§26. Культура України XIV - початку XVI ст.

Розвиток української культури з початку XIV ст. відбувався в досить важких історичних умовах, які характеризувалися:

• навалою монголо-татарських орд на українські терени;

• експансією Польщі та Литви;

• переходом українських територій під владу Польщі, Литви, Угорщини, Молдови.

Розвиток української культури в цю добу можна поділити на два періоди:

• литовсько-руський — коли Литва, перебуваючи на нижчому від Русі-України культурному рівні, увібрала в себе все найкраще з нових земель;

• польсько-литовський.

На думку М. Гру шевського, польська культура XIV-XV ст. не досягла високого рівня, а була в значній мірі відбитком німецької та італійської культур.

В українському культурному житті XV ст. спостерігаються кризові явища. Адже українська культура була тісно пов'язана з православною церквою, а церква одержувала на духовний розвиток кошти від держави. Коли української влади не стало, Литовська та Польська держави підтри­мували лише католицьке духовенство. Православною ж церквою, як власне й культурою, ніхто не опікувався. Усе менше трапляється освічених лю­дей серед духовенства, знищуються старі церковні та світські школи, слаб­шають література та художня творчість.

Тяжкий іноземний гніт і спустошливі війни гальмують культурний роз­виток. Проте навіть у цих складних умовах культура українського наро­ду розвивалася.

Архітектура

Архітектурні стилі цього часу історики поділяють на дві групи: стиль оборонних споруд та церков. Постійні військові дії, які відбувалися на те­ренах України, сприяли появі великої кількості замків та фортець. Стра­тегія й тактика ведення війн з часів раннього середньовіччя значно зміни­лася. Якщо раніше велике значення мала тривала облога міста, то після монголо-татарської навали переважав штурм з використанням муролом­ної техніки. Тому у фортифікаційному будівництві на зміну дерев'яним прийшли могутні кам'яні стіни, потужні мури, велика кількість башт. Спеціальні міцні башти, які називають баштами-донжон, були побудо­вані на випадок, якщо ворогу вдасться захопити частину укріплень. Такі форми споруд використовувалися в архітектурі фортець ХІ-ХП ст.

До мурованих кам'яних фортечних споруд нале­жить замок у м. Кременці, який був побудований на високій горі. Його три могутні башти овальної форми давали можливість вести фланговий обстріл нападни­ка. Подібні замки зведені в м. Білгороді (Дністров­ському) та Луцьку.

Цікаво, що військовий архітектурний стиль знач­ною мірою вплинув і на церковне будівництво. Церк­ви й монастирі нагадували собою укріплений замок, а їхні дзвіниці нерідко виконували функції сторо­жових веж. Побудовані з дерева чи каміння церкви зберігали традиції Київської Русі, віддзеркалювали складний історичний розвиток пізньо­го середньовіччя. Тільки на початку XVI ст. в Україні знаходить відоб­раження європейський ренесансний стиль. Символом тієї епохи можна назвати кам'яні церкви — оборонні споруди Києво-Печерської лаври та церкви замку в с. Сутківцях на Поділлі. Такого ж типу були: Петропавлівська церква на Поділлі (XV ст.) та церква в Рогатині (XIV—XV ст.).

У ХІУ-ХУ ст. панував церковний стиль перехідного періоду, у якому поєдналися попередні зразки візантійського стилю та нові європейські впливи готичної культури. Такі церкви збудували в Галичі (Різдва Хрис­тового, XIV ст.), у Межиріччі на Волині (XV ст.), у Лаврівському монас­тирі на Бойківщині (ХІУ-ХУ ст.).

Ремесла

Починаючи з XIV ст. набувають розвитку різноманітні ремесла. У той час шанували будівельників, які зводили палаци, замки, церкви. Істори­ки свідчать, що під час будівництва Київського замку, який був зруйнова­ний татарами в 1482 році, тут працювало понад 20 тис. теслярів, мулярів, ковалів і землекопів.

Високо цінували продукцію ремісників, які виготовля­ли вироби з металу. Було багато роботи ковалям, мідни­кам, слюсарям та ін. Українські майстри виготовляли холодну (мечі, луки, списи, стріли) та вогнепальну (руш­ниці та пістолі) зброю. У Києві, Львові, Кам'янці-Поділь-ському, Вінниці, Житомирі, Острозі, Кременці та інших містах працювало чимало ювелірів. Українські можно­владці, іноземні магнати й шляхта замовляли в них зброю, дорогий одяг, кінські убори.

У XIV ст. в Україні з'являються перші цехові організа­ції, що об'єднували групи ремісників за фаховою озна­кою. Слово «цех» походить від німецького слова Баз ЯеісНеп — знак. Перші цехи виникли в Києві, Львові, Білій Церкві, Полтаві, Чернігові, Житомирі, Староду-бі. Кожний цех мав свій статут, який визначав права й обов'язки своїх членів. Після встановлення польського па­нування в Україні ремісників-українців не допускали в цехи, вони зазнавали всіляких утисків.

Живопис

Високого розвитку в ХГУ-ХУ ст. досягло українське малярство. Україн­ські митці поступово відходять від традицій візантійської школи — її ста­тичності та уривчастості. Живопис, крім релігійної тематики, звертається й до світських тем. Художники приділяють більше уваги пейзажам, побутовим та військовим сценам. Набув поширення портретний живопис. Навіть в іконописі за допомогою образів святих передавали тогочасне розуміння краси. Історики бачать у зображеннях святих риси реальних людей (свята Марія — проста українська жінка, жінка-мати та ін.). Не випадково відо­мий мандрівник Павло Алеппський, побачивши український церковний живопис (образ Божої Матері), зазначив: «Багато дечого бачив я на своєму віку, але не бачив рівного образу. Божа Матір так чудово написана, що здається, і може заговорити, а одяг на ній наче міниться, рухається, лице, уста дивують своєю красою. Так і ждем, що скаже: «Мир божий з вами» ».

Українські живописці були популярні серед литовських та польських феодалів. Навіть польський король Ягайло запросив їх розмалювати со­бор у Сандомирі, костьоли під Краковом, спальню в королівському палаці та ін. Роботи українців-живописців мали такий великий успіх, що за ма­лювання костьолів у краківських та сандомирських землях українцям надано особливі привілеї.

Однак це не завадило польській владі чинити різноманітні утиски про­ти українців. Поступово малярство переводилося з вільної професії до цехів. А православних у цехи не приймали. Тому в документах тих часів читаємо: «Майстрів русинів [українців. — Авт.] ремесла малярського вигнали з-поміж себе» чи «такого-то (ім'я) русина до цеху не прийняли».

Постійні утиски православ'я не змогли зруйнувати українські мистецькі традиції

Особливо це знайшло відображення в іконописі. Мистецькі образи, які дійшли до нас, якнайкраще передають середньовічну епоху. Наприклад, Юрій Змієборець, зображений у лицарських латах на коні зі списом, свя­тий Микола — покровитель ремісників та мандрівників, Богоматір з ди­тиною — заступниця знедолених.

Довідка. У цю добу українці називали се­бе русинами (слово похідне від назви Русь). Так само називалися й білоруси. Росіян у ті часи здебільшого називали московитами.

Освіта

Історики вважають, що українські школи й далі існували при монас­тирях, церквах, маєтках феодалів. Документальних джерел про цю галузь суспільного розвитку досить мало. Учителями, як правило, були дяки, які вчили дітей грамоти, молитов, церковного співу. Окремі мож­новладці одержали можливість учити своїх дітей у школах Польщі, Чехії, Німеччини. У XIV - на початку XV ст. вищих навчальних закладів в Україні ще не було. І тому українці, вихідці із знатних родів та заможних міщан, здобу­вали освіту в Краківському, Празькому, Падуанському, Болонському уні­верситетах та університетах Німеччини. Історики України наводять факт, що тільки в Краківському університеті серед документів тогочасних сту­дентів знайдено понад ЗО імен українців з м. Дрогобича, понад 70 — із Самбора. При Карловому університеті в Празі існував Литовський коле­гіум, у якому навчалися вихідці з Литви, України, Білорусі. Історія знає

прізвища кількох відомих українців, які здо­були європейське визнання. Серед них Юрій Котермак (Дрогобич) — професор медици­ни Болонського й Краківського університе­тів, упродовж певного періоду був ректо­ром Болонського університету. У науковому світі широко відома його праця «Прогнос­тична оцінка поточного 1483 року», яка вийшла в Римі й містила відомості з астро­логії, філософії, географії, економіки.

Магістром Краківського університету був поет Павло Русин, якого вважають одним з носіїв європейського літературного стилю. Значний вплив на розвиток ук­раїнської культури мав Франциск Скорина, білоруський учений, який певний час жив в Україні і був носієм гуманістичних традицій Відродження.

Персоналії

Юрій Дрогобич (Котермак)

(1450-1494)

Український учений, доктор філософії і медицини. Народився в Дрогобичі. Навчався в Краківському університеті (з 1468 р.), де йому присвоєно ступінь бакалавра, а 1473 р. — магістра. Викладав медицину, філософію та астрономію в Болонському університеті. Про­тягом 1481 — 1482 рр. був ректором цього нав­чального закладу. У 1487 (1488) р. — профе­сор Краківського університету.

Література і фольклор

Провідне місце серед літературних творів XV ст. належить церковній літературі. З XIV ст. в Україні поширюються південнослов'янські впли­ви, їхніми речниками в Україні стали митрополити Кипріян та Григорій Цамблаки, перу яких належить чимало видатних творів. З 1483 року в Україні відомий збірник «Приточник» з багатьма уривками західноєвро­пейських релігійних легенд. З'являються нові редакції «Києво-Печер­ського патерика». Поряд із церковною літературою в українській редак­ції з'являються й світські твори. Наприклад, «Троянська історія», «Ска­зання про індійське царство», збірник «Ізмарагд», що присвячений «книж­ній мудрості», «доброчинності і гріхам», «дружинам добрим і злим», етичним нормам.

Важлива роль належала літописам. Во­ни подавали цікаві факти з історії Укра­їни та Білорусі. З XIV ст. з'являється но­ва група літописів — литовсько-руських. Як колись літописці славили великих ки­ївських князів, так тепер вони славлять князя Вітовта. Літописці віддають належ­не литовським князям, які зберігають та охороняють українські землі. У XVI ст. був завершений «Короткий київський літопис».

У XV ст. з'являється український пере­клад ірландського твору про Таудала — ли­царя, душа якого побувала на тому світі й розповідає про це сучасникам. У новій ре­дакції з'являється повість «Олександрія», присвячена Олександрові Македонському.

На особливу увагу заслуговують істо­ричні пісні, думи, що оспівують подвиги українського народу в бороть­бі з ворогами. Серед них — «Утеча трьох братів з-під Азова», «Маруся Богуславка», «Самійло Кішка», «Козак Голота», «Байда». У цей час бе­ре свій початок і балада. Найвідоміша серед них «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш? ».

Персонал її

Григорій Цамблак (світське ім'я Гавриїл) (бл. 1364-1419(1420)) Церковний і освітній діяч. Народився в м. Тирново (Болгарія). Походив з аристокра­тичного роду. Був учнем болгарського просві­тителя Є. Тирновського. З 1389 р. перебував на Афоні, пізніше в Пантократорівському мо­настирі в Константинополі. У 1409 р. виїхав до Києва. Здобув прихильність великого князя Вітовта. За його підтримки в листопаді 1415 р. в Новогрудці на єпископському соборі ґ. Цам-блака обрали київським митрополитом. У 1416 р. після зруйнування Києва військами та­тарського князя Адигея переніс кафедру до Вільна. Відстоював православну віру, висту­пав за продовження діалогу між православ­ною та католицькою церквами. Автор понад 50 творів та проповідей.

Річ Посполита

Інтеграція Литви та Польщі, яка, хоч і не без суперечок, відбувалася

протягом XГV-XV ст., у другій половині

XVI ст. почала набирати нових обертів. Історичні передумови, що спричинилися

до ще більшого зближення цих країн:

• Литва розпочала ряд серйозних воєн з Московським князівством, тому потребу­вала постійного союзника для боротьби зі східним сусідом;

• стали частішими турецько-татарські набіги на землі, підвладні Литві та Польщі;

• значна частина литовської шляхти вбачала в єдиній з Польщею дер­жаві свої економічні та політичні інтереси.

Довідка. Річ Посполита — феодально-кріпосницька об'єднана литовсько-польська держава, яка існувала з часу Люблінської унії (1659 р.) до 1795 р. До Речі Посполитої входили і загарбані українські землі: Східна Галичина, Західне Поділля, Волинь, Брацлав-щина та Київщина, де панував жорстокий феодальний, національний та релігійний гніт.