§104. Соціально-економічний розвиток та політичне становище

Промисловість

На початку XX ст. західноукраїнські землі перебували в складі Австро-Угорської імперії. Як і в попередній період, населення цих теренів було політично безправним і залишалося об'єктом неприхованого жорстокого колоніального гноблення з боку імперської влади.

Економіка краю мусила забезпечувати розвинуті промислові центри метро­полії дешевою сировиною та бути вигідним ринком збуту вже готових товарів.

Західноукраїнські землі залишалися одним з основних постачальників лісу до європейських країн. Високими темпами розвивалися тут лише деревопереробна, лісопильна, паперова галузі промисловості, видобуток та переробка нафти. У 1913 році на Дрогобицьких нафтопромислах бу­ло видобуто 1,1 млн. тонн нафти.

У зазначений період для одержання більшихприбутків цісарський уряд почав будувати на західноукраїнських землях залізниці. Це робилося насамперед для того, щоб зв'язати залізничним сполученням центральні райони Австрії зі східними, що давало можливість збувати на галицьких ринках товари австрійської промисловості й вивозити з краю сировину. Водночас окремі регіони Галичини, Буковини та Закарпаття фактично не мали залізничного сполучення, що значною мірою гальмувало розвиток економічних зв'язків і економіки в цілому.

Через це перетворені на колоніальний придаток метрополії західноук­раїнські землі проти Наддніпрянської України залишалися економічно відсталими й розвивалися повільними темпами. У краї не було важкої промисловості, 97% промислових підприємств були дрібними. На них працювала незначна частка населення краю. У Східній Галичині напри­кінці XIX ст. налічувалося всього 170 тис. робітників, які працювали за наймом переважно в сільському господарстві, лісництві та нафтових про­мислах; на Буковині — близько 72 тис, Закарпатті — понад 14 тис. най­маних робітників.

Становище робітничого класу

Становище робітничого класу західних регіонів України було надзви­чайно складним, бо в економіці тісно переплелися капіталістичні форми розвитку й господарська відсталість краю. Особливо тяжкими були умови праці на нафтопромислах і лісозаготівельних підприємствах, де робочий день становив від 11 до 16 годин на добу при низькій заробітній платі та високому травматизмі. Лише протягом 1902-1904 рр. на підприємствах Галичини сталося близько 8,5 тис. нещасних випадків.

Унаслідок цього на початку XX ст. загальний рівень економічного роз­витку західноукраїнських земель був невисоким. Вони, як і раніше, зали­шалися відсталим аграрно-промисловим районом Австро-Угорщини.

Розвиток сільського господарства

Провідною галуззю економіки краю залишалося сільське господарство, у якому були зайняті 94% населення. Більша частина орної землі, лісів та пасовищ належала поміщикам, заможним селянам, римсько-католиць­кій та греко-католицькій церквам. Поміщики тримали у своїх руках по­над 40% від усіх земель.

Селянські господарства Галичини, Буковини й Закарпаття були переваж­но малоземельними. Поряд з капіталістичними формами експлуатаціїв західноукраїнських селах значне місце займали відробітки та викупні платежі. Наприклад, селяни Східної Галичини до 1898 року заплатили викупних платежів на суму понад 50 млн. золотих ринських та 62 млн. процентів на них. На Буковині загальна сума викупних платежів стано­вила 5,5 млн. золотих ринських, на Закарпатті — 4,4 млн. форинтів. Се­ляни мусили також викупляти в поміщиків право пропінації (монополь­не право на виробництво та продаж спиртних напоїв). Крім цього, селяни втратили сервітути — право користуватися лісом, пасовищами, сіножатя­ми. Ці землі також опинилися в руках поміщиків. Усе це врешті-решт зу­мовило те, що на початку XX ст. половина західноукраїнських селян не мала змоги вижити за рахунок власного земельного наділу.

Трудова еміграція західних українців

Надзвичайно тяжке економічне становище західноукраїнських селян зумовило масову еміграцію населення краю. Західноукраїнські селяни ви­їжджали до Америки, здебільшого Канади й США, у меншій кількості — до Бразилії та Аргентини.

Масштаби трудової еміграції українців помітно зросли на початку XX ст. Якщо в 1890-1900 рр. з Галичини емігрувало 78 тис. осіб, то за перше де­сятиліття XX ст. вже виїхало понад 224 тис.

Еміграція дещо полегшила загальне становище селян, оскільки пом'як­шила проблему аграрного перенаселення.

Політична система управління

Політична система управління, запроваджена на західноукраїнських землях, була пристосована до здійснення тут великодержавної колоніза­торської політики цісарського уряду. Уся адміністративна влада в Гали­чині, як і на Буковині, зосереджувалася в руках намісників, яких призна­чав імператор. їм підпорядковувалася поліція, крайові, повітові, міські органи управління — повітові старости, бурмістри в містах і війти в селах.

Державне керівництво Австро-Угорщини, намагаючись зберегти владу Відня на західноукраїнських землях, прагнуло залучити на свій бік пред­ставників панівних класів різних національностей краю. Скажімо, у Га­личині, більшість населення якої становили українці, політичні, еконо­мічні та культурні привілеї мала польська місцева аристократія. Австрій­ський уряд шукав підтримки та взаєморозуміння з польською елітою щей тому, що населення Східної Галичини виявляло симпатії до Росії, пра­гнучи возз'єднатися з підросійськими українцями. Тому Відень розгля­дав галичан-українців як ненадійних підданців, на відміну від поляків, що вороже ставилися до Російської імперії. Саме через це, починаючи з 1849 року й до початку XX ст., крайовими намісниками були тільки по­ляки. Польські панівні кола захопили у свої руки всю адміністрацію, суд, культурно-освітні заклади, перетворивши їх на надійні знаряддя споль­щення та онімечення українського населення.

Роль органів місцевого самоврядування на західноукраїнських землях відігравали Галицький та Буковинський сейми. Проте вся їхня діяльність була повністю підпорядкована цісарському урядові. Постанови крайових сеймів обов'язково затверджував імператор. Він у разі потреби міг розпус­тити сейм і в будь-який час призначити нові вибори. Як правило, крайові сейми розв'язували незначні господарські справи. Імперська влада свідо­мо обмежила представництво українців у цих органах влади.

Чинний виборчий закон відповідав тільки інтересам панівних верств населення. Незаможні верстви фактично були усунуті від виборів за допо­могою високих майнового і вікового цензів. За такою системою до списків виборців не потрапляли робітники й бідняцько-середняцькі селянські маси. Жінки взагалі не мали права голосу. На початку XX ст. в Галичині у виборах фактично брало участь лише близько 7%, а на Буковині — 4,9% населення. Під час підготовки та проведення виборів місцеві органи влади вдавалися до всіляких погроз, шантажу та зловживань. Влада для того, щоб перешкодити українським кандидатам, удавалася до фальсифі­кації виборів та арештів українських активістів на підставі дрібних зви­нувачень. Шляхом підкупів і погроз рядових неписьменних виборців зму­шували голосувати за представників панівних кіл.