Амністія в таких випадках не передбачалася. Сучасники назвали цей драконівський акт «законом про п'ять колосків». У грудні 1932 року в СРСР була запрова­джена система внутрішніх паспортів, але тільки для населення міст і новобудов. Селя­ни своїм безпаспортним статусом приму­сово прив'язувалися до землі, як це було до реформи 1861 року в Російській імперії. У січні 1933 року масовий голод набув не-чуваних масштабів. Проте з трибуни об'єд­наного пленуму ЦК і ЦКК ВКП(б) Й. Ста­лін заявив: «Ми, безперечно, добилися то­го, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується в нас рік у рік. У цьо­му можуть сумніватися хіба що закляті вороги радянської влади». Кремлівський диктатор ставився до Голодомору як нере­ального явища. Коли секретар ЦК КПУ Р. Терехов звернувся до Й. Сталіна по допо­могу, той поспішно заявив: «Нам говорили, що ви, товаришу Терехов, добрий оратор. Але виявилося, що ви й добрий байкар. Склали казку про голод, думали нас заля­кати — не вийде! Чи не краще Вам зали шити посаду секретаря ЦК КПУ й Харківського обкому та піти в дитячі письменники? Будете там писати, а дурні будуть їх читати».

У зв'язку з тим, що Радянський Союз не визнавав факту голоду, міжна­родна допомога йому не надавалася.

У 1933 році Кремль, намагаючись уникнути катастрофи, вимушений був відмовитися від прискорених темпів індустріалізації й від підвищено­го тиску на селян. Під час весняної посівної кампанії колгоспам була виділена продовольча позичка для годування тих, хто працював у гро­мадському господарстві. Як писав С. Ко-сіор у листі до Й. Сталіна, — колгоспників так навчили «уму-розуму». Колгоспи посту­пово стали виходити з кризи.

У кінці 30-х рр. сільське господарство України вийшло на рівень, який існував до початку колективізації. Колгоспний лад пе­ретворився на один з механізмів командно-бюрократичної економіки й авторитарного режиму. Насильницька колективізація, розкуркулення, Голодомор мали для Ук­раїни непередбачувані наслідки. У всі нас­тупні роки СРСР і Радянська Україна відчу­вали на собі страхітливий тягар минулого, вони так і не змогли ліквідувати продоволь­чий дефіцит, забезпечити народ повноцін­ним харчуванням.

Джерела

Довідка ДПУ УСРР про голодування колгоспників

(1933 р.)

Найбільша кількість фактів голоду зареєс­трована наприкінці лютого й на початку бе­резня. В окремих місцях це явище набуло масового характеру. Переважна більшість тих, що голодують, — колгоспники. До них належать, головним чином, багатосімейні гос­подарства, що виробили незначну кількість трудоднів. Зареєстровано також факти голо­ду серед колгоспників, які виробили велику кількість трудоднів, але не одержали в кол­госпі продуктів харчування в результаті роз­базарювання й розкрадання хліба в момент збирання. Сім'ї, що голодують, уживають у їжу різні сурогати (кукурудзяні качани і сте­бла, просіяне лушпиння, сушену солому, гнилі кавуни і буряки, картопляне лушпиння, струч­ки акації тощо). Зареєстровано факти вжи­вання в їжу м'яса котів, собак і дохлих коней. Випадків людоїдства зареєстровано 28. Більша частина сталася у третій декаді люто­го та на початку березня... У лютому тако> мали місце 13 випадків трупоїдства.

Різні погляди

Голодомор. Історики висловлюють різні погляди на причини голоду в Україні:

• У радянські часи в багатьох публікаціях Голодомор в Україні навіть не згадувався, якщо ж його й розглядали, то пояснювали неврожаєм, викликаним посухою.

• Соціально-економічний фактор Голодо­мору: розкуркулення підірвало економіч­ну базу села, знищило рентабельні госпо­дарства; в умовах колективізації зникла за­цікавленість селян у результатах своєї праці, адже весь урожай вилучався на ко­ристь держави, це призвело до низького рівня продуктивності праці.

• Політичний фактор: голод мав штучний ха­рактер і був спрямований сталінським ке­рівництвом на підрив української нації.

• Комплексний підхід, який об'єднує всі на­ведені вище фактори.