§101. Економічний розвиток

Промислове піднесення

Після скасування кріпосного права в 1861 році протягом наступних чо­тирьох пореформених десятиліть економічний розвиток Наддніпрянської України відбувався прискореними темпами. На цій території помітно збільшилася кількість промислових підприємств: якщо 1869 року тут налі­чувалося 3 712 фабрик і заводів, то в 1900 році — вже 5 301. На початку XX ст. Україна за своїм економічним потенціалом посідала друге місце в промисловому виробництві Російської імперії. Тут була сконцентрована п'ята частина росій­ських промислових підприємств, які виробляли більш як 20% промислової продукції.

У більшості випадків з України в Росію екс­портували продукти й сировину, а ввозили в Україну вже готові російські вироби.

Залізничний транспорт. Значний вплив на активний розвиток про­дуктивних сил підросійської України мав залізничний транспорт. Ура­ховуючи його величезне значення, протягом 1866-1879 рр. в Україні були прокладені понад 4,5 тис. верст залізничних колій. У підросій­ській Україні перша залізниця була збудована 1865 року. Вона з'єднала Одесу з Балтою. На кінець XIX ст. довжина залізниць 9 українських губерній становила 1/5 частину від загальної за­лізничної мережі Російської імперії.

Нові залізничні колії прокладалися таким чином, щоб насамперед задовольнити потреби

колонізаторської політики царизму, яка повністю ігнорувала внутрішні інтереси України. Так, наприклад, Київ не мав залізничного сполучення

з Одесою.

Завдяки розгалуженій залізничній мережі економіка України швидко інтегрувалася в еко­номічну систему Російської імперії.

Водний транспорт. У нових умовах господарю­вання помітно посилилася й роль водного транс­порту. Головною водною артерію України був Дніпро, найбільшим морським портом на півдні України стала Одеса. Це місто набуло величезного значення як один з провідних транзитних пунктів у зовнішній торгівлі Росії.

Капіталовкладення. Економічний розвиток південних і східних і російських українських губерній відбувався прискореними темпами. Помітний вплив на під­несення промисловості цих регіонів мав інозем­ний капітал, приплив якого особливо посилився з 80-х рр. XIX ст., коли великий потік бельгій­ських, англійських, французьких і американ­ських капіталів ринув у гірничу промисловість. Тут почали створюватися спільні акціонерні товариства. Наприклад, у гірничій металургії України перед Першою світовою війною діяло 18 акціонерних товариств, у 12 з яких капітал повністю належав іноземцям, а в інших 6 був мішаним.

Значні капіталовкладення дали змогу в пів­денних та східних регіонах України у найкорот-ші терміни розвинути промисловість: побудува­ти металургійні, хімічні й машинобудівні заводи, шахти й електростанції. Донецько-Криворізь-кий басейн перетворився на головну вугільно-

металургійну базу Російської імперії (у 1906 році Донбас давав 73% від усього видобутку кам'яно­го вугілля Росії).

Розвиток міст. З розвитком промисловості ви­никали нові міста та відбувалася активна проле-таризація старих (Харків, Катеринослав, Юзів-ка, Херсон, Маріуполь, Миколаїв, Луганськ, Нікополь, Кривий Ріг, Одеса). У промислові регіони України переїжджали сотні тисяч пере­селенців з центральних регіонів Росії, постійно поповнюючи лави робітників. На 1897 рік місь­ке населення України становило вже близько 13% від його загальної кількості. Кількість ма­лих міст (з населенням до 10 тис. осіб) скоротилася майже вдвічі, у проживало тільки 11,8% міського населення. Водночас фактично подвоїлася кількість порівняно великих і середніх міст.

Важка промисловість. На початку XX ст. за рівнем концентрації вироб­ництва й робітників на великих підприємствах Україна вийшла на одне з перших місць у світі. Особливо високою була концентрація виробни­цтва у важкій промисловості.

У 1900 році низка шахт Донбасу мала річний видобуток понад 10 млн. пудів вугілля кожна. Вони давали 57,1% від загального добутку цього басейну. В Україні не було жодного металур­гійного заводу, який би виплавляв менш ніж 1 млн. пудів чавуну на рік. У цілому ж, у 1902 році на великих підприємствах України з кількістю робітників 500 і більше осіб працювало понад 44% від загальної кількості українських пролетарів.

Монополії. Провідну роль в економічному житті України стали відігра­вати монополії, які виникли ще наприкінці XIX ст. Скажімо, у Києві в

1887 році одним з перших виник синдикат цук-розаводчиків. Незабаром у південних індустріаль­них регіонах України були створені найпотуж­ніші монополії — «Продамет», «Продвугілля», «Продвагон», «Продруда», «Продсудно», «Прод-рейки». Разом з ними розвивалися банки, серед яких особливо активно Азовсько-Донецький.

На тлі швидких темпів зростання важкої ін­дустрії дещо повільніше, але прогресували лег­ка, борошномельна, м'ясна, цукрова галузі про­мисловості. Найбагатшим українським цукроза-водчиком, банкіром і промисловцем у зазначений період став Михайло Терещенко. Не відставали від нвого великі промисловці й фінансисти Си-миренки, Юхненки, Харитоненки та Бродські.

Розвиток сільського господарства

На початку XX ст. сільське господарство України стало розвиватися капіталістичним шляхом. Поміщицькі й селянські господарства втягува­лися в ринкові відносини. У них усе ширше застосовувалася вільнонайма­на праця, новітня техніка й передова технологія. Південь України став виробляти значну кількість товарного хліба, насамперед пшениці та ячменю, які у великій кількості йшли на продаж.

Проте капіталістичний розвиток села гальму­вали кріпосницькі залишки, передусім практи­ка самодержавства та великого поміщицького землеволодіння. Наприклад, у 1905 році в Ук­раїні в руках 32,5 тис. дворян зосереджено 10,9 млн. десятин землі — у середньому 334 де­сятини на маєток. 97 найбільших поміщиків во­лоділи майже 2 млн. десятин, тобто кожен з них мав не менше 20 тис. десятин землі. Найбагат-шими були князі та графи Браницькі, Потоцькі, Бобринські.

Водночас 3 млн. селянських господарств України мали в середньому по 7 десятин на двір. 44% селянських господарств були бідними й мали не більше 5 десятин землі кожне. Селяни були зв'язані общиною та кру­гового порукою, придушені непосильними податками й викупними пла­тежами, позбавлені політичних прав. Жорстоко гноблені царизмом і поміщиками, селяни розорялися. Тому соціальне напруження на селі на початку XX ст. з року в рік зростало, а аграрне питання залишалося найболючішим.

Столипінська аграрна реформа та її наслідки

Така гостра ситуація в сільському господарстві ставила на порядок денний запровадження невідкладних, екстрених заходів, спрямова­них на подолання кризового стану. Аграрна реформа, ініціатором якої був міністр внутрішніх справ і голова ради міністрів Росії Петро Столипін, розпочалася 9 листопада 1906 року.

Цього дня Микола II підписав указ, який:

• надавав право кожному селянину закріпити за собою свій земельний наділ в особисту приватну власність;

• давав можливість господарям, що закріпили наділ у свою власність, продавати й купувати землю, а також вимагати від сільської общини виділення їм хутора чи відрубу.

Положення царського указу аж ніяк не зачіпали головного земельного фонду, що перебував у власності поміщиків. Фактично це був тільки переділ земель, що перебували в розпорядженні сільської общини. Столипінська аграрна реформа мала найбільший вплив в Україні, бо вона відпо­відала старим традиційним одноосібним формам землеволодіння. Якщо в 40 губерніях європей­ської частини Росії на 1 січня 1916 року з общи­ни вийшло майже 24% господарів, то в Півден­ній Україні цей показник становив 34,2%, а на Правобережжі — 50,7%.

Наслідки столипінської реформи були супе­речливими. Від неї, безумовно, виграла заможна частина селянства, яка швидко прибрала до своїх рук найкращі землі, перекупила за деше­вими цінами землі в незаможних селян. Так, ринкова ціна десятини землі в царській Росії коштувала 250 крб., а нові господарі скуповува­ли її в бідноти по 38—80 крб. Проведенню столипінської реформи активно сприяв селянський банк. Маючи у своєму розпорядженні значний земельний фонд (за рахунок ви­купу землі в поміщиків за високими цінами та скуповування земель у се­лянської бідноти за безцінь), банк продавав землю за завищеними цінами. Він був відкритий для всіх селян, які зверталися до нього. Проте всі спроби незаможної частини селян скористатися йо­го послугами виявилися марними. Селянин, що одержав банківський кредит, майже ніколи не міг своєчасно віддати борг, за що мав сплачувати нові відсотки. З часом земельний наділ цього селянина переходив у власність банку.

Тому, з одного боку, реформи П. Столипіна сприяли ство­ренню великих фермерських господарств, які зуміли залучити до сільськогосподарського виробництва передові технології та найновіші технічні винаходи. З другого боку, вони погіршили

становище малоземельних селян і сільської бідноти, спричинили подальше розшарування українського села та загострення соціальних суперечностей. Ураховуючи це, царський уряд покладав великі надії на переселен­ня селян на віддалені території імперії. Тільки з України протягом 1906-1912 рр. до Сибіру виїхав майже 1 млн. селян. Переселення відбувалося в жахливих умовах антисанітарії, постійних хвороб і нестачі про­дуктів. Коли українські селяни потрапляли в нові регіони, на них чекало нове розчарування: землі тут здебільшого були неосвоєні, житла не існу­вало та й місцеве населення ставилося до чужинців вороже. Більшості пе­реселенців було не під силу організувати своє господарство на новому міс­ці. Через це в 1911 році в Україну повернулося майже 70% переселенців. Це призвело до нових стихійних селянських виступів.

У цілому столипінська аграрна реформа сприяла швидкому розвиткові нових капіталістичних відносин у Російській імперії, появі фермерських господарств, збільшенню продуктивності праці в сільському господарстві.

Закономірним наслідком цих процесів було одержання в Україні в 1913 році рекордного валового збору зернових — 1,2 млрд. пудів. Проте реформа не розв'язала головної аграрної проблеми, бо поміщицьке земле­володіння залишалося недоторканним. Тому суспільні суперечності в ук­раїнському селі ще більше загострилися.

Петро Столипін

(1862-1911)

Державний діяч, міністр внутрішніх справ і голова ради міністрів Російської імперії. Натхненник аграрної реформи. Загинув від рук студента Д. Богрова в Оперному театрі в Києві. Похований на території Києво-Печерської лаври.