§66. Гетьман Іван Скоропадський

Решетилівські статті

17 липня 1709 року, незабаром після Полтавської битви, гетьман Іван Скоропадський надіслав на затвердження Петрові І «Просительні стат­ті» — підготований ним новий проект міждержавної угоди, яка мала ре­гулювати відносини Гетьманщини з Російською імперією. Новий гетьман просив царя підтвердити права й вільності України, які були задекларо­вані царським указом від 1 листопада 1708 року. Подані цареві договірні умови складалися з 14 статей, зокрема вони містили пункти:

• підпорядкувати українське військо під час походів козацькому командуванню;

• повернути українській армії артилерію, захоплену московськими вій­ськами в Батурині;

• заборонити московським воєводам утручатися у внутрішні справи Гетьманщини;

• звільнити українське населення від військових постоїв московської армії тощо.

У відповідь на звернення гетьмана 11 серпня 1709 року був виданий царський «Рішительний указ», який, формально підтверджуючи поперед­ні запевнення про збереження державно-правового статусу Гетьманщини, насправді був спрямований на поступову ліквідацію її політичної авто­номії. Відповідь Петра І зводилася до того, що «український народ з лас­ки царя має стільки вільностей, як жоден народ у світі».

Від назви містечка, де стояв козацький табір під час підписання договору, угода між гетьма­ном І. Скоропадським та царем Петром І отрима­ла назву Решетилівські статті. Згідно з цим документом:

• гетьманський уряд здійснював в Україні судову та адміністративну владу;

• московським урядовцям, крім президентів колегій, заборонено втручатися в справи адмі­ністративного управління;

• козацьке військо до кінця 1709 року звільня­лося від участі у військових походах;

• президентам різних колегій надавалося право втручатися в справи української адміністрації;

• українська армія під час військових походів під­порядковувалася московському командуванню;

• козацькому військові відмовлено в повер­ненні артилерії;

• при гетьмані запроваджувалася посада мі-ністра-резидента, який мав спостерігати за діяльністю гетьмана та його уряду;

• значно збільшувалася кількість московських залог у містах Лівобережної України;

• установлювався контроль за збиранням подат­ків і витратами на утримання гетьманської адміністрації та козацького війська;

• прийняття іноземних послів (особливо дипло­матів з Туреччини, Криму, Польщі та Швеції) мало відбуватися лише в присутності царсь­кого представника (За «Довідником з історії України»).

Іван Скоропадський

(1646-1722)

Представник козацько-старшинсь­кого роду Скоропадських. Народився в Умані, у цьому ж місті здобув добру освіту. У 1674 році після зруйнування міста турками майбутній гетьман пере­селився на Лівобережжя. Спочатку, у 1675—1676 рр., був військовим канце­ляристом в І. Самойловича, виконував важливі дипломатичні доручення геть­мана в його зносинах із царським уря­дом. У 1681—1694 рр. обіймав поса­ду чернігівського полкового писаря, брав участь у Кримських походах, з 1698 року був генеральним бунчужним, аз 1701 року — генеральним осаву­лом. З 1706 року майже два роки обіймав посаду полковника Стародуб-ського полку. Був палким прихильни­ком І. Мазепи, але через деякі обста­вини не перейшов разом з гетьма­ном на бік шведів. У листопаді 1708 ро­ку на Генеральній військовій раді в Глухові, за рекомендацією царя Пет­ра І, його обрали гетьманом.

Помер у липні 1722 року й був по­хований у Гамаліївському монастирі біля Глухова.

(За «Довідником з історії України»)

З перших днів свого обрання на посаду гетьмана І. Скоропадський не викликав довіри Петра І. Тому 1709 року до нього був приставлений міністр-резидент А. Ізмайлов, якому дали завдання стежити за І. Скоро­падським і викривати зраду.

Від царя Петра І А. Ізмайлов отримав інструкцію, що складалася з 10 пунктів, які регламентували його діяльність в Україні. У ній ішлося про те, що міністр-резидент має стежити:

• щоб запорожці не селилися поблизу кордонів Гетьманщини;

• щоб іноземних послів гетьман приймав у присутності міністра-резидента;

• щоб усю привезену кореспонденцію негайно пересилали до Москви;

• щоб гетьман не замінював генеральної та полкової старшини й не по­збавляв чи не надавав маєтностеи старшині без узгодження з москов­ським урядом;

• щоб гетьманський уряд повідомляв про всі свої прибутки.

У таємній частині інструкції А. Ізмайлову доручалося стежити, щоб гетьман і старшина не вступали в переговори з турками, татарами, шведа­ми, поляками і «зрадником» І. Мазепою, а також дізнатися про розмір військового скарбу й прибутків, які надходили до української скарбниці за гетьмана І. Мазепи. А. Ізмайлов мав вивідувати настрої серед старши­ни й козаків, утримувати при гетьманові два російські полки, які були б під безпосереднім командуванням царського міністра-резидента. Незаба­ром А. Ізмайлова змінив на посту міністра-резидента Ф. Протасьєв.

Посилення колоніальної політики Російської імперії щодо України

В універсалах до українського народу цар обіцяв йому всякі милості та свободи. Наказуючи провести вибори нового гетьмана, Петро І задобрю­вав козацьку старшину, надсилав їй гроші та подарунки. Реальні ж пла­ни самодержця вдало схарактеризував міністр Д. Голіцин: «Задля нашої безпеки в Україні треба, насамперед, посіяти незгоду між полковниками та гетьманами. Не треба виконувати прохань гетьмана. Коли народ поба­чить, що гетьман уже не має такої влади, як І. Мазепа, то, надіюсь, буде приходити з доносами. При цім не треба поводитися з донощиками суво­ро, якщо двоє прийдуть з брехливим доносом, але коли з ними обійтися ласкаво, то третій прийде вже з правдивим доносом, а гетьман із старши­ною будуть боятись... Треба, щоб у всіх полках були полковники, незгодніз гетьманом, якщо між полковниками й гетьманом не буде згоди, то всі справи їхні будуть нам відкриті».

Після розгрому Батурина та знищення Запорізької Січі Петро І ужив заходів щодо обмеження державних прав України, зросійщення її куль­турно-духовного життя та підриву економіки Гетьманщини. За власним висловом самодержця, він «вирішив прибрати Україну до рук», оскільки розумів, яку небезпеку для нової імперії становила волелюбність україн­ського народу.

Резиденція гетьмана переводилася до Глухова, бо це місто лежало ближче до російського кордону. Українцям знову дозволялося заселяти Батурин та інші міста, зруйновані царськими військами за «зраду» І. Ма­зепи. У столиці Гетьманщини постійно перебували два російські полки, що підпорядковувалися тільки міністру-резиденту. Для надійного за­безпечення своєї влади московський уряд розмістив на території Гетьман­щини 10 драгунських полків, утримання яких лягло важким тягарем на місцеве населення.

Заборонивши гетьманові самостійно призначати генеральну й полкову старшину, Петро І почав це робити власноруч. Замість українців на чолі полків і сотень ставали росіяни й нім­ці, які мало зважали на гетьмана, підкоряючись цент­ральним властям. Новопризначені царські ставленики та фаворити (Меншиков, Толстой, Головін, Шереметєв та ін.) одержували за службу маєтності та землі Лівобе­режної України, які конфісковувалися в їхніх власни­ків, зокрема в емігрантів, що повернулися, повіривши в обіцяну царем амністію. Замість амністії на прибічників І. Мазепи чекав наказ заслати їх до Сибіру. Нові, росій­ські, землевласники завозили з Росії своїх кріпаків і насаджували в Ук­раїні кріпацтво.

У Гетьманщині проводилися численні мобілізації козаків для участі в бойових діях під час Північної війни 1700-1721 рр. та для важких робіт на будівництві укріплень, каналів (Ладога, Волга — Дон) і нової столиці Московської держави — Санкт-Петербурга. Тисячі козаків поверталися в Україну каліками й жебраками, не діставши ніякої платні за службу, а важкі земляні роботи обернулися для України справжньою трагедією. На­приклад, 12 000 осіб відіслали копати Ладозький канал біля Петербурга.

Ця робота тривала 5 років, і щороку туди переводилося по 20-30 тис. коза­ків. Від хвороб, голоду й холоду тут загинуло більше половини козацтва.

1714 року зазнала тяжкого удару й економіка України: царський указ заборонив вивозити з Гетьманщини будь-які товари, а отже, гальмувався розвиток торгівлі, українських промислів тощо.

Наступним кроком царського уряду стала низка дискримінаційних заходів щодо української культури та церкви. 1720 року указом Петра І заборонялося друкувати книжки українською мовою. Московська цензу­ра наклала 1 тис. крб. штрафу на друкарню Києво-Печерської лаври за те, що книжка, видрукувана там, «не в усьому до великоросійських подіб­на» . Чернігівську ж друкарню взагалі вивезли до Москви, конфіскував­ши все її майно.

У результаті цього гетьман дедалі більше втрачав авторитет. Значна частина української старшини, щоб зробити кар'єру та здобути нові по­сади, безпосередньо налагоджувала контакти з найближчим оточенням Петра І.

Ліквідація автономії України