§42. Гетьманування Івана Виговського

Іще в умовах Національно-визвольної війни Б. Хмельницький мріяв передати козацьку дер­жаву під булаву свого старшого сина Тимоша, але той загинув у поході. Тому гетьманові дове­лося проголосити наступником свого молодшого сина — 16-річного Юрія.

У серпні 1657року старшинська рада в Чиги­рині доручила генеральному писареві І. Вигов-ському до повноліття Юрія виконувати геть­манські функції, а вже на Корсунській раді, яка відбулася в жовтні, його обрали повноправним гетьманом України.

Зовнішня політика. Продовжуючи політику Б. Хмельницького, спрямовану на досягнення пов­ної державної незалежності України, гетьман мав на меті утримувати дружні відносини з усіма сусідніми країнами, не віддаючи переваги жод­ній зі сторін.

Новий гетьман одразу почав упроваджувати кілька програм:

• у жовтні 1657 року він уклав українсько-шведський договір, умови якого були виробле­ні ще за участю Б. Хмельницького;

відновив союз із Кримським ханством, що був розірва­ний з моменту укладення Березневих статей у 1654 році; розпочав переговори з Польщею;

уклав оборонний союз зі Швецією, спрямований проти Польщі, а також надіслав посольство до Москви, ме­тою якого було підтвердження чинності українсько-російських угод 1654 року.

Російський уряд з недовірою поставився до І. Вигов­ського, адже союз зі Швецією міг бути використаний і проти Росії. До то­го ж активна зовнішня політика І. Виговського, спрямована на зміцнення міжнародного авторитету України, викликала занепокоєння московсько­го уряду, який, намагаючись посилити свій вплив в Україні, почав за до­помогою своїх агентів активно формувати протигетьманську опозицію.

У лютому 1658 року в Україну прибув царський посланець Богдан Хитров, який домагався:

• прав для російських воєвод перебувати не тільки в Києві, а й у Ніжині, Чернігові та Переяславі;

• заборони гетьману мати відносини зі Швецією;

• виведення козацьких загонів з Білорусі.

Внутрішня політика. Внутрішня політика І. Виговського орієнтувалася на посилення ролі козацької старшини, української шляхти та духовен­ства, тому майже від самого початку його гетьманування в українському суспільстві виникла опозиція до нього. Проти гетьмана були налаштовані козацтво, селянство й міщанство, які за нового гетьмана зазнали певних утисків. Зіграло свою роль і постійне підбурювання селян і запорожців царськими агентами. Усе це спричинило протигетьманське повстання дейнеків.

Дейнеки приєдналися до більш організованого виступу частини козаків

і селян, очолюваного полтавським полков­ником Мартином Пушкарем і запорізь­ким кошовим Яковом Барабашем.

Довідка. Дейнеки (від турецького сіедпек— кий, палиця) — селяни, озброєні киями.

Повстання дейнеків. Восени 1657 року проти наростання соціального гніту на території Лівобережної України та Полтавщини спалахнуло се­лянське повстання, що отримало назву «повстання дейнеків».

На чолі загонів дейнеків стояли С. Довгаль, І. Довгаль, М. Стрижна, І. Іскра та М. Зеленський.

Повсталі виступали з вимогами поверну­ти так звані козацькі вільності — право вільно варити горілку, вести лови й ри­бальство, вільно переходити на Запоріжжя та обирати гетьмана на «чорній раді».

Повстання під проводом Я. Барабаша та М. Пушкаря. Наприкінці 1657 року М. Пуш­кар, керуючись власними амбіціями, під­бурив частину козаків Полтавського полку й розпочав протигетьманський заколот.

До М. Пушкаря приєдналися запорожці на чолі з кошовим Я. Барабашем, які були незадоволені усуненням їх від участі у ви­борах гетьмана. Скориставшись демаго­гічними лозунгами, М. Пушкар зумів за­лучити на свій бік більше 20-тис. учасни­ків повстання дейнеків, що значно посилило загони заколотників.

І. Виговський навіть спробував порозу­мітися з керівниками опозиції, проте да­ремно. 6 лютого 1658 року загони М. Пуш­каря та Я. Барабаша, які нараховували близько 40 тис. осіб, розбили гетьманські частини під командуванням І. Богуна та І. Сербина.

У травні 1658 року регулярні частини за підтримки загону кримських татар після боїв під Красним Лугом і Пустозером при­мусили М. Пушкаря і Я. Барабаша відсту­пити до Полтави. 11 червня 1658року заго­ни заколотників у бою під Полтавою були розбиті. У жорстоких боях загинуло близь­ко 50 тис. осіб. І. Виговський спалив Пол­таву та, як пишуть літописи, ще багато ук­раїнських міст, а інші міста та села віддав татарам на пограбування і ясир.

Гадяцький трактат. Складна політична ситуація в Україні, постійна загроза агресії з боку Московської держави, і підтримка нею анти-гетьманської опозиції змусили Івана Виговського за згодою старшин­ської верхівки схилитися до союзу з Річчю Посполитою. Іван Виговсь-кий розірвав українсько-московський договір і почав переговори з Польщею.

На попередніх переговорах українську сторону представляли Ю. Неми-рич, якого вважають автором Гадяцького договору, і П. Тетеря, а поль­ську — К. Беньовський та К. Євлашевський. Від кожного полку в Україні були присутні спеціально визначені представники, які узгоджували пун­кти договору, кожний з яких підписували.

У вересні 1658 року був підписаний Гадяцький трактат про унію Ук­раїни з Польщею та Литвою.

Цей договір складався з чотирьох розділів. Він передбачав перетворен­ня Речі Посполитої на федерацію трьох самостійних держав — Литви, Польщі та України (Н. Полонська-Василенко зазначає, що до цього дого­вору могла приєднатися й Москва).

За умовами Гадяцького трактату:

• Україна одержувала назву «Велике князівство Руське» і входила до складу Речі Посполитої не як провінція, а як окрема держава;

• до складу Великого князівства Руського входили Чернігівське, Київ­ське та Брацлавське воєводства;

• спільного короля мали обирати на загальному сеймі;

• законодавча влада мала належати Національним зборам депутатів, які обиралися від усіх земель князівства;

• виконавчу владу здійснював гетьман, який обирався довічно й затвер­джувався королем;

• вибір кандидатів на посаду гетьмана мали здійснювати спільно такі ста­ни українського суспільства — козацтво, шляхта й духовенство;

• у Великому князівстві Руському встановлювалися державні посади канц­лера, маршалка, підскарбія, запроваджувався вищий судовий трибунал;

• усе справочинство мало вестися українською мовою;

• князівство Руське залишало за собою свою скарбницю, податкову сис­тему, гроші. У Києві або в іншому місті передбачалося створити монет­ний двір для карбування власної монети;

українська армія мала складатися з ЗО тис. реєстрових козаків і 10 тис. найманців;

гетьман очолював збройні сили України;

польським військам заборонялося перебувати на території князівства. У випадку воєнних дій в Україні польські війська, які перебували на її території, переходили під командування гетьмана; гарантувалися права та привілеї козаків, які звільнялися від податків і мита по всій державі;

за поданням гетьмана щороку сто козаків з кожного полку мали прий­мати до шляхетського стану;

православні вірні зрівнювалися у правах з католиками; греко-католицька (уніатська) церква зберігалася, але не могла поши­рюватися на нові території; у спільному сенаті Речі Посполитої мали надати право засідати київському право­славному митрополитові та п'ятьом пра­вославним єпископам; Києво-Могилянська колегія отримувала такі ж права, як і Краківський універси­тет. Другу академію або університет ма­ли заснувати в іншому місті України. Планувалося відкрити гімназії, колегії та друкарні, «скільки буде потрібно» (За «Довідником з історії України»). Союз із Польщею, незадоволення части-ни козацтва зовнішньою політикою гетьмана та інтриги деяких старшин на чолі з Я. Сомком призвели до усунення І. Виговського від влади. На козацькій раді за підтримки промосковськи налаштованої частини стар­шини Ю. Хмельницький був знову обраний гетьманом. Згодом з'ясувало­ся, що на раді не було більшості.

Різні погляди

Історики по-різному оцінюють Гадяцький договір. Одні вбачають у ньому видатну пам'ят­ку державницької та правової думки України, інші — українську національну програму, величну пам'ятку Козаччини. Сучасна україн­ська академічна історична наука критично ста­виться до цього державного акту, вважаючи, що він:

• засвідчив відмову від реалізації ідеї собор­ності та незалежності України;

• знищував соціально-економічні завоюван­ня доби Хмельниччини;

• неминуче підштовхував до спалаху соці­альних конфліктів в Україні.

Іван Виговський

(7-1664)

Походив з українського шляхет­ського роду Овруцького повіту на Київ­щині. Навчався в Киево-Могилянській колегії, згодом служив юристом у місь­кому суді в Луцьку, де пізніше став намісником луцького старости. Тут майбутній гетьман брав активну участь у діяльності Луцького братства. На по­чатку Національно-визвольної війни 1648—1657 рр. служив у польському війську. Під час Жовтоводської битви в 1648 році потрапив у татарський по­лон, з якого його викупив Б. Хмель­ницький. 1648 року був призначений генеральним писарем козацького вій­ська. Виявивши дипломатичні здібно­сті, виконував найважливіші доручен­ня гетьмана й невдовзі став одним з найближчих дорадників Б. Хмельниць­кого. Блискучий дипломат, він вів пе­реговори з Польщею, Московщиною, Швецією, Кримським ханством та ін­шими державами. (За «Довідником з історії України»)

Персоналії

Мартин Пушкар (Пушкаренко) (7—1658)

До 1648 року перебував на Запоріжжі. На початку Національно-визвольної війни приєд­нався до української армії, брав участь у низці битв. 1648 року став полтавським полковни­ком. У березні 1651 року на чолі козацьких полків прийшов на допомогу І. Богуну, який обороняв Вінницю.

Належав до тієї частини козацької старши­ни, яка, виходячи з вузьких особистих інтере­сів, виступала за воєнно-політичний союз із Московською державою. Після смерті Б. Хмель­ницького полковник вороже поставився до дер­жавницької політики гетьмана І. Виговського.

Діючи в тісному зв'язку з московським урядом; який шляхом поглиблення супереч­ностей в українському суспільстві намагався поширити свій вплив у Гетьманщині, у кінці 1657 року М. Пушкар спільно з кошовим Я. Барабашем очолив збройний виступ проти гетьманської влади. У червні 1658 року зако­лотники були розгромлені урядовими війсь­ками в бою під Полтавою, у якому загинув і сам полтавський полковник.

Яків Барабаш (7-1658)

У 1657—1658 рр. обіймав посаду кошового отамана Запорізької Січі. Разом з полтав­ським полковником М. Пушкарем, виходячи з вузькостаршинських інтересів, очолив анти-гетьманську опозицію, яка проводила промос-ковську політику, спрямовану на підпорядку­вання України царській владі.

Наприкінці 1657 року став співорганізато-ром заколоту 1657—1658 рр. проти гетьмана І. Виговського. Після розгрому основних сил заколотників під Полтавою намагався втекти до московських військ, які наступали на Ліво­бережжя. У серпні 1658 року його схопили козаки й стратили.

(За «Довідником з історії України»)

Російсько-українська війна

Дізнавшись про Гадяцький договір, російський цар Олексій Михай­лович видав грамоту до українського народу, у якій звинуватив І. Вигов­ського в зраді й закликав народні маси до боротьби з гетьманом. 100-тис. російське військо, очолюване князем О. Тру-бецьким, узяло в облогу м. Конотоп.

До Конотопа підійшли армія І. Виговсько­го та його союзники: польське військо на чолі зі С. Потоцьким і кримська орда під керів­ництвом хана. 9 липня 1659 року відбулася кривава битва, у якій російське військо було вщент розбите, загинула добірна російська кіннота. Відомий російський історик В. Со-ловйов так писав про цю подію: «Цвіт мос­ковської кавалерії загинув за один день, і московський цар більше ніколи не зможе зібрати таку чудову армію, цар Олексій Ми­хайлович з'явився перед своїм народом у жа­лобному вбранні, і Москву охопила паніка... Ходили розмови, що цар збирався перебрати­ся до Ярославля за Волгою і Виговськии наступає прямо на Москву».

І. Виговськии не зміг скористатися результатами блискучої перемоги.

Проти політики гетьмана виступила старшин­ська опозиція, яку створили промосковські пол­ковники І. Безпалий, Т. Цецюра та В. Золотарен-ко. Замість спроби знайти спільну мову з опози­цією, І. Виговськии розпочав кривавий терор в Україні. Татари змушені були відступати до Кри­му, щоб захистити його від запорожців. На Ліво­бережжі всюди розгорнувся протигетьманський рух, позиції І. Виговського послабшали навіть на Правобережжі. Скориставшись новим виступом проти гетьмана, московські війська під команду­ванням Г. Ромодановського захопили Лівобережну Україну.

За таких обставин І. Виговськии у жовтні 1659 року зрікся булави й виїхав до Польщі. Через деякий час його призначили сенатором і київ­ським воєводою. З 1662 року І. Виговськии брав активну участь у діяль­ності Львівського братства.

На початку 1664 року колишнього гетьмана звинуватили в зраді й без суду, за наказом полковника С. Маховського, розстріляли під Вільхівцем недалеко від Лисянки. За одними даними, І. Виговський похований у Ве­ликому Скиті біля с. Рудки Гніздичової у Галичині, за іншими — у Скиті Манявському.

У жовтні 1659 року, скориставшись тяжким становищем України, мос­ковські війська під командуванням князя О. Тру-бецького захопили Лівобережну Україну. Під тис­ком обставин Ю. Хмельницький був змушений у 1659 році підписати Переяславські статті, які значно обмежували державні права України.

Персонали

Олексій Трубецькой

(7-1680)

Московський державний та військовий діяч, дипломат, князь (з 1645 р.) Брав участь у переговорах з гетьманським урядом про укладення військово-політичного союзу між Московією та Україною. У 1659—1660 рр. ко­мандував російськими військами, що діяли в Україні. У червні 1659 р. армія, яку очолював він і Г. Ромадановський, була розгромлена під Конотопом військами І. Виговського. У жовтні 1659 р. оточив своїми військами Пе­реяслав, де відбувалася козацька рада, і зму­сив новообраного гетьмана Ю. Хмельницького підписати Переяславські статті. Хрещений батько Петра І.

(За «Довідником з історії України»)