§89. Правобережжя України в складі Російської імперії

1793 року на честь Катерини II була викарбувана медаль з написом: «Я повернула те, що було відірване». Самодержавство розглядало Україну саме як складову частину імперії. Протягом 90-х років XVIII ст. на тери­торію Правобережної України були поширені російські закони та дія за-гальноросійських імперських установ.

Передусім була впорядкована адміністративно-територіальна система. Указом нового російського імператора Павла І в грудні 1796 року право­бережні українські землі були поділені на три губернії: Київську, Подільську та Волинську. Тут, як і в Росії, на чолі губернії стояв губернатор, якому належала вся пов­нота влади. Адміністративно-поліційні функції в повітах виконували капітани-ісправники, у містах — городничі.

Російські імператори щедро наділяли українськими землями своїх сановників. Проте уряду довелося рахува­тися з численним дворянством польського походження. Щоб викликати симпатії в поляків і залучити шляхту на свій бік, царизм надав їй загальноімперські дворянські права й зберіг місцеві суди. На Правобережжі й далі діяв третій Литовський статут 1588 року, судочинство велося польською та російською мовами. Польські поміщики дістали право карати своїх се­лян, відправляти їх до Сибіру чи на каторжні роботи.

Водночас приєднання Правобережної України до інших українських земель, визволення їх з-під влади Польщі мали велике історичне зна­чення. Був знищений релігійний гніт, створювалися передумови для по­дальшого економічного та культурного розвитку України, включення її території до загальноросійського ринку.

Українська культура XVIII ст.

Розвиток української культури XVIII ст. відбувався в досить складних і суперечливих умовах. Територія України протягом століття входила до складу різних держав: Росії, Австрії та Речі Посполитої. їхні уряди проводили щодо корінного населення колонізаторську політику, спрямо­вану на його денаціоналізацію, знищення української культури, віри і звичаїв. Цариця Катерина II заявляла, що Україну, Ліфляндію та Фін­ляндію «треба найлегшим способом привести до того, щоб вони зросійщи-лися й перестали б дивитися, неначе вовки на ліс».

У результаті росіянізації українська культура почала втрачати свою самобут­ність, та все ж у XVIII ст. спостерігалося її піднесення. Проте її розвиток гальмувався феодально-кріпосницькою системою, на­ціональним гнітом, що посилювався на українських землях.

Якраз у цей період Росія заявила про се­бе як про світову державу. Тепер вона по­требувала людей, які сприяли б її зростан­ню, активному розвиткові науки та освіти в молодій імперії. До Петербурга та Моск­ви запросили багатьох українців, які мали працювати в різних імпер­ських установах.

Чимало вихідців з України відзначилися на дипломатичній службі в складі російських закордонних місій в Англії, Голландії, Туреччині, Угорщині, Польщі, Австрії, Німеччині, Франції, Швеції і навіть у Китаї. У Росії з великою повагою ставилися до освічених українців, охоче брали їх на службу й добре платили. Протягом XVIII ст. чимало діячів україн­ської культури та освіти переселилися до Росії.

Наші земляки багато зробили для розвитку російської освіти. У різних навчальних закладах більшість викладачів мала українське походження. Наприклад, у 1701-1762 рр. у Слов'яно-греко-латинській академії в Моск­ві працювали 95 викладачів Києво-Могилянської академії. Коли за нака­зом царя в Петербурзі була заснована Медико-хірургічна академія, для неї не вистачало студентів, тому їх набрали з Києво-Могилянської академії.

Українці дуже вплинули й на розвиток російського театру. Театри й вертепи з'явилися в Смоленську, Новгороді й навіть у Сибіру — Тоболь­ську та Іркутську, куди його принесли вчителі з України.

Можна вважати, що не було жодного напряму російської культури або освіти, у якому б не працювали вихідці з України.

Довідка. Заходи російського царизму проти української культури протягом другої половини XVII- XVIII ст.:

• 1720 рік — Петро І заборонив книгодруку­вання українською мовою;

• 1729 рік — Петро II звелів переписати з ук­раїнської мови російською державні по­станови і розпорядження;

• 1763 рік — Катерина II заборонила викла­дати українською мовою в Києво-Моги-лянській академії;

• 1775 рік — Синод розпорядився вилучити з усіх шкіл українські букварі.

Освіта

У першій половині XVIII ст. Лівобережна й Слобідська Україна відзнача­лася майже суцільною письменністю. У гетьманській Україні високого рів­ня досягла початкова освіта. Протягом XVIII ст. вона дещо змінилася й те­пер складалася з шиферних, полкових та гарнізонних шкіл. Майже кожне село мало свою школу. Сільська громада сама запрошувала вчителів, да­вала їм приміщення під школу та утримувала. Велика роль у поширенні освіти належала мандрівним дякам, які давали приватні уроки дітям з ба­гатих сімей. Дітей панівної верхівки нерідко навчали вихованці Києво-Могилянської академії. Для дітей старшини та чиновництва також створю­валися спеціальні закриті навчальні заклади — пансіони, інтернати тощо.

Києво-Могилянська академія. Зразком для інших шкіл України зали­шалася Києво-Могилянська колегія, якій у 1701 році наказом Петра І був наданий статус академії. Однак оскільки її покровителем був І. Мазепа, після Полтавської битви для неї настали тяжкі часи, тут заборонили нав­чатися іноземцям, а кількість студентів зменшили більш ніж у 10 разів.

Протягом середини XVIII ст. академія поступово відновлювала свою славу, проте досягти рівня початку століття їй так і не вдалося. Європей­ський рівень освіти був для неї вже недосяжним. До середини XVIII ст. вона була єдиним вищим навчальним закладом Російської імперії. Крім укра­їнців, у Києво-Могилянській академії також навчалися вихідці з цент­ральних районів Росії, Сербії, Чорногорії. Частина студентів цього закладу стала великими науковцями свого часу. Наприклад, 1733 року тут на­вчався видатний російський учений Михайло Ломоносов.

На Заході в цей час в освіті посилився науковий раціоналізм, у Києво-Могилянській академії й далі віддавали перевагу богослов'ю. Саме тому з'явилося чимало проектів, які передбачали заснування в Україні інших університетів. Наприклад, К. Розумовський намагався відкрити вищий навчальний заклад у Батурині, граф П. Рум'янцев планував заснувати університети в Києві та Чернігові. Однак усі ці заходи були марними, бо імперський уряд не дозволяв створювати в Україні університети. Молодь, яка прагнула здобути вищу освіту, тепер мусила виїжджати на навчання до Москви та Петербурга або вступати до університетів інших країн — Німеччини, Італії, Франції тощо.

Харківський колегіум. У XVIII - на початку XIX ст. другим за значен­ням після Києво-Могилянської академії навчальним та науковим центром в Україні був Харківський колегіум. Його заснував 1722 року єпископ Єпіфаній Тихорський у Бєлгороді. У 1726 році цей навчальний заклад перевели до Харкова, де він у 1731 році отримав статус колегіуму. Цей заклад був створений за взірцем Києво-Могилянської академії, що зумо­вило схожість основних принципів управління та навчально-виховного процесу. Становленню колегіуму сприяла широка благодійна підтримка багатьох верств населення Слобідської України, завдяки якій склалися його значні земельні та господарські володіння. До колегіуму приймали дітей різних соціальних станів — козацтва, духовенства й городян. На­явність великого господарства давала можливість навчати й утримувати значну кількість учнів. Так, у середині XVIII ст. тут навчалися близько 400 дітей, а на початку XIX ст. — уже понад 800. Зміст навчальних програм був близьким до програм Києво-Могилянської академії та Мос­ковського університету. З 1740-х рр. на деякий час за колегіумом за­кріпилася назва «академія». До навчального плану закладу входили слов'яно-руська, церковнослов'янська, латинська, грецька, староєврей­ська мови, історія, географія, основи математики, катехізис, піїтика,

риторика, філософія та богослов'я.

У 1768 році при колегіумі почали діяти додат­кові класи, освітня програма яких була зорієнто­вана на світські потреби. У них викладали німець­ку та французьку мови, математику, інженерну справу, живопис, музику, архітектуру тощо.

З відкриттям у 1805 році Харківського універ­ситету учні колегіуму слухали природничі (бота­ніку та фізику) та медичні університетські курси. Колегіум мав велику бібліотеку, до якої уві­йшло книжкове зібрання С. Яворського. Тут був створений перший у Харкові церковний хор. Викладачами Харківського колегіуму були Г. Сковорода, І. Двігубський, С. Вітинський, Л. Кордет, композитори А. Ведель і М. Концевич, архітек­тор П. Ярославський, художники І. Саблуков, В. Неминущий, Л. Кали-новський та ін.

Важливу роль у розвитку освіти й науки в Україні відігравали коле­гіуми, які працювали в Чернігові та Переяславі. Вони також були одними з провідних осередків формування української інтелігенції.

Проте в цілому загальний рівень освіченості населення України порів­няно з XVII ст. поступово знижувався. У другій половині XVIII ст. селяни й козаки, що потрапили в кріпосну залежність, були майже повністю по­збавлені можливості здобувати хоч би початкову освіту. Поступово збіль­шувалася кількість неписьменних людей. З часом освіту здобути могли лише заможні люди.

«8іийішп Киіепшп». Незважаючи ні на що, розвивалася освіта й на за­хідноукраїнських землях. У 1787-1809 рр. при Львівському університеті діяла тимчасова навчальна установа під назвою «Зіисііит Киіепит» («Студіум рутенум» ). Офіційно цей заклад називався «Провізоричний науковий інститут у руській мові». «Зіисііит Киіепит» був заснований указом імператора Йосифа II від 9 березня 1787 року. Цей заклад призна­чався для підготовки греко-католицьких священиків.

Навчання в «Зіисііит Киіепит» проводилося церковнослов'янською мовою української редакції; студенти цієї установи через незнання латин­ської мови не могли навчатися на теологічному факультеті Львівського університету.

У «Зіисііит Киіепит» існувало два відділи — філософський і богослов­ський. На філософському факультеті студенти навчалися 2 роки, протя­гом яких вивчали логіку, етику й метафізику, математику, фізику. Бого­словський відділ передбачав 5 років навчання. Він мав у своєму складі 6 кафедр: церковної історії, єврейської мови й герменевтики Старого За­повіту, грецької мови й герменевтики Нового Заповіту, догматики, мораль­ного богослов'я, церковного права.

Викладачі «Зіисііит Киіепит» обиралися на конкурсній основі. Пере­вага віддавалася тим з них, хто мав власний переклад відповідного під­ручника, що давало можливість поповнювати збірку навчальної літерату­ри. «Зіисііит Киіепит» мав власну бібліотеку, основу якої становили тво­ри з богослов'я та педагогіки, частина з них надійшла з університетської бібліотеки.

До цього навчального закладу могли вступати кандидати, які досягли 17-річного віку, уміли читати й писати українською мовою, а також мали довідки про стан здоров'я, про походження з Галичини тощо. Для прожи­вання студентам «Зіисііит Киіепит» було надане приміщення Греко-католицької генеральної семінарії. Заняття відбувалися в семінарії та в університеті. Навчання, як і в університеті, розпочиналося 3 грудня, згодом — зі вересня. Студенти складали два іспити на рік — у січні та в

червні. У «Зтдкішт Киіеїшт» одночасно навчалося 168 вихованців з двох дієцезій — Перемишльської та Львівської. За весь час існування «Зілісішт Киіепит» у ньому здобули освіту 470 студентів.

У цьому навчальному закладі викладали відомі вчені й діячі — П. Подій, І. Зиманчик, М. Гарасевич, А. Ангелович, І. Лаврівський, М. Левицький, Т. За-харосевич, І. Мохнацький, А. Родкевич, М. Гриневецький, А. Павлович таін.

Збільшення кількості студентів , які знали латину й могли навчатися у Львівському університеті, спричинило протягом 1808-1809 рр. поступове закриття цього навчального закладу. Вихованці «Зіисішт. КггЬеїшт» віді­грали вагому роль у національному відродженні Галичини в 1830-х рр. і в подіях революції 1848-1849 рр. в Австрійській імперії.

Довідка. Дієцезія — церковний округ; основна церковно-адміністративна одиниця в римо-католицькій та англіканській церквах на чолі з митрополитом, архієпископом, єпископом.

Книгодрукування

Україна залишалася одним з провідних районів книгодрукування. Най­важливішими видавничими центрами були друкарні Києво-Печерської лаври, Чернігів­ського та Почаївського монастирів. Протя-

гом XVIII ст. чимало нових друкарень створено на Лівобережжі та в Пів­денній Україні. Проте, як і раніше, книжки коштували надзвичайно до­рого. За них платили великі суми грошей і зберігали як найцінніші речі.

Важливою подією у видавничій справі стало впровадження «граждан­ського» шрифту, що збільшило кількість світських видань. Перша дру­карня, що випускала книжки «гражданським» шрифтом, з'явилася в 1764 році в Єлисаветграді. Згодом такий шрифт почали використовувати в друкарнях Катеринослава, Харкова та інших міст. Кирилиця тепер за­стосовувалася тільки для видання книжок церковної тематики. Асорти­мент друкованої продукції в Україні був досить широким, тут друкували шкільні підручники, церковні книги, наукові праці тощо. Звідси до Росії завозили досить значну кількість цієї літератури.

Проте царські укази 1720, 1766 років забороняли друкувати україномовні книжки. Раніше надруковані вилучали з церков і замінювали на московські. Друкування книжок українською мовою навіть церковного й шкільного вжит­ку каралося великими штрафами, інші взагалі не мали права брати до друку. Тому всі україномовні твори XVIII ст. були рукописними. Чернігівську дру­карню за порушення царських указів конфіскували й перевезли до Москви.

Розвивалося книгодрукування й на території Галичини й Волині — зем­лях, підвладних Австрії. Так, наприклад, у 1773 році Антоній Піллер від­крив у Львові друкарню. Нею стали дуже активно користуватися окупаційні власті, тут вони друкували укази імператора та розпорядження губернсько­го правління. Конкурентів в А. Піллера не було, невдовзі він став «губерн­ським друкарем його імператорської і королівської милості» та університе­ту, бо друкував і підручники. Саме з цієї друкарні в 1776 році вийшла перша в Україна газета — «Газетт де Леополіс» («Львівська газета»),— видана французькою мовою й розміщена на чотирьох сторінках.

Найвидатніший діяч доби Антоній Міллер

Розвиток наукових знань

Найвидатніші діячі доби

Григорій Сковорода, Самійло Величко, Гри­горій Граб'янка, Іван Полетика, Феофан Про-копович, Данило Самойлович, Василь Каразін

Персонали

Григорій Граб'янка

(?-бл. 1738)

Виходець із заможного козацтва. З 1686 ро­ку перебував на службі в козацькому війську, брав участь у Кримських походах у 1687 і 1689 рр., Азовських походах 1695—1696 рр. і Північній війні. Протягом 1717—1728 рр. ви­датний літописець обіймав посаду гадяцького полкового судді, у 1728—1729 рр. був обоз­ним, а в 1729—1738 — полковником. Також брав активну участь у політичному житті Ук­раїни, домагаючись від Петра І відновлення Гетьманщини на Лівобережжі. 1723 року разом з іншими старшинами їздив до Петербурга добиватися скасування Малоросійської ко­легії та відновлення виборів гетьмана. За це був ув'язнений і протягом 1723—1725 рр. пере­бував у Петропавлівській фортеці. 1725 року, після смерті Петра І, повернувся в Україну. У 1735—1738 рр. брав участь у російсько-ту­рецькій війні. Улітку 1738 року, прикриваючи зі своїм полком відступ російської армії з Криму, Г. Граб'янка загинув у бою.

(За «Довідником з історії України»)

Персонали

Самійло Величко (бл. 1670-після 1728) Народився на Полтавщині. Згодом навчав­ся в Києво-Могилянській колегії. По закін­ченні навчання служив канцеляристом у гене­рального писаря В. Кочубея, а близько 1704 року перейшов на службу до Генераль­ної військової канцелярії. У 1708 році С. Ве­личко був звільнений зі служби, після чого оселився в с. Жуках біля Диканьки на Пол­тавщині, де вчителював та укладав літопис. Помер після 1728 року.

(За «Довідником з історії України»)

Значний рівень освіти сприяв розвитку наукових знань. У XVIII ст. особливого значення набуло вивчення історії. Одним з найвидатніших істориків свого часу був Григорій Трав'янка.

Протягом свого життя він створив низ­ку творів, найвідомішим серед яких є історична праця літописного характеру «Дійствія презільной и от начала поля-ков крвавшой небьівалой брани Богдана Хмелницкого... с поляки... Року 1710», де викладено історію України з давніх ча­сів до 1709 року. Джерелом для її напи­сання служили офіційні документи, поль­ські хроніки, щоденники, розповіді су­часників подій. Головну увагу Григорій Граб'янка приділив історії козацтва та Національно-визвольній війні українсько­го народу під проводом Б. Хмельницького. На жаль, до нашого часу оригінал твору не зберігся.

Ще одним видатним істориком свого ча­су був Саміпло Величко.

Він є автором першого систематичного викладу історії Української козацької дер­жави. Під час написання цього твору С. Ве­личко використав значну кількість укра­їнських, польських і німецьких джерел, широке коло документів Генеральної вій­ськової канцелярії. Дуже важливе місце серед усіх інших джерел посідає поема Са-муеля Твардовського «Громадянська війна з козаками, татарами й Москвою, пізніше зі шведами й угорцями» (перша частина написана 1660 року, друга — близько 1654 року). У ній польський хроніст основ­не місце відводить описові подій Національно-визвольної війни україн­ського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-1657 рр. — Зба­разькій облозі та Берестецькій битві.

Літопис С. Величка складається з 4 частин: перша — «Сказаніє о войні козацкой з поляками, через Зіно-вія Богдана Хмельницкого...» — змальовує події 1648-1659 рр., окремими епізодами сягаючи в 1620 рік; друга й третя частини, які охоплюють відповідно 1660-1686 рр. та 1687-1700 рр., названі «Повіство-ванія літописная о малоросійских і иних отчасти пове-деніях собранная и зде описанная», містять значну кількість власних спостережень літописця й ґрунту­ються на документах гетьманської канцелярії; у чет­вертій частині зібрано додатки з різних документів XVII ст.

Літопис С. Величка рукописний, написаний україн­ською книжною мовою XVIII ст., але в ньому викорис­тані й елементи народної мови. На жаль, повний текст його не зберігся. Проте літопис С. Величка вважається одним з найголовніших і найвірогідніших творів української історіо­графії другої половини XVII - початку XVIII ст. Уперше його опублікува­ла Київська археографічна комісія в 1848-1864 рр. під назвою «Летопись собьітий в юго-западной России в XVII в.», т. І-ЇУ.

С. Величко також працював над перекла­дом з німецької мови збірника «Космографія». У результаті кропіткої праці літописця з'явив­ся україномовний варіант «Космографії» з пе­редмовою до неї.

Розвивалася в Україні й філософська думка. Найяскравішим тогочасним філософом в Ук­раїні був Григорій Сковорода. Його твори, у яких викривалися несправедливість, неробство, мар­нотратство панів та їхня жорстокість до прос­тих людей, хабарництво, були дуже популярні й швидко розходилися по Україні. Всі вони бу­ли рукописні.

За життя філософа його твори не видавалися. Перші публікації з'явилися лише до сторіччя з дня його смерті, а зібрання творів здійснив Д. Багалій у 1894 році.

Протягом усього життя Г. Сковорода вивчав Біблію. Він уважав, що в цій книзі зашифрована мудрість багатьох поколінь, тому свої твори писав на теми афоризмів з Біблії, намагаючись розкрити сучасникам і нащадкам їхній таємни­чий символічний світ. На цій основі філософ роз­робив своє вчення про дві природи й три світи: дві природи — видима й невидима, що є в кожній речі чи явищі, а три світи — це Всесвіт, Біблія й людина.

Розвивалися в Україні природничі та матема­тичні науки. У приватних бібліотеках часто зберігалися книжки із зоології, ботаніки, мате­матики. Досить могутня математична школа функціонувала в Києво-Могилянській академії, її представниками були Ф. Прокопович, С. Ку-лябка, Я. Маркович, С. Яворський. Підручники з математики, складені видатними українськими педагогами Київської академії Ф. Прокоповичем та /. Фальковським, стали справжніми досягнен­нями вітчизняної науки.

Ф. Прокопович поряд з математичними пра­цями написав багато творів нематематичного напрямку. Наприклад, як палкий прихильник І. Мазепи, присвятив гетьману свою історичну драму «Володимир» (1705 рік). У цьому творі в образі князя Володимира зображено саме І. Мазепу. У своїх численних проповідях прослав­ляв гетьмана і звеличував Київ, називаючи його «другим Єрусалимом».

У політико-філософських трактатах «Слово про владу й честь царську» (1718 рік) і «Правда волі монаршої» (1722 рік) Ф. Прокопович розви­нув ідеї освіченого абсолютизму, використавши в обґрунтуванні політичних поглядів ідею при­родного права й суспільного договору. У богослов­ському творі «Духовний регламент» (1721 рік) обґрунтував нову синодальну систему управ­ління церквою, яка узаконювала владу царя над церковною організацією. Також сприяв розвит­ку освіти в Російській імперії, брав участь в ор­ганізації і створенні Академії наук, очолював так звану «Учену дружину», до якої входили А. Кантемир, В. Татищев та ін. Ф. Прокопович одним з перших у Росії вів наукові спостережен­ня, використовуючи мікроскоп і телескоп.

Після себе Ф. Прокопович залишив Росій­ській академії наук велику бібліотеку (близько ЗО тис. книжок) та значну колекцію картин (близько 170 полотен).

У XVIII ст. в Україні з'явилися медичні уста­нови. 1707 року в Лубнах почала діяти перша аптека, а 1751 року українець Іван Полетика одним з перших одержав звання професора Ме­дичної академії в німецькому місті Кілі.

Українські лікарі зробили вагомий внесок у розвиток військової меди­цини. Методи боротьби з епідемією чуми, які винайшов лікар Данило Самойлдвич, дістали схвалення російської та багатьох зарубіжних академій.

Григорій Сковорода (1722-1794)

Народився в с. Чорнухи на Полтав­щині в сім'ї козака. Після закінчення полкової школи в 1734 році вступив до Києво-Могилянської академії, де з перервами навчався до 1753 року. У 1741-1744 рр. служив у придворній хоровій капелі імператриці Єлизавети Петрівни в Петербурзі, а в 1745 році повернувся до Києва й поновив нав­чання у філософському класі. Протя­гом 1745-1750 рр. перебував за кор­доном (відвідав Угорщину, Австрію, Словаччину, можливо, Польщу, Німеч­чину, Італію). У 1751 році почав викла­дати поетику в Переяславському коле­гіумі. У 1754 і 1755—1759 рр., працю­ючи домашнім учителем, почав писати вірші українською та латинською мо­вами, які стали основою його поетич­ної збірки «Сад Божественних пісень». У 1759-1764 рр. викладав поетику, ри­торику й грецьку мову в Харківському колегіумі, проте був змушений поки­нути викладання через непорозуміння з начальством. Помер Г. Сковорода у с. Паніванівці в домі свого приятеля А. Ковалевського.

Незадовго до смерті склав список своїх праць (18 оригінальних та 7 пе­рекладів, 4 з яких досі не знайдені). (За «Довідником з історії України»)

Феофан (Теофан) Прокопович (1681-1736)

Справжнє ім'я — Єлезар. Наро­дився в Києві. У 1698 році закінчив Києво-Могилянську академію, а зго­дом переїхав до Польщі, де прийняв греко-католицтво. У польських шко­лах і Римському єзуїтському колегіумі св. Атанасія вивчав філософію й тео­логію. Повернувшись у 1702 році в Україну, прийняв православ'я та по­стригся в ченці під ім'ям Феофана (Тео-фана). З 1704 року викладав у Києво-Могилянській академії піїтику, рито­рику й філософію.

Належав до найосвіченіших людей свого часу, добре володів кількома іноземними мовами. У 1711 році був призначений ректором Києво-Моги-лянської академії. У 1716 році за ви­кликом Петра І переїхав у Петербург, де став одним з найближчих радників царя в питаннях церковної реформи та державної політики.

Відомий також як видатний публі­цист, драматург і поет. Був знавцем не тільки філософії та богослов'я, напи­сав ряд історичних, юридичних, педа­гогічних і літературно-теоретичних праць. Помер у 1736 році й похований у Софійському соборі в Новгороді в Росії. (За «Довідником з історії України»)

Література та усна народна творчість

Найвидатніші діячі доби

Василь Григорович-Барський, Іван Котля­ревський, Семен Дівович, Василь Капніст

XVIII століття справедливо вважають періодом розквіту української лі­тератури. Підвищене зацікавлення до віт­чизняної історії спонукало до створення ба­гатьох історико-літературних творів. Велику популярність у кількох поколінь українців мала рукописна «Історія Русів» невідомого автора, який зосередив увагу на історії української державності від Ки­ївської Русі до Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, відстоював ідею са­мостійності українського народу. Щоправда, де­які вчені (О. Лазаревський, В. Горленко, І. Борщак) приписують авторство цієї книги Григорію Андрійовичу та Василю Григоровичу Полетикам.

У 1767 році відбулися вибори представників дворянства Росії до комісії для складання «Но­вого уложення» (кодексу дворянських прав). Де­путатом від дворянства Лубенського полку був обраний Григорій Полетика, представник відо­мого козацького роду з Полтавщини, який рішу­че обстоював скасовані російським царизмом ав­тономні права України.

Аналогічної думки дотримувався і земляк Г. По-летики Василь Капніст. Його «Ода на рабство», написана після офіційного запровадження крі­посного права в Україні, була яскравим виявом протесту проти царської сваволі на українських ііемлях, зокрема проти остаточної ліквідації в 1783 році козацьких полків і запровадження крі-і госного права в Слобідській Україні та Лівобереж­жі. В. Капніст, виконуючи доручення групи ко-аацької старшини, у 1791 році відвідав з таємною місією Берлін. Там він виклав свій план відок­ремлення України від Росії та включення її до складу Прусської держави.

Однак наприкінці XVIII ст. ці позитивні при­лади були поодинокими, а переважна більшість української національної еліти не підтримувала таких радикальних задумів і була лояльною до царської влади. Тому «Ода на рабство», написа­на 1783 року, була видана лише 1806 року. До літературної скарбниці України можна віднести й твори українського гетьмана в еміграції Пилипа Орлика. Він був останнім українським гетьманом періоду Гетьманщини, який відкрито поставив питання про створення укра­їнської незалежної держави. П. Орлик — автор книжок, присвячених І. Мазе­пі («Алкід російський», 1695 рік) та І. Обидовському («Гіппомен Сармат­ський», 1698 рік), а також низки блискучих політичних маніфестів: «Ви­від прав України» (1712 рік), «Маніфест до європейських урядів» (1712 рік) та цінного «Діаріуша» («Щоденника подорожнього», 1720-1732 рр.), який 1989 року опублікував Гарвардський університет (СІЛА).

У XVIII ст. шалену популярність мали видання, авторами яких були

мандрівники або прочани. Серед палом­ницької літератури виділяється твір «По­дорож» Василя Григоровича-Барського.

Великий інтерес викликав твір перекла­дача Генеральної військової канцелярії Семена Дівовича «Разговор Великороссіи с Малороссіею».

«Разговор Великороссіи с Малороссіею» написаний 1762 року, має форму віршова­ного діалогу. Сюжет твору дуже оригіналь­ний, у віршованій формі розмовляють Ро­сія та Україна, яка доводить своє право на суверенність. Головною метою цього твору було відстоювання ідей державної самостій­ності козацької держави та висловлення протесту проти політики російського уря­ду щодо України. У своїй праці письменник широко використав «Короткий опис Малоросії», написаний у 1734 році, та інші історичні джерела. Крім того, змалював історію України від найдавніших часів до середини XVIII ст. Особливу увагу звернув на події Національно-визвольної війни під керівництвом Б. Хмельницького в 1648-1657 рр.

Та справжнім тріумфом української літератури стало ви­дання наприкінці XVIII ст. «Енеїди» Івана Котляревського. Це був перший твір, написаний народнорозмовною україн­ською мовою.

Серед народу були дуже популярні історичні пісні, думи, балади, присвячені улюбленим героям: Богданові Хмель­ницькому, Іванові Богуну, Семенові Палію, Олексі Довбушу, Максимові Залізняку, Іванові Ґонті.

Василь Капніст (1758-1823)

Народився в Обухівці на Полтав­щині. Протягом деякого часу пере­бував на військовій службі, у 1782—1783 рр. письменник працював контролером головного поштового управління в Петербурзі. У 1783 році повернувся в Україну, де деякий час був директором училищ Полтавської губернії. Мав великий авторитет серед українського дворянства.

У 1787 році В. Капніст разом з гру­пою аристократів-автономістів підго­тував проект відновлення козацьких формувань в Україні, який, незважаю­чи на підтримку П. Рум'янцева-Заду-найського і Г. Потьомкіна, був відки­нутий царським урядом.

У 1798 році В. Капніст опублікував поему «Ябеда», у якій у гострій формі критикував російську колонізаторську політику на українських землях. Також переклав «Слово про Ігорів похід» ро­сійською мовою й зробив цікавий ко­ментар, підкресливши українське похо­дження й українські особливості цього твору. Помер 1823 року.

(За «Довідником з історії України»)

Персонали

Василь Григорович-Барський

(1701-1747)

Український письменник і мандрівник, відомий також під псевдонімами Плака та Альбов. Народився в Києві. У 1715—1723 рр. навчався в Київській академії, а в 1723— 1724 рр. — у Львівському єзуїтському ко­легіумі. У 1724—1747 рр. подорожував по Угорщині, Болгарії, Австрії, Румунії, Греції, Італії, Палестині, Сирії, Аравії та Єгипту. Після себе залишив цінні записки про свої подо­рожі, у яких описував життя, побут і культуру відвіданих країн. Свої подорожні записи манд­рівник оформив 150 малюнками — видами міст, пам'ятками архітектури. Помер 1747 року. Уперше твори В. Григоровича-Барського на­друковано в 1778 році.

(За «Довідником з історії України»)

Театр і музика

З давніх часів Україна славилася теат­ральним мистецтвом. Особливого розвитку в цей час набула шкільна драма, яку пле­кали в Києво-Могилянській академії, Хар­ківському та Чернігівському колегіумах. Студенти академії мандрували містами й селами України, ставили вистави, освічу­вали народ.

На ярмарках і базарах актори влашто­вували балаган — імпровізований тимча­совий театр, який відвідувало багато лю­дей. У XVIII ст. виник кріпосний театр, у якому пани збирали найталановитіших селян-кріпаків. Справжньою подією теат­рального життя України було відкриття 1789 року в Харкові першого постійного театру.

Як і раніше, Україною мандрували коб­зарі, бандуристи, лірники, пісні яких бу­ли зрозумілі й популярні серед простих людей. Справжнім музичним центром України став Глухів, резиденція К. Ро-зумовського. Тут виконувалася італійська музика та ста­вилися італійські опери. Поширеним явищем стали «крі­пацькі капели», які існували при панських маєтках.

Далеко за межами України була відома творчість ви­пускників Києво-Могилянської академії Максима Бере-зовського та Артема Веделя. їхні твори були надзвичайно популярні, особливий успіх мали «Вірую» М. Березовського та «На ріках вавилонських» А. Веделя.

Велику музичу спадщину залишив видатний україн­ський композитор і диригент Дмитро Бортнянський — д. ортнянськии ^ концертів та інших музичних творів. Проте талановиті українські музиканти не знаходили належного визнання в царській Росії.

Найвидатиіші діячі доби

Максим Березовський, Дмитро Бортнян­ський, Артем Ведель

Персонали

Максим Березовський

(1745-1777)

Видатний український композитор. На­вчався в Києво-Могилянській академії, де по­чав писати музику. Володіючи гарним голо­сом, у 1758 році був запрошений співати в придворній капелі в Петербурзі. У 1762 році став співаком італійської оперної трупи в Орієнбаумі, протягом 1765-1774 рр. жив у Італії, де й завершив музичну освіту у відомо­го теоретика музики Дж. Мартіні. У 1771 році українець був обраний академіком Болон­ської філармонічної академії. У цей період свого життя композитор написав оперу «Де-мофонт», яка була поставлена з великим успіхом у Ліворно в 1778 році. У 1774 році по­вернувся до Петербурга. Постійні придворні інтриги й неможливість знайти застосування своїм творчим силам підштовхнули компози­тора до самогубства в 1777 році.

(За «Довідником з історії України»)

Архітектура та живопис

У XVIII ст. в Україні поширився стиль бароко, що вирізнявся пиш­ністю й багатством оздоблення. Його характерною ознакою є ліплення,

різьблення, позолота тощо. У цей час були зведені величні архітектурні споруди.

У 1752-1755 рр. у Києві за проектом Бар-толомео Франческо Растреллі, придворного архітектора російської імператриці Єлиза­вети Петрівни, був збудований царський (Маріїнський) палац. У 1731-1745 рр. під керівництвом ЙоганаТотфріда Шеделя, який раніше працював у Петер­бурзі та Москві, була збудована 93-метрова дзвіниця Києво-Печерської лаври.

За наказом імператриці Єлизавети в 1747-1753 рр. у Києві була також побудо­вана одна з найяскравіших пам'яток тієї епохи — Андріївська церква, зведена за проектом геніального зодчого Б. Растрел­лі. Щоправда, церкву мав звести Й. Ше­дель, але через його смерть будівництво пе­редоручили Б. Растреллі. Цей храм став найдосконалішою спорудою видатного митця. Для оздоблення Андріївської церкви залучали таких відомих митців, як Іван Вишня-ков, Олексій Антропов, Григорій Семенко та Платон Борисполець.

Учнем Й. Шеделя був Іван Григорович-Барський, автор численних київських будівель. До найвідомі-ших його творів належать Покровська церква і церк­ва Миколи Набережного на Подолі в Києві, надбрам-на церква з дзвіницею в Кирилівському монастирі, а також бурса Київської академії.

Відомим будівничим цієї доби був кріпак Києво-Печерської лаври Степан Ковнір. За його проектом зведено Ковнірівський корпус у лаврі, дзвіниці на Ближніх і Дальніх печерах, Кловський палац у Киє­ві тощо.

Протягом XVIII ст. споруджено багато палаців ро­сійських вельмож та старшин по всій Україні. Бурх­ливий розвиток архітектури сприяв піднесенню монументального живопису. У Києві в першій поло­вині XVIII ст. монументально-живописні роботи здій­снювалися в Успенському соборі і Троїцькій надбрам-ній церкві Києво-Печерської лаври, у Софійському та Михайлівському соборах та інших храмах.

Розвивався український живопис. Одним з найві-доміших художників того часу був Дмит­ро Левицький. Пензлю цього видатного українського маляра, академіка належить близько 160 портретів, серед них портрети французького просвітителя Д. Дідро, поль­ського короля С. Лещинського, українсько­го письменника В. Капніста та ін.

В Україні працювало чимало обдарованих майстрів, які оздоблювали палаци, будин­ки, церкви. Багато з них пізніше змушені були переїхати до Росії. Українські культурні надбання XVIII ст. стали вагомим вне­ском до скарбниці європейської культури.

Найвидатніші діячі доби

Йоган Шедель, Бартоломео (Варфоломій) Растреллі, Степан Ковнір, Іван Григорович-Барський, Дмитро Левицький, Володимир Бо-ровиковський, Іван де Вітте, Олекса Новаківський, Павло Гродзицький, С. Строїнський, П. Сенковацький, Я. Зайка, Ф. Олендзький

Джерела

Зі спогадів сучасників про дзвіницю

Києво-Печерської лаври Горда, пишна, велична лаврська дзвіниця красується на Київських горах, природно увінчуючи мальовничу панораму Києва; вона так зжилася з київськими краєвидами, що, хто раз побував у Києві, той не може уявити собі Києва без лаврської дзвіниці, її золота маківка є найвищою точкою Києва...

Персоналі!'

Дмитро Левицький

(1735-1822)

Видатний український художник. Наро­дився в Києві. З дитинства навчався маляр­ства у свого батька Г. Левицького, у зрілому віці став академіком Петербурзької академії мистецтв, керівником її портретного класу. Брав участь у розмалюванні іконостасу Анд­ріївської церкви в Києві. Працював у Москві, Петербурзі; у 1788-1795 рр. жив в Україні. Останні 20 років не працював через хворобу очей. Помер 1822 року в Петербурзі.

(За «Довідником з історії України»)

Українські землі після поділів Речі Посполитої (кінець XVIII — початок XIX ст.) ,_я