§11. Політична роздрібненість Київської Русі

Перші ознаки політичної роздрібненості з'явилися по смерті Ярослава Мудрого. Пе­редбачаючи близьку кончину, великий князь заповідав своїм синам жити в мирі й злагоді: «Ось я доручаю замінити мене на столі (престолі) в Києві старшому синові моєму і братові вашому Ізяславу; слухай­тесь його, як слухалися мене, хай він за­мінить вам мене; а Святославу даю Черні­гів, а Всеволоду — Переяслав, а Ігорю — Володимир (Волинський), а В'ячеславу — Смоленськ».

Любецький з'їзд (1097 рік), хоч мав на меті припинити князівські чвари, ще біль­ше роз'єднав Русь, ухваливши: «Хай ко­жен тримає вотчину свою».

Верховенство серед удільних князів усе ж було за великим князем київським (а потім і володимирським), влада якого базувалася на вій-і'і.ковому, політичному та економічному верховенстві Києва. Удільні ж князі правили в інших містах і землях, спираючись на підтримку Гіояр. Такі відносини в Київській Русі між великим київським кня-исм, удільними князями і боярами, історики називають феодальною іірабиною.

Починаючи з другої половини XI ст., вплив великого князя зменшуєть-імі, зростає економічна та політична незалежність уділів від Києва, а з ширшої чверті XII ст. розпочинається процес, який прийнято називати політичною роздрібненістю.

Причинами роздрібненості стали:

• економічне піднесення удільних земель: успіхи в розвитку сільського господарства, ремесел, в окремих землях — торгівлі;

• відсутність міцних економічних зв'язків між уділами, панування нату­рального господарства;

• піднесення удільних міст, перетворення їх на політичні та культурні центри земель;

• поява у віддалених від Києва удільних князів власного великого війська.

Поділ Київської Русі на земські князівства

Після Любецького з'їзду князівські міжусобиці набули кривавого й масштабного характеру. Лише за часів Володимира Мономаха та його си­на Мстислава вдавалося утримувати мир і внутрішній спокій на Київ­ській землі. Та після смерті Мстислава (1132 рік) держава швидко розді- •■ лилася на півтора десятка земель і князівств. 1132 року літописець писав: «Роздерлася вся Руська земля». В умовах феодального розпаду Київської Русі виділилися найбільші земські князівства:

• Київське, Чернігівське, Переяславське, Галицьке, Волинське, які ста­ли основою формування Української держави;

• Володимиро-Суздальське, Новгородське, Псковське, Смоленське, Ря­занське — основа Московської держави;

• Полоцьке, Мінське, Турівське — основа Білоруської держави.

,■!$■;■

Джерела

Літопис середини XII ст. І хто ж бо не полюбить київського кня­жіння, адже вся честь, і слава, і велич, і глава всім землям руським Київ, і від усіх далеких, багатьох царств сходяться різні люди, і купці, і різних благих багато від усіх країн буває в ньому.

Боротьба за київський престол

Навіть в умовах феодальної роздрібненості Київ залишався державним

і духовним центром Русі-України.

Хоч у той час на Русі панували розбрат і політична роздрібненість, уважалося, хто займе київський престол, той і господар над іншими князями й землями.

Ольговичі. Основна боротьба за Київ розгорнулася між Мономаховичами. Цим скористалися Ольговичі, і, як повідомляє літопис, відразу втрутилися в боротьбу за великокняжу владу. У відповідь на посягання Святослава Всеволодо­вича, глави Ольговичів, князь Ярослав Ізя-славич з роду Мономаховичів відповів: «Навіщо тобі наша (Мономаховичів) отчи-на? Тобі ця сторона Дніпра не потрібна». На що Святослав заявив: «Я не угрин і не лях, а ми одного діда онуки. Скільки тобі — стільки й мені».

Юрій Долгорукий. З часом до цієї боротьби активно долучилися князі Північно-Східної Русі, першість серед яких належала кня- г зю ростовському та суздальському Юрію Долгорукому. З 1132 року він намагався заволодіти Києвом, здійснив проти князя Ізяслава (свого небожа) кілька походів, але утвердився на київському престолі тільки 1154 року.

Уважається, що саме Юрій Долгорукий був засновником Москви, яка вперше згадується в літописі в 1147 році. Цей князь хотів об'єднати під своєю владою й інші землі, але зазнав поразки. 1157 року він був отруєний і похований в церкві Спаса на Берестові в Києві.

Андрій Боголюбський. За 10 років розпочалася нова хвиля боротьби за київський престол. 12 березня 1169 року син Ю. Долгорукого Андрій Боголюбський, володимиро-суз-дальський князь, захопив Київ.

Улітку 1173 року князь Андрій на чолі 50-тис. суздальського війська здійснив ще один похід на Київ. На підступах до сто-.и иці відбулася страшна братовбивча битва, у якій з двох сторін гинули русичі.

1174 року Андрія Боголюбського вбили ґіояри в його власному замку в Боголюбові.

Після погрому, який учинив Андрій Бо-ишюбський, Київ утрачає значення полі­тичного центру Руської землі й постійно переходить з рук у руки амбітних князів. У кривавих міжусобних чварах слабшала Русь перед навалою кочівників.

Довідка. Ольговичі — давньоруська княжа династія, яка укріпилася на чернігів­ських землях і брала участь у боротьбі за Київ і всю Русь.

Джерела

Зі «Слова про Ігорів похід» Почнемо ж, браття, цю повість від старо­давнього Володимира до нинішнього Ігоря, який збудив розум міццю своєю, вигострив його мужністю серця свого; сповнившись войовничого духу, повів свої хоробрі полки на землю Половецьку за землю Руську... Тоді вступив Ігор-князь у золоте стремено й поїхав по чистому полю. Сонце йому тьмою путь зас­тупало; ніч, стогнучи йому грозою, пробудила птиць; свист звіриний зчинився; див кричить на вершку дерева, велить прислухатися до зем­лі незнаної, Волги і Помор'я, і Посулля, і Су-рожа, і Корсуня, і до тебе, Тмутараканський ідоле. А половці неторованими дорогами побіг­ли до Дону Великого; Ігор до Дону воїнів веде... То було в тих боях і в тих походах; а тако­го бою нечувано: з ранку до вечора, з вечора до світанку летять стріли гартовані, гримлять шаблі об шоломи, тріщать списи булатні у полі незнаному, посеред землі Половецької. Чорна земля під копитами (коней) кістьми була засіяна, а кров'ю полита; горем зійшли вони по Руській землі.

Що (то) мені шумить, що мені бринить зда­лека рано перед зорями? Ігор полки повер­тає, бо жаль йому милого брата Всеволода. Билися день. Билися другий; на третій день під полудень упали стяги Ігореві. Тут (обидва) брати розлучилися на березі бистрої Каяли. Тут кривавого вина не вистачило; тут бенкет скінчили хоробрі сини руські: сватів напоїли, і самі полягли за землю Руську... Боротьба князів проти поганих припинилася, тому що сказав брат братові: «Це моє і те моє ж». І ста­ли князі про мале говорити... і самі на себе крамолу кувати; а погані з усіх боків приходи­ли з перемогами на землю Руську.

І застогнав, браття, Київ з горя, а Черні­гів від напастей; туга розлилася по Руській землі...

Різні погляди

Історики не мають єдиної думки щодо на­слідків феодальної роздрібненості на Русі.

Одні з них відзначають значне економічне й культурне піднесення руських земель (роз­виток міст, ремесел, торгівлі, духовності, сус­пільства), а також розвиток демократичних традицій: звернення князів та бояр до під­тримки міст, скликання народного віча, створення досконалішої системи управління удільних земель.

Інші науковці вказують на той факт, що між­усобна боротьба підірвала сили князівств, і вони не змогли протистояти половецькій експан­сії. Половці перекрили найважливіші торгові шляхи Русі через Каспій. В умовах занепаду Візантії (основного торгового партнера Київ­ської Русі) і переміщення головних торгових шляхів на Середземномор'я, Русь опинилася «на узбіччі» світової торгівлі. Це призвело до занепаду економічного життя держави.

Наслідки політичної роздрібненості

Політичні міжусобиці були справжнім лихом для Руської землі. У братовбивчих війнах гинули тисячі людей, руйнували­ся видатні шедеври давньоруського мис­тецтва й культури. До внутрішніх супе­речок князі стали залучати войовничих сусідів-кочівників та іноземні дружини, які палили й грабували давньоруські міста.

Загальним послабленням держави ско­ристалися кочівники, котрі постійно здій­снювали набіги на Русь-Україну. Особли­во небезпечними князівські чвари стали, коли на кордонах Русі з'явилися половецькі загони. Вони спустошували Київщину, Переяславщину, Чернігівщину. Знаходи­лися князі, які вступали в змову з кочів­никами й спільно грабували землі інших князів.

Не можна сказати, що руські можно­владці не бачили небезпеки вторгнення ко­чівників зі степу. Не випадково літописець укладає у вуста князів такі слова: «То було раніше... мир стоїть до раті, а рать стоїть до миру, ми втомилися братися (воюва­ти)... доки ж збираємось Руську землю гу­бити. І тоді вирішили князі заради всієї Руської землі помиритися, і її берегти, жи­ти між собою як брати».

Проте побажання літописця виявилися тільки мрією. Напередодні монголо-татарської навали Русь переживала криваві між­усобні війни.