§143. Розпад срср. Україна та снд

Перебудова і Україна

Після смерті генерального секретаря ЦК КПРС К. Черненка в березні 1985 року на посаду керівника партії і держави обрано Михайла Горбачо­ва. Саме за його ініціативою розпочалася перебудова в СРСР (з квітня 1985 року). Перебудова мала охопити п'ять провідних сфер життєдіяль­ності суспільства:

• економіку (перехід від екстенсивних ме­тодів господарювання до інтенсивних);

• внутрішню політику (демократизація сус­пільного життя та народовладдя);

• зовнішню політику (припинення «холодної війни» та побудова спільноєвропейського дому);

• соціальну сферу (поліпшення матеріального та культурного добробуту населення);

• ідеологію (ліквідація цензури; гласність, вільне виявлення думки громадян).

Теоретично ідеї перебудови мали шанс на реалізацію, але, як показало подальше життя, крім загальних декларацій, М. Горбачов так і не зміг протягом 6-річного періоду висунути будь-яку практичну концепцію ре­формування радянського суспільства.

Перебудова швидко зайшла в глухий кут, по­глибила суспільно-політичну, економічну та на­ціональну кризи, завершилася розпадом СРСР. Партійне керівництво України на словах одно­значно виконувало «маневри» кремлівського ке­рівництва, а насправді певний час блокувало пе-ребудовні процеси в Україні.

Перебудова мала чотири етапи:

• березень 1985 року - січень 1987 року — пе­ребудова здійснюється під гаслом «більше соціалізму»;

• 1987-1988 рр. — основний лейтмотив — «більше демократії»;

• 1989-1990 рр. — розмежування й розкол у та­борі провідників перебудови;

,*_: 1991 рік — перемога радикал-реформізму, роз­пад СРСР.

Перебудовчі процеси в Україні контролювала управлінська номенклатура тоталітарної держа­ви. Протягом 1985-1987 рр. в Україні не було значних політичних сил у вигляді громадських об'єднань та народних фронтів, які виникли в Прибалтиці та Росії. На тлі загального розвалу си­туація в Україні залишилася відносно стабільною.

Був ще один важливий суб'єктивний чинник. Гласність у союзних республіках почалася з гострої критики перших партійних керівників і партноменклатур різного рангу. В. Щербицький, який 17 років очолював Компартію України, за­лишався ортодоксальним комуністом і пере­творився на одного з основних опонентів М. Гор­бачова. Преса називала Україну «заповідником застою».

Аварія на Чорнобильській АЕС (26 квітня 1986 року), найбільша екологічна трагедія XX ст., сприяла пожвавленню суспільно-політичного руху в республіці. 13 листопада 1988 року в Києві від­бувся перший за роки радянської влади масовий мітинг (20 тис. учасників), присвячений екологіч­ним проблемам. Крім розгляду питань екології, на мітингу гостро критикували посадових осіб, вин­них у Чорнобильській трагедії та її наслідках.

1989 року по Україні прокотилася хвиля шах­тарських страйків, які поряд з економічними пи­таннями гостро ставили й політичні питання — висловлювали недовіру номенклатурі та чиновни-кам-бюрократам.

У вересні 1989 року В. Щербицький за­лишив пост першого секретаря ЦК КПУ, а цю посаду зайняв В. Івашко.

В умовах різкого загострення соціально-економічної кризи, зростання цін і невпин­ного погіршення життєвого рівня населен­ня навесні 1990 року відбулися перші де­мократичні вибори до Верховної Ради, які посилили розшарування політичних сил.

У вересні 1989 року виникла масова по­літична організація — Рух (Народний рух України за перебудову). Одна за одною створюються політичні партії України (Українська республіканська партія, Де­мократична партія України, Партія зеле­них, Партія демократичного відродження України та ін.).

1985-1991 рр. були останнім періодом існування СРСР і перебування в ньому Ук­раїни. Політика перебудови М. Горбачова зазнала краху через: • відсутність чіткої стратегії перебудовних процесів і пов'язані з цим серйозні помилки в зовнішній і внутрішній політиці;

вичерпаність економічного потенціалу СРСР, виснаженого гонитвою озброєнь і екстенсивною економікою;

поразку СРСР в ідеологічному й психологічному протистоянні із Заходом; відсутність надійної президентської команди М. Горбачова, нерішу­чість і непослідовність у проведенні основних політичних і економіч­них реформ;

шалений опір перебудові старого партійно-державного апарату; конфлікт між тоталітарною системою і прагненням народів СРСР до де­мократії й національного самовизначення.

У цих умовах союзні республіки під тис­ком обставин (економічного та політичного хаосу, зубожіння народу, насування непе-редбачуваних соціальних катаклізмів) зму­шені були все більше брати під контроль власну економіку, ідучи на встановлення прямих міжреспубліканських зв'язків без посередництва Москви. Центр виявився непотрібним. Це спричинило передумови для розпаду Радянського Союзу. У Прибалтиці, на Закавказзі, в Україні, Росії та інших регіонах іде про­цес формування громадсько-політичних рухів, опозиційних до Кремля.

Наприкінці 80 - на початку 90-х рр. офіційна влада відповіла на масові виступи кривавою різаниною в Баку, Тбілісі, Вільнюсі та інших містах.

Довідка. Перебудова — політичний курс реформаторської частини радянського керів­ництва, що реалізовувався в СРСР протягом 1985—1991 рр. Його суть полягала в спробі шляхом «революції згори» здійснити систем­ну модернізацію суспільства.

Михайло Горбачов

(нар. 1931 року)

Радянський політичний і партійний діяч. У 1955 р. закінчив юридичний факультет Московського університету ім. М. Ломоносова, 1967 р. — агроно­мічний факультет Ставропольського сільськогосподарського інституту. Пра­цював у Ставропольському краї на різних партійних і державних посадах. 1985 року обраний генеральним сек­ретарем КПРС (1985-1991 рр.) і го­ловою Президії Верховної Ради СРСР (1989-1990 рр.). У 1990-1991 рр. — перший і єдиний президент СРСР. Ініці­ював новий політичний курс вищого пар­тійного керівництва, який у внутрішній політиці був спрямований на модерні­зацію економіки, збільшення громадян­ських свобод і боротьбу зі зловживан­нями, а в зовнішній — на завершення періоду «холодної війни» і нормаліза­цію стосунків із Заходом. Розпочав низку економічних, соціальних і полі­тичних реформ, відомих як «перебу­дова», «демократизація», «гласність». Навесні 1991 р. розробив проект но­вого союзного договору. Після невда­лої спроби державного перевороту в серпні 1991 р. був не в змозі втримати ситуацію під своїм контролем. 25 груд­ня 1991 р. відмовився від президент­ства й передав владу Борису Єльцину.

Джерела

Повідомлення про аварію на ЧАЕС (1 травня 1986 рік)

Від Ради Міністрів СРСР.

На Чорнобильській атомній електростанції тривають роботи з ліквідації наслідків аварії, яка сталася. У результаті вжитих заходів за минулу добу виділення радіоактивних речо­вин зменшилося, рівні радіації в районі АЕС і в селищі станції знизилися.

Здійснювані спеціалістами з допомогою контрольної апаратури вимірювання свідчать про те, що реактор перебуває в заглушеному стані.

Розгорнуто роботи з очищення забрудне­них ділянок прилеглої місцевості, до їх ви­конання залучено спеціалізовані підрозділи, оснащені після аварії потрібною сучасною технікою та ефективними засобами. Деякі агент­ства на Заході поширюють чутки про те, що нібито під час аварії на АЕС загинули тисячі людей. Як уже повідомлялося, фактично за­гинуло 2 особи, госпіталізовано всього 197, з них 49 залишили госпіталь після обстеження. Робота підприємств, колгоспів, радгоспів і установ іде нормально.

Довідка. Демократія (грец. сІетокгаГіа — народовладдя, від а'етоз — народ, кгаІ05 — влада) — форма політичної організації сус­пільства, що ґрунтується на визнанні народу як джерела влади, на принципах рівності й свободи. За умов демократії офіційно визна­ється влада більшості та зберігаються права меншості, рівноправність громадян, верхо­венство закону (правова держава), розподіл влад (на законодавчу, виконавчу, судову), виборність основних органів держави.

Декларація про державний суверенітет України

16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР абсолютною біль­шістю голосів прийняла «Декларацію про державний суверенітет України», яка стала передвісником незалежності нашої держави.

Декларація має десять розділів:

• самовизначення української нації;

• народовладдя;

• державна влада;

• громадянство Української РСР;

територіальне верховенство; економічна самостійність; екологічна безпека; культурний розвиток; зовнішня і внутрішня безпека; міжнародні відносини.

Історичне значення Декларації передусім у тому, що в ній сформульо­вано основний принцип державотворчих процесів: «Українська РСР са­мостійна у вирішенні будь-яких питань свого життя».

Джерела

Витяг з Декларації про державний суверенітет України [Верховна Рада УРСР]... виражаючи волю народу України, прагнучи створити демокра­тичне суспільство, виходячи з потреб всебіч­ного забезпечення прав і свобод людини, ша­нуючи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, со­ціальний і духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової дер­жави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України, проголошує державний суверенітет України як верховен­ство, самостійність, повноту і неподільність вла­ди Республіки в межах її території та незалеж­ність і рівноправність у зовнішніх зносинах.

Акт проголошення незалежності України

19-21 серпня 1991 року найближче оточення М. Горбачова здійснило спробу припинити перебудовчий процес і зупинити розвал СРСР. Зако­лотники на чолі з Г. Янаєвим інтернують (ізолюють) М. Горбачова в Криму, створюють так званий Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС), який за підтримки своїх прихильників у ~~

найвищому комуністичному ешелоні, армії та КДБ мав перейняти владу в країні. Про­те демократам Росії на чолі з Б. Єльциним удалося перехопити ініціативу й за допо­могою масових протестів завдати поразки консерваторам. Стало зрозумілим, що план підписання Новоогарьовського документа, який, за задумом М. Горбачова, повинен був сприяти новому союзному договорові, безнадійно провалився.

24 серпня 1991 року відбулася позачер­гова сесія Верховної Ради УРСР, яка прого­лосила незалежність України, тобто ство­рення самостійної Української держави.

1 грудня 1991 року на Всеукраїнському референдумі 90,3% виборців підтримали Акт проголошення незалежності України. Незалежність України є фактом, який сьо­годні визнали всі держави світу.

7-8 грудня 1991 року в Біловезькій Пущі в Білорусі лідери України, Росії, Білорусі (Л. Кравчук, Б. Єльцин, С. Шушкевич) констатували роз­пад СРСР і підписали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). 21 грудня в Алма-Аті Декларацію про утворення СНД підписали керівники Азербайджану, Білорусі, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану й України.

Засновники СНД визначили, що кожна з республік є незалежною у своїй внутрішній і зовнішній політиці державою, а нове міжнародне утво­рення не передбачає ніякого центру, ніяких наддержавних структур.

Україна вступила в новий етап своєї історії.

Джерела

Акт проголошення незалежності України Постанова Верховної Ради

від 24 серпня 1991 року Виходячи із смертельної небезпеки, яка на­висла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію держа­вотворення в Україні; виходячи з права на са­мовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документа­ми; здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Україн­ської Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави — України.

Територія України є неподільною і недо­торканною.

Віднині на території України мають чин­ність виключно Конституція і закони України.

Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.

Україна в умовах незалежності

Початок державотворчих процесів

1 грудня 1991 року, одночасно з Усеукраїнським референдумом, на

який винесли питання про підтримку Ак­та проголошення незалежності, відбулися вибори першого президента України. З шести кандидатів переконливу перемогу здобув Леонід Кравчук (61,6% голосів).

У країні почалися трансформації, які ма­ли охопити всі сфери життя. Планувалося:

у політичній площині — ліквідувати інститути тоталітаризму й пере­йти до демократичного суспільства;

в економічній — ліквідувати командно-адміністративне управління на­родним господарством і перейти до багатоукладної економіки на ринко­вих засадах;

у соціальній сфері — перейти від людини-гвинтика системи, влади, держави до проголошення й захисту найважливіших цивілізаційних цінностей — життя, честі, гідності, добробуту;

у гуманітарній сфері — від класових, ідеологічних стереотипів до гу­маністичних цінностей;

у міжнародній — від політики «мирного співіснування протилежних суспільних систем» до широкої інтеграції і міжнародного співробітництва.

Становлення української державності сприя­ло визнанню нашої країни світовим співтовари­ством. 2 грудня 1991 року Україну визнали Поль­ща та Канада, 11 грудня перше посольство в Ук­раїні відкрила Угорська Республіка. Протягом 1992 року Україну визнало 132 держави, зі 106 з них були встановлені дипломатичні відносини. З проголошенням незалежності України здійс­нено рішучий поворот у міжнародних відносинах.

Верховна Рада України прийняла нову концеп­цію зовнішньої політики, її представив перший міністр закордонних справ незалежної держави А. Зленко. У концепції наголошувалося, що Ук­раїна будує свою зовнішню політику на принци­пах взаємного розуміння й співробітництва, мир­ної співпраці та розв'язання всіх проблем між державами лише мирним шляхом, недопущення воєнних конфліктів, на основі взаємовигідних економічних торговельних зв'язків, економічного співробітництва, залучення в українську еконо­міку вигідних інвестицій, широкого спілкування з державами міжнародного співтовариства в га­лузі культури, науки, спорту та інших сферах.

Довідка. Президент (від лат. ргаезісіепз (ргае$ісІеп(і$) — той, що сидить спере­ду) — 1) виборний глава держави в країнах з республіканським устроєм; 2) виборний керів­ник деяких установ, товариств (напр., прези­дент НАН України); 3) найвища посадова особа компанії, корпорації, фірми.

Леонід Кравчук (нар. 1934 року)

Відомий український політичний ді­яч. Президент України (1991-1994 рр.). Народився в с. Великий Житин на Рів­ненщині. 1958 р. закінчив економіч­ний факультет Київського університе­ту. Член КПРС з 1958 р. Працював викладачем Чернівецького фінансово­го технікуму. З 1960 р. — лектор, піз­ніше — завідувач відділу пропаганди та агітації Чернівецького обкому КПРС. Закінчив Академію суспільних наук у Москві, кандидат економічних наук. З 1970 р. працював в апараті ЦК КП України. З жовтня 1989 р. — секре­тар ЦК КП України з ідеології, кан­дидат у члени Політбюро Компартії. З 1990 р. — Голова Верховної Ради Ук­раїни. 1 грудня 1991 р. став першим усенародно обраним Президентом Ук­раїни. З 1994 р. — депутат Верховної Ради України.

Економічні проблеми незалежної держави

Початок розбудови Української держави відбу­вався в дуже складних економічних умовах, які Україна успадкувала від попередньої епохи.

По-перше, значна частина української економіки (металургія, машино­будування) була зорієнтована в СРСР на виробництво продукції військово-промислового комплексу (ВПК) й фінансувалася центром. З розпадом Ра­дянського Союзу фінансування припинилося, а з проголошенням нової зовнішньоекономічної доктрини Україна не потребувала такої кількості видів озброєнь.

По-друге, за роки СРСР багато галузей народного господарства України давно вичерпали свій ресурс, потребували нових вкладень і ґрунтовної перебудови, заміни застарілої техніки й обладнання (наприклад, Донбас). Останні радянські уряди активно сприяли піднесен­ню промисловості Кузбасу, енергетичних комплексів Сибіру, побудованих у Росій­ській Федерації.

По-третє, українські промислові гіганти сталінських часів перетворювалися для молодої держави на екологічно небезпечні об'єкти, вимагали значних коштів для реконструкції, яких в Україні на початку 90-х рр. просто не було.

По-четверте, в Україні традиційно були розміщені підприємства, які виробляли не більше 20% кінцевого продукту. Зв'язані великою кількістю суміжників і поста­чальників в інших республіках СРСР, во­ни могли діяти тільки в умовах єдиної дер­жави чи єдиного економічного простору. Для зв'язків із Заходом, як гадали деякі реформатори, Україна була не готова, крім того, на міжнародному ринку бачити но­вих конкурентів ніхто не бажав.

По-п'яте, за останнє століття природні ресурси України, передусім нафта й газ, були значною мірою вичерпані, придбати їх наша держава могла тільки за світовими цінами.

Таким чином, на початок 90-х рр. Україна залишалася без централізованого фінансу­вання, із застарілим технічним парком, вичерпаними енергетично-паливними ресур­сами та конкурентно неспроможним ви­робництвом. Історичного досвіду виходу з такої ситуації ще не було. Почався важкий шлях спроб та помилок. У серпні 1992 року Україна вийшла з рублевої зони, увівши в обіг тимчасовий купоно-карбо-ванець. Уникнути руйнівних процесів в економіці не вдалося. Протягом 1994 року рівень інфляції зріс майже в 103 рази й становив більше, ніж 10 200%. Таких масштабів гіперінфляції не бачила жодна країна світу. Криза охопила всі сфери суспільного життя й поставила під загрозу саме існування незалежної України.

Катастрофічно падав економічний рівень республіки. Вуглевидобуток, на якому традиційно ґрунтувався народногосподарський комплекс Укра­їни, скоротився з 165 млн. т у 1990 році до 94 млн. т у 1994 році. Рівень про­мислового виробництва скоротився на 28%, сільського господарства — на 17%. На тлі економічної кризи впав життєвий рівень населення. Якщо 1990 року середня заробітна плата в державному секторі становила 248 крб., то в 1996 році — усього 138 грн. За 1991-1995 рр. ціни в Україні зросли в 31 тис. разів, а зарплата — усього в 6 тис. разів. До державної служби зай­нятості 1996 року звернулося понад 820 тис. осіб, які втратили роботу. За 1991-1995 рр. зазнала руйнування система соціальної допомоги населен­ню. Наприклад, 1995 року витрати на охорону здоров'я в Україні на душу населення становили 19,3$ США, у той час як у Великобританії — 714$, Канаді — 1 401$, Німеччині — 1 472$, США — 3 773$. Медичні устано­ви України фінансувалися не більш як на 40% від потрібного.

На тлі економічної кризи й соціальних негараздів небаченими темпами зростала злочинність. Якщо в 1975 році в Україні скоєно 1,9 тис. навмис­них убивств, то 1996 року — 4,5 тис. Тільки протягом 1995-1998 рр. ця цифра зросла до 18 тис. У 1996 році на обліку в МВС України перебувало 2,5 тис. стійких злочинних угруповань, 450 мафіозних груп, які об'єдну­вали понад 10 тис. осіб.

Таким чином, початок розбудови незалежної України характеризував­ся її політичним утвердженням як соборної, суверенної і демократичної країни та слабокерованою економічною ситуацією, яка загрожувала існу­ванню цієї держави.

Джерела

Учені Національного інституту стратегічних досліджень

та Інституту соціології

Національної академії наук України

про економічну ситуацію в Україні в 1993 році

Соціальні наслідки

деструктивних процесів в економіці У галузі економіки замість цивілізованого переходу до ринку найпотворнішими варвар­ськими методами відбувається первісне на­громадження капіталу. Триває запекла бороть­ба за оволодіння матеріальними багатствами країни. У цій боротьбі задіяні всі можливі за­соби: насильство, грабіж, крадіжки, спекуля­ція, корупція, шантаж, зловживання владою, шахрайство тощо. Виникають добре зоргані­зовані злочинні угруповання, які поступово проникають у владні структури, значною мі­рою підпорядковують їх власним потребам. З іншого боку, державні чиновники, службовці всіх сфер самі втягуються обставинами в го­нитву за матеріальними благами, часто стаючи на злочинний або аморальний шлях їх здобут­тя. Відбувається тотальна криміналізація сус­пільного життя.

Справа погіршується тим, що захоплені в приватні руки багатства не вкладаються в роз­виток господарства, економіки країни. У пере­важній більшості вони функціонують як спеку­лятивний капітал або осідають за кордоном, інвестуючи таким чином економіку зарубіжних країн. Гіперінфляція набирає дедалі більших обертів не тільки тому, що напівзруйнована економіка не спроможна з нею боротися, а значною мірою ще й тому, що в її наростанні зацікавлений спекулятивний капітал^ особли­во банки, які за умов фінансової нестабіль­ності мають величезні прибутки. Грошова емі­сія на руку й тим управлінцям-господарникам, які організовують викуп майна державних під­приємств за їх колишньою номінальною ціною, що для покупця виявляється у багато разів нижчою від його реальної вартості.

Державотворчі процеси в Україні в 1994—2001 рр.

У березні - квітні 1994 року відбулися вибори до Верховної Ради Ук­раїни. Уперше вони проводилися на багатопартійній основі й принесли третину місць партіям лівого спрямування, що відповідало настроям ви­борців, стомлених нездійсненними обіцянками демократів і загальною ситуацією в країні. Головою Верховної Ради обрано лідера Соціалістичної партії України Олександра Мороза. У липні 1994 року в Ук­раїні відбулися вибори президента. Виборці віддали перевагу Леонідові Кучмі.

19 липня 1994 року Президент України Л. Кучма, Голова Верховної Ради О. Мороз і керівник Кабінету Міністрів В. Масол опублікували заяву про спільність дій гілок влади. Тому Верховна Рада схвалила проголошену новим президен­том стратегію економічних реформ (жовтень 1994 року ). За три роки здійснення президентського курсу в економічному житті України намітилися позитивні зміни, а головне, що практично вдалося вийти з економічного штопору. Якщо в листопаді 1994 року рівень інфляції становив 72%, то в травні 1995 року — 4,6% . Перехід на нову грошову одиницю (гривню) дозволив стабілізувати фінансову систему. Напри­клад, якщо в жовтні 1994 року середня зарплатня дорівню­вала 22$ США, то 1997 року — вже 90$.

Дуже непросто, але відбувається перелом у формуванні від­носин власності. Якщо 1993 року в Україні налічувалося 14,5 тис. фермерських господарств, то 1997 року їх уже було 35 тис. У 1994-1999 рр. важливі зміни відбулися й на промисло­вих підприємствах. Нині 70% від загального обсягу промисло­вої продукції виготовляється на недержавних підприємствах. Процес розбудови економічного життя України весь час відбувався в до­сить складних і суперечливих умовах. У центрі й на місцях залишилося чи­мало представників командно-адміністративної системи, які гальмують роз­виток підприємництва в містах та фермерства на селі (не дають фермерам землі, відмовляють їм у допомозі). Стримується розвиток малого бізнесу.

1.997 року в Україні нараховувалося 150 тис. ма­лих підприємств, а в Польщі після реформи — 2 млн. Якщо зайнятість населення в малому біз­несі України цього ж року не перевищувала 5% населення, то в Росії — 20%, а в країнах За­хідної Європи — щонайменше 60%. Серйозною проблемою для України залишається «тіньова економіка». Якщо 1994 року частка неконтро льованої грошової маси становила 24,7%, то 2000 року — 44,4%, тобто 8,6 млрд. грн. Наявність «тіньової економіки» призводить до великих бю­джетних утрат, глибокого розмежування суспільства, дестабілізує управ­ління соціально-економічними процесами.

Важливим кроком у розбудові Україн­ської держави став законотворчий процес. За 1992-1994 рр. Верховна Рада України прийняла близько 450 законів. Проте че­рез відсутність концепції переходу від то­талітарної до демократичної держави біль­шість з них виявилася малоефективною.

Найважливішими законодавчими актами початку 90-х рр. стали закони «Про грома­дянство України» (від 8 жовтня 1991 ро­ку), «Про державний кордон України» (4 листопада 1991 року).

Важливе значення мав президентський указ від 15 січня 1992 року «Про Державний Гімн України», який затвердив Держав­ним Гімном національний гімн на музику М. Вербицького. 28 січня 1992 року синьо-жовтий прапор проголошено Державним Прапором України, а малим Державним Гербом України затверджено тризуб — знак княжої держави Володимира Великого.

28 червня 1996 року Верховна Рада ухва­лила нову Конституцію України. Ця по­дія мала велике історичне значення:

• Новий Основний закон перейняв історич­ні конституційні традиції нашої держави.

• Прийняття Основного закону свідчило про важливий державницький крок усіх політичних сил («центристів», «лівих», «правих») до загального національно­го порозуміння й примирення в ім'я України. • Конституція закріпила де-факто й де-юре існування нової незалежної демократичної України.

• Проголошення Конституції України відкрило шлях до побудови правової держави та глибинних політичних і соціально-економічних перетворень.

• 3 прийняттям нової Конституції зріс міжнародний авторитет нашої держа­ви. Україну прийнято до впливових європейських та світових організацій. Після проголошення незалежності України наша держава сформувала­ся як парламентсько-президентська республіка, Конституція 1996 року окреслювала Україну за формою правління як президентсько-парламентську республіку.

Нова Конституція України принципово від­різняється від попередніх українських консти­туцій радянської доби, про це свідчать, напри­клад, ст. 1: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна правова держава», де закріплюється республіканський лад та прин­цип народовладдя, та ст. З, за якою «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторкан­ність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю», що підкреслює гума­ністичний характер українського суспільства.

Виконуючи міжнародні зобов'язання, піс­ля вступу до Ради Європи, з березня 1997 ро­ку в Україні введено мораторій на виконання смертних вироків, а 22 лютого 2000 року Вер­ховна Рада України скасувала смертну кару.

Джерела

Постанова Верховної Ради України «Про Державний Герб України»

(від 19 лютого 1992 р.) Верховна Рада України постановляє:

1. Затвердити тризуб як малий герб Укра­їни, вважаючи його головним елементом ве­ликого герба України (кольорове та схема­тичне зображення герба додаються).

2. Зображення Державного Герба України поміщується на печатках органів державної влади і державного управління, грошових знаках та знаках поштової оплати, службових посвідченнях, штампах, бланках державних установ з обов'язковим додержанням пропор­цій зображення герба, затвердженого пунк­том 1 цієї Постанови.

Довідка. Державний прапор України скла­дається з двох рівновеликих смуг: верхньої синього кольору, та нижньої — жовтого. Синій і жовтий кольори є традиційними для українського народу. Вони з'явилися на пра­порах ще за часів Київської Русі. Також їх можна було побачити на козацьких прапорах та в одязі козаків. Державний Герб, а також Державний Прапор сучасної України ґрунту­ються на геральдичних ідеях УНР і є безпо­середнім утіленням тисячолітніх культурно-історичних традицій українського народу.

Довідка. Конституція (від лат. сопзііїи-(іо — устрій, будова) — основний закон дер­жави, що має найвищу юридичну силу й визна­чає її суспільний та адміністративно-територі­альний устрій, виборчу систему, структуру й ор­ганізацію законодавчої, виконавчої та судової влади, основні права й обов'язки громадян.

Вибори Президента України 2004 року

Відповідно до ст. 103 новоприйнятої Конституції України чергові ви­бори Президента України проводяться в останню неділю жовтня п'ятого року повноважень Президента України. Отже, перший тур виборів Прези­дента мав відбутися 31 жовтня 2004 року.

Незважаючи на те, що в країні намітилися перші кроки до стабілізації, готування до виборів відбувалося в досить складних суспільних та еконо­мічних умовах. Перед Українською державою постали такі головні проб­леми суспільно-політичного та економічного життя:

• повне всевладдя провідних фінансово-олігархічних груп;

• бюрократизм і корупція, що вразили всі сфери життя України;

• порушення прав і конституційних свобод громадян;

•{ небачене соціальне розшарування українського суспільства. Приблизно н- 5% населення здобули можливість розпоряджатися понад 80% націо­нального багатства.

Попри значну кількість кандидатів на посаду Президента основна бо­ротьба розгорнулася між Прем'єр-міністром України В. Януковичем і ліде­ром парламентської фракції «Наша Україна» В. Ющенком. Під час вибор­чих баталій В. Ющенка підтримали «Блок Юлії Тимошенко», Соціаліс­тична партія України (лідер О. Мороз), Партія промисловців і підприємців (лідер А. Кінах), а також частина депутатів Верховної Ради України.

Перший тур президентських виборів, за підрахунками Центральної ви­борчої комісії (ЦВК) показав невелику перевагу В. Ющенка. Боротьба за посаду Президента спалахнула з новою силою. 21 листопада 2004 року відбувся другий тур виборів, після якого ЦВК оголосила перемогу В. Яну-ковича. Ураховуючи системні порушення виборчого законодавства, при­бічники В. Ющенка не визнали результатів підрахунку виборчої комісії і створили коаліцію «Сила народу» для протидії фальсифікаціям. 22 лис­топада в Києві на Хрещатику під гаслом «Свободу не спинити» та під пра­порами помаранчевого кольору (ця барва була символом виборчої кампа­нії В. Ющенка) на знак протесту проти фальшування результатів виборів з'явилося наметове містечко.

Після цього події розгорталися дуже динамічно й збурили всю країну. 22 листопада на Хрещатик прибувають сотні тисяч маніфестантів для того, щоб підтримати наметове містечко. Київська та низка інших рад різ­них рівнів оголошують недовіру рішенню ЦВК і заявляють про підтримку В. Ющенка.

З 23 листопада по всій Україні починають ширитися акції протесту. Розпочато загальнонаціональний студентський страйк.

24 листопада до Києва прибувають прихильники блоку «Сила народу». До столиці так само підтягуються прибічники В. Януковича. Упродовж усього цього часу триває блокування адміністрації Президента України та урядових установ.

25 листопада тисячі маніфестантів займають Будинок профспілок, Ук­раїнський дім, для них відчиняються двері київської мерії.

З 26 листопада міжнародні посередники, відомі політики сусідніх дер­жав намагаються розблокувати ситуацію, що склалася в Україні. Налаго­джуються переговори між владою та опозицією.

27 листопада Верховна Рада України прийняла постанову про визнання результатів виборів повторного голосування недійсними та висловила недовіру ЦВК.

28 листопада стало відомо про загрозу силового варіанта роз-в'язання ситуації з боку влади. Внутрішнім військам були роздані бойові набої. Трагічні події вдається відвернути зав­дяки стримувальній позиції Збройних Сил і спецпідрозділів Служби безпеки України. Починаються засідання Верхов­ного Суду України, на яких предметом розгляду стає скарга на дії та бездіяльність ЦВК під час другого туру голосування. І далі по всій країні тривають акції протесту. Епіцентром по­дій залишається Київ.

29 листопада Верховна Рада України проголосувала за від­ставку уряду.

З грудня Верховний Суд України, зваживши на перекон­ливі докази системного фальшування виборчого процесу, ви­знав недійсними результати другого туру президентських ви­борів і оголосив про потребу переголосовування.

24 грудня 2004 року організовано повторне голосування. Переможцем виборів став лідер коаліції «Сила народу» Вік­тор Ющенко. 23 січня 2005 року відбулася інавгурація но­вого Президента України, на якій були присутні делегації із 64 країн світу. Відповідно до Конституції України Прези­дент призначив Прем'єр-міністром України провідного лідера помаран­чевої революції Юлію Тимошенко. Країна вступила в новий історичний період свого розвитку.