§90. Зміни в адміністративно-територіальному та суспільно-політичному житті України

Кінець XVIII - початок XIX ст. був періодом величезних політичних змін і соціальних перетворень в Україні, спричинених насамперед новою геополітичною ситуацією, що складалася в Центральній і Східній Європі. Наприкінці XVIII ст. внаслідок соціально-економічної та військової від­сталості, а також політичної анархії безславно припинила своє існування колись могутня Річ Посполита, до складу якої входила значна частина українських земель. На півдні розпалося агресивне Кримське ханство, яке з кінця XV ст. своїми нападами постійно загрожувало населенню Ук­раїни. У зв'язку з цими змінами зникли держави, які помітно впливали на розвиток подій в Україні, а українські землі через це почали набувати нової політичної конфігурації.

Українські землі під владою Російської імперії

Унаслідок другого (1793 рік) й третього (1795 рік) поділів Речі Пос­политої до складу Російської імперії увійшли Правобережна Україна й Західна Волинь. Ще раніше, після переможної війни з Туреччиною, до її території були приєднані причорноморські степи, а згодом і Крим (1783 рік).

Серед українських земель, які на початку XIX ст. перебували в складі Російської імперії і становили її південно-західну частину, виділилися чотири великі регіони:

• Слобожанщина,

• Лівобережна Україна,

• Правобережна Україна,

• Південна (степова) Україна.

До складу лівобережних українських земель входили дві історичні об­ласті — частина Наддніпрянщини й Слобідська Україна. В офіційних ім­перських документах територію лівобережної Наддніпрянщини називали Малоросією.

Після другого й третього поділів Польщі до складу Російської імперії увійшли Київщина, Брацлавщина й Волинь. Саме ці землі, розміщені на правобережній частині Наддніпрянщини, офіційно називалися Південно-Західним краєм.

Протягом останньої чверті XVIII ст. в Російській імперії існував поділ на наміс­ництва. Ця адміністративно-територіаль­на одиниця місцевого управління була за­проваджена в 1775 році «Установленням про губернії». Усього на теренах Російської імперії були утворені 34 намісництва.

На чолі кожної адміністративної одиниці стояв намісник, що мав над­звичайні повноваження від царя. На нього покладалося здійснення уря­дових, військових справ та адміністративного, судового, поліційного й фі­нансового управління.

Відповідно до царського указу від 1796 ро­ку «Про новий поділ держави на губернії» в Україні замість намісництв створюва­лися губернії. У 1796 році Лівобережна Україна отримала назву Малоросійська гу­бернія. На територіальній основі Катерино­славського й Вознесенського намісництв бу­ла знову утворена Новоросійська губернія. У 1802 році Малоросійська губернія була поділена на Чернігівську й Полтавську,

а Новоросійська — на Таврійську, Катеринославську й Миколаївську (з 1803 року вона стала називатися Херсонською).

Таким чином, на початку XIX ст. на теренах України, що перебували під владою Російської імперії, існувало 9 губерній. У 1815 році до Російської імперії були також приєднані Холмщина й Підляшшя.

У 20-30-х рр. XIX ст. царизм запровадив в Україні, як і в інших національних околицях Російської імперії, особ­ливу, найжорстокішу форму державного управління — генерал-губернаторства, що були покликані придушува­ти національно-визвольний рух та посилювати імперське панування. У середині XIX ст. з 10 генерал-губернаторств Російської імперії 3 припа­дало на Україну.

Так звана підросійська Україна в цей час об'єднувала у своєму складі майже 85% ет­нічних українських земель.

Російське самодержавство керувалося у своїй колоніальній політиці загальним принципом багатонаціональних імперських утворень — установленням політичної, економічної та національної зверхності панівної нації над під­кореними. Тому реформування територіально-адміністративної системи України мало на меті насамперед посилення влади імперського центру над українським народом, ліквідацію його національних особливостей та остаточне зросійщення українців.

Ідеї панрусизму в державній політиці російського царизму почали визрівати ще за часів Катерини II. Займаючи російський престол, цариця хотіла піднести міжнародний престиж росіян і заявляла, що вони перебу­вають на тому ж історичному рівні, що й усі інші європейські народи. Державні діячі наступних часів послідовно насаджували міфічну ідею абсолютності російського народного духу в усій імперії. Для цього наполег­ливо втілювалася в життя так звана теорія офіційної народності С. Уваро-ва. Вона базувалася на міфах про «єдину й неділиму Росію» і тріаді «пра­вослав'я, самодержавство, народність», які й стали символом реакційної, шовіністичної політики російського царизму на українських землях.

У ході практичної реалізації цієї політики царські власті ігнорували прагнення українського народу відродити свою державність, українців усіма засобами примушували забути власну історію, традиції, звичаї, мо­раль, рідну мову, ментальність і таким чином назавжди втратити націо­нальну самосвідомість. Тотальній росіянізації (русифікації) були підпо­рядковані всі сторони життя українського суспільства. Навіть заснування в 1834 році Київського університету, за задумом царату, було покликане служити цій меті. Зокрема, цар Микола І убачав справжнє призначення новоствореного в Києві університету в тому, щоб «... поширювати росій­ську культуру й російську народність у спольщеній Західній Росії».

Окрім цього, важливу роль у здійсненні шовіністичної антиукраїнської політики відігравали запроваджені в Україні тверді адміністративні методи управління. Усі дев'ять новостворених українських губерній були безпосередньо підпорядковані царській владі. Губернаторів, які здійсню­вали керівництво в губерніях, призначав особисто цар. Губернатор спи­рався на губернське правління, до якого входили:

• віце-губернатор;

• радники;

• прокурор.

Губернське правління здійснювалося за підтримки станових органів — дворянських зборів на чолі з предводителями дворянства.

У повітах, з яких складалися губернії, владарювали царські капіта­ни — ісправники. Повіти ділилися на стани, очолювані поліцейськими приставами. Численні державні податки з українців збирала імперська казенна палата. Кількість міст, які мали самоврядування за магдебур­зьким правом, поступово зменшувалася. У 1835 році було скасоване самоврядування в Києві. Міське самоврядування там, де воно ще зберіга­лося, перебувало під постійним контролем губернатора.

З утворенням генерал-губернаторств і появою призначених царем гене­рал-губернаторів, наділених усіма цивільними, державними та військо­вими правами, імперська влада в Україні значно посилилася.

Запровадження нової адміністративної системи управління супрово­джувалося швидким розростанням чиновницького апарату й посиленням суцільного контролю над внутрішнім жит­тям України. Ключові позиції на всіх адміністративних рівнях, як правило, зай­мали російські чиновники. Панування російської мови в канцеляріях, судах і по­бутовому спілкуванні заможної верхівки змушувало користуватися нею й ту части­ну українського населення, яка намагала­ся зберегти свою національну культуру.

Генерал-губернатори та інші високі уря­довці, що правили в Україні, були неприхо­ваними російськими шовіністами й царськи­ми сатрапами. Позитивний виняток серед них становлять лише малоросійські губернатори князі О. Куракін та М. Рєпнін-Волконський.

М. Рєпнін-Волконський щиро бажав про­цвітання Україні, прагнув відродити коза­цтво, піклувався про розвиток народної ос­віти. На думку відомого історика О. Оглоб-лина, саме М. Рєпніна нащадки колишньої козацької старшини бачили наступним гетьманом України в разі відновлення геть­манської влади.

Довідка. Територія України входила до складу таких намісництв:

• Харківського (утворене 1780 року);

• Київського й Чернігівського (утворені 1781 року);

• Катеринославського (утворене 1783 року);

• Брацлавського, Подільського й Волинсько­го (утворені 1793 року);

• Вознесенського (утворене 1795 року).

Довідка. Українські губернії Російської імперії:

• Київська,

• Полтавська,

• Чернігівська,

• Слобідсько-Українська (з 1835 року — Харківська),

• Катеринославська,

• Херсонська,

• Таврійська,

• Подільська,

• Волинська.

Довідка. Генерал-губернаторства підро­сійської України:

• Малоросійське (Харківська, Чернігівська та Полтавська губернії);

• Київське (Київська, Подільська й Волин­ська губернії);

• Новоросійсько-Бессарабське (Катерино­славська, Херсонська і Таврійська губернії).

Персонали

Олексій Куракін

(1759-1829)

Російський державний діяч. У 1802—1808 рр. був генерал-губернатором Малоросійського губернаторства. Під час свого правління від­значався прихильним ставленням до україн­ських національних традицій, чим заслужив повагу серед громадських кіл. У 1804 році І. Котляревський навіть написав «Пісню на Новий 1805 год нашому пану і батьку Олексію Борисовичу Куракіну», яку вперше надруку­вав у 1869 році Я. Головацький у журналі «Пчола». Згодом О. Куракін був призначений міністром внутрішніх справ Російської імперії. (За «Довідником з історії України»)

ПерсоналіТ

Микола Рєпнін-Волконський (1778-1845)

Російський військовий і державний діяч. Походив з роду чернігівських Рюриковичів. У 1792 році закінчив кадетський корпус, після чого перебував на військовій службі. У 1809— 1812 рр. працював послом у Вестфальському герцогстві, у 1813-1814 рр. — генералом-губернатором Саксонії. У 1816-1834 рр. обіймав посаду малоросійського генерала-гу-бернатора в Полтавській та Чернігівській гу­берніях. М. Рєпнін-Волконський послідовно відстоював інтереси українського населення перед російським урядом. У 1830-1831 рр. склав проект відновлення козацьких полків. Цікавлячись історією України, надавав до­помогу Д. Бантиш-Каменському в написанні «Історії Малої Росії». На початку XIX ст. спів­чував українському автономістському руху, підтримував зв'язки з його діячами. Через лі­беральні погляди князя Микола І усунув його з посади генерал-губернатора. Останні роки свого життя колишній генерал-губернатор провів у Яготині.

М. Рєпнін-Волконський був близько зна­йомий з Т. Шевченком, який у 1843 — на по­чатку 1844 рр. жив у його маєтку. Т. Шевчен­ко виконав дві копії портрета цього діяча з ро­боти швейцарського художника Й. Горнунга. М. Рєпнін-Волконський був одружений з ону­кою гетьмана К. Розумовського, а його дочка княжна Варвара Рєпніна була близьким дру­гом Т. Шевченка. Помер 18 січня 1845 року. (За «Довідником з історії України»)

Українські землі

в складі Австрійської імперії

Унаслідок першого (1772 рік) і третього (1795 рік) поділів Речі Посполитої та згідно з Константинопольською австро-турецькою конвенцією (1775 рік) до бага­тонаціональної Австрійської імперії віді­йшла вся територія Руського воєводства (без Холмської землі) та майже вся Буко­вина (без Хотинської землі). Під владою цієї імперії в складі Угорського королів­ства ще з XVII ст. перебувало Закарпат­тя. Таким чином, Габсбурги стали воло­дарями значної частини України площею понад 70 тис. кв. км з населенням понад 2,5 млн. осіб.

Українські землі, що перебували під владою Російської імперії, управлялися з одного центру — Петербурга, західноукра­їнські землі входили до різних адміністра­тивних одиниць Габсбурзької монархії. Так, Галичину разом з частиною польських земель виділено в окремий

край — «королівство Галіції та Лодомерії» з центром у Львові. У цій

адміністративній одиниці штучно об'єднали етнічні українські землі з

частиною польських.

Умовною межею між українською (східною) та польською (західною)

частинами Галичини стала р. Сян. В адміністративному плані королівство Галіції та Лодомерії поділялося на 19 округів, 12 з яких становили українську Східну Галичину.

1786 року на правах окремого округу до Галичини була приєднана Бу­ковина з центром у Чернівцях. У 1795-1809 рр. також була приєднана Холмщина. Закарпаття, як і раніше, залишалося в складі Пожонського (Братиславського) намісництва.

Адміністративна влада в коронному краї належала губернському уп­равлінню, очолюваному губернатором. Губернатора, який утримував у своїх руках усю повноту виконавчої влади, призначав імператор. Найви­щий представницький орган у Галичині — сейм — збирався тільки один раз, у 1780 році. Існував виконавчий орган сейму — становий крайовий комітет. На місцях адміністративна й судова влада належала війтові, а управління декількома навколишніми громадами здійснював мандатор. Містами керували магістрати, до складу яких уходили війт, бургомістр, райці (радники) і лавники (засідателі).

Територія Закарпатської України, як і угорські етнічні землі, поділя­лася на жупи (комітати), які складалися з доміній. Усі адміністративні органи влади на Закарпатті підпорядковувалися Пожонському (Брати­славському) намісницькому управлінню.

Як бачимо, перебування українських земель навіть у складі однієї австрійської держави залишало західноукраїнські землі адміністративно й територіально розмежованими.

Інкорпорація західноукраїнських земель до складу Австрії збіглася в часі з першою хвилею модернізаційних реформ, які в 70-80 рр. XVIII ст. здійснювали австрійські монархи Марія-Терезія та Йосиф II.

На роки їхнього правління припадає остаточне оформлення й розквіт австрійського абсолютизму. Саме Марія-Терезія започаткувала реформи в дусі політики освіченого абсолютизму, які передбачали посилення дер­жавної централізації, осучаснення аграрних відносин, обмеження місько­го самоврядування й цехових привілеїв, удосконалення системи освіти, запровадження єдиного кримінального кодексу, звуження впливу церк­ви. Результати реформ:

• уніфіковано судову систему;

• створено постійну армію;

• запроваджено загальну військову повинність;

• установлено прибутковий податок;

• скасовано внутрішні митні кордони й збори;

• створено бюрократичний апарат;

• упорядковано системи обліку й контролю;

• проведено перший перепис населення й земельних угідь;

• скорочено панщину з 5-6 до 3 днів на тиждень (законами 1771 і 1775 рр.);

• звужено юрисдикцію поміщиків над селянами;

• дозволено викуп селянами права на спадкове володіння земельними наділами;

• підпорядковано церкву державі;

• усі релігійні конфесії одержали рівні права;

• надано право всім жителям краю здобувати освіту, а в початковій шко^ лі дозволено навчатися рідною мовою;

• відкрито широку мережу світських шкіл державним коштом.

Реформаторська політика Марії-Терезії дещо обмежила всевладдя поміщиків на західноукраїнських землях, забезпечила умови для підви­щення матеріального й освітнього рівня місцевого греко-католицького та православного духовенства й селянства. У містах, містечках і селах була створена мережа шкіл (однокласні — «парафіяльні» з навчанням рідною мовою, трикласні — «тривіальні», чотирикласні — «нормальні» з навчан­ням німецькою мовою). У 1774 році для греко-католиків заснована духов­на семінарія у Відні при церкві св. Варвари (так званий Барбареум), забо­ронено поміщикам вимагати від священиків і дяків виконання панщини.

Реформи Марії-Терезії перейняв її син Йосиф II. За його рішенням:

• у 1782 році уряд ліквідував особисту залежність селян у Галичині, Чехії, Моравії, Угорщині;

• німецька мова стала офіційною на всій території імперії;

• посилилося онімечування окремих земель держави;

• замінено панщину й натуральні повинності грошовою рентою;

• зроблено спробу ввести єдиний поземельний податок. Намір не був уті­лений у життя через сильний опір дворянства;

• надано сільським громадам право самоврядування;

• у 1784 році відновлено діяльність Львівського університету, у якому з 1787 року діяв окремий факультет для українських студентів, назва­ний «Зіисіішп Кийепшп».

Під час здійснення реформ радикальні зміни відбулися майже в усіх сферах суспільного життя.

Адміністративна реформа фактично зробила центральною постаттю крайової влади державного чиновника. Керівник крайового правління — губернатор — призначався австрійським імператором і наділявся широ­кими повноваженнями. З 1772 року по 1849 рік у Галичині змінилося 14 губернаторів. Усі вони, за винятком останнього — польського магната В. Залеського, — були заможними та впливовими австрійцями. Форму­вання адміністративного апарату і в центрі, і на місцях здійснювала ви­ключно окупаційна влада. Галичина перетворилася на справжнє Ельдо­радо для багатьох авантюристів. За словами І. Франка, на західноукра­їнські землі потяглися довгі ряди німецьких та чеських урядників, котрі впродовж десятиліть «напливали до краю для служби, для хліба і кар'є­ри» . Унаслідок цього наприкінці XVIII ст. у Галичині налічувалося 3 тис. службовців, але тільки 250 з них — місцевого походження. На керівні по­сади призначалися люди, які не тільки належали до маєтних класів, а й пройшли відповідну підготовчу «школу» в австрійському бюрократично­му державному апараті, де звикли до хабарництва. Така практика дер­жавного керівництва була перенесена й до Галичини, а один з перших львівських старост граф Страсольдо перевершив усіх: він викрав велику суму державних грошей і втік за кордон.

Однак Йосиф II, наштовхнувшись на значний опір австрійського, польського та угорського дворянства своїм реформаторським заходам, був змушений наприкінці життя відмінити деякі з них. Після смерті Йоси-фа II в 1790 році протягом першої половини XIX ст. всі прогресивні пе­ретворення були спочатку згорнуті, а згодом і повністю скасовані його наступниками.