§84. Форми народного протесту

проти іноземних гнобителів і гніту

Українці ніколи не мирилися зі своїм тяжким становищем. Форми про­тесту проти панської сваволі були різними. Спочатку селяни й городяни вдавалися до скарг на феодалів та місцевих урядовців. Польський суд, як правило, залишав скарги селян без уваги.

Поширеною формою протесту були масові втечі селян з маєтків фео­далів. Тікали поодинці, групами, сім'ями, а іноді й цілими селами. Інко­ли втікачам вдавалося захопити з собою деякі речі та худобу. Найбільше втікачів було з Волині, Поділля, Брацлавщини та Київщини. їхній шлях пролягав на вільні від кріпацтва землі — Лівобережжя та Слобожан­щину. Усі спроби королівського уряду стати на перешкоді втікачам вияв­лялися марними. Озброєні загони землевласників виловлювали втікачів, карали їх і повертали в кріпацтво. Проте втечі не припинялися. Щоб не потрапити до рук карателів, селяни об'єднувалися в загони, озброювали­ся й боронилися від ворогів. Багато з них, рятуючись від переслідування, переходили кордони Російської держави.

Посилення феодального гніту викликало нову хвилю народних бунтів. Протягом XVIII ст. вони охопили все Правобережжя. Основною рушій­ною силою цих повстань стало селянство, яке активно підтримали козаки й городяни.

§85. Гайдамацький рух

Гайдамацькі загони складалися з селян, козаків, наймитів, міщан-ремісників і навіть збіднілих шляхтичів. Поруч з українцями активну участь у гайдамацькому русі брали росіяни, білоруси, молдовани.

Керували загонами переважно запорізькі козаки, які мали великий до­свід боротьби проти польських панів і ту­рецько-татарських завойовників. Запорізь­ка Січ не тільки давала притулок гайдама­кам, а й брала активну участь в озброєнні повстанців та їхній військовій підготовці.

Спочатку гайдамацькі загони були неве-

ликими й вели боротьбу розрізнено, переважно партизанськими методами. Гайдамаки нападали на панські маєтки, знищували панів і шляхту. Віді­бране у феодалів майно вони ділили між собою та від­давали селянам. Не випадково одного з керівників гайдамацького загону називали Гнатом. Голим, ад­же він усе віддавав людям, нічого не залишаючи собі. Гайдамаки знаходили повне співчуття й під­тримку серед простого народу та православного ду­ховенства. Тікаючи від переслідування, вони часто переховувалися в православних монастирях. Поява гайдамацьких загонів сповнювала жахом панів. Про мужність і хоробрість цих людей народ складав пісні й легенди. Про багатьох з них казали, що вони заговорені, тому їх не бере ні куля, ні шабля.

Захоплених у полон гайдамаків жорстоко мордували: саджали на палі, четвертували, вішали. Попри тортури, вони трималися з мужністю, яка вражала навіть ворогів. Сучасник описав епізод, коли гайдамаків саджа­ли на палі, і вони, вже повністю простромлені, з усмішкою кричали своїм катам: «Криво йде паля, пане майстре», — неначе зовсім не відчували болю. Могутня хвиля антифеодального визвольного руху прокотилася по всій Україні в другій чверті XVIII ст.

Довідка. Гайдамаками (від турецького Іюудатак — розбійник) називали у XVIII ст. українських повстанців-месників на території Правобережної України, особливо на Волині й Поділлі. Перші згадки про гайдамаків нале­жать до 1717 року.

Повстання 1734 року під проводом Верлана

Наприкінці 1733 року російська армія вступила в Польщу, щоб підтри­мати претендента на польський престол Августа III Фридерика, проти якого виступив Станіслав Лещинський. Російський полковник Полян-ський звернувся до надвірних козаків, щоб вони діяли проти шляхти, яка підтримувала С. Лещинського.

У відповідь на цей заклик вибухнуло повстання, яке охопило Київщи­ну, Брацлавщину, Поділля, Волинь, Галичину. Повсталі вбивали панів та орендарів, знищували маєтки та костьоли, захоплювали панські воло­діння. Центром повстання стала Брацлавщина, де народний рух очолив сотник надвірних козаків Верлан.

Виступивши зі своєю сотнею, яка стояла в Шаргороді, Верлан проголо­сив себе «козацьким полковником» і почав ширити чутки, що нібито ді­став царський указ знищувати шляхту. До нього приєдналося багато гай­дамацьких загонів, серед яких були й загони Писаренка, М. Гриви, С. Ча­лого, І. Жили. Серед повстанців була встановлена військова дисципліна, складений козацький реєстр, призначені командири загонів. Досить швид­ко повстанські загони звільнили Вінницю, Жванець, Броди та Збараж.

З Брацлавщини Верлан повернув на південно-західну Волинь, а влітку 1734 року дійшов до Кам'янця і Львова.

Тим часом російська армія взяла Гданськ, С. Лещинський утік за кор­дон. Шляхта мусила визнати королем Августа III.

Поляки звернулися до царського війська з проханням придушити повс­тання, і російська армія виступила проти повстанців разом із шляхет­ськими загонами. Повстання зазнало поразки. Рятуючись від пересліду­вань, Верлан відступив у Молдову, Грива й Медвідь — на Запоріжжя.

Гайдамацьке повстання 1750 року

Виступи селян на Правобережжі й у Галичині тривали, а 1750 року перетворилися на могутнє антифеодальне повстання. На допомогу селян­ським загонам прийшли гайдамаки, очолювані М. Сухим, П. Тараном, О. Письменним, Ляхом, М. Теслею. Повстанці вбивали феодалів і ксьон­дзів, палили й руйнували замки, костьоли, знищували боргові документи й архіви. Загони повстанців узяли Умань, Вінницю, Чигирин, Корсунь і Фастів.

Боротьба зі шляхтою тривала з весни до зими 1750 року. На допомогу польському урядові знову прийшли російські війська. Повстання було придушене. Польські пани люто розправилися з учасниками народних повстань.

Проте це не змогло припинити гайдамацького руху. У 50-60-ті рр. XVIII ст. гайдамацькі виступи охопили майже всю Україну, що перебува­ла під владою Польщі.