§94. Економічний стан

Після першого поділу Речі Посполитої 1772 року австрійський уряд сформував на базі Галичини нову провінцію — «Королівство Галичини і Лодомерії», — до складу якої увійшли як українські, так і польські етніч­ні землі (Краківщина, Сандомирщина). У науковій літературі на позна­чення цих українських земель провінції часом уживають поняття Східна Галичина, щоб відрізнити їх від власне польських територій, які займали західну частину цієї адміністративно-територіальної одиниці.

На початку XIX ст. етнічні українські землі Галичина, Північна Буко­вина й Закарпаття перебували в складі Австрійської імперії (з 1867 року — Австро-Угорської). Економічна політика австрійського уряду насамперед зводилася до нещадної експлуатації природних багатств цих земель. Вона мала відвертий колоніальний характер і була спрямована на те, щоб Гали­чина, Північна Буковина й Закарпаття й надалі залишалися економічно відсталими сировинними придатками до розвинутих західних промисло­вих районів Австрії. Один з перших губернаторів Галичини граф П. Гесс відверто цинічно зазначав, що галицькі землі разом з Буковиною можуть бути тільки постачальниками хліба для західної частини Австрії.

Стан розвитку промисловості

Імперські власті цілком свідомо гальмували розвиток західноукраїн­ської промисловості. Якщо в західних (німецьких і чеських) провінціях з 20-х рр. XIX ст. промисловість перейшла до фабричного виробництва із застосуванням новітньої техніки, то на західноукраїнських землях вона все ще перебувала в стадії мануфактури та дрібного ремесла. Унаслідок цього в галузях промисловості були зайняті тільки понад 150 тис. осіб, що становило лише близько 2% населення краю. У середині XIX ст. виробни­цтво промислової продукції на душу населення на західноукраїнських зем­лях було в п'ять разів нижчим, ніж у чеських та німецьких областях імперії.

Неприхована колоніальна суть політики австрійського уряду щодо Га­личини чітко виявилася й у її основній індустріальній галузі — нафтовидобувній промисловості. Одержану нафту вивозили з західноукраїнських земель, як правило, у сирому стані. її переробка відбувалася здебільшого в промислово розвинутих регіонах імперії, що позбавляло край можли­вості мати власну нафтопереробну промисловість. Аналогічна практика застосовувалася й щодо розвитку інших галузей західноукраїнської про­мисловості: гірничої, лісової, шкіряної тощо.

Військові замовлення, зумовлені наполеонівськими війнами, дещо по­жвавили промисловий розвиток Західної України. Наприкінці першого десятиріччя XIX ст. тут функціонувало майже 100 підприємств мануфак­турного типу. Однак період тимчасового економічного піднесення вже на­прикінці 20-х рр. змінився застоєм. Галицькі й буковинські мануфактури в цей час не мали підтримки імперського керівництва, навпаки — їхня діяльність блокувалася й гальмувалася одночасно декількома способами:

• встановленням великих податків;

• позбавленням пільг та держаних субсидій;

• дискримінацією крайових виробів на західноавстрійських ринках.

Тільки в 30-40-х рр. промисловість краю почала поступово виходити з кризи. У цей період на західноукраїнських землях працювало майже 250 мануфактур, проте вони не мали парових двигунів і лише деякі з них використовували у виробничому процесі водяну енергію. Більшість ману­фактур була власністю поміщиків і розміщувалася в селах. У містах Схід­ної Галичини працювало тільки 50 промислових підприємств. Перші па­рові машини в краї з'явилися лише в 1843 році.

Серед різних промислових галузей Галичини найрозвинутішим було ґуральництво (винокуріння). На західноукраїнських землях воно набуло величезних розмірів. Унаслідок цього наприкінці XIX ст. тут зосередже­но понад 50% усіх ґуралень Австро-Угорщини. Це пояснюється тим, що галицькі поміщики ще з шляхетських часів користувалися так званим правом пропінації, тобто винятковим правом виробництва та збуту горіл­ки й пива. Вони повністю звільнялися від сплати податків та акцизних зборів з виробництва алкоголю.

Австрійські власті, жорстоко експлуатуючи природні й матеріальні ба­гатства краю, не проявляли належної турботи про місцеве населення. Тут була найнижча в імперії заробітна платня й водночас найдовший робочий день, який тривав від 10 до 12 годин, а нерідко й усі 14-16 годин на добу.

На дуже низькому рівні перебувала охорона здоров'я та праці, а також техніка безпеки робітників.

Не витримуючи конкуренції з розвинутою фабрично-заводською про­мисловістю інших регіонів Австрії, західноукраїнське примітивне ману­фактурне виробництво на кінець першої половини XIX ст. з року в рік де­градувало й занепадало. Тісно пов'язана з розвитком промисловості тор­гівля теж була слабо розвинутою. У Галичину ввозилося товарів на суму в 10 разів більшу, ніж вивозилося.

Отже, колоніальна політика Австрійської імперії гальмувала процеси переростання мануфактурної промисловості у фабрично-заводську й еко­номічний розвиток західноукраїнських земель у цілому.

Розвиток сільського господарства

Основною галуззю економіки західноукраїнських земель, як і раніше, залишалося сільське господарство. Через існування кріпацтва воно також перебувало в стані глибокої кризи. Переважна більшість найкращих земель належала поміщикам, державі та церкві. У 1844 році в Східній Галичині, де було 3,5 тис. сіл, панські володіння становили майже половину всіх земель (47,1%), селянські —^; 48,9%, а вільні (землі міських громад, вільних селян, церков­них парафій) — 4% . Якщо на одне селянське господа­рство в 1847-1849 рр. припадало 8,9 морга землі, то на один панський маєток — 755 моргів. Поміщики постійно зменшували селянські наділи. З 1787 по 1848 рік у селян відібрано понад 1 млн. моргів землі. Унаслідок цього на середину XIX ст. більшість селян­ських господарств Східної Галичини мали земельні наділи, які не могли прогодувати селян­ської сім'ї.

Не ліпшим було становище й селян Бу­ковини, а в 40-х рр. XIX ст. значна частина селянських господарств Закарпаття вза­галі стала безземельною.

Розмір селянського земельного наділу за­лежав від функцій, які виконувало селян ське господарство в панському маєтку. Відповідно до них селянство поділялося на:

• повнонадільних;

• загород ників;

• огородників;

• халупників;

• тяглових;

• піших.

Селяни змушені були відробляти панщину, сплачувати данину та чин­ші. Тяжким тягарем на плечі селянина лягли додаткова панщина (праця влітку), право пропінації (примушування селян брати за гроші або за від­робіток панську горілку), монополія на млини, вій­ськова служба. Вартість лише тих повинностей, що ретельно обліковувалися, становила 84,7% річного доходу селянських господарств. Унаслідок цього власне господарство практично не гарантувало се­лянинові забезпечення мінімальних життєвих по­треб його сім'ї. Чи не найгіршим було становище селян у Галичині, де під час літніх сільськогоспо­дарських робіт панщина досягала шести днів на тиждень.

Надзвичайно тяжкою для селян була рекрутська повинність. Служба в цісарському війську тривала довгих 14 років. При цьому в імперській армії слу­жило не менше 80 тис. галичан, а за часів напо­леонівських воєн Галичина надіслала до австрійського війська 100 тис. рекрутів.

Нещадна кріпосницька експлуатація поєднувалася з небаченими на­сильствами й сваволею поміщиків та управителів панських маєтків. Вони могли забирати селянські земельні наділи, ув'язнювати, заковувати в кайдани, жорстоко катувати залежних від них селян. Загрозливе малозе­мелля західноукраїнських селян, рутинна техніка, відсталі форми госпо­дарювання, тяжке кріпосницьке гноблення зумовлювали деградацію се­лянських господарств, злидні, голод і вимирання сільського населення, особливо в період стихійних лих. За словами І. Франка, у неврожайні роки в краю вибухав голод, люди жили кропивою, гірчицею та корою, цілими громадами тікали на Поділля, у Бессарабію, а бувало й таке, що їли трупи померлих людей.

Довідка. Морг — одиниця земельної пло­щі в Польщі, Литві та на загарбаних ними укра­їнських і білоруських землях у XVI—XVIII ст. У Польщі були найпоширеніші морг старий ко­ронний (0,5985 га), новопольський (0,5602 га). У Литві морг дорівнював 0,7123 га. Польський морг використовувався як одиниця земельної площі й в Австро-Угорській імперії.