§39. Політичні події 1654 року

Переяславська козацька рада

В умовах кровопролитної війни, яку вів український народ проти Польщі, до гетьмана прибуло «велике посоль­ство» з Росії на чолі з боярином Василем Бутурліним. Царський посланець привіз Богданові Хмельницькому рі шення Олексія Михайловича та Земського собору взяти українські землі під свою «ви­соку руку». 8 січня 1654 року в м. Перея­славі скликано козацьку раду, на якій були присутні 284 особи. Московські посли хо­тіли, щоб церемонія присяги відбувалася в Києві, але Б. Хмельницький вибрав неве­личке місто Переяслав, бо, по-перше, з пів­ночі Україні загрожувала військова небез­пека з боку Литви, а по-друге, у Києві пере­бували всі найвищі ієрархи православної церкви та українська шляхта, більшість з яких була в опозиції до гетьмана.

На раді обговорювалося лише одне питан­ня: приймати присягу чи ні. Під час цієї ради було остаточно ухвалене рішення про перехід України під московське заступни­цтво. Не збереглося жодних документів чи протоколів, які повідомили б про що йшло­ся на майдані. Судячи з усього, попри опозицію певної частини козацької старши­ни, налаштованої на союз із Туреччиною, Б. Хмельницькому вдалося переконати козацтво, що ро­сійський цар підтримає всі їхні привілеї окремою грамо­тою й закріпить одвічні українські вільності, зупинить во­рожу навалу на Україну. Після цього гетьман і старшина повернулися до послів, які й передали гетьманові царську грамоту.

У церкві на гетьмана та генеральну старшину вже че­кало духовенство, щоб привести їх до присяги. Проте стався скандал — не приступаючи до присяги, Б. Хмель­ницький висунув вимогу, щоб посли присягли від імені московського царя в тому, що він не видасть козаків поль­ському королю, не порушить їхніх прав і надасть свої гра­моти на їх маєтності. Посли відмовилися, мовляв, піддані за свого царя присягати не можуть. Отримавши таку відповідь, гетьман вийшов із церкви, щоб порадитися зі старшиною. Після довгих супе­речок до послів прибули полковники Павло Тетеря й Григорій Лісницький та повторили вимогу гетьмана. Відповідь була та сама. Пол­ковники зауважили, що польський король згідно з традицією завжди складає присягу своїм підданим. На це В. Бутурлін відповів, що московський цар є самодержцем, а не об­раним царем, і взагалі, його слово не може змінитися.

Після прийняття присяги В. Бутурлін пере­дав гетьманові прапор, булаву та подарунки. Б. Хмельницький відправив з Переяслава до

Москви листа, у якому дякував царю за те, що він вирішив прийняти

Україну під своє заступництво.

Подібні до Переяславської ради великі зі­брання проводилися і в інших містах України, на які поширювалася влада гетьмана. Істори­кам відомі досить суперечливі факти щодо реакції різних верств населення на українсько-російську угоду. Значна частина авторів, поси­лаючись на давній козацький літопис, підкрес­лює, що під час присяги «по всій Україні увесь народ з охотою тоє вчинив». У січні - лютому 1654 року до присяги приведено населення близько 200 міст і містечок.

У той же час історики відзначають, що присягу відмовилися складати такі відомі керівники козацтва як Іван Богун, Іван Сірко, козаки Уман­ського та Брацлавського полків, а також керівництво української церкви на чолі з митрополитом Сильвестром Косовим. Не відомо, чи присягла ца­реві Запорізька Січ.

Під час Переяславської ради не укладено жодного офіційного правово­го акту, відбулася тільки одностороння присяга гетьмана й козацької старшини. І лише в березні 1654 року вже в Москві українські дипло­мати досягли певних домовленостей із царем, які назвали «Березневими статтями».

Джерела

З Рішення Земського собору

(1 жовтня 1653 р.)

...А о гетмане о Богдане Хмельницком о всем Войске Запорожском бояре и думньїе люди приговорили, чтоб великий государь царь и великий князь Алексей Михайлович всеа Русий изволил того гетмана Богдана Хмель-ницкого и все Войско Запорожское з горо­дами их и з землями принять под свою го-сударскую вьісокую руку для православньїе христианские верьі и святьіх Божих церквей, потому что паньї рада и вся Речь Посполитая на православную христианскую веру и на свя-тьіе Божия церкви востали и хотят их иско-ренить, и для того, что они, гетман Богдан Хмельницкий и все Войско Запорожское, присьшали к великому государю царю и ве­ликому князю Алексею Михайловичу всеа Ру­сий били челом многижда, чтоб он, великий государь, православньїе христианские верьі искоренить и святих Божиих церквей разо-рить гонителем их и клятвопреступником не дал и над ними умилосердился, велел их при-няти под свою государскую вьісокую руку...

Березневі статті

Під час переговорів у Переяславі в січні 1654 року була досягнута усна домовленість між гетьманською Україною та послами московського царя. У Корсуні та Чигирині на наступних козацьких радах був вироблений письмовий проект договору між двома сторонами. Документ, що називав­ся «Просительні статті», складався з 23 статей і містив гарантії сус­пільно-політичного та соціально-економічного устрою Української геть­манської держави та положення про її зовнішню політику. У цьому доку­менті йшлося про:

• підтвердження прав і привілеїв Війська Запорізького та української шляхти;

• укладення 60-тис. козацького реєстру;

• кошти на утримання козацького війська;

• збереження місцевої адміністрації та її право збирати податки;

• право самостійно обирати гетьмана;

• право зносин гетьмана з іноземними державами;

• невтручання московських чиновників у справи України;

• підтвердження козацьких та шляхетських привілеїв;

• збереження прав київського митрополита;

• утримання військових залог на кордонах України й Польщі;

• оборону України від нападів татар;

• утримання козацької залоги у фортеці Кодак.

У березні 1654 року українське посольство виїхало до Москви. У ре­зультаті шестиденних переговорів проект документа був зменшений лише до 11 статей і при цьому значно змінений. 21 березня 1654 року цар­ський уряд затвердив гетьманський документ, який увійшов в історію під назвою «Березневі статті», або «Статті Богдана Хмельницького», у такому вигляді:

1. Збір податків на користь царської скарбниці доручалося вести україн­ським урядовцям.

2. Установлювалася платня в розмірі:

• військовому писарю та підпискам — 1 000 польських злотих;

• військовим суддям — 300 польських злотих;

• судовим писарям — 100 польських злотих;

• полковим писарям і 50 польських злотих;

• сотенним хорунжим -злотих;

• гетьманському бунчужному — 50 злотих.

3. Козацькій старшині, писарю, двом вій­ськовим суддям, усім полковникам і вій­ськовим та полковим осавулам надава­лися у володіння млини.

4. Установлювалася платня генеральному обозному в розмірі 400 злотих і генераль­ному хорунжому — 50 злотих.

5. Заборонялися дипломатичні відносини гетьмана з турецьким султаном та поль­ським королем.

6. Підтверджувалося право київського мит­рополита й усього духовенства на маєт­ності, якими вони володіли.

7. Московський уряд зобов'язувався вступи­ти у війну з Польщею навесні 1654 року.

8. Передбачалося утримання російських військ на кордонах України з Річчю Посполитою.

9. Гетьманський уряд просив установити платню:

• полковникам у розмірі 100 єфимків-талерів;

• полковим осавулам — 200 польських злотих;

• військовим осавулам — 300 польських злотих;

• сотникам — 100 польських злотих;

• кожному козакові по ЗО польських злотих.

Однак це прохання було відкладене до перепису всіх прибутків, які мали над­ходити до царської скарбниці з України, а також до укладення реєстру, що мав охопити 60 тис. козаків.

10. У випадку татарських нападів на Ук­раїну передбачалося організувати проти них спільні походи як з боку України, так і Московської держави.

11. Гетьманський уряд просив установити

утримання для козацької залоги кількістю 400 осіб у фортеці Кодак та для запорожців, виконання цього прохання також було відкладене до окремого рішення. Тут же містилася вимога до гетьмана негайно почати укладення реєстру, що мав охопити 60 тис. козаків, і після завершення роботи треба було надіслати його до Москви.

Чимало істориків твердять, що жодна зі сторін не дотримувалася досяг­нутих домовленостей, тому можна вважати, що протекторат царської Росії над Українською державою був лише номінальним і, зрештою, після українсько-московського договору Україна постала як самостійна держа­ва, а гетьман — як її «зверхній правитель».

Крім того, 27 березня 1654 року окремими царськими указами були підтверджені деякі інші вимоги Б. Хмельницького та козацької старши­ни (За «Довідником з історії України»).

Різні погляди

Переяславсько-московська угода. При­близно 350 років точиться гостра полеміка навколо договору Б. Хмельницького та ро­сійського царя Олексія Михайловича. У пра­вовому відношенні договір 1654 року був не зовсім ясно сформульований, що дало змогу кожній зі сторін трактувати його зміст з ура­хуванням власних інтересів. У різні часи істо­рики висловлювали різні погляди на пробле­му українсько-московського договору:

• договір є персональною унією, яка об'єд­нувала дві держави під владою одного царя;

• договір закріплював протекторат Росії над Україною, перетворюючи її на васальну, залежну від Москви територію;

• договір зумовив інкорпорацію (входжен­ня) українських земель до складу Москов­ської держави;

• договір утворив військово-політичний со­юз Росії та України;

• договір утворив конфедерацію Московської держави та української Гетьманщини;

• договір зумовив возз'єднання України з іс­торичними землями Росії.

Попри суперечності, більшість істориків на­магається надати українсько-російському до­говору об'єктивну значимість, який дав змогу Україні:

• зберегти власну державність, військовий, адміністративний та судовий устрій, укра­їнські традиції;

• успішно вести військові дії проти Польщі;

• одержати сильного союзника для проти­стояння зовнішньому тискові з боку Туреч­чини та Речі Посполитої;

• позбавити від релігійних переслідувань православну церкву.

Новий договір був вигідний Росії:

• під впливом Москви опинилися боєздатні українські війська (піхота, кіннота, арти­лерія), за допомогою яких пізніше буде завойований Смоленськ та інші міста, які належали Білорусі та Литві; родючі землі

та сировинні родовища, які мали неабияке значення для подальшого економічного розвитку Росії;

• на півдні Україна захищала Росію від ту­рецько-татарських набігів;

• царська скарбниця постійно поповнювала­ся за рахунок податків з України.

З часом царська Росія приєднала до себе інші українські території, які посіли важливе місце в зовнішній та внутрішній політиці ім­перії, а також відіграли провідну роль у фор­муванні загальноросійського ринку.