§67. Московська держава на початку XVIII ст.

Адміністративний устрій Московської держави

17 жовтня 1707 року вийшов царський указ про утворення губер­ній, який став початком адміністративної реформи, що завершилася 1719 року. Після цієї реформи Московська держава поділялася на

8 губерній, вони, у свою чергу, складалися з 50 провінцій. Провінції поділялися на повіти. На чолі губернії стояв губернатор, який розв'язу­вав адміністративно-судові питання й одночасно був головнокомандува­чем військ, розташованих на території своєї губернії. Головою провінції був воєвода, а фінансово-поліційні функції на рівні повіту виконував зем­ський комісар.

2 травня 1711 року був утворений Сенат, який спочатку складався з

9 осіб, призначених особисто царем, але поступово перетворився на зі­брання президентів колегій — сенаторів.

Протягом 1717-1721 рр. на зміну 44 приказам Петро І увів колегії. «Реєстр колегіям» від 1718 року називав 9 таких установ, а в 1721 р. їх уже стало 11:

• Військова й Адміралтейська колегії (військові справи);

• Колегія закордонних справ (посольські справи);

• Берт- і мануфактур-колегії (промисловість);

• Комерц-колегія (торгівля);

• Камер-, Штате-, Ревізіон-колегії (фінанси);

• Юстиц-колегія (судові справи);

• Вотчинна колегія (проблеми поміщицьких маєтків);

• Головний магістрат (справи купців і ремісників);

• Синод (церковні справи);

• Малоросійська колегія (справи України).

1721 року Петро І прийняв титул імператора, а Московська держава стала іменуватися імперією.

§68. Перша Малоросійська колегія

Довідка. Малоросійський приказ — дер­жавна установа Московської держави, ство­рена 31 грудня 1662 року, що відала питаннями взаємовідносин царського уряду з Гетьман­щиною. Офіційно цей орган підпорядкову­вався Посольському приказу, але фактично керував його діяльністю сам цар. У різний час у Малоросійському приказі працювало до 4 дя­ків і 15—40 піддячих.

1722 року Україна зазнала ще одного тяжкого удару, саме тоді в Україні цар­ським маніфестом від 27 травня була утво­рена Малоросійська колегія — організа­ція, що замінила Малоросійський приказ. До її складу увійшли 6 московських чинов­ників, головою серед яких став С. Вель-ямінов, призначений на посаду президента цього імперського адміністративного органу. Метою ор­ганізації Малоросійської колегії було встановлення оста­точного контролю над державним життям України.

Декларативно Малоросійська колегія мала піклуватися про український народ. Насправді ж вона позбавляла гетьмана навіть тієї влади, яка в нього до цього часу зали­шалася. Цьому органові підпорядковувалися адміністра­тивні й судові установи Гетьманщини, тож фактично всі справи розв'язував не гетьман, а президент колегії.

Протягом свого правління І. Скоропадський намагався протестувати проти колоніальної політики царського уряду та відстоювати залишки ав­тономії Гетьманщини, однак, позбавлений реальної влади, він не міг впливати на становище в Україні. Гетьман спробував протистояти цареві, але це виявилося марним. І. Скоропадський не витримав такого удару й незабаром, 3 липня 1722 року, помер.

За кілька днів після поховання І. Скоропадського козацька старшина звернулася до Петра І з проханням обрати новим гетьманом чернігівсько­го полковника Павла Полуботка. На той час цар був у поході, і роз­в'язання питання відклалося. Реальна влада в Гетьманщині перейшла до Малоросійської колегії, яка до того часу вже:

• втручалася в місцеве самоврядування;

• збільшувала податки;

• відала судовими справами. Наказний гетьман Павло Полуботок

11 липня 1722 року Петро І своїм указом до­ручив правління Гетьманщиною наказному гетьманові Павлу Полуботкові, який був над­звичайно енергійною людиною та відзначався твердою вдачею. Він мав великий авторитет се­ред козаків і старшини, які по праву вважали його захисником прав українського народу.

Незважаючи на перешкоди, які чинили цар­ські урядовці обранню нового гетьмана, козаки відверто говорили: «Як буде наш полковник геть­маном, він постоїть за Україну, і москалі не будуть її розоряти». Про ці настрої знав і мос­ковський уряд, і Петро І, тому вони не дуже до­віряли П. Полуботку.

Боротьба між двома владами. Між гетьманом та його прибічниками, з одного боку, і Мало­російською колегією — з другого, виникли гост­рі суперечки. У Глухові утворилося ніби два уря­ди: один — Генеральна військова канцелярія на чолі з П. Полуботком, другий — Малоросійськаколегія, очолювана С. Вельяміновим. Сучасники згадували, що голова Малоросійської колегії дуже брутально поводився з укра­їнцями. Наприклад, гнівно кричав на П. Полуботка: «Що твоя служба проти моєї? Ти бачиш, що я — бригадир і пре­зидент, а ти перед і мною — ніщо», а старшині відверто за­кидав: «Зігну я вас так, що й інші тріснуть, ваші давнини скасувати звелено, а з вами по-новому поводитися».

Маючи підтримку Петра І, С. Вельямінов дав наказ роз­міщувати російські гарнізони по містах і селах України. Російські кореспонденти були призначені в Полтаву, Чер-ГербП. Полуботка нігів, Переяслав, Стародуб. Ці коменданти відверто втру­чалися у справи полковників, великими податками обкладали стар­шинські маєтки. Окрім цього, за хліб та інші речі впроваджені різно­манітні збори, що мали надходити до царської скарбниці.

У цій складній ситуації П. Полуботок уступив у відкриту боротьбу з Ма­лоросійською колегією. Він активно підтримував домагання української старшини відновити гетьманство повною мірою та ліквідувати Малоро­сійську колегію, яка, втручаючись у фінансові, судові та військові справи Гетьманщини, поступово перебирала на себе все адміністративне правлін­ня на Лівобережжі. Рішучі протести козацької старшини проти колоні­альної політики російської адміністрації в Україні були підтримані всім українським суспільством. Звичайно, активні спроби П. Полуботка обме­жити владу Малоросійської колегії та протистояти заходам президента колегії С. Вельямінова викликали незадоволення російського уряду.

Крім того, гетьман розпочав низку реформ, які мали сприяти розши­ренню автономії України. Серед них:

• реорганізація судів на засадах колегіальності;

• установлення порядку судової апеляції;

• сувора боротьба з хабарництвом і тяганиною;

• призначення інспекторів для нагляду за виконанням розпоряджень гетьмана;

• політика пом'якшення соціальної напруженості в суспільстві тощо.

Павло Полуботок (бл. 1660-1723)

Походив з козацько-старшинсько­го роду Полуботків. Навчався в Києво-Могилянській колегії, по закінченні якої служив у козацькому війську, а з 1689 р. став значковим товаришем. У 1691 р. разом з батьком брав участь у старшинській змові проти гетьмана І. Мазепи, за що був заарештований, позбавлений маєтностей і надовго усу­нений від державної діяльності.

Лише 1706 року став чернігівським полковником, а в 1708 році вже був одним з претендентів на гетьманство. Через недовіру до нього Петра І канди­датура чернігівського полковника була відхилена московським урядом, а геть­маном був обраний І. Скоропадський. (За «Довідником з історії України»)

Коломацькі петиції. Царські шпигуни доносили з України, що за ініці­ативою П. Полуботка по всій Гетьманщині козаки збирають підписи щодо повернення колишніх прав і вільностей. Усе це дуже розлютило Петра І.

Та гетьман і старшина на цьому не зупинилися: у військовому таборі над р. Коломак улітку 1723 року були написані два звернення до російського імператора Петра І. Невдовзі П. Полуботка, генерального писаря С. Савича й генерального суддю І. Чарниша викликали до Петербурга. Тоді ж гетьман уперше вручив Петру І свою петицію про відновлення державних прав України. Цей запит цар залишив без відповіді, і П. Полуботок був змушений удруге звернутися до Петра І з прохан­ням дозволити обрати гетьмана й скасувати Мало­російську колегію.

Цього разу відповідь не забарилася — за нака­зом імператора П. Полуботка разом з полковни­ком Д. Апостолом, генеральним бунчужним Я. Лизогубом, генеральним осавулом В. Журав-ським, управителем Генеральної військової кан­целярії Д. Володковським та деякими іншими старшинами заарештували й кинули до Петро-павлівської фортеці. Усі вони перебували в пе тербурзькій в'язниці аж до початку 1725 року, коли помер Петро І.

Сам П. Полуботок, як і більшість його старшин, загинув у неволі, але його життя та смерть стали сюжетом численних пере­казів і легенд.

Після смерті імператора українців, які залишилися живими, випустили з в'язни­ці, але затримали в Петербурзі. Тільки че­рез деякий час їм дозволили повернутися в Україну, але вони мусили залишити в столиці заручниками своїх дітей.

Легенда

Ув'язнений у Петропавлівській фортеці П. Полуботок захворів. Довідавшись про це, Петро І прислав до нього лікаря. В'язень відмовився: «Нащо мені життя, коли я не мо­жу бути корисним моєму народові», — сказав він. Тоді російський цар, уражений такою мужністю й відданістю справі, сам відвідав хворого й просив у нього пробачення.