§10. Розквіт Київської Русі

Після смерті Святослава між його синами спалахнула війна. її спрово­кувало вбивство київського боярина князем Олегом. Ярополк, підбурений боярами, вирішив помститися й пішов війною проти брата. Після вбив­ства Олега Володимир, наляканий такими подіями, звернувся по допомо­гу до варягів. Зібравши військо, новгородський князь вирушив у похід на Київ. Зраджений воєводою Блудом, Ярополк загинув від варязького меча у своїх княжих палатах. Відтак Володимир залишився князювати в Києві, а варягів спровадив до Візантії.

Володимир Великий (978—1015 рр.)

Церква назвала князя Володимира святим, а на-. род — Красним Сонечком. Добу князя Володими-

монархія . , -.

ра історики характеризують як ранньофеодальну

монархію. «І почав княжити Володимир у Києві

єдиновладно» («Повість временних літ»).

Реформи державного устрою. Однією з найголов­ніших проблем, які довелося розв'язувати князю Володимирові, була консолідація давньоруських (ук­раїнських) земель. За умов становлення Київської держави влада великого (київського) князя ще була не настільки сильною, щоб контролювати міс­цевих керівників. Тому вожді й князі — місцева знать — були фактично необмеженими правителя­ми: привласнювали данину та неохоче виконували накази київського князя. До того ж слабкі політич­ні та економічні зв'язки, географічна віддаленість від Києва та бездоріжжя сприяли послабленню цент­ральної влади. Князь Володимир Великий Володимир рішуче розпочав реформи державного устрою

Щоб приборкати місцеву знать, яка праг­нула бути незалежною, у кінці 80-х рр. X ст. Володимир послав дванадцять сво­їх синів і вірних дружинників до різних міст Київської Русі, а рідного дядька Доб-риню поставив правити від свого імені Новгородом.

Український історик М. Котляр так оцінює цю ситуацію: «З тієї пори у життєво важливих осередках Давньорусь­кої держави сиділи вже не бунтівливі, завжди схильні до непокори міс­цеві князьки, а близькі до нього люди, бояри, старші дружинники тощо. На зміну родоплемінному поділу давньоруського суспільства остаточно прийшов поділ територіальний, що є однією з визначаль­них ознак справжньої держави».

• Першим з українських князів Володимир почав карбу­вати срібні й золоті монети на зразок візантійських (до цього на Русі ходили срібні злитки певної форми — гривні). На монетах були зображені образи Христа й князя Володимира та його монограма — знак «тризуб».

• Для посилення своєї влади та влади бояр і знатних дру­жинників він удосконалив і доповнив попередній ко­декс — «Закон Руський». Особливо князь дбав про «Статут земляний», у якому йшлося про вироблення закону, що врегульовував правові відносини в тогочас­ному суспільстві.

Велику увагу приділив будівництву столиці Русі —Києву, щоб наочно довести силу великокнязівської влади. У кінці X ст. у місті збудували фортецю, високі земляні вали — зовнішню лінію обо­рони — названі в народі «змійовими валами» (народний переказ роз­повідає, що Кузьмодем'ян, або Борисогліб, борючись з великим казко­вим змієм, запряг його в плуг і проклав гігантські борозни). Зміцнення могутності й обороноздатності Київської Русі. Час прав­ління Володимира Великого історики справедливо вважають періодом ііначного піднесення Київської Русі, добою зміцнення Києвом своїх попе­редніх завоювань, досягнення ним вершини стабільності політичного та економічного розвитку.

Джерела

Нестор Літописець. «Повість временних літ» Посадив Вишеслава в Новгороді, Ізяслава в Полоцьку, Святополка в Турові, а Ярослава в Ростові, а Гліба в Муромі, Святослава в деревлянській землі, Всеволода у Володи­мирі (Володимирі-Волинському), Мстислава в Тмутаракані.

За час свого правління Володимир Вели­кий розширив кордони Київської Русі:

• 981 року одержав велику перемогу над польським королем Мешком І, повернув захоплені ним давні міста Перемишль, Белз, Велинь, Холм і наклав на поляків данину;

• 983 року здійснив вдалий похід на Ні­ман проти сильного балтського племені ятвягів;

• у 982 і 984 рр. відновив владу Києва над землями радимичів і в'ятичів;

• здійснив успішний похід проти волзьких болгар, які утримували важливий «сріб­ний шлях» з Азії. У результаті походу був укладений почесний мир, який забезпе­чував торгові зв'язки Русі з найбільшою державою Середньої Азії — Хорезмом;

• поширив владу Києва від Нижнього Ду­наю, Карпат, Західного Бугу й Німану до Середнього Поволжя. Повністю за­лежними від Києва стали Біла Вежа й Тмутаракань.

Одним з головних напрямків зовнішньої політики Володимира був захист півден­них кордонів держави від печенігів, що ко­чували на той час між Дунаєм та Уралом. Для цього побудували «гради» на берегах річок Остер, Трубіж, Сула, Стугна та ін. Ці богатирські застави з постійними військо­вими гарнізонами, без сумніву, відіграли вирішальну роль у стабілізації ситуації на півдні Русі.

Джерела

Нестор Літописець. «Повість временних літ» Одного разу до київських кордонів піді­йшло печенізьке військо. Князь зібрав велику дружину й рушив назустріч кочівникам. І став Володимир на одному боці річки, а печеніги на іншому. Але битись не починали. І от прий­шов до річки печенізький хан і почав кричати: «Агов, ви, руси! Сіно! Солома! Виставляйте проти нашого богатиря свого вояка. Нехай борються. Якщо ваш переможе мого, то не воюватимемо три роки й розійдімося в різні боки. А якщо наш вояк повалить вашого, то воюватимемо три роки». Зажурився князь Володимир, адже дуже кремезний і сильний був печеніг. У цей час підійшов до князя ста­рий дружинник і сказав: «Чотири сини мої в поході, княже, а молодший залишився вдома. Від дитинства ніхто не повалив його: коли я один раз допікав йому, а він м'яв шкуру, то він так розгнівався на мене, що передер шкуру руками». Послав князь за юнаком, і привели до нього хлопця середнього на зріст, зовсім не кремезного. І сказав він Володимиру: «Випробуй мене, княже». І дозволив йому князь битися з печенігом. Побачив київського вояка величезний печеніг і став хизуватися пе­ред ним: «Прощавай. Твоя смерть прийшла». І зчепилися вони міцно. Підняв юнак печеніга над головою, вдарив об землю і вбив. Зраділа княжа дружина й кинулася бити печенігів. Гнали кияни ворогів, аж поки зовсім не вигна­ли з Руської землі. А Володимир на радощах на тому місці заклав на честь юнака град і на­звав його Переяслав, бо мужній вояк пере­йняв велику славу.

Похід князя Володимира на Корсунь (Херсонес). Щоб нагадати Цар-городу про могутність Русі, Володимир вирушив у похід на Корсунь (Херсонес). Узяти місто виявилося непросто, адже воно мало могутні мури й дисципліноване військо, а вільні громадяни були справжніми патріотами своєї держави. Князь почав облогу й заявив, що буде тут сто­яти навіть три роки, поки корсунці не здадуться.

За наказом Володимира навколо міста почали будувати величезний, иаввишки з мури, вал, який греки зруйнували, зробивши підкоп. Але в місті знайшовся прибічник Володимира. Він пустив стрілу в бік руського нійська з запискою, що взяти Корсунь можна, перекривши колодязі й за­лишивши мешканців без води. Руси так і зробили.

Місто капітулювало, після чого Володимир сповістив імператорів Ва-силія і Костянтина, що бажає одружитися ;і їхньою сестрою Анною. Відмовити київ­ському князю не наважилися, проте пого­дилися лише за умови, що Володимир прийме хрещення. Анна в супроводі найви­щих політичних та релігійних діячів при-іїула до Корсуня, мешканці якого вітали її як визволительку.

Володимир одружився з цісарівною Ан-пою, віддав Корсунь грекам і з почестями повернувся до Києва.

Прийняття християнства на Русі. Для утворення сильної, єдиної держави потрібна була державна релігія. У княжій столиці жили іудеї, мусульмани, існувала шишка християнська громада. І кожний ви-х наляв свою віру. Та повернувшись з Візан­тії, князь знав напевне, що Русь буде хрис­тиянською. У літописі ця подія датована !ІН8 роком, що традиційно вважається по­чатком запровадження християнської ре-иігії. Частина населення Русі чинила опір нововведенням і деякий час лишалася від­даною вірі своїх батьків і дідів. Тому хрис­тиянство на Русі запроваджували приму -і'оно. Цей процес тривав кілька століть.

Щоб закріпити нову релігію, князь на-кааав будувати церкви й ставити їх на тих місцях, де раніше стояли ідоли (язич­ницькі боги).

Довідка. Християнство — одна з світових релігій. Виникло в І ст. н. є. в східних провін­ціях Римської імперії. Має три основні на­прямки: православ'я, католицизм, протестан­тизм. Основа — віра в Ісуса Христа — рятів­ника світу.

Хрещення Русі— запровадження в Київ­ській Русі християнства. Відбулося за князю­вання Володимира Святославича близько 988 р. Введення християнства сприяло підви­щенню авторитету держави на міжнародній арені, збагаченню культури.

Довідка. Православ'я — один з трьох на­прямків християнства. Остаточно сформу­валося в 1054 р., коли християнство поділи­лося на візантійську та римо-католицьку цер­кви. Набуло поширення в Київській Русі. Не має єдиного світового центру.

Легенда

Усе було підготовлене для хрещення й весілля, але в останню хвилину Володимир відмовився хреститися. І раптом князь утра­тив зір. Анна почала вмовляти його негайно охреститися, обіцяючи, що потому хвороба відступить. Володимир погодився, і сталося диво — зір поновився. Це бачили всі русичі, які супроводжували князя. Вони також заба­жали прийняти християнство.

Джерела

Нестор Літописець. «Повість временних літ» Володимир звелів перекинути ідолів — одного порубати, інших палити. Перуна ж на­казав прив'язати до хвоста коня й тягти Бори-чевим узвозом.

Головною причиною прийняття візан­тійського різновиду християнства в Київ­ській Русі стало те, що ця релігійна прак­тика освячувала княжу владу й усебічно відстоювала її авторитет (на відміну від рим­ської, яка в середньовіччі боронила зверх­ність духовної влади над світською).

Значення прийняття православного християнства в Київській Русі:

• прискорення розвитку феодального землеволодіння (монастирі перетворювалися на великих феодальних землевласників);

• усебічний розвиток руської культури, освіти, моралі. При монастирях і церквах відкривалися школи, ство­рювалися скарбниці духовних знань — бібліотеки;

• відбувся процес міжнародного визнання Київської Русі, передусім християнським світом. Династичні зв'язки київського князя. З прийняттям

християнства Володимир перетворився на могутнього державотворця, який мав рівноправні зв'язки з багатьма країнами Євро­пи. Літопис повідомляє, що київський князь мав дружні стосунки з «окольними князями» Болеславом Лядським, зі Стефаном Угорським та з Андріхом Чеським. Така ж дружба була між Володимиром і сканди­навськими володарями. Олаф Трігвісон, майбутній король Норвегії, навіть деякий час жив у Києві, про що оповідають саги. Своїх дітей Воло­димир одружив з членами родин західноєвропейських володарів: стар­ший син Святополк одружився з дочкою польського князя Болеслава Хо­роброго, Ярослав — з дочкою короля Швеції Олафа Інгігердою-Іриною, дочка Премислава була одружена з угорським королем Ладиславом Ли­сим, друга — з чеським королем Болеславом Рудим, третя — Марія-Доб-роніга — з Казимиром Обновите лем, королем Польщі. Шлюб Володимира з Анною зв'язав його не лише з візантійськими, а також з німецькими

цісарями: сестра Анни Теофано була дру­жиною цісаря Оттона II, матір'ю Отто-на III, за малолітства якого вона була ре-генткою (за Н. Полонською-Василенко).

Довідка. Регент — тимчасовий правитель монархічної держави, який призначається в разі відсутності, хвороби, неповноліття й т. ін. монарха.

Князь Ярослав Мудрий (1019-1054 рр.)

Ярослав Мудрий, син Володимира Святосла-нича й варязької княжни Рогніди, проводив ак­тивну зовнішню й внутрішню політику, докла­дав чималих зусиль для зміцнення єдності своєї держави та для її централізації. Часи князю-нання Ярослава Мудрого вважають періодом найбільшого піднесення Київської держави; із цим князем пов'язують розквіт культури, писем­ності й наукових знань.

Зовнішня політика. У налагодженні зовніш­ніх зв'язків з різними країнами Ярослав відда­на її перевагу дипломатичним методам. Щоправ-дп, у 1030-1031 рр. київський князь здійснив мийку походів для зміцнення кордонів своєї дер-ниши: у Польщі відвоював червенські міста в За-ііужжі, потім пішов на північ і приєднав до Русі фінські племена чудь, завоював місто Юріїв (те-пі'р Тарту).

1036 року Ярослав завдав нищівного удару кочівникам печенігам, які і'явилися біля Києва.

1043 року відбувся останній, але невдалий похід київської флотилії на ІЧиїштію, очолюваний сином Ярослава Во­лодимиром. Після цього походу Ярослав Мудрий, заручившись підтримкою захід­них союзників, виступив на чолі антиві-нііггійської коаліції, і змусив імператора Костянтина Мономаха піти на мирні пере-гпнори. У результаті був укладений дуже можливий для Русі договір, який передба­чим службу руських дружин у Константи­нополі та їхню участь у візантійських вій­ни х ;і Італією та з печенігами. Щоб остаточ­но ші кріпити мир, візантійський імператор

иидіиі свою доньку Анастасію (Марію) замиліш Всеволода, сина Ярослава Мудрого (від цього шлюбу народився видатний державний діяч і полководець Володи­мир Мономах). Конфлікт з Візантією був остан­нім воєнним зіткненням Київської Русі з сусіда­ми за часів Ярослава Мудрого.

Династичні шлюби. Зростанню політичної та економічної могутності Київської Русі сприяло укладання шлюбів з монархічними династіями Європи. Сам Ярослав був одружений з Інгігер-дою — дочкою шведського короля; його донька Єлизавета одружилася з Гаральдом Сміливим, норвезьким королевичем; Анна — з французь­ким королем Генріхом І; Анастасія — з угор­ським королем Андрієм. Династичні шлюби Яро-славових синів зміцнили союзи Руської держави з німецькими князівствами. Тому не дивно, що історики часто називають Ярослава «тестем Європи».

Місто Ярослава. За Ярослава Мудрого почало­ся велике будівництво в Києві. Частину міста об­несли високими валами (Ярославові вали) з трьома брамами (Лядські, Львівські та Золоті ворота). Головний в'їзд у місто, як і в Константино­полі, з яким змагався Київ, мав назву «Зо­лоті ворота». Це була не тільки головна фортифікаційна споруда міста, а й голов­ний парадний вхід — через нього до Києва врочисто в'їжджали князі, іноземні гості, купці та ін.

За тогочасним звичаєм на честь князя в місті зведено монастирі св. Георгія та Іри­ни (Георгій та Ірина — хрещені імена Ярослава та Інгігерди). Головним храмом Давньоруської держави за часів Ярослава Мудрого був Софійський собор, присвяче­ний Мудрості Господній, який на сьогодні є найвизначнішою пам'яткою візантій­ського мистецтва в Україні.

Ярослав Мудрий

(978-1054)

З 1019 р. — великий князь київ­ський. Об'єднав під своєю владою землі на схід від Дніпра. За князюван­ня Ярослава складено збірник законів «Руська правда», побудовано Софій­ський собор, Золоті ворота, створено бібліотеку Софійського собору.

Джерела

Нестор Літописець. «Повість временних літ» І було печенігів безліч. Ярослав же висту­пив з города, зготував дружину до битви. І поставив варягів посередині, а з правого краю — киян, а на лівому крилі — новго­родців. І стали перед городом. А печеніги по­чали наступати. І зійшлися на місці, де нині со­бор святої Софії — митрополія руська. А тоді було там поле за городом. І була січа люта. І ледве здолав надвечір Ярослав. Побігли пе­ченіги врізнобіч, і не знали куди біжать. І одні втікачі втонули в Симомлі, інші ж — у інших ріках.

Так поступово виникло «місто Ярослава», яке за пло­щею в кілька разів перевищувало «місто Володимира».

Під час археологічних розкопок на території Верх­нього міста й Подолу знайдено чимало високохудожніх предметів із золота та срібла — намисто, діадеми, персні, сережки-колти, браслети. Усе це свідчить про иисокий рівень розвитку ювелірного та ужиткового мистецтва в Києві.

Великим досягненням культури Київської Русі XI ст. був монументальний живопис. Софійські фрески й мозаїки не мають рівних серед подібних робіт періо­ду раннього середньовіччя. Техніка фрески була дуже складною: на сиру штукатурку накладали контури малюнків і фарби. І хоч фрески на­писані водяними фарбами, давньоруські майстри досягли неабиякої виразності. Се­ред багатьох фрескових композицій, що ибереглися в Київській Софії, найбільшу цінність становить зображення сім'ї Яро­слава Мудрого, музикантів і скоморохів. Можна вважати, що ці фрески певною мі­рою відбивають київську дійсність: артис­ти й насправді виступали при дворах Яро­слава Мудрого, воєвод та бояр. Одним із

Довідка. Золоті ворота — головна бра­ма стародавнього Києва. Споруджена в 1037 р. під час будівництва оборонної системи «міста Ярослава». Мала вигляд великої прямокутної кам'яної вежі з проїздом у вигляді арки. Зруйнована в 1240 р. монголо-татарами Від­будована в 1982 р.

Довідка. Фреска — розпис по свіжій вап­няній штукатурці водяними фарбами

Мозаїка — зображення, набране з різ­нокольорової смальти (непрозоре скло) чи камінців.

Анна Ярославна (між 1024 і 1032-бл. 1075)

Дочка Ярослава Мудрого. Народи­лася в Києві. Була дружиною фран­цузького короля Генріха І. З 1060 р. — регентка під час правління свого сина Філіппа І. Фрескове зображення Анни Ярославни є в Софійському соборі, скульптурне — на порталі церкви св. Вінцента м. Санлісу у Франції.

Цікаво знати

Тимошик М. «її величність книга» Анна Ярославівна, від'їжджаючи з бать­ківського дому в далеку та невідому їй Францію, узяла з собою як дорогу реліквію кириличне Євангеліє. Ця книга, у рукописі якої вказане ім'я князівни — «Ана» (щоправ­да, з одним «н» — саме так підписувалася ко­ролева Франції), певно, писалася спеціально для неї в Софії Київській, а на чужині нагаду­вала французькій королеві Анні про її далеку батьківщину на берегах Дніпра. На Реймсько-му Євангелії — так назвали його після смерті Анни Ярославівни (від назви м. Реймс, у яко­му відбулося вінчання й коронація Анни) — пізніше присягали французькі королі під час коронування.

шедеврів Софії є фігура Божої Матері — Марії Оранти, виконана в моза­їці, а також мозаїчне зображення Христа-Пантократора (Вседержителя). Київський майстер розташував шма­точки смальти під кутом, щоб мозаїчне зображення Пуло видно з будь-якого місця. У мозаїчній гамі Софії Київської використано 130 відтінків кольорів, зокрема 'М> зеленого, 23 коричневого, 19 синього й золотого.

На наказом Ярослава збудовано Софійські собори в Понгороді та Полоцьку.

бібліотека Ярослава Мудрого. За часів Ярослава Мудрого на Русі з'явилася перекладна література. Побачили світ руські переклади античних творів Есхіла, Софокла, Сократа, Платона, Демокріта, Демосфена, Піфагоратаін. Справжньою подією стали оригінальний переклад Біблії та вихід у світ збірника «Бджола», до якого увійшли уривки оповідань ан­тичних авторів.

Книги створювали писці та переписувачі, які здебільшого були священиками та ченцями. Давні книжки мали оправи, прикрашені золотом і коштовним камінням, а також різними фрагментами та заставками із зображеннями фантастичних птахів, звірів та людей.

Ярослав Мудрий заснував у Києві першу бібліотеку, одну з найбільших у Європі, яка налічувала близько 1 тис. книжок. Існують різні версії щодо подальшої долі бібліотеки Ярослава Мудрого: одні історики вважають, що біб­ліотека пропала під час вторгнення монго-ло-татарської орди в Київ, інші — що після смерті Ярослава вона розійшлася між різ­ними книжковими зібраннями. Існує та­кож припущення, що книгарню сховано в одному з монастирів під Києвом, де вона могла зберегтися до наших часів. Але най­логічнішою є думка, що це книжкове зібрання було розподілене між найбільшими церковни­ми й монастирськими бібліотеками Києва, після чого частина книг загинула під час чис­ленних пожеж, а частина й донині зберігається в різних бібліотеках колишнього СРСР.

Поширення освіти. Ярослав Мудрий багато уваги приділяв освіті. Перші школи, які в Київській Русі з'явилися з прийняттям хрис тиянства, за Ярослава Мудрого не мали спеціальних приміщень, а ство рювалися при церквах і монастирях.

Дітей навчали письма, читання, церков ного співу та етики. Спочатку школу відві дували лише діти «кращих людей» — бояр і знатних городян, але з часом навчалися й діти «чорних» людей. З'явилися також

школи для дівчат, першу з яких заснувала Янка, онука Ярослава Мудро­го, при Андріївському монастирі.

Про поширення освіти в Київській Русі свідчать новгородські берестяні грамоти та

Довідка. Графіті— це написи й малюнки на стінах давніх архітектурних споруд.

...**(,

Аркуш «Руської правди» Ярослава Мудрого

київські графіті. Тільки в Софійському соборі знайдено близько 300 на­писів і малюнків, що розповідають про події минулого.

Перший збірник законів «Руська правда». На добу •>»<?№-гш ге "Г.Т.", Ярослава Мудрого припадає створення рукописного ««»_Г".".^"-'"^А" м.г;^,^ зведення законів Київської Русі — «Руської правди». И'*^.ІІ7Т⁾"І ТІ/-'ї За часів Ярославичів цей збірник, змінений та доповне- і'"/}іїЖ"£,_г "ЇЩ'-І ний, отримав назву «Правда Ярославичів». Серед істо- ГЛ'.7_Г*Г.Г;»2„ "'Лі­риків немає єдиної думки щодо місця виникнення цьо­го документа. Одні називають Новгород, інші — Київ.

Початковий текст «Руської правди» не зберігся. Відомо три редакції цього документа: «Коротка прав­да», яка врегульовувала відносини між людьми за часів Ярослава Мудрого та його синів; «Розширена правда», яку пов'язують з діяльністю князя Володими­ра Мономаха та його сина Мстислава; та «Скорочена правда», яку відносять до другої половини XII ст.

«Руська правда» за допомогою викладе­них у ній норм виконувала в руському сус­пільстві такі функції:

• урегульовувала тогочасні відносини;

• зміцнювала князівську владу;

• розв'язувала питання власності;

• установлювала відповідальність за злочин. З появою такого документа дедалі біль­шу роль стало відігравати судочинство; за­мість покарання у вигляді якоїсь фізич­ної дії встановлювали штрафи; поступово :шикла кровна помста, що існувала за ііішчництва; порушено питання про скасу-шшня смертної кари.

Звичайно, «Руська правда» охороня­ла передусім життя й приватну власність феодалів. Основною мірою покарання був штраф, за вбивство холопа чи селянина тре­ба було заплатити 5 гривень, а за вбивство представника феодальної знаті штраф ся­гав 80 гривень; за крадіжку майна просто­людина й представника феодальної знаті — штрафи сумою відповідно 3 і 12 гривень.

Найбільшими злочинами «Руська прав­да» визначала замах на життя князя, його сім'ї та найближчого оточення, а також спробу замаху чи державну зраду. І хоч, згідно з давнім правом Київської Русі, смертної кари не існувало, усіх, хто підпа­дав під ці види злочину («образи»), підда­вали тортурам і засуджували на смерть. Так, організатори повстання проти кня­зя Ізяслава 1068 року в Києві (70 осіб), згідно з літописами, були страчені.

Об'єктами охорони за руським правом були життя, тілесна й особиста недоторканність, приватна власність.

Спеціальних судових органів у Київській Русі не було, відтак верхов­ним суддею був князь, а на місцях судочинство здійснювали представни­ки княжої адміністрації. Певні види злочинів належали до компетенції церковних судів. Передусім це були злочини проти християнської віри та моралі. Такий суд визнавав покаяння винних, але до найнебезпечні-ших злочинців застосовувалося каліцтво (осліплення, відрізання носа, вух та ін.). Церква також урегульовувала сімейно-шлюбні відносини.

У майбутньому «Руська правда» справила великий вплив на розвиток права України, Білорусі, Росії та Литви.

Джерела

З «Руської правди»

— Коли вб'є чоловік чоловіка, то мститься брат за брата, якщо сини одного батька, чи батька син, якщо племінник, чи сестри син; а якщо не буде мститися — то 40 гривень за голову; якщо буде русин, чи гридин, чи ку­пець, чи ябетник, чи мечник, якщо ізгой чи слов'янин, то 40 гривень поклади за нього.

— Якщо буде кров чи синці в ураженого, то не потрібен і свідок людині тій; якщо не буде знаку якогось — потрібен свідок, не буде знаків — і справі кінець; якщо не може мсти­тися, то взяти за образу 3 гривні, а лікарю нагорода.

• Якщо хтось когось ударить батогом, чи жердиною, чи рукою, чи чашею, чи рогом, чи обухом, то 12 гривень; якщо його не спійма­ли, то ... на тому й кінець.

- Якщо челядин сховається чи у варяга, чи в колбяга і його впродовж трьох днів не знай­дуть, і на третій день не зізнається, — то З гривні за образу.

- Якщо хто поїде на чужому коні, не позичивши його, — виклади 3 гривні.

— Якщо холоп ударив вільного чоловіка і біжить до хоромів, а пан почне ховати його, то холопа спіймати, а пан мусить сплатити за нього 12 гривень, а коли зустріне той муж хо­лопа — може вбити його.

— Якщо вб'ють огнищанина за образу, то вбивці мусять сплатити 80 гривень, а людям не потрібно; і за збирача княжих податків — 80 гривень.

— А за княжого тивуна 80 гривень.

- А за сільського старосту княжого і хлі­бороба 12 гривень. А за радовичів княжих 5 гривень.

• А за смерда і холопа 5 гривень.

Джерела

Нестор Літописець. «Повість временних літ» Зібрав князь Ярослав багато писців і пе­рекладав з грецької на слов'янське письмо, і списали книги многі...

Звелів багато книг переписати і склав їх у церкві святої Софії.

Джерела

Нестор Літописець. «Повість временних літ» Зібрав від старшин і панів 300 дітей учити грамоти.

Ярославичі

Початок феодальної роздрібненості

Після смерті Ярослава Мудрого в 1054 році Русь поступово розпалася на окремі землі й перестала існувати як монархічна держава. Ярослав, який спостерігав наростання міжусобиць у більшості країн тодішньої Європи, хотів уникнути негативних тенденцій у Київській Русі й заповів поділити її землі між п'ять­ма синами (шостий — Володимир — помер іще за життя Ярослава).

Старшим синам дісталися центральні міста — Київ (Ізяславу), Чернігів (Свя­тославу), Переяслав (Всеволоду); молод­шим — Ігорю та В'ячеславу — міста Воло­димир і Смоленськ. Кілька років старші Ярославичі правили в мирі й злагоді. Цей період навіть увійшов в історію Київської Русі як тріумвірат — правління трьох синів Ярослава — Ізяслава, Святослава й Всеволода.

Після смерті В'ячеслава в 1057 році брати перевели Ігоря з Волині до Смо­ленська, а Волинь приєднали до земель Ізяслава, а коли помер Ігор — поділили між собою й Смоленщину. Сини помер­лих В'ячеслава та Ігоря, інтереси яких ігід час такого переділу враховані не були, розпочали боротьбу за спадщину зі своїми родичами, насамперед з дядька­ми й небожами. До них приєднався й син Володимира Ярославича — Ростислав, оскільки спадщини від свого діда він не отримав.

Князі настільки захопилися захистом своїх володінь від властолюбних родичів, що зовсім забули про зовнішню небезпе­ку. Тільки-но прогнали від південних кор­донів Русі торків, як з'явилися інші ко­чівники, що вирішили скористатися роз­братом, — половці. Боротьба з половцями ції деякий час відвернула увагу князів від міжусобиць, проте поразка Яро-е.павичів на річці Альті та викликане нею повстання киян 1068 року спро- ,, ,',, покували ще більшу ворожнечу.

Персонали

Ізяслав Ярославич (1024-1078)

Великий князь київський. Згідно із запо­вітом батька одержав Київську, Новгород­ську, Псковську, Турово-Пінську та Дерев-лянську волості. 1057 р. поширив свою владу на Волинь. 1068 р. його військо було роз­громлене половцями на р. Альті. Після цього в Києві спалахнуло народне повстання, уна­слідок якого Ізяслава Ярославича вигнано. Повернувся він за допомогою збройних заго­нів одного з польських князів. Близько 1073 р. він разом з братами уклав «Правду Ярослави-чів», доповнення до «Руської правди». Цього ж року між Ярославичами розпочалася мі­жусобна війна, під час якої Ізяслава Яросла­вича перемогли дружини Святослава та Все­волода Ярославичів, після чого він удруге залишив Київ і виїхав за кордон. Побував у Польщі та Німеччині, де вів переговори про військову допомогу з німецьким імператором Генріхом IV. У липні 1077 р. втретє став київ­ським князем. Загинув у жовтні 1078 р. над Десною, недалеко від Чернігова. Похований у Києві в Десятинній церкві.

Святослав Ярославич (1027-1076)

Князь волинський, чернігівський, великий князь київський. Син Ярослава Мудрого. Християнське ім'я — Микола. Згідно із за­повітом батька разом з братами входив до князівського тріумвірату. 1060 р. взяв участь в успішному поході проти торків. 1067 р. ра­зом з братами розбив у битві на р. Немизі по­лоцького князя Всеслава. Брав участь у битві проти половців на р. Альті. На його замов­лення 1073 та 1076 рр. були складені відомі «Ізборники» Святослава.

Персонали

Всеволод Ярославич

(1030-1093(8))

Князь переяславський, великий князь ки­ївський. Син Ярослава Мудрого. Брав участь в укладенні «Правди Ярославичів». Був одружений з онукою візантійського імпе­ратора Констянтина Мономаха. Свою ді­яльність спрямовував на зміцнення влади великого київського князя та збереження єдності Київської Русі. Підтримував добрі стосунки з церковною ієрархією, заснував Києво-Видубицький монастир. Знав п'ять іно­земних мов.

Джерела

З Літопису руського

З'їзд князів у Любечі

в справі міжкнязівських взаємин

(1097 р.)

У рік 6605 (1097). Прибули Святополк (Ізя-славич), і Володимир (Всеволодович), і Давид Ігоревич, і Василько Ростиславич, і Давид Святославич, і брат його Олег, і зібралися (в городі) Любечі, щоб уладнати мир. І говорили вони один одному: «Пощо ми губимо Руську землю, самі проти себе зваду маючи? А половці землю нашу розносять і раді є, що межи нами війна донині. Відтепер з'єднаймо­ся в одне серце і обережімо Руську землю. Кожен хай держить отчину свою: Свято­полк — Київ Ізяславів; Володимир — Всево­лодів (уділ); Давид і Олег, і Ярослав — Святославів (уділ); (іншим хай будуть) городи, які їм роздав Всеволод; Давидові — Володи­мир; двом Ростиславичам: Перемишль — Володареві, а Теребовль — Василькові». І на цім вони цілували хреста: «А якщо відтепер хто на кого встане, то проти того будем ми всі й чесний хрест». І сказали вони всі: «Хай буде проти нього хрест чесний і вся земля Руська». І, поцілувавшись, пішли вони до себе.

Любецький з'їзд. З ініціативи Володи­мира Всеволодовича (Мономаха) 1097 року в Любечі проведено князівський з'їзд.

Головні питання з'їзду:

• прийняття загального правового кодек­су, у якому мали зазначатися принципи взаємовідносин між князями;

• стабілізація внутрішньої ситуації на Русі;

• подолання усобиць і забезпечення полі­тичної єдності держави.

На з'їзді були присутні Святополк Ізя-славич (із Києва), Володимир Мономах (із Переяслава), Давид і Олег Святославичі (з Чернігова), Давид Ігоревич (із Володими­ра) та Василько Ростиславич (із Прикар­паття). Рішенням з'їзду стало закріплення «вотчин» за конкретними династичними лініями, що мало сприяти політичному та економічному розвитку держави. Та цим самим з'їзд фактично засвідчив і узаконив подрібнення колись єдиної держави на ок­ремі спадкоємні князівства. Іншими сло­вами — Любецький з'їзд ознаменував со­бою офіційний початок поступового й не­минучого розпаду Київської Русі.

У 1100 році знову зібрався князівський з'їзд, цього разу в с. Уветичі (Витичеві), що біля Вишгорода. Тут уклали мирну уго­ду князі Святополк Ізяславич, Володимир Мономах, Давид Святославич і його брат Олег (із Новгорода-Сіверського). На цьому ж з'їзді відбувся суд над князем Давидом Ігоревичем, якого звинуватили в пору­шенні рішення Любецького з'їзду про при­пинення міжусобиць, а також в осліпленні князя Василька Ростиславича. Як покарання в Давида відібрали Володи-мир-Волинський, а натомість віддали далекі землі. «Не хочемо тобі дати стіл Володимирський, бо ти всадив ніж у нас; такого ще ніколи не бувало в Руській землі», — сказали йому князі.

Проте не тільки справедливі рішення прийняли князі на цьому з'їзді. Так, сліпого Василька позбавили його володінь і наказали його братові Володарю забрати сліпого князя до себе в Перемишль. Ростиславичі звичайно не погодилися з цим і зі зброєю в руках проти­стояли Святополку, який хотів захопити їхні родові володіння.

Через рік, у 1101 році, виникла потреба скликати но­вий князівський з'їзд, який відбувся на Золотчі — од­ному зі старих річищ Дніпра, неподалік від с. Вишень­ки Бориспільського району Київської області. Участь у з'їзді взяли Святополк Ізяславич, Володимир Моно­мах, Давид Святославич, Олег Святославич та Ярослав, иолинський князь. Крім того, на цей з'їзд своїх послів прислали й половці, які просили миру з руськими кня-лями. Сторони уклали мирну угоду й навіть обмінялися полоненими, та попри це, набіги кочівників та спусто­шення руських земель не припинилися.

1103 року на Долобському озері (затока дніпровсько­го рукава Чорторию) біля Києва зібралися київський та

Груповий портрет

родини князя

Святослава Ярославич а

з «Ізборника Святослава».

Невідомий художник

переяславський князі. Володимир Мономах запропонував Святополку здійснити спільний похід проти половців. Київський князь і його дружи­на відмовилися йти в похід, мотивуючи це тим, що він принесе смердам і їхньому господарству збитки. Та іншої думки був Володимир Мономах: «Ллє це дивно мені, браття, що смердів жалуєте і їхніх коней. А про те не думаєте, що весною, як почне орати смерд, під'їде половчанин, заб'є смер­ди стрілою й забере коня того, і жону його, і дітей його, і гумно його запаліть. То чому про це не думаєте?». Святополк і його дружина підтримали брата: «І загомоніла вся дружина, так воно і є». І сказав Святополк: «Тепер я, браття, і ми з тобою готові... І встали Володимир і Святополк, і поцілувалися, і пішли на половців...». Разом з ними в похід на кочівників рушили й інші князі. Вороги зазнали поразки й були відкинуті від руських КОРДОНІВ.

Володимир Мономах (1113—1125 рр.)

Володимир Мономах — князь чернігівський, переяславський і вели­кий князь київський, онук Ярослава Мудрого, син Всеволода Ярославича й дочки візантійсь­кого імператора Костянтина Мономаха. Серед князів Київської Русі того часу, яких найчас­тіше згадують у середньовічних джерелах, йо­го зображують як найвидатнішого державо­творця й полководця Руської землі кінця XI -початку XII ст. Саме він розпочав героїчну боротьбу й здобув блискучі перемоги над полов­цями, що становили головну загрозу для Ки­ївської держави. У деяких джерелах припус­кають, що п'ятнадцятирічний Володимир Моно­мах брав участь у битві з половцями 1068 року. І хоч для русичів вона закінчилася поразкою, це була перша й остання невдача майбутнього полководця.

Після того, як Володимир Мономах став пе­реяславським князем (князівство лежало на кордоні з половецькою Ордою), він вирушив у похід і за Сулою розбив війська кочівників. Це була перша велика перемога руських князів над половцями за декілька років. Через рік Мо­номах здійснив новий успішний похід на по­ловців. У цьому рейді до нього приєднався ве­ликий князь київський Святополк, бажаючи розділити славу переможця й багату здобич: та­буни коней, коштовні тканини, зброю, одяг то­що. Літописець Нестор повідомляє нам, що й цей похід був переможним.

Ще через рік Володимир Мономах і Святополк

Володимир Мономах

(1053-1125 рр.)

З 1067 року — князь смоленський, з 1078 року — князь чернігівський, з 1093 року — князь переяславський, з 1113 року — великий князь київський. Син Всеволода Ярославича та дочки візантійського імператора Костянтина Мономаха. Був останнім з київських князів, хто намагався зберегти могут­ність держави. Багато подорожував. Здійснив 83 подорожі. Відвідав Поль­щу, Чехію, бував на Доні, Оці, Бал­тійському морі. На початку князю­вання в Києві мав під своєю владою Київську, Переяславську, Смоленську, Новгородську, Турівсько-Пінську землі. Пізніше приєднав Волинське князів­ство. Приділяв увагу обороні півден­них кордонів держави. Вів війни з половцями. Організатор князівських з'їздів. Помер у віці 72 років. Похо­ваний у Софійському соборі Києва. Написав «Повчання», яке адресував своїм дітям.

очолили коаліцію руських князів і завдали по­разки найсильнішим половецьким військам — військам Тугорхана, а сам хан загинув у бою. Перемоги над кочівниками посилили авторитет князя

серед інших князів і принесли йому славу.

Володимир Мономах був єдиним серед давньоруських князів кінця XI — початку XII ст., який не зазнав від половців жодної поразки. Перевага над ворогом пояснюється блискучим ананням військової справи (руська дружина завжди напа­дала на ворогів зненацька, вдаючись до обхідних рейдів). У всіх битвах половці мали значну чисельну перевагу, але добре озброєна важка кіннота Володимира Мономаха лег­ко проривала їхні ряди й розсіювала легкоозброєних поло-нецьких воїнів. «Повість временних літ» повідомляє про найбільші переможні походи Володимира Мономаха про­ти половців 1103, 1107, 1109 і 1111 років. Саме в останньо­му поході руські дружини примусили відступити 40-тис. половецьку орду. Жах половців перед Мо-номахом був такий, що, за свідченням дав­нього літопису, *ним половці лякали дітей у колисці».

Дбаючи про силу та єдність Київської держави, Володимир Мономах був ініціа­тором припинення усобиць і скликання кня-ііівських з'їздів у Любечі (1097 рік), Вити-чові (1100 рік) і на Долобському озері під Києвом (1103 рік).

Коли помер великий київський князь

Довідка. Шапка Мономаха — один із символів влади московських князів, а пізніше російських царів. За легендою, її подарував візантійський імператор Костянтин своєму онукові, київському князю Володимирові Мономаху. Проте шапка східного походжен­ня, виготовлена в XIV ст., це золотий філі­гранний гострокінцевий головний убір, увін­чаний хрестом, оторочений хутром. Зберіга­ється в Москві.

Тривалий час шапку Мономаха викорис­товували як аргумент для претензій москов­ських володарів на спадщину Київської Русі.

Святополк, у Києві розпочалося повстання проти бояр і лихварів. Наля­кані повстанцями, «кращі люди» звернулися до Мономаха по допомогу.

Київський престол. Володимир Мономах 1113 року (у віці 60 років) став великим київським князем. Незважаючи на вік, він відзначався великою енергією, працездатністю й державною мудрістю. Перше, що пробив київський князь, — уніс доповнення до «Руської правди». Нові ішісони обмежували лихварські відсотки, утруднювали перетворення цільних людей на рабів (холопів) та дещо поліпшували становище се­ми п. В історію цей князівський акт уві­йшов як Статут Володимира Монома­ха. Він містив 69 статей, у яких викладе­но норми цивільного, кримінального й су­дового права.

Довідка. Статут Володимира Монома­ха — закони київського князя Володимира Мономаха, уміщені в «Руській правді». Мав 69 статей. Містив норми цивільного, кримі­нального та судового права.

Джерела

Розповідь Володимира Мономаха

про князівські усобиці ... Розкажу вам, діти мої, про труди свої, як я трудився, роблячи походи й полюючи з 13 ро­ків. Насамперед до Ростова пішов через зем­лю в'ятичів, — послав мене батько, а сам він пішов до Курська; потім — до Смоленська із Ставком Скордятичем він знову пішов до Бе­рестя з Ізяславом, а мене послав до Смолен­ська; від Смоленська я пішов до Володимира (Волинського). Тієї ж зими послали мене бра­ти до Берестя на пожарище, де попалили, там охороняв їхнє місто... Тоді послав мене Свя­тослав проти ляхів, ходив я за Глогову до Чеського лісу, ходив по землі їхній чотири місяці... звідти до Турова, весною — до Пе­реяслава і також до Турова. Святослав помер, і я знову ходив у Смоленськ, а зі Смоленська тієї ж зими до Новгорода; весною Глібові на допомогу, а влітку з батьком під Полоцьк, а на другу зиму — зі Святополком під Полоцьк, спалили Полоцьк; він (Святополк) пішов до Нов­города, а я з половцями на Одрськ, воюючи, а звідти до Чернігова... І знов я прийшов до Смоленська, і пройшов з боєм крізь половець­кі війська до Переяславля, і знайшов батька, що прийшов з походу. Ходили ми в тому ж році з батьком і Ізяславом до Чернігова би­тися з Борисом (В'ячеславичем) і перемогли Бориса і Олега. Знову пішли ми до Пере­яславля й зупинилися на Оброві, а Всеслав спалив Смоленськ; і я разом з чернігівцями пішов йому вслід, змінюючи одного коня другим, але не захопили (Всеслава) в Смолен­ську; на цьому шляху, переслідуючи Всесла­ва, я спустошив землю і розорив від Лукомля до Логозька; звідти пішов, воюючи, на Друцьк, а звідти повернувся на Чернігів...

Мономах відновив єдиновладну монар­хію доби Ярослава Мудрого. Усілякі спро­би удільних князів не підкорятися Києву знищувалися в зародку. Мономах суворо покарав за неслухняність мінського князя Гліба, Володимиро-Волинського князя Яро­слава, відправив посадника в Новгород.

Як і його дід Ярослав Мудрий, Мономах і далі зміцнював Київську Русь шляхом династичних шлюбів. Сам великий князь був одружений з донькою англійського ко­роля Гаральда Гитою, його син Мстислав — з донькою шведського короля Кристиною, дочка Марія була заручена з візантійським цісаревичем.

Припинення чвар, розгром половецьких орд, централізація держави сприяли полі­тичному й соціально-економічному підне­сенню Київської Русі. Доба Володимира Мономаха була також часом подальшого розквіту культури Київської держави: бу­ли зведені нові архітектурні споруди, з'яви­лися чудові твори літератури та живопису, розвивалася освіта. Сам князь був видат­ним письменником свого часу. Його перу належить «Повчання», у якому йдеться про любов до рідної землі, до батьків, до ближніх.

Епохою Володимира Мономаха та його сина Мстислава закінчився тривалий пе­ріод єдиної і могутньої Руської держави, за яку він, за словами літописця, «багато поту втер».

«Повчання» Володимира Мономаха. Твір був створений приблизно 1117 року, він приділяє велику увагу моральним нормам, яких має до­тримуватися кожна освічена людина. Окрім того, у «Повчанні» змальовується ідеальний образ правителя Руської землі, який повинен стежити за збережен­ням єдності та могутності Русі, запобігати князівським усобицям і захищати руські землі від нападників.

Джерела

Володимир Мономах. «Повчання» ...Найбільше ж за все убогих не забувайте. Але скільки зможете, по силі своїй годуйте їх, давайте милостиню сироті і вдовицю виправ­довуйте самі, не дозволяйте сильним погуби­ти людину. Ні правого, ні винного не вбивай­те, не повелівайте вбити його, якщо навіть він буде достойний смерті, і ніякої душі христи­янської не погубляйте. Якщо говорите щось, чи лихе, чи добре, не кляніться Богом і не хрестіться, бо ж нема вам в тому ніякої потре­би. Якщо ж ви будете хрест цілувати братам чи комусь іншому, то усправедливте серце своє на те, на чому зможете устояти, на тому й цілуйте, а, поцілувавши хрест, стережіть­ся, щоб не погубили душі своєї, порушивши присягу.

Єпископи, і попи, і ігумени... з любов'ю приймайте від них благословення і не сторо­ніться від них, а по силі своїй любіть їх і тур­буйтеся про них, щоб прийняли від них молит­ву... від Бога. Більше ж за все гордощів не майте в серці і в умі, але скажемо: смертні ми, сьогодні живі, а завтра — в гробу; все те, що ти (Боже) нам дав, не наше, а твоє, ти нам до­ручив це на невеликий час; і в землі (багат­ства) не ховайте, бо то є нам великий гріх. Старих шануй, як батька, а молодих, як братів.