§40. Українська козацька держава Богдана Хмельницького

Основні ознаки Української козацької держави

Історики Росії та Радянського Союзу вбачали в Запорізькій Січі тільки військову організацію українського козацтва, але сучасні українські дослідники (Я. Малик, Б. Вол, В. Чуприна) на основі комплексного підхо­ду до вивчення української козацької держави зробили ґрунтовні й по­слідовні висновки, що козацька держава періоду Б. Хмельницького мала всі характерні для будь-якої держави ознаки, як-от:

політичну владу, територію,

політико-адміністративний устрій, право, суд і судочинство, фінансову систему та податки, соціальну структуру населення, власне військо, активну зовнішню політику.

Політична влада. На звільнених територіях України та Запоріжжя влада перебувала в руках гетьмана та старшини, обраної ко­зацькою радою. Навіть в умовах війни козацькі ради розв'язували найго­ловніші питання внутрішньої та зовнішньої політики. Обраний козаць­ким товариством гетьман виконував законодавчі та виконавчі функції (видавав універсали, накази, розсилав листи). З часом у руках гетьмана зосередилася необмежена влада. Б. Хмельницький вже називав себе «са­модержцем руським», посол Венеції говорив про нього як про «справж­нього государя», а керівник англійської революції Олівер Кромвель нази­вав його «імператором запорізьких козаків».

Територія. Спочатку козацьке самоврядування поширювалося тільки на територію Запорізької Січі. Саме вона стала першим острівцем свободи й надії українського народу. Під час Національно-визволь­ної війни території, які були під владою козаків, значно розширилися. І хоч за українсько-польськими договорами цього періоду визволені території переходили з рук у руки, Середня Наддніпрянщина залишалася в центрі державо­творчих процесів. Український історик І. Крип'якевич опи­сав кордони української козацької держави по закінченні Визвольних змагань: «З Польщею — Яруга — Чернівці — Мурафа — Красне — Вінниця — Прилуки — Самгородок — Каменеброд — Макарів — Чорнобиль — Карпилівка; з Ро­сією — традиційний кордон; з Туреччиною і Кримом — че­рез так зване «Дике поле» ».

Політико-адміністративний устрій. На всій території, яку зайняла козацька армія, були знищені органи влади Речі Пос политої. Замість них започатковано сотенно-полкову сис тему, яка виникла ще на Запорізькій Січі. На місцях керували сотенний та полковий уряди. Полковий уряд складався з полковника та його урядовців. Со­тенний уряд складався із сотника та його помічни­ків. На вершині козацької ієрархії стояв гетьман­ський уряд (гетьман та його помічники, які утворю­вали раду генеральної старшини при гетьмані).

Великі міста мали магдебурзьке право, влада в них належала магістратам, у найважливіших — ота­манам. Більшістю міст керували городові отамани, що обиралися, а селами — сільські отамани.

Найвищим органом влади залишалася генераль­на (військова) рада, яка розв'язувала політичні, військові та господарські питання.

Право, суд та судочинство. На звільнених від Речі Посполитої тери­торіях не діяло польське судочинство. Використовувалися юридичні нор­ми звичаєвого та козацького права, магдебурзького права тощо. Зберегли силу й Литовські статути, які захищали інтереси української шляхти та козацької старшини. Усі види польського гніту були ліквідовані, скасова­но суворі покарання за протиправні вчинки проти королівської влади та магнатів, шляхти, католицького духовенства. Установлювалися покаран­ня за зраду українському народові, за відмову надати допомогу в битвах, непокору та шкоду, заподіяну козацькій старшині.

Відбулася певна зміна судової влади. Із зростанням ролі й авторитету гетьмана під час Національно-визвольної війни до нього перейшли найви­щі судові функції. Гетьманські та полковницькі універсали, рішення ко­зацьких рад визначали правовий характер відносин в Україні.

Фінансова система та податки. Відомий український історик В. Анто­нович зазначав, що Б. Хмельницький мав блискуче фінансове обдарован­ня, він обстоював правильну податкову систему, ніколи не знав, що таке брак грошей, у нього завжди була готова наперед платня для війська.

Український гетьман увів до обігу власну монету, яку карбували в Чигирині. На одному боці цієї монети була зображена шабля, на іншому викарбуване ім'я гетьмана.

З часів Національно-визвольної війни при гетьмані запроваджено поса­ду генерального підскарбія, який відповідав за стан фінансів гетьманської держави, за розподіл натуральних і гро­шових податків, установлював мито та ін. Систему податків і повинностей установ­лювали й регулювали універсали Богдана Хмельницького.

Соціальна структура населення. В умо­вах визволення України з-під магнатсько-шляхетського гніту поступово складалася нова соціальна структура держави. У Геть­манщині визначалося п'ять станів:

• козацтво;

• шляхетство;

• духовенство;

• міщанство;

• селянство.

Стани поділялися на окремі соціальні групи, які розрізнялися правовим та еко­номічним становищем. До привілейованої групи належали:

• українська шляхта;

• козацька старшина;

• найвище православне духовенство;

• міська знать.

їм значно поступалися в правах і соці­альному становищі рядові козаки, міська біднота, селянство. В умовах Національно-визвольної війни козацтво отримувало помітну підтримку та увагу з боку Богдана Хмельницького. Щоб розширити соціаль­ну базу Гетьманщини, він надав право се­лянам переходити в козацький чи міщан­ський стан.

Незважаючи на різне політичне та соці­ально-економічне становище різних верств населення в Україні, гетьманові вдалося їх об'єднати навколо єдиної ідеї — боротьби за незалежну Українську державу.

Наявність власного війська. У роки На­ціонально-визвольної війни українське вій­сько нараховувало до 300 тис. осіб. Воно складалося з представників різних верств суспільства й уперше в історії носило за­гальнонародний характер. В. Антонович убачає велику заслугу Б. Хмельницького у створенні Української армії з цивільних людей [не козаків. — Авт.], які зовсім не знали ні військової справи, ні дисципліни. Українська армія була однією з найкра­щих у Європі за військовою організацією й тактикою. Під проводом Б. Хмельницько­го вона завдала поразки найкращим поль­ським полководцям — Потоцьким, Вишне-вецькому, Чарнецькому. У багатьох битвах Національно-визвольної війни українські війська виявили масову жертовність, геро­їзм, самопожертву в ім'я України.

Активна зовнішня політика. Гетьманщина Б. Хмельницького здобула широке міжнародне визнання. Україна підтримува­ла постійні дипломатичні контакти з Росією, Кри­мом, Туреччиною, Польщею, Трансільванією, Мол­довським князівством. Українську державу визнали Венеція, Волощина, Швеція та інші країни. Усі ін­триги польської дипломатії, спрямовані на ізоляцію Гетьманщини від європейського світу, зазнали про­валу. За роки Національно-визвольної війни Україна Прапор В. Хмельницького постала перед усім світом як суверенна, незалежна держава.

Різні погляди

Богдан Хмельницький — творець Укра­їнської козацької держави. Досягнення Бог­дана Хмельницького історики часто порівню­ють зі здобутками керівника Англійської ре­волюції Олівера Кромвеля.

Відомий український історик, філософ і публіцист В. Липинський писав про Б. Хмель­ницького: «Ми забули вже, що з нації нашої вийшов один з найбільш геніальних держав­них мужів Східної Європи, який для України зробив більше, ніж слушно прозваний «Вели­ким» Петро зробив у п'ятдесят літ пізніше для Московщини. Бо Петро Великий тільки рефор­мував готову вже державу, тільки європеїзу­вав готовий татарський державний поміст, який покривав пасивне, стояче й омертвіле в своєму поневоленні московське море. А Бог­дан Хмельницький творив нову європейську державу і відбудовував націю серед гуркоту падаючих румовищ старої, ним же розваленої Речі Посполитої. Він усував ті румовища й одночасно укріплював західну культуру в Ук­раїні в обличчю постійної татарської й мос­ковської небезпеки зі Сходу — і серед укра­їнської громади, яка вся від верху до низу носила шаблі при боці, яку ділили глибокі різ­ниці протилежних цивілізаційних впливів і яка кожної хвилини готова була кинутись до оруж-ної боротьби сама поміж собою».

У той же час є й інші оцінки. Наприклад, пись­менник і громадський діяч XIX ст. Пантелей­мон Куліш гадав, що діяльність Б. Хмельниць­кого — це «один руїнницький вибух темних соціальних сил, викликаний купкою егоїстів-авантюристів, котрим народні маси послужи­ли тільки знаряддям, «гарматним м'ясом», обдуреним свободолюбними гаслами, а в результаті — руїна України, занепад культур­ного життя...» На думку П. Куліша, «наш кві­тучий край обернув у пустиню, засипану попе­лом і засіяну квітками наших предків».

Суперечливу оцінку діяльності Б. Хмельни­цького дав у своїх поетичних творах і видатний поет Т. Шевченко. Він дорікав Б. Хмельниць­кому за те, що той віддав Україну під зверх­ність російського самодержця:

... Ой, Богдане!

Нерозумний сину!

Подивись тепер на матір,

На свою Вкраїну,

Що, колисаючи, співала

Про свою недолю,

Що, співаючи, ридала,

Виглядала волю.

Ой Богдане, Богданочку!

Якби була знала,

У колисці б задушила,

Під серцем приспала.

Проте в інших рядках Кобзар віддавав ша­ну талантові Б. Хмельницького:

Згадайте праведних гетьманів,

Де їх могили ? Де лежить

Останок славного Богдана?

Про роль гетьмана Б. Хмельницького в ук­раїнській історії найкраще написав видатний філософ Г. Сковорода:

Будь славен вовік, о муже ізбранне,

Волности отче, герою Богдане!

§41. Воєнні дії 1654—1657 рр.

Навесні 1654 року військова боротьба між Україною та Польщею ще тривала, але тепер разом з козацькими частинами активно діяли й російські війська. 40-тис. царська та 18-тис. козацька армія на чолі з Іваном Золотаренком звіль­нили з-під панування Речі Посполитої Біло­русь. Росіян та українців у цій боротьбі ак­тивно підтримувало місцеве населення.

Царський уряд намагався приєднати Білу Русь до своєї держави. І. Золотаренко ж, виконуючи накази Б. Хмельницького, на­магався зробити визволені землі частиною Гетьманщини. Це спричинило серйозний конфлікт між росіянами та українцями. Урешті-решт після Білоруського походу Олексій Михайлович став писатися царем усієї Великої, Малої та Білої Русі.

У серпні 1654 року на р. Шкловці біля Бо-рисова було розгромлене польсько-литовське військо, очолюване литовським гетьманом Янушем Радзивіллом, після чого поранений гетьман ледве врятувався. У руках російсько-українських військ опинилася частина Лит­ви, до росіян перейшов Смоленськ.

Союз України з Москвою зумовив союз Криму з Польщею. Восени 1654 року, щоб за­побігти активності українських військ, тата­ри та поляки вдерлися на Брацлавщину й По­ділля. Щоб не потрапити до рук ворогів, насе­лення палило свої хати й билося з ворогом на смерть. Прикладом масового героїзму стало м. Буша, що на Поділлі (тепер село Вінницької обл.). Козацька залога на чолі з сотником Гречкою героїчно обороняла місто й полягла в нерівній боротьбі. Ко­ли загарбники вдерлися у фортецю, Олена Зависна, убивши свого чоловіка-зрадника, підпалила пороховий льох, від вибуху якого загинуло багато ворогів. Зупинити польську навалу, очолювану новим коронним гетьманом С. По-тоцьким, удалося полковникові І. Богуну під Охматовом у 1655 році.

1655 року Б. Хмельницький разом з російським військом розпочав похід у Галичину. Нар. Серет біля Бучача козацька армія загнала поляків у річку, де загинуло багато шляхтичів. Б. Хмельницький оточив Львів, але руйнувати його не став, узявши з міста великий викуп, поквапився до Гетьманщини боронити її від татар. Російський уряд був незадоволений діями гетьмана.

У цей час змінилася міжнародна ситуація. На Польщу, скориставшись її слабкістю, напала Швеція. У польській історії цей період сприймають як «потоп». Б. Хмельниць­кий неодноразово робив спроби зблизитися з Карлом X Густавом для походу проти Польщі, хоч союзник Росія, перебу­ваючи в стані війни зі Швецією, зовсім не хотіла зміцнення свого могутнього північного сусіда. Деякі військові підроз­діли козаків разом зі шведами завдали по­разки полякам, невдовзі після чого гетьман Станіслав Потоцький був змушений визна­ти себе васалом Карла X Густава. Проте на зміну перемогам прийшли невдачі. Уже 1656 року шведський король зазнав ряду по­разок, що змусило його покинути Варшаву й відступити до бранденбурзького курфюрста.

Улітку 1656 року у м. Вільні між Поль­щею та Росією розпочалися переговори про припинення війни. На цих переговорах та­кож обговорювалося питання про призна­чення після смерті Яна II Казимира коро­лем Польщі Олексія Михайловича, який, у свою чергу, зобов'язувався боронити Річ Посполиту від шведів. У вересні 1656 року між Польщею та Росією, але без участі представників гетьмана, було підписане Віленське перемир'я. Тож українсько-російський союз проти Польщі фактично втрачав свою силу. Історики вважають, що в цей час Б. Хмельницький був на шляху до розриву переяславсько-московської угоди. З роздратуванням український геть­ман писав російському царю: «Проте цар, уклавши перемир'я з поляками й маючи намір повернути нас у їхні руки,

вчинив з нами безсердечно».

На Чигиринській раді гетьман і козаки присягли один одному боротися

за українську справу до останнього подиху. Не розриваючи остаточно

відносин з Москвою, Б. Хмельницький вдався до спроби утворити нові ко­аліції проти Польщі та Криму: зі Швецією, Се-миграддям, Молдовою, Волощиною та Литвою. Він уклав антипольський договір із семиградським князем Юрієм II Ракоці, після чого до Галичини на допомогу Ю. Ракоці вирушило 20-тис. козацьке військо на чолі з Антоном Ждановичем.

Спільний українсько-семиградський похід за­знав поразки, у якій козацтво звинуватило свого гетьмана. 6 серпня 1657 року вражений звісткою про поразку Б. Хмельницький помер у Чигирині, був похований у Суботові. Україна втратила одного зі своїх найвидатні-ших діячів.

Персоналії

Іван Золотаренко

(7-1655)

Брат Василя Золотаренка й Ганни — тре­тьої дружини Б. Хмельницького. Походив з міщан Корсуня. У серпні — жовтні 1651 року в складі українського посольства вів переговори з царським урядом у Москві, брав участь у Ба-тозькій битві 1652 року. На початку 1652 року став полковником корсунським, а в 1653 році (за іншими даними — в липні 1652 року) — ніжинським. У травні 1654 року був призначе­ний Б. Хмельницьким сіверським наказним гетьманом. Очолив 20-тис, українську армію, яка воювала проти польсько-литовських військ на північноукраїнських землях і в Білорусі. У червні — вересні 1654 року козацькі полки під його командуванням визволили Гомель, Чер-ченськ, Новий Бихів. Активні воєнні дії ко­заків, очолюваних наказним гетьманом, при­мусили об'єднані польсько-литовські сили під командуванням Я. Радзивілла і Гонсевського відмовитися від наступальних операцій у районі Могилева. На визволених з-під польської вла­ди білоруських землях за згодою й підтрим­кою місцевого населення запроваджував ко­зацький устрій, що призвело до конфлікту з московським командуванням. У серпні — ве­ресні 1655 року українські війська під його проводом перейшли Німан і здобули Ліду, Но-вогрудок та Несвіж. 1655 року під час одного з боїв під Старим Биховом І. Золотаренко був смертельно поранений.

(За «Довідником з історії України»)

Джерела

Лист Б. Хмельницького до шведського короля Карла X Густава

про дружбу (16 листопада 1656 р.) Найясніший королю Швеції, наш вельмиша­новний пане і друже. Для того щоб приязнь мог­ла зміцнюватися й перетворитися в тривалі зв'язки, немає засобу кращого, ніж той, щоб з обох сторін визначала її безсумнівна вір­ність і непорушна сталість. Хоч в останні роки з боку найяснішої Кристіанії ми мали в різних її листах багато прикладів прихильності, але якби ваша найясніша величність не розвивала її дбайливо далі, прихильність могла б легко ослабнути і піти в забуття, стерта дуже довгим мовчанням... Проте сповіщаємо цим (листом), що як від початку ми підняли зброю проти по­ляків на захист віри й вільності, так і тепер не перестаємо боротися проти кожного, хто хотів би сісти нам на шию, і сподіваємося, що сам Всевишній Бог помститься за насильство і знущання з нас... Бажаємо насамперед, щоб ваша найясніша величність знала, що ми з'єд­нані й пов'язані з вашою найяснішою велич­ністю не іншим зв'язком, ніж тим, яким ми зо­бов'язані обом найсвітлішим воєводам Мол­давії і найсвітлішому князеві Трансільванії. Цю нашу обітницю радо виконуємо, поси­лаючи для цього завдання наших особливих послів, як тільки відкриється вільний прохід.

Руїна. Україна в другій половині XVII ст.

Різні погляди

Періоди й хронологічні рамки Руїни. Існу­ють різні думки стосовно географічних і хро­нологічних рамок Руїни. Найхарактерніші такі:

• Руїна охопила тільки Лівобережну Україну в часи правління трьох гетьманів — І. Брю-ховецького, Д. Многогрішного та І. Самой-ловича, — які орієнтувалися на Москву (1663-1687 рр.);

• Руїна поширилася як на Лівобережжя, так і на Правобережжя, почалася після смерті Б. Хмельницького, а закінчилася з почат­ком гетьманування І. Мазепи, тобто трива­ла протягом ЗО років (1657-1687 рр.). Незважаючи на різні підходи до проблеми,

усі дослідники вважають, що призначення І. Мазепи гетьманом України стало для Ук­раїни доленосною подією.

Причини Руїни

Руїною дослідники називають трагічний період в історії України, який розпочався у другій половині XVII ст. і характеризу­вався внутрішньою боротьбою козацької старшини за владу й іноземною експансією в Україну.

Руйнівні процеси для України мали свої конкретні причини:

• відсутність загальнонаціонального лідера, який міг би продовжити справу Б. Хмель­ницького після його смерті;

• глибокий розкол серед української полі­тичної еліти з питань внутрішньої та зовнішньої політики (щоб зберегти свої привілеї та ввести кріпацтво, части­на української шляхти орієнтувалася на допомогу Росії, інша — Польщі); егоїстичність козацької старшини, її нездатність поставити державні інтереси вище від вузькокланових та особистих;

перетворення українських теренів на об'єкт загарбницьких зазіхань Росії, Польщі, Османської імперії та Крим­ського ханства внаслідок внутрішньої між­усобної боротьби.

Різні погляди

Періоди й хронологічні рамки Руїни. Існу­ють різні думки стосовно географічних і хро­нологічних рамок Руїни. Найхарактерніші такі:

• Руїна охопила тільки Лівобережну Україну в часи правління трьох гетьманів — І. Брю-ховецького, Д. Многогрішного та І. Самой-ловича, — які орієнтувалися на Москву (1663-1687 рр.);

• Руїна поширилася як на Лівобережжя, так і на Правобережжя, почалася після смерті Б. Хмельницького, а закінчилася з почат­ком гетьманування І. Мазепи, тобто трива­ла протягом ЗО років (1657-1687 рр.). Незважаючи на різні підходи до проблеми,

усі дослідники вважають, що призначення І. Мазепи гетьманом України стало для Ук­раїни доленосною подією.