§110. Економічна та політична криза в Російській та Австро-Угорській імперіях

Воєнні дії, що безперервно відбувалися на території України в роки Першої світової війни, негативно вплинули на всі сфери життя укра­їнського народу. Своєю кістлявою рукою війна передусім торкнулася людських ресурсів: з 15 млн. мобілізованих до армії чоловіків майже 30% становили українці. Причому це була найпрацездатніша частина ук­раїнського населення, тривала відсутність якої фактично знекровила еко­номіку України.

Як переконливо засвідчив перший рік війни, Російська імперія не була підготовлена до тривалих воєнних дій належним чином. Загальна техніко-економічна відсталість та нездатність царських властей налаго­дити чіткий ритм воєнного виробництва стали причиною того, що вже наприкінці 1914 року російська армія відчувала серйозні проблеми із за­безпеченням армії зброєю, гарматами, снарядами, набоями, обмундиру­ванням. Наявні запаси були швидко вичерпані, а казенні підприємства виявилися неспроможними задовольнити зрослі потреби фронту. У країні відчувалося наростання справжньої господарської розрухи. ^;

Економічна розруха ....

Головний воєнний тягар у цих умовах ліг на найбільш економічно роз­винені регіони імперії, які були найближче до лінії фронту. Передусім від воєнних мобілізаційних заходів істотно постраждав Донецько-Криворізь-кий басейн. Широкомасштабна мобілізація відразу досить відчутно впли­нула на його економічні показники.

У воєнні роки різко погіршилася робота залізничного транспорту. Біль­ша частина його рухомого складу працювала на потреби фронту, тому для забезпечення внутрішніх економічних зв'язків у роки війни не вистачало паровозів, вагонів, вугілля. Залізничні станції, як правило, були перепов­нені завантаженими потягами. Унаслідок дезорганізації залізничного транспорту на початку 1916 року на залізницях імперії були зосереджені 150 тис. вагонів з неперевезеним вантажем.

Гостра криза не оминула в роки війни й сільське господарство. Воно бу­ло знекровленим, тому що половина працездатних сільських чоловіків була призвана до армійських лав, на військові потреби забрано велику кількість коней.

У роки війни фактично припинилося постачання сільського господар­ства технікою та добривами. Унаслідок цього в Україні значно скоротили­ся посівні площі, а врожайність у середньому знизилася на 8%. Урожай зернових в 1916 році зменшився проти 1913 року на 27%.

У країні відчувалася серйозна продовольча криза. Уряд змушений був установити тверді ціни на продукти харчування, запровадити хлібну роз­кладку та карткову систему. Для покриття великих воєнних витрат збіль­шився випуск паперових грошей, які забезпечувалися золотом лише на 14-15% . У Російській імперії з кожним роком невпинно зростали подат­ки, а також внутрішні й зовнішні борги.

Усе це тяжким тягарем лягало насамперед на плечі трудящих, станови­ще яких невпинно погіршувалося. На багатьох фабриках і заводах, які працювали на військові потреби, робочий день збільшився до 15-16 годин на добу. Заробітна плата, навпаки, не зростала, а зменшувалася через брак необхідних коштів. У зв'язку з продовольчою кризою ціни на найне-обхідніше непомірно зросли. Усі ці чинники зумовили нестерпні умови життя робітників.

Активізація революційного руху

Усвідомлюючи глибину потрясінь, у які втягнула український народ панівна царська кліка, у роки війни активізували свою діяльність партії радикального спрямування, насамперед соціал-демократи. Вони вико­ристовували складну соціально-економічну ситуацію для зміцнення своїх провідних позицій у народних масах. Під впливом їхньої агітації робітни­ки України знову піднялися на рішучу страйкову боротьбу за свої права. Усього з серпня 1914 року до вересня 1915 року в Україні відбулося близь­ко 100 страйків, у яких узяли участь майже 43 тис. робітників. Протягом наступного року активність незадоволених робітників значно посили­лася, зросла й кількість страйкарів — тепер їх було вже 185 тис. осіб. На чолі страйкової боротьби робітників України, як і в попередній період, були пролетарі великих промислових центрів, насамперед шахтарі та ме­талурги Донбасу.

Виступи промислового пролетаріату активно підтримало українське се­лянство. Невдоволена посиленням поміщицької експлуатації, підвищен­ням податків та запровадженням хлібної розкладки селянська біднота спрямовувала свої виступи проти поміщиків і заможних верств села, які зуміли відкупити від мобілізації до армії своїх синів. Усього протягом серпня 1914 - кінця 1916 рр. в Україні відбулося понад 160 селянських заворушень, 20% з яких супроводжувалися відкритими сутичками селян з поліцією. Центрами селянських виступів у роки війни були Поділля, Київщина та Харківщина.

Погані новини, які фронтовики отримували в листах з рідних домівок, не­задовільне забезпечення армії, безглузді поразки й утрати в боях, а також широке розгортання революційного руху в Російській імперії зумовили ак­тивізацію антиурядових і антивоєнних виступів в армії. Ці акції відбували­ся у вигляді відмови воювати, розправ над ненависними офіцерами тощо.

З часом епізодичні солдатські виступи переросли у справжні повстан­ня. Наприклад, у жовтні 1916 року в солдатському заворушенні в м. Кре­менчуці взяло участь близько 6 тис. осіб. Доведені до відчаю своїм тяж­ким становищем повсталі солдати розправилися зі своїми командирами* звільнили з в'язниці заарештованих товаришів. Виступ був жорстоко придушений карателями, що прибули до Кременчука з Києва.

Антиурядові солдатські повстання в цей час відбулися також у Харкові та ряді інших військових підрозділів Південно-Західного фронту. Скажі­мо, у грудні 1916 року солдати 222-го полку відмовилися зайняти бойові позиції, у січні 1917 року не виконав наказ свого командування виступа­ти на передову 223-й Одоєвський полк та ін.

Соціально-економічне становище в Західній Україні

Економічна розруха, різке погіршення становища народних мас, без­перервні військові дії зумовили стихійні антивоєнні дії на західноукраїн­ських землях, що так і залишилися під владою Австро-Угорщини. 27 жовтня 1916 року у Львові відбулася масова демонстрація галицьких трудящих на знак протесту проти вивозу продовольства з Галичини до Німеччини. Учасники кількатисячної політичної маніфестації рішуче скандували: «Геть війну! Віддайте нам наших батьків і чоловіків!»

Революційні настрої серед західних українців активно поширювали ро­сійські полонені, табори яких були розташовані в Галичині та на Закар­патті. Нерідко полонені українці встановлювали дружні зв'язки з місце­вими селянами, читали їм лекції та доповіді, допомагали розібратися в складних політичних та економічних проблемах.

Загальне невдоволення ходом військових дій, складною внутрішньою ситуацією у ворожих країнах охопило згодом і панівні класи Російської та Австро-Угорської імперій. Поразки на фронтах, неприхована, безсо­ромна корупція в найвищих ешелонах влади не виправдали сподівань буржуазії в одержанні надприбутків під час загарбницької імперіалістич­ної війни. Особливо гостро на ці проблеми реагували панівні верстви насе­лення Російської імперії, які реально усвідомлювали повну неспромож­ність царизму надалі керувати величезною розхитаною й політично, і еко­номічно імперією. Невдоволення політикою монархічної влади охопило Державну думу й усе більше спонукало її депутатів до невтішних вис­новків про неминуче падіння династії Романових. Зрештою всенародне невдоволення монархічним правлінням спричинило загальнонаціональ­ну кризу й привело до революційного вибуху в лютому 1917 року, під час якого в Росії було повалене самодержавство.

Українська революція

Початок Української революції

27 лютого 1917 року в Російській імперії перемогла демократична рево­люція. Самодержавство, яке існувало в Росії з 1613 року, було знищене. Після повалення монархії в Росії встановилося двовладдя — утворилися два політичні табори:

• Тимчасовий уряд, очолюваний князем Г. Львовим, складався з правих російських партій кадетів та октябристів. Єдиним представником соціалістів був міністр юстиції О. Керенський (майбутній голова Тим­часового уряду);

• Рада робітничих і солдатських депутатів репрезентувала соціаліс­тичний табір. На момент утворення її більшість становили есери та мен­шовики, проте з часом вона перейшла до рук більшовиків.

Революційні події знайшли глибокий відгук і в підросійській Україні, важливій частині імперії, у якій довго складалася пе­редреволюційна ситуація.

Причини революції в Україні:

• перебування українських теренів з кін­ця XVIII ст. в політичній та економічній залежності від Російської та Австрій­ської імперій;

• важкі соціально-економічні умови біль­шості населення країни (особливо робіт­ників і селян): низька зарплатня, виснаж­лива праця, злидні, безземелля, жорсто­ка експлуатація;

• переслідування в Російській імперії ук­раїнського суспільного руху, утиски по­літичних партій та громадських рухів. Передумовою революції в Україні стала

Перша світова війна, яка принесла злидні, численні жертви серед українців, еконо­мічну й політичну кризу.

На відміну від Росії, під час революції в Україні виник і могутній третій табір, який спирався на соціал-демократичні та націонал-демократичні сили.

Джерела

Витяг зі Звернення Тимчасового уряду

Громадяни!

Тимчасовий комітет членів Державної ду­ми за сприяння й співчуття столичних війск і населення досягнув нині такого ступеня успі­ху над темними силами старого режиму, що він дозволяє йому розпочати міцнішу побудо­ву виконавчої влади.

Для цієї мети Тимчасовий комітет Держав­ної думи призначає міністрами першого гро­мадянського кабінету ... осіб, довіра до яких країни забезпечена їхньою попередньою гро­мадською та політичною діяльністю...

У своїй теперішній діяльності кабінет ке­руватиметься такими засадами:

1. Цілковита й негайна амністія щодо всіх справ політичних і релігійних, зокрема теро­ристичних замахів, військових повстань і аграр­них злочинів і т. ін.

2. Свобода слова, друку, спілок, зборів страйків з поширенням політичних свобод на військовослужбовців у межах, прийнятних у воєнно-технічних умовах.

3. Скасування всіх станових, віросповідних національних обмежень.

4. Негайне готування до скликання на за­садах загального, рівного, таємного й прямого голосування Установчих зборів, які встанов­лять форму правління й конституцію країни.

5. Заміна поліції народною міліцією з ви­борним начальством, підлеглим органам міс­цевого самоврядування.

6. Вибори до органів місцевого самовря­дування на засадах загального, рівного, таєм­ного й прямого голосування.

7. Нероззброєння й невиведення з Петро­града військових частин, що брали участь у революційному русі.

8. За умов дотримання суворої військової дисципліни в строю та під час виконання вій­ськової служби — усунення для солдатів усіх обмежень у користуванні громадянськими правами, наданими решті громадян.

Тимчасовий уряд уважає за свій обов'язок додати, що він аж ніяк не має наміру скориста­тися воєнними обставинами для якої-небудь затримки в здійсненні реформ і заходів, ви­кладених вище.

Голова Державної думи М. Родзянко.

Голова Ради міністрів кн. Г. Львов.

Міністри: П. Мілюков, М. Некрасов, О. Ко-новалов, О. Мануйлов, М. Терещенко, В. Львов, А. Шингарев, О. Керенський.