§29. Українські землі під владою Польщі

Тепер усім правили поляки, а українці ні в чому не мали голосу.

М. Грушевський

Закріпачення селян

Після Люблінської унії польські магнатські роди Калиновських, Замойських та ін. зайняли величезні простори української землі. Власником великих земельних володінь стала като­лицька церква. М. Грушевський зазначав, що польська шляхта, яка сиділа на україн­ській землі, жила працею українського се­лянина: «... Звикла в той же час ігнорува­ти все туземне..., дивиться на український народ, як на голотів польського народження, на його мову, традиції, право — як на щось незмірно нижче у зрівнянні з польським». Зростання великої феодальної власності на землю зміцнювало кріпацьку залежність.

У Європі в ХУ-ХУІ ст. кріпосницький лад переживав глибоку кризу, але в Речі Посполитій з цього часу розпо­чався процес, що отримав назву Другого закріпачення селян.

Після Люблінської унії на теренах України діяло поль­ське феодальне право та Литовські статути. Головними законами, що урізали права селян та збільшували їхні обов'язки, були «Судебник» (1468 року), «Устави на во­локи» (1557 року), постанова сейму Речі Посполитої про закріпачення селян (1573 року) та Литовські статути 1588 року.

Довідка. Єпархія (грецьке ерагсНіа — во­лодарювання, область) — церковний округ; основна церковно-адміністративна одиниця в православній та греко-католицькій церквах на чолі з єпархіальним архієреєм (митрополи­том, архієпископом, єпископом).

Литовські статути

Литовські статути — це правовий кодекс Великого князівства Ли­товського, який увібрав у себе основні положення держав­ного, цивільного, кримінального й процесуального права Джерелами Литовських статутів були:

• звичаєве право Литви, Білорусі, України, Польщі;

• «Руська правда»;

• судові постанови;

• поточне законодавство;

• німецьке, польське, римське право.

Протягом XVI ст. здійснено три видання цих законів: 1529 року («Старий статут»), 1566 року («Волинський») та 1588 року («Новий»). Найдосконалішим серед них був ко­декс від 1588 року. Він діяв, зокрема, у Київській, Поділь­ській та Волинській губерніях до 1840 року, юридично запровадив кріпосне право на Брацлавщині (тепер Вінницька й частина Хмельницької обл.) та Придніпров'ї. Цей ста­тут був написаний старобілоруською мовою, а 1614 року його переклали й видали польською, згодом — французькою, латинською та іншими мовами. Норми Литовських статутів були спря­мовані на захист приватної власності (особливо земельної), вони закріплювали станові привілеї землевласників та визначали правові підстави феодальної експлуатації селянства. Литовські статути 1529 та 1566 рр. зберігали непорушними етнічні від­мінності підвладних народів (на момент написання Литовських статутів 1529 року під владою Великого князівства Литовського опинилися землі

Білорусі, України та частково Московської держави): руська мова (староукраїнська й старобілоруська книжні мови) уважалася в Литві державною, православна церква по­сідала панівне становище в духовному жит­ті населення. Проте вже в цих державних актах юридично закріплювалося право ли-

Довідка. Литовська метрика — архів державної канцелярії Великого князівства Литовського, що складався з книг, у яких бу­ли зафіксовані документи ХІ\/-Х\/ІІІ ст. Тут збе­рігався текст Люблінської унії 1569 р., підтвер­дження магдебурзького права Києву, Львову. Бібліотека нараховувала понад 550 томів.

товських великих князів та польських королів розпоряджатися землями в інтересах шляхти, жалувати їм грамоти на володіння землями.

Литовські статути 1529 та 1566 рр. узаконювали привілейоване стано­вище шляхтичів та магнатів: пани отримували юридичне право на отри­мання шляхетських звань, державних посад і звільнялися від повиннос-тей і сплати податків. Ці закони поклали початок закріпаченню селян. Так, наприклад, за Литовським статутом 1529 року мисливський собака оцінювався в два рази дорожче за «мужика тяглого».

Після підписання третього Литовського статуту 1588 року та постанови сейму Речі Посполитої 1573 року селянство стало остаточно закріпаченим і повністю залежним від влади феодала. За цими двома законами:

• польські пани стали власниками всіх земель Речі Посполитої;

• за панськими маєтками закріплювалися селяни;

• селянам заборонялося переходити на інше місце без дозволу пана;

• пани розшукували втікачів і карали їх;

• власники мали право карати всіх непокірних селян;

• кріпаки мусили відробляти необмежену панщину в маєтках феодалів;

• за панами остаточно закріплене право вотчинного (панського) суду над селянами;

• селяни більше не мали права самостійно виступати в судах.

Крім згаданого вище, третій статут оформив ще деякі зміни в правовій сфері суспільства:

• був створений єдиний стан селян-кріпа-ків шляхом злиття закріпачених слуг з іншими розрядами залежних селян;

• договори, як правило, укладалися в пись­мовій формі, а інколи навіть вимагалася їх реєстрація в суді та присутність свід­ків під час укладення. Найпоширеніши­ми були договори купівлі-продажу, по­зики, майнової оренди;

Джерела

Литовський статут 1588 р. про феодальне землеволодіння

Хочемо й постановляємо, щоб усі піддані наші, як духовні, так і світські, князі й бояри і вся шляхта, які маєтки свої батьківські, куплені і яким-небудь звичаєм нажиті за пра­батьків наших славної пам'яті їх милостей ко­ролів і великих князів литовських, а також і за нашого щасливого (володіння) держали і во­лоділи, щоб їм такі маєтки вічно від ниніш­нього часу і в прийдешні часи держати й воло­діти, і їм самим, і потомкам, тобто їх родові; хоч би і листів, тобто грамот і кріпосних доку­ментів ніяких не було, як вище в цій же статті у другій главі, про це досить описано.

• для забезпечення зобов'язань застосовувалася застава; право спадщини належало синам, дочки могли одержати не більше чет­вертини майна у вигляді приданого;

• за навмисні злочини винний відповідав повною мірою. Наприклад, за навмисне вбивство злочинець карався смертю, а з його майна стягува­лася так звана головщина та інші видатки, пов'язані із заподіянням матеріальної шкоди;

• при необережному вбивстві винний звільнявся від покарання, але зо­бов'язаний був сплатити родичам убитого головщину;

• суд повинен був ураховувати вік злочинця. Так, не несли кримінально­го покарання неповнолітні особи (за Статутом 1568 року — які не досяг-ли 14 років, а починаючи з 1580 року — які не досягли 16 років);

• кримінальне законодавство визнавало просту і складну співучасть. Ста­тут установив, що при простій співучасті всі винні мають каратися однаково. При складній співучасті злочинці поділялися на виконавців, посібників і підбурювачів;

• за приховування й недонесення щодо деяких злочинів також підлягали карі. Наприклад, у випадку державної зради батька повнолітні сини, які знали про підготовку зради, підлягали покаранню;

• значне місце посідали злочини проти осо­би й майнових прав. Основним покаран­ням за них був штраф на користь потерпі­лого й великого князя;

• суворе покарання передбачалося за кра­діжку: при крадіжці коня або рецидиві передбачалося повішення;

• водночас злочин, учинений шляхтичем, карався легше, ніж такі самі протизакон­ні дії простої людини. Зокрема у випадку заподіяння ран шляхтичем шляхтичеві винний карався відрубуванням руки. За подібний злочин, учинений щодо простої людини, винний шляхтич карався грошовим штрафом. Якщо ж просто­людин поранив шляхтича, він підлягав смертній карі;

• покарання розглядалося як відплата за злочин і засіб для залякування злочинців (За «Довідником з історії України»).

Джерела

Спогади французького інженера Гійома де Боплана про становище селян

на початку XVII ст.

Селяни там надзвичайно бідні; вони мусять працювати по три дні на тиждень із своїми кіньми на користь панові й давати йому, відповідно до належної їм землі, багато мірок збіжжя, багато каплунів, курей, гусей і курчат на Великдень, Трійцю і Різдво; крім того, во­зити дрова їхнім панам і відбувати тисячу ін­ших повинностей... Поміщики їх мають необ­межену владу не тільки над їхнім майном, а навіть над їхнім життям.

«Устави на волоки» 1557 року

Кріпосне господарство залишалося натуральним, але розвивалися товар­но-грошові відносини, що підривали його замкнутість, і поступово на зміну натураль­ному господарству селян, що своєю працею утримували маєток_; прийшло товарне гос­подарство поміщиків — фільварок. Проте такі господарства не могли існувати без при­мусової праці залежних селян — панщини.

Довідка. Фільварок (від польського М- що походить від німецького УолуєуА) — хутір, ферма. У XIV ст. — першій половині XIX ст. в Польщі, Литві, Білорусі, на території Правобережної України — комплекс земель­них угідь, на яких феодал вів власне госпо­дарство, використовуючи працю кріпаків.

Крім хліборобства й скотарства, що становили основні заняття ук­раїнських та литовських селян, у фільварках розвивалися й промисли, у тому числі бджільництво, млинарство, пивоваріння та винокуріння. Торгівля продуктами цих промислів також давала значний прибуток зем­левласникам. Таке фільваркове господарство вело до обезземелення се­лян, поширення панщини та розвитку кріпосного права.

1 квітня 1557 року король Речі Посполитої Сигізмунд II Август за­твердив закон «Устави на волоки» — правовий документ про прове дення аграрної та фінансово-податкової реформи на території Велико­го князівства Литовського. Цей документ містив 49 артикулів (ста­тей). 20 жовтня 1557 року за розпорядженням короля до деяких арти­кулів були внесені зміни, доповнення й поправки. Реформу провели у великокнязівських володіннях у Литві, Білорусі та частково в Украї­ні — у Кременецькому повіті, Ратненському й Ковельському старост-вах на Волині.

За «Уставами на волоки» всі земельні володіння великого князя вимірювалися й ділилися на однакові ділянки — волоки — площею від 16,8 до 21,8 га залежно від місцевості. Ці ділянки стали єдиною одиницею оподаткування. Найкращі орні землі відводилися під вели­кокнязівські фільварки, решта розподілялася між селянами. «Волоч-на поміра» проводилася з розрахунку, щоб одній волоці фільваркової землі відповідало сім селянських волок. Кожне тяглове селянське гос­подарство (дим — окремий двір, який відбував панщину) отримувало в користування одну волоку, яка розмежовувалася на три смуги (три­пільна система) кожна по 11 моргів (7,12 га). Деякі селяни орендува­ли землю в сусідніх селах, бідніші родини брали волоку на 2 або 3 дво­рища. Крім цього, селяни отримували по одному моргу землі під горо­ди, які не обкладалися податком. У той же час цей закон забороняв міщанам купувати землю, тим самим сприяючи розвиткові фільвар­кових господарств.

«Устави на волоки» збільшували податки та повинності селян. Розмір податку (натурою та грошима) установлювали залежно від ро­дючості ґрунту. Усі землі поділялися на добрий ґрунт, середній ґрунт, поганий ґрунт і дуже поганий — пісковий, болотистий тощо. Селяни, які отримували наділи в лісовій зоні, звільнялися від сплати податків терміном до 10 років. Розмір земельної ділянки, сума по­датків і повинності залежали від станової належності особи. Путні бояри й особи, які перебували на службі у великого князя (конюхи, стрільці, осочники), отримували по дві волоки. Путні бояри платили зе­мельний податок і звільнялися від виконання військової та інших повин-ностей. Служилі люди не платили податку за волоки, надані великим кня­зем. Крім сплати податків за отримані земельні наділи, усі дорослі члени селянського господарства повинні були відпрацювати 2 дні на тиждень у фільварку.

Джерела

Устави на волоки (1557 р.)

(Артикул) 19. Робота підданим через війта має бути замовлена на тиждень, з чим і на котрий день люди до роботи прийти мають, а війт того ж дня людям визначить роботу, і якщо котрийсь чоловік не вийде на роботу, то за перший день заплатить гріш, а за другий день — барана, а якщо й третій раз прогуляє, або через п'янство не вийде, то бичем на лавці скарати, а дні пропущені відробити; однак, якби з якої причини підданий не міг вийти на роботу, він має через сусіда або через лав-ника оповістити про те уряд, а уряд, визнавши причину поважну, не має його ніякою за ті провини карати, але іншого дня примусити відробити повинність, яку він пропустив, але не відкуплюватися від роботи нікому.

Пустих волок підданим не орати; а якщо котрийсь, не вписавшись у реєстр, посміє те вчинити, то збіжжя втратить до нашої стодоли (клуні) і за провину рубель грошей до скарб­ниці нашої заплатить. А до роботи ставати підданим, як сонце сходить, а зійти (з робо­ти), як заходить (сонце), а відпочинку тим, що з худобою роблять, перед обідом година, у полудень — година, надвечір — година; а котрі пішо роблять, тим відпочинку в той самий час, але по півгодини має бути, а то літом на Великдень відпочивання; а хто рано на роботу не вийде через запізнення, такий другого дня стільки часу, на скільки спізнив­ся, відробити має.

(Артикул) 20. Фільварки хочемо мати, щоб вони скрізь були заведені, причому якнай­більшого розміру, при кожних замках і дво­рах наших, крім тих, де б грунти погані або не родючі були, — такі (ґрунти) наказати людь­ми осаджувати, зоставивши на уряд у кожно­му полі по одній волоці, а урядову волоку городник зі своїм бидлом обробити має, а за це (йому) морг землі на город, з чого лічби чинити й платити (він) не повинен. Уряд наш гум-но під пильним наглядом повинен мати, щоб у нього ні в чому шкоди нам не сталося, а збіжжя, ужаття всякого повинен мати на себе третій сніп, віддавши спочатку десятину й за­сіявши ниву нашу; а [коло] умолотів усякого збіжжя наші ревізори в усіх гумнах при дво­рах наших мають бути й того доглядати й на­вчати, щоб скрізь з повним вимолотом і без пилу збіжжя обмолочувалося. А продавання збіжжя гуменного має бути по лічбі прийняте, почому управитель визначить, як продавати; для того й для всіх підданих мають бути бочки торгові у дворах і гумнах наших, у селах, і на всіх шляхах однакової міри, по чотири корці краківських...

Згідно з «Уставами на волоки» безпосе­реднє управління фільварком здійснював «двірник», що стежив за дотриманням ви­значених для фільваркового господар­ства вимог щодо його розмірів та способу ведення. Найвищою посадовою особою на селі визнавався війт, якого обирала грома­да села й затверджував великокнязівський ревізор. До обов'язків війта входило:

• здійснення контролю за виконанням панщини;

• контроль під час збору податків;

• супроводження возів з вівсом і сіном до місця головного збору чиншу;

• здійснення контролю за користуванням землею;

• розв'язання господарських суперечок.

Особи, обрані на війтівство, складали присягу. Місцями збору податків були ви­значені будинки в селах та двори великого князя. «Устави на волоки» визначали тер­міни сплати податків підданими — від 21 листопада (день св. Михайла) до 6 груд­ня (день св. Мартина). Від сплати податків звільнялися потерпілі від пожеж, невро­жаю та інших стихійних лих або у випадку хвороби всіх членів сім'ї. Осіб, які ухиля­лися від податків, ув'язнювали до повної їх сплати.

Контроль за проведенням «волочної помі-ри» здійснювали ревізори, до компетенції яких належав нагляд за дотриманням норм «Уставів на волоки». Ревізорами мог­ли бути осілі, компетентні у веденні сіль­ського господарства особи християнського віросповідання. Артикул 43 цього закону забороняв застосовувати до осіб, які вчи­нили злочин, покарання у вигляді конфіс­кації майна й землі.

У цілому «волочна поміра»:

• зруйнувала, хоч і не повністю, сільську громаду та пов'язану з нею громадську форму селянського землекористування, замінивши її подвірною;

• збільшила селянські повинності;

• посилила закріпачення селян, значно об­меживши їхні права переходу;

• зменшила площу земель громадського ко­ристування (пасовищ, луків);

• фактично позбавила селян права користуватися лісами (За «Довідни­ком з історії України»).

Проте одночасно запроваджувана трипільна система хліборобства значно збільшувала продуктивність праці.

У другій половині XVI ст. волочна система була поширена й на приватні та церковні землі.

Магдебурзьке право

Поступово відбудовувалися українські міста, спустошені під час монголо-татарської навали. З часом вони ставали осередками ремесел, промислів і торгівлі, а також політичного й культурного життя. ₄

Відбудовувалися старі замки-фортеці та будувалися і

нові: у них населення рятувалося від ворожих нападів. Крім того, замки ставали резиденціями польських і литовських можновладців.

Усі міста в Речі Посполитій поділялися на держав­ні й приватновласницькі. Міщани намагалися за­хиститися від сваволі магнатів і шляхти, виборю­ючи для міста самоврядування. Польські королі та литовські князі вбачали в містах джерело при­бутків, а також шукали підтримки для боротьбі зі сваволею дворянства, тому надавали деяким містам грамоти на маг­дебурзьке право (від назви німецького міста Магдебург, що першим дістало пра­во на самоврядування в XIII ст.). За такою грамотою:

• можновладці не мали права управляти містом і судити його мешканців;

• міщани могли самостійно вибирати суд та міські органи самоврядування (магі страт) на чолі з війтом. Після обрання магістрату місто формально виходило з-під влади старости й магнатів;

• населення міст мало право регулювати діяльність цехів і купецьких корпорацій, а також розв'язувати питання опіки, ус­падкування майна тощо;

• узаконювалася соціальна нерівність серед міщан. За своїм соціальним статусом вони поділялися на багатіїв (купці, лихварі, власники ремісничих майстерень, цехо­ва верхівка, заможні ремісники) та міську бідноту (підмайстри, учні, слуги, наймити, позацехові ремісни­ки); також у містах проживали селяни, військові, козаки, шляхта, духівництво.

У XIV—XVII ст. магдебурзьке право вибороли Львів, Кам'янець-Подільський, Луцьк, Київ, Вінниця, Брац-лав, Чернігів та інші міста. Найпершими серед них були Львів — 1356 рік, Кременець — 1374, Берестя — 1390, Київ почав користуватися магдебурзьким правом лише в 1494-1497 рр.

Проте більшість українських міст (понад 80 відсотків) залишилася в приватній власності магнатів.

Довідка. Магдебурзьке право — закони, що надавали містам часткове самовряду­вання. Виникло в XIII ст. в м. Магдебург (Німеччина). У XIII—XVIII ст. було поширене в Україні. Києву магдебурзьке право нада­но 1494—1497 рр. Закони встановлювали по­рядок виборів до органів самоврядування, суду, купецьких об'єднань. Право регулювало питання торгівлі, визначало міру покарання за злочини. У Києві проіснувало до 1834 р.

Довідка. Маг/страт — орган міського самоврядування. Розглядав господарські, фінансові, судові справи. До складу магіст­рату входили: війт (очолював цей орган), бурмістри (радники), райці (помічники), лав-ники (засідателі).

Зародження української опозиції

З поширенням польської експансії частина українського суспільства — в основному можновладці (зокрема знатні роди Вишневецьких, Синяв ських, Корецьких та ін.) — зреклися ук­раїнства: перейняли католицьку віру, польську мову, звичаї та побут.

Більшість же незаможних українців, на відміну від панства, не змирилася із засил­лям чужинців і почала рішуче захищати свої національні та релігійні надбання. У 80-х рр. XVI ст. на українських землях з'я­вилися й набули значного поширення гро­мадські організації — братства, які ви­ступили на захист соціально-економічних, релігійних та духовних інтересів укра­їнців. Одним з лідерів української опо­зиції став український князь Костянтин Острозький.

Персоналії

Костянтин-Василь Острозький (1526-1608)

Видатний український політичний і культур­ний діяч, народився в м. Дубно (нині Рів­ненщина). Сучасники справедливо вважали його «некоронованим королем України». Цей князь був одним з наймогутніших магнатів, власником значної частини Волині й великих земельних володінь у Галичині; він міг у най-коротший термін спорядити велике військо (15—20 тис), яке складалося з його власних загонів і васалів його дому.

Князь активно підтримував братства та їхню діяльність щодо захисту прав і вільнос-тей українців, а також рішуче виступав проти підпорядкування православної церкви като­лицькій (проти укладення Берестейської унії 1596 року). Заснував кілька шкіл, в Острозі — академію і друкарню. Його коштом у 1581 ро­ці була видана Острозька Біблія.

Помер 1608 року в Острозі. Щоб не до­пустити канонізації православною церквою князя К. Острозького, єзуїти викрали його тіло й спалили (так само вони спалять і тіло Б. Хмельницького).

(За «Довідником з історії України»)