§31.Селянсько-козацькі повстання

Зародження козацького повстанського руху

Загарбання Польщею майже всієї України призвело до посилення фео­дально-кріпосницького та національного гніту. На селі зросли розміри панщини, уведено нові натуральні та гро­шові повинності, які й без того були непосильними. Здир­ству панів не було меж. Історик Гнат Хоткевич писав: «Панщина... — ідеал поміщика — 7 день у тиждень і 24 години на добу». Не кращою була ситуація й в укра­їнських містах: від панських утисків потерпали міщани, передусім купці й ремісники. Українцям було найгірші⁴ за польського панування: магдебурзьке право поширюва­лося тільки на католиків, посади в органах міського са­моврядування могли займати лише поляки чи німці. По­слаблення королівської влади призвело до повного сва­вілля феодальної знаті. Магнати (або, як їх іще називали, королів'ята) поводилися у своїх маєтках та замках як королі: вони нападали на беззахисні села й містечка, від­бираючи один в одного землі, маєтки, майно.

Ще більше загострилася ситуація в Україні після Берес­тейської унії 1596 року. Та козаки, селяни, міщани, час­тина православних шляхтичів і навіть окремі магнати все ж залишилися вірними православ'ю. Від національних, феодальних та релігійних утисків селяни й городяни тіка­ли на Запорізьку Січ, де їхніми надійними союзниками й захисниками завжди були козаки.

Утворення Запорізької Січі та формування українського козацтва активно сприяло піднесенню боротьби проти національно-релігійного гніту та кріпосницьких порядків. Утікачі, якіставали козаками, не тільки поповнювали запорізьке воїнство чисельно, а й приносили та активізували на Січі антипольські настрої. Між козацт­вом та іншими верствами населення України — селянами, городянами, православним духовенством — установилися міцні зв'язки.

Боротьба козацтва в перших його виступах виявляла яскравий націо­нально-визвольний характер і відразу ж дістала відгук і гарячу підтрим­ку широких народних мас.

Козацьке повстання 1591—1593 рр. під проводом Криштофа Косинського

Перше велике селянсько-козацьке повстання, яке охопило Поділля, Волинь і Київщину, почалося 1591 року. На боротьбу проти магнатів і шляхти разом із козаками й селянами піднялося населення деяких міст. Очолив козацько-селянське повстання Криштоф Косинський, гетьман українського реєстрового козацтва. Про самого керівника повстання історикам відомо не дуже багато. За мужність і військовий талант у бо­ротьбі з ворогами він дістав серед січового това­риства ім'я «заслуженого козака».

Спровокувало повстання свавілля білоцерків­ського старости Я. Острозького, який не допус­тив К. Косинського до землі й маєтку, дарова­них йому польським королем за службу. Це дуже обурило Косинського. Зібравши загін ко­заків, він вирушив проти панів. До козаків при­єдналися повсталі селяни-втікачі й городяни.

Повстанці штурмом оволоділи замком Я. Острозького й містом Білою Церквою, захопили гармати, легку зброю, військові припаси, гроші, спалили боргові документи. Козаки та їхні союз­ники захопили Трипілля, Богуслав, Переяслав, київський замок. Повстання перекинулося на Брацлавщину. Тож повстання набуло нового характеру: від помсти за особисту образу К. Ко­синського до загального національно-визволь­ного повстання. Усі міста й повіти, які займав К. Косинський, присягали на вірність гетьманові й Війську Запорізько­му. Селян-утікачів, які виступили на боці К. Косинсько­го, гетьман оголошував вільними козаками.

Наляканий розмахом повстання, польський король оголосив шляхетське рушення, у якому взяли участь маг­нати й феодали Київського, Волинського та Брацлавсько-го воєводств. Край був переведений у воєнний стан. Шля­хетське військо очолили Я. Острозький та черкаський староста О. Вишневецький. 23 січня 1593 року польські війська й повстанці на чолі з К. Косинським зустрілися під містечком П'яткою на Волині (тепер Чуднівського р-ну Житомирської області). Шляхетська армія була добре озброєна, основну її силу становила важка кіннота — закуті в лати гусари, угорська пі­хота та артилерія. Більша частина повстанців — селяни й міщани — були озброєні кілками, ціпами, вилами, рідко хто мав вогнепальну зброю.

Протягом тижня тривала кривава битва. Великих утрат зазнали обидві сторони, тому розпочали переговори, унаслідок яких була підписана уго­да. За нею козаки брали на себе зобов'язання:

• повного «послушанствакоролю»;

• скинути з гетьманства К. Косинського;

• виписати з реєстру всіх, хто був занесений до нього під час повстання. Крім того, вони не мали права:

• самостійно підтримувати дипломатичні відносини з сусідніми державами;

• жити на магнатських і шляхетських територіях;

• здійснювати бойові походи.

Прагнучи заручитися підтримкою московського царя, К. Косинський звернувся до нього по допомогу. Цар, зв'язаний московсько-шведською війною, не міг активно втручатися в справи козаків, але надіслав на Січ гроші й припаси та видав царський указ, згідно з яким донські козаки ма­ли надати допомогу запорожцям.

У травні 1593 року козаки на чолі з К. Косинським виступили із За­поріжжя й узяли в облогу черкаський замок О. Вишневецького. Станови­ще обложених було дуже скрутним, козаки обстрілювали місто як із суходолу, так і з річки (частина повстанців розташувалася в човнах на Дніпрі). Поява запорожців біля Черкас підняла селян на нове повстання проти панського гніту й закріпачення. Оточений у замку, О. Вишнивецький удався до підступу й хитрощів: він запросив гетьмана до себе; на переговори. У складі загону зі 150 козаків К. Косинський прибув до Черкас де під час переговорів його підступно вбили слуги О. Вишневецького Шляхта розбила рештки повстанців. Козаки змушені були зняти облогу й відступити на Січ.

Криштоф Косинський

(7-1593) Гетьман запорізьких козаків, за походженням дрібний шляхтич з Підляшшя. З 1586 року перебував на Запорізькій Січі, займав важливі вій­ськові посади. 1591 року був обраний запорізьким гетьманом. Очолював перше велике козацьке повстання 1591—1593 рр. проти Польщі. Загинув в одному з боїв з польськими військами (за іншими даними, підступно вбитий під час переговорів з черкаським ста­ростою князем О. Вишневецьким). (За «Довідником з історії України»)

Козацька війна 1594 року під керівництвом Северина Наливаика

1594 року козацько-селянські виступи набули нової сили. Повстанців очолив Северин Наливайко.

Коли каральні польські загони залили кров'ю Україну, С. Наливайко полишив службу й ство­рив озброєний загін. На допомогу Наливайко­ві прийшли запорожці разом з гетьманом Григо­рієм Лободою.

У жовтні 1594 року визвольний рух охопив усю Брацлавщину, Київщину й Волинь. Козацько-селянське військо, яке налічувало 12 тис. осіб, здобуло Гусятин, Бар, Канів, Луцьк та інші міс­та. Повстанський рух перекинувся на Білорусь. Боротьба під проводом С. Наливайка істотно відрізнялася від попередніх повстань не тільки масштабами, а й соціальною базою.

Щоб розширити територію повстання, ко­зацькі ватажки поділили сили й рушили в різні частини Польсько-Литовської держави. Навесні 1595 року повстанці на чолі із С. Наливайком повели наступ на Луцьк, а потім повернули на Могилів, щоб підняти білоруське й польське селянство.

Другий загін під проводом Григорія Лободи та Матвія Шаули пішов на південь Наддніпрян­щини, щоб очистити його від панів, а потім і далі на північ по Дніпру — на з'єднання із С. Нали­вайком. Такий широкий розмах повстання за­грожував самому існуванню Речі Посполитої.

Польський король знову оголосив поспо­лите рушення. На допомогу був заклика­ний литовський гетьман Радзивілл. Стати на чолі каральної експедиції проти пов­станців доручено відомому польському полководцю Станіславу Жолкевському. Польський стратег намагався розбити ко­зацькі сили поодинці. Водночас він підтри­мував таємне листування з різними ко­зацькими керівниками про припинення воєнних дій та ізоляцію С. Наливайка.

Козацьким загонам все ж таки вдалося з'єднатися, але перед потужнішою силою шляхетського війська вони були змушені відступати.

Щоб урятувати жінок, дітей і старих, які перебували в козацькому таборі, С. На­ливайко вирішив вийти на Лівобережжя й шукати захисту на території Московської держави. Але під Лубнами польська кінно­та відрізала повстанцям шлях до відступу. Оточені в урочищі Солониця, козаки й се­ляни приготувалися до оборони. Повстанці оточили свій табір возами в чотири ряди, побудували вал, викопали рів, на висотах поставили гармати.

Кілька разів поляки безуспішно штур­мували козацькі укріплення. Уночі пов­станці робили сміливі вилазки, унаслідок яких польські вояки зазнавали великих утрат. Облога табору тривала два тижні (травень - червень 1596 року). Становище і козаків, і шляхти було надзвичайно тяж­ким. Не стало їжі, фуражу, повстанці були відрізані від води.

Тоді С. Жолкевський удався до хитрощів. Два дні важкі польські гар­мати обстрілювали табір повстанців, спричиняючи великі жертви серед них, а потім поляки розпочали переговори, обіцяючи повсталим амністію.

У таборі козаків почався розкол. Козаки схопили й стратили гетьмана Г. Лободу, який хотів знайти порозуміння з ворогом, але й прибічники Г. Лободи не залишилися в боргу — вони підступно захопили поране­них С. Наливайка та М. Шаулу й видали їх шляхті.

Станіслав Жолкевський не дотримав свого лицарського слова, за його наказом більшість учасників повстання, що були в таборі, перебито. С. Наливайка та ще шістьох керівників повстання відправили до Варшави, де 1597 року після жорсто­ких тортур їх стратили. За одними дани­ми, Северинові Наливайку зітнули голо­ву, після чого він був четвертований, а шматки його тіла порозвішували по всьо­му місту, за іншими — він був спалений живцем.

Джерела

Уривок із записки

шляхтича Ф. Євлашевського

про похід повсталих

під проводом С. Наливайка в Білорусь (1595-1596 рр.)

У тому 1595 році козак Наливайко, зібрав­ши військо козаків, передусім був з'явився на Поділлі, у Волохах, удерся був і в Турецькі землі, потім, повертаючись до Польщі, сплюндрував маєтки пана Калиновського, мстячись за те, що колись, ще, здається, батько Калиновського, повісив був його, На-ливайкового, батька. Цим уже розлючений ішов він до Луцька, під час ярмарку, де біскуп, із знатнішою шляхтою виїхавши, умовляв його й мирив його з містом, а також купці, зібравши кілька тисяч злотих, і все ж не обі­йшлося без збитків і шкод; звідти ще більш розлючений подався він на Полісся, аж до Петриковичів, так уже свавільно все чинячи і навколо посилаючи, подарунки йому давати наказуючи, і давали; тільки зі Слуцька за­тримано, і швидко ж він ускочив у Слуцьк лис­топада 6 дня і був там немало... Для того послав був Наливайко полковника Мартинка (котрим дуже дорожив, бо був він чоловік серця великого) до Копиля з п'ятистами ко­заків, і той [Мартиненко] випадково там на­трапив на гайдуків пана воєводи віленського, які, скочивши до млина і до спуску під мос­том, обороняли прохід до міста і так справно козаків настріляли і Мартинка вбили, що... дуже мало їх до Слуцька вернулося. На­ливайко... на третій день, листопада 27, уве­чері вибравшись зі Слуцька, до Омговичів знову на Полісся вибрався і потім грудня 13 здобув силою Могилів, місто й замок, спус­тошив, зруйнував, спалив...

Персонали

Станіслав Жолкевський

(1547-1620)

Польський коронний гетьман, канцлер. Протягом 1594—1596 рр. очолював польські війська, які королівський уряд направив на придушення повстання під проводом С. Нали­вайка. У 1601 — 1602 рр. керував воєнними діями польської армії проти шведів у Лівонії, участь у яких брали й запорізькі козаки під проводом С. Кішки та І. Куцковича. У 1607 р. розбив заколотників на чолі з М. Зебжидов-ським, які виступили проти Сигізмунда III Вази. З 1608 р. — київський воєвода. У 1610 р. роз­громив війська В. Шуйського і захопив Москву. У 1611 —1620 рр. керував воєнними діями польсько-української армії проти турків на По­діллі. Під час Хотинської війни 1620—1621 рр. війська, які він очолював, були розбиті в битві під Цецорою. Сам С. Жолкевський у цій битві загинув.

(За «Довідником з історії України»)

Наслідки козацьких повстань 1591—1596 рр.

Козацько-селянські повстання, що відбулися в 1591—1596 рр., завер­шили собою перше сторіччя існування Козаччини. Вони виявили:

• можливість успішних спільних дій козаків, селян, міщан і дрібної шляхти, серед яких козацтво поступово перетворювалося на провідну силу соціальної та національно-визвольної боротьби;

• зростання національної свідомості українського народу, загартування його волі, набуття досвіду боротьби;

• значну неорганізованість і внутрішню роз'єднаність козацтва (ці чин­ники врешті-решт стали фатальними — саме вони зумовлювали пораз­ку повстанців).

Після кожної перемоги шляхетських військ українські землі потопали в крові. Краща зброя, вишколеність, дисципліна та організація польсько­го війська взяли гору. Шляхта розбила козацько-селянські загони, їхні рештки відступили на Запоріжжя.