§70. Правління гетьманського уряду

Зі смертю Д. Апостола в 1734 році закінчилася недовга відлига, що настала в політичному житті Гетьманщини після петровського терору. Цариця Анна Іоанівна, серйозно побою­ючись посилення державницьких тенденцій в Україні, доручи­ла управління краєм новоствореному органові — Правлінню гетьманського уряду — видозміненій Малоросійській коле­гії. До цього керівного органу входило шестеро осіб, полови­на з яких була українцями, а половина — росіянами. Проте ця кількісна «рівність» сторін була примарною, адже голо­вою Правління був призначений російський князь Олексій Шаховськой, який ретельно виконував усі таємні інструкції царського уряду й відверто вважав, що «російський уряд надто панькається з українцями».

Крім О. Шаховського, членами Правління були також князь І. Баратинський, який з 1737 року очолив цей орган, полковник Гур'єв та представники козацької старшини — генеральний обозний Я. Лизогуб, генеральний підскарбій А. Маркович та генеральний осавул Ф. Лисенко. Проте сто­совно українських представників не все так однозначно. Історики, посилаючись на деякі джерела, стверджують, що замість одного з двох останніх названих представників коза­цтва до Правління гетьманського уряду міг уходити гене­ральний суддя М. Забіла.

Не тільки Україна потерпала в ті роки від жорстокого режиму цариці Анни (1730-1740 рр.), а, фактично, її фаво­рита, жорстокого й брутального німця Бірона. Діяльність «Таємної канцелярії», численні переслідування, арешти та страти на колесі (колесування) стали чорною сторінкою в історії російського народу.

Позитивні зрушення в ставленні до України почалися тільки після смерті імператриці Анни 1740 року, з прихо­дом до влади дочки Петра І Єлизавети. Щасливий збіг обста­вин зробив простого українського козака Олексія Розума спочатку близькою людиною, а згодом і чоловіком нової російської імператриці. Під прізвищем Розумовського він став одним з найвищих сановників Російської імперії.

§71. Кодекс «Права, за якими судиться малоросійський народ»

Березневі статті 1654 року не передбачали поширення на територію Геть­манщини московського права. На українських землях під російським па­нуванням залишалися чинними так звані попередні права, тобто зви­чаєве право, польсько-литовське законодавство та магдебурзьке право. Ці правові норми часто суперечили одна одній і давали судовим органам України можливість в одних і тих самих справах ухвалювати різні рішен­ня залежно від того, яким джерелом у суді керувалися, що призводило до різних зловживань. Крім того, царизм прагнув поширити в Україні загальноросійське законодавство, намагаючись тим самим якнайшвидше ліквідувати політичну автономію України. Усе це зумовило підписання царського указу від 28 серпня 1728 року про скликання кодифіка­ційної комісії. До складу комісії, очолюваної генеральним суддею І. Бо­розною (після його смерті — генеральним обозним Я. Лизогубом), спо­чатку увійшло 12, а пізніше 18 членів. Робота над складанням проекту кодексу тривала протягом 15 років і завершилася лише в 1743 році, за правління Єлизавети Петрівни. Однак проект цього кодексу не був офі­ційно затверджений. Таке ставлення російського уряду до складеного документа зумовлене тим, що його зміст не відповідав політиці росій­ської влади в Україні.

Кодекс мав чітку структуру: він складався з ЗО розділів, які ділилися на 531 артикул (статтю) і 1 716 пунктів. До нього були додані «Інструкція кодифікаційній комісії» та «Степенний малоросійського військового звання порядок після гетьмана», тобто перелік службових військових і цивільних чинів Гетьманщини. У кодексі містилися пояснення цитат, на­ведених у тексті, алфавітний реєстр — покажчик, а також заголовки із зазначенням розділів і поданням короткого змісту артикулів. За формою та внутрішньою структурою ця пам'ятка права відрізнялася від усіх ін­ших джерел, якими користувалася комісія та які діяли тоді на теренах Російської імперії. Обробка різних за походженням, змістом, мовою й ха­рактером збірників, тлумачення й формулювання основних юридичних понять свідчать про добру правову підготовку Членів кодифікаційної комісії, їхню ерудицію та загальний високий рівень розвитку юриспру­денції в Україні.

Кодекс українського права, складений 1743 року, знав інститути влас­ності й володіння, сервітути й заставне право. Він розрізняв право влас­ності на рухоме, спадкове й набуте майно. Незвичайно розвинений харак­тер мало в кодексі зобов'язальне право: розрізнялися зобов'язання з до­говорів і зобов'язання із заподіяння шкоди. Детально регламентувалися договори купівлі-продажу, обміну, позики, особистого й майнового най­му, поклажі, поруки та зберігання.

Важливою рисою кримінального права був його приватноправовий ха­рактер. Переслідування злочину, навіть тяжкого, було, в основному, при­ватним. Суд робив кару злочинця залежною від волі потерпілого, а якщо потерпілого не можна було залучити до судового процесу — від вимог його родичів. Проте з плином часу все сильніше виявлялася ініціатива самих судів у розслідуванні злочинів. У кодексі були передбачені злочини проти релігії, «честі й влади монаршої», життя, тілесної недоторканності, майна, статевої моралі.

У кримінальному праві гетьманської доби з'явилися цілком нові по­няття, пов'язані з ускладненням суспільних відносин і розвитком пра­вових ідей:

• з'явилося поняття замаху на злочин, що відрізнялося від поняття доко­наного злочину;

• розрізнялися головний злочинець і співучасники, які, у певних випад­ках, відбували меншу кару;

• був складений перелік обставин, що виключали або зменшували кару навіть за умов доконаного злочину (неповноліття, сп'яніння тощо);

• було сформульоване поняття рецидиву та ін.

В Україні існували такі види покарань:

• смертна кара, яка мала кваліфіковані (четвертування, утеплення, ко­лесування, спалення, закопування живими в землю) та прості (пові­шення, відрубування голови) види;

• калічницькі й болісні кари;

• церковні кари, серед яких найпоширенішим було ув'язнення в так зва­ну куну й ув'язнення в монастир;

• тюремне ув'язнення;

• позбавлення честі (шельмування);

• вигнання;

• усунення з посади;

• примусове одруження (у разі зґвалтування дівчини);

• догана.

Довідка. Куна — прикутий до зовнішньої стіни церкви або дзвіниці залізний обруч, який охоплював шию засудженого або його праву руку. Зазвичай у такий спосіб карали жінок за порушення правил пристойності.

• майнові покарання (конфіскація та викуп);

Щоб налякати людей, кари, як правило, виконувалися публічно.

Для розгляду справ була створена нова судова система. Найвищим судом був Генеральний військовий суд, підпорядкований безпосередньо гетьманові. Основну кількість справ вирішували полкові, сотенні й сіль­ські суди. Гетьман рідко виступав у ролі судді, але йому належало право помилування и затвердження всіх смертних вироків. Для жителів непривілейованих міст, тобто тих міст, які не мали магдебур­зького права, діяв ратушний суд, а в приві­лейованих — магістратовий.

Усі названі судові органи формально бу­ли виборними, але вибори суддів як таких не проводилися, оскільки судові функції поєднувалися з адміністративними.

В українському процесі, який також був детально регламентований «Правами...», досить чітко проводилася різниця між про­цесом у так званих розправочних, тобто цивільних, і кримінальних справах. У роз­правочних справах панував принцип зма­гального, а в кримінальних справах — принцип слідчого процесу.

Дуже старанно регулювалися всі стадії судового процесу, називалися судові дока­зи, якими були:

• власне визнання;

• письмові докази;

• показання свідків;

• присяга;

• тортури й мучення.

Від останніх звільнялися «знатні чесні люди», божевільні, особи стар­ші за 70 років і вагітні жінки. Рішення в цивільних і вироки в криміналь­них справах називалися декретами й могли бути оскарженими в порядку апеляції до вищого суду (за винятком справ про безспірні зобов'язання й вироків, винесених на підставі власного визнання).

Цінність кодексу, складеного в 1743 році, полягає в тому, що норми, вміщені в ньому, реально діяли в житті, ними на практиці керувалися су­дові установи. У процесі становлення єдиної правової системи Російської імперії в першій половині XIX ст. остаточно покінчено з автономією най­важливіших інститутів українського права Гетьманщини.

Персоналії

Олексій Розумовський (Розум) (1709-1771)

Народився в с. Лемеші в сім'ї реєстрового козака Григорія Розума. З 1731 року співав у придворній капелі в Петербурзі, де невдовзі став фаворитом цесарівни Єлизавети. У 1741 році брав активну участь у двірському заколоті, унаслідок якого престол зайняла Єлизавета Петрівна. Згодом отримав чин ка­мергера, потім — генерала-поручника, а з 1756 року став генералом-фельдмаршалом. Був нагороджений орденом Андрія Перво-званного й отримав великі маєтності в Росії та Україні. У 1742 році таємно обвінчався з ца­рицею Єлизаветою Петрівною, а в 1744 році сприяв організаціїТі поїздки в Україну, під час якої козацька старшина переконала царицю відновити гетьманство.

За активної участі О. Розумовського в 1745 році була відновлена київська митро­полія, а 1747 року проголошена царська гра­мота про обрання гетьманом брата Олексія — Кирила Розумовського. Після смерті Єлиза­вети Петрівни вийшов у відставку, жив в Аніч-ковому палаці в Петербурзі. Зберігаючи пев­ний вплив при дворі, допомагав відстоювати права українського козацтва. Помер 1771 ро­ку в Петербурзі.

(За «Довідником з історії України»)