§98. Адміністративні зміни на території Австрійської імперії

У середині XIX ст. багатонаціональна Австрійська імперія перебувала в стані глибокої кризи. Особливо відчутними стали її вияви під час рево­люційних подій 1848-1849 рр. Ще більші суперечності загострилися між окремими частинами імперії, насамперед між Австрією та Угорщиною, після поразки Відня в австро-прусській війні 1866 року. За цих умов ста­ла реальною загроза розпаду імперії Габсбургів. Щоб уникнути цього, австрійський уряд запропонував укласти угоду, яка надавала б Угорщині значні автономні права.

За угодою, підписаною між Австрією та Угорщиною 1867 року, Авст­рійська імперія перетворювалася на двоєдину (дуалістичну) державу Австро-Угорщину, яка складалася з двох частин, розділених р. Лейтою: Австрії (Цислейтанії) та Угорщини (Транслейтанії). До складу Австрії входили власне австрійські землі, Чехія (Богемія), Моравія, Сілезія, Далмація, Істрія, Трієст, а також Галичина та Буковина. Угорщина (так звані землі корони св. Стефана), крім власне угорських земель, включала та­кож Словаччину, Банат і Воєводину, Хорватію та Словенію, а також Тран­сільванію і Закарпатську Україну. Угорці вибороли політичну й адміні­стративну автономію, власний уряд та парламент — сейм. В Австрії була запроваджена нова конституція.

На чолі Австро-Угорської імперії стояв австрійський імператор з ди­настії Габсбургів, який одночасно носив титул короля Угорщини. Фор­мально його влада була обмежена рейхсратом в Австрії та сеймом в Угор­щині. Спільними для всієї імперії були три міністерства:

• міністерство закордонних справ;

• військове та морське міністерство;

• міністерство фінансів.

Усі інші міністерства були самостійними для Австрії та Угорщини. Законодавча влада щодо спільних справ обох частин держави здійснюва­лася спеціальними «делегаціями», які склика­лися щорічно по черзі у Відні та Будапешті. До їх складу входили по 60 делегатів від австрій­ського та угорського парламентів. Видатки на загальноімперські потреби розподілялися про­порційно для обох частин імперії, згідно зі спе­ціально укладеною угодою. Так, у 1867 році кво­та встановлювалася у розмірі 70% для Австрії і 30% — для Угорщини.

21 грудня 1867 року імператор Франц-Йосиф І затвердив австро-угорську угоду та конституцію Австрії. Згідно з її положеннями утворювався рейхсрат — двопалатний парламент, що скла­дався з палати панів та палати депутатів. До па­лати панів, крім спадкових членів, імператор міг призначити пожиттєвих членів. Ними, зок­рема, були митрополит греко-католицької церк­ви Андрій Шептицький та відомий український письменник Василь Стефаник.

Палата депутатів формувалася шляхом вибо­рів від окремих провінцій. Виборче право було обмежене майновим і віковим цензом та куріаль­ною системою. У 1873 році були введені прямі вибори від усіх курій, крім сільської. Унаслідок зниження майнового цензу для міських і сіль­ських курій з 10 до 5 гульденів річного прямого податку, у 1882 році значно зросла кількість ви­борців, однак уряд відмовився ввести загальне виборче право.

Чергова виборча реформа 1896 року встановила п'яту курію, яка повинна була обиратися на основі загального виборчого права й посилала у рейхсрат 72 депутати (всього було 525 депута­тів). І тільки в 1907 році в Австро-Угорщині було введене загальне виборче право і ліквідова­но куріальну систему виборів.Проте австро-угорська угода 1867 року не розв'язала всіх суперечнос­тей між окремими частинами імперії. Незадоволеними були насамперед Чехія та Хорватія. У 1868 році при сприянні Відня Угорщина уклала уго­ду з Хорватією, яка на деякий час згладила суперечності. Однак із Чехією домовитися не вдалося. 11 представників подали в рейхсрат декларацію, ■■'■■ у якій вимагали надання так званим землям корони св. Вацлава (Чехії, Моравії та Сілезії) прав, аналогічних угорським. Унаслідок довготривалої боротьби австрійський уряд був змушений піти на деякі поступки:

• дозволив уживання чеської мови в адміністрації та шкільництві;

• погодився на поділ Празького університету на чеський та німецький тощо. Та повністю стерти всі суперечності так і не вдалося.

Андрій (Андрей) Шептицький

(1865-1944)

Видатний український церковний, культурний та громадський діяч, митро­полит Української греко-католицької церкви, граф; народився в с. Прилбичі (тепер Львівська обл.). Навчався на юридичному факультеті Краківського та Вроцлавського університетів. У 1888 році вступив до монастиря отців василіян у Добромилі. У чернецтві прийняв ім'я Андрей. 1900 року був номінований галицьким митрополи­том. Як депутат Галицького сейму і член палати панів австрійського пар­ламенту у Відні, відстоював інтереси українського населення Галичини. Дбав про організацію фахової підготовки молоді; сприяв розвитку української культури