§ 111. Доба Центральної Ради

3-4 березня 1917 року в Києві була орга­нізована Українська Центральна Рада (УЦР), яка об'єднала представників головних українських політичних партій. Ідея ство­рення Центральної Ради народилася на зборах Товариства українських поступов­ців (ТУП), яке було започатковане М. Грушевським, С. Єфремовим і Є. Чикаленком після Революції 1905-1907 рр. як міжпар-тійний політичний блок усеукраїнського масштабу. Товариство українських посту­повців, засноване в Києві 1908 року, згур­тувавши представників української інте­лігенції, планувало домагатися автономії України в рамках конституції буржуазної Росії.

Центральна Рада перетворилася на керів­ний осередок української націонал-демократичної революції, об'єднавши під революційними гас­лами політичні партії, інтелігенцію, представ­ників культурно-освітніх, селянських, коопера­тивних, військових, студентських товариств та речників церкви. Помітне місце в Центральній Раді, що стала своєрідним парламентом, посіли представники національних меншин: євреї, ро­сіяни, поляки.

Керівником (головою) Української Централь­ної Ради був обраний Михайло Грушевський, ви­датний український історик і політичний діяч. У 1917 році він належав до партії українських есерів. Від самого початку діяльності Централь­ної Ради М. Грушевський стояв на автономіст­ських позиціях. Його підтримував інший керів­ник Центральної Ради Володимир Винниченко, відомий український письменник, лідер Укра­їнської соціал-демократичної партії. Знаними діячами Центральної Ради були також Б. Мар-тос, С. Петлюра, І. Стешенко, П. Христюк тощо.

Крім прибічників автономії України у складі Росії, до Центральної Ради входили й прибічники негайного проголошення незалежності України. Одним з них був Микола Міхновський, що ак­тивно виступав за створення українських держав­них інституцій, передусім українського війська. Між автономістами та самостійниками в Центральній Раді спалахнула боротьба, яка не могла не позначитися на єдності українського визволь­ного руху.

Сергій Єфремов

(1876-1937)

Український учений, державний і громадський діяч. Народився в с. Паль­чику на Черкащині. Закінчив Київ­ський університет. У 1905—1907 рр. перебував в Українській радикальній партії, згодом став одним з ініціаторів створення Товариства українських по­ступовців. Після реорганізації ТУП в Українську партію соціалістів-феде-ралістів став її головою. Одночасно в Центральній Раді виконував обов'язки секретаря з національних справ. Після жовтня 1917 р. повернувся до науко­вої діяльності. Автор фундаментальної праці «Історія українського письмен­ства», монографій про творчість Т. Шев­ченка, І. Франка. Заарештований за сфабрикованою справою 1930 р. За­гинув у сталінському «політізоляторі» ймовірно 1937 р.

Розвиток Української революції у квітні — травні 1917 року

1 квітня 1917 року в Києві відбулася 100-тис. демонстрація на під­тримку Центральної Ради під гаслами «Вільна Україна — великій Росії!», «Автономію Україні!»

Найважливішою подією весни 1917 року став Український національ­ний конгрес, у роботі якого взяли участь понад 900 осіб від політичних партій та різних селянських, військових, робітничих організацій. На кон­гресі були представлені всі регіони України. У перший день конгресу прийнято резолюцію про проголошення автономії України.

21 квітня відбулися вибори нового складу Центральної Ради. Головою УЦР став М. Грушевський, а його заступниками — С. Єфремов і В. Вин-ниченко. Для постійної роботи між сесіями Центральної Ради була обра­на Мала рада, яка складалася з 20 осіб.

5-8 травня 1917 року в Києві відбувся військовий з'їзд делегатів від усіх партій, флотів та гарнізонів. У ньому взяли участь близько 700 деле­гатів. Роботою з'їзду керували М. Грушевський, В. Винниченко, С. Пет­люра і М. Міхновський. Головним питанням з'їзду було питання про став­лення українського населення до війни. Делегати ухвалили: добиватися миру без анексій і контрибуцій, а до його настання пропонували боронити здобутки революції.

На з'їзді була підтримана й вимога Центральної Ради про надання авто­номії Україні. Для того щоб Тимчасовий уряд і Петроградська рада окре­мим актом узаконили автономію України, з'їзд:

• обрав Військовий генеральний комітет на чолі з С. Петлюрою;

• ухвалив резолюцію про потребу створення української армії.

Військовий з'їзд був важливим етапом у процесі переходу військових

на бік Центральної Ради, про що свідчить:

• утворення віча українських офіцерів;

• ухвала новоствореним вічем постанови про організацію української національної армії;

• створення військового українського клубу ім. П. Полуботка, який очо­лив Микола Міхновський.

У травні 1917 року близько 3 тис. солдатів створили український полк ім. Б. Хмельницького, із сільських меш­канців був сформований підрозділ вільного козацтва, а його почесним отаманом обрано командира 1-го Українського корпусу генерала П. Скоропадського, який запропонував передати в розпорядження Центральної Ради свій украї­нізований полк чисельністю 40 тис. бійців, але М. Грушев­ський і В. Винниченко заперечували необхідність мати регулярну армію.

Протягом травня - червня 1917 року в Петрограді від­бувалися переговори між делегацією Центральної Ради на чолі з В. Винниченком і Тимчасовим урядом та Пет­роградською радою робітничих і солдатських депутатів. Українська делегація подала «Декларацію Української Центральної Ради» з домаганням автономії України. Пет­роградський уряд негативно прореагував на прагнення українців.

Перший універсал Центральної Ради

В умовах загальнонаціонального підне­сення Центральна Рада зробила рішучий крок у розбудові української державності: вона, усупереч волі Тимчасового уряду, про­голосила автономію України.

10 червня 1917 року на другому україн­ському військовому з'їзді (2 тис. делегатів) Володимир Винниченко проголосив Пер­ший універсал Центральної Ради. Голов­ний зміст універсалу — проголошення ав­тономії України та українізації, окреслен­ня рис майбутньої національно-культурної автономії.

15 червня 1917 року був створений Ге­неральний секретаріат на чолі з В. Вин­ниченком — перший у XX ст. україн­ський уряд.

Джерела

З Першого універсалу Центральної Ради Щоб Російське правительство прилюдно окремим актом заявило, що воно не стоїть проти національної волі України, проти права нашого народу на автономію.

Щоб Центральна російська влада по всіх справах, що торкаються України, мало при собі нашого комісара по українських справах.

Щоб місцева влада на Вкраїні була об'єд­нана одним представником від Центрального російського правительства, себто вибраним нами комісаром по Вкраїні...

...І через те ми, Українська Центральна Ра­да, видаємо цей універсал до всього нашого народу і оповіщаємо: однині самі будемо тво­рити наше життя.

Отже, хай кожен член нашої нації, кожен громадянин села чи города однині знає, що настав час великої роботи...

Центральна Рада покладає надію, що на­роди неукраїнські, що живуть на нашій землі, також дбатимуть про лад та спокій у нашім краю й у цей тяжкий час вседержавного без­ладдя дружно, одностайно з нами стануть до праці коло організації автономії України.

Другий універсал Центральної Ради

Тимчасовий уряд та консервативні кола Росії засудили Перший універ­сал Центральної Ради, оголосивши його виявом сепаратизму. На цих по­зиціях стояли й загальноросійські партії, що діяли в Україні.

Уряд готовий був застосовувати проти Ради силу, але його руки зв'язу­вала політична криза, яка виникла внаслі­док багатолюдних демонстрацій, що відбу­лися 18 червня в Петрограді.

29 червня до Києва прибула делегація міністрів Тимчасового уряду в складі О. Ке-ренського, М. Терещенка, І. Церетелі. Вони провели переговори з керівництвом Цент­ральної Ради, у результаті яких обидві сто­рони пішли на взаємні поступки:

• Тимчасовий уряд зобов'язався визнати Центральну Раду «найвищим крайовим органом управління в Україні»;

• склад Генерального секретаріату мав за­тверджувати Тимчасовий уряд;

• Центральна Рада зобов'язувалася відмо­витися від самочинного введення автоно­мії та погоджувалася чекати затверджен­ня автономного статусу Всеросійськими установчими зборами.

Підсумки компромісу викладено в до­кументі, який Центральна Рада оформила З липня 1917 року як Другий універсал.

Зміст Другого універсалу свідчить, що Центральна Рада зробила істотні поступки Тимчасовому урядові, який прагнув обме­жити національно-визвольний рух певни­ми рамками. Для українців важливість ук­ладеної угоди істотно знижувалася тим, що:

• не окреслювалася територія, на яку ма­ла поширюватися влада Центральної Ра­ди та її Генерального секретаріату;

• не уточнювалися повноваження Секретаріату, зокрема в його стосун­ках з місцевими органами Тимчасового уряду.

Без сумніву, Другий універсал був кроком назад проти Першого. Проте політичні здобутки лідерів українського визвольного руху не варто недо­оцінювати. У Києві М. Грушевський і В. Винниченко говорили про пере­могу, яку здобула українська сторона після укладення угоди з Тимчасо­вим урядом. Російські консервативні кола оцінили цей компроміс як перемогу української дипломатії.

Другий універсал був зустрінутий неоднозначно. На знак протесту про­ти поступок Україні з Тимчасового уряду вийшли міністри-кадети. Спа­лахнула урядова криза, що поклала початок загальнополітичній кризі та кривавим липневим подіям у Петрограді.

3-4 липня 1917 року в Петрограді відбулися криваві сутички між прибічниками більшовиків і Тимчасового уряду. Двовладдя заверши­лося перемогою Тимчасового уряду та переходом на нелегальне стано­вище більшовиків, які в цих історичних умовах узяли курс на збройне постання. У столиці був запроваджений надзви­чайний стан.

Усі ці події не могли не вплинути на розви­ток Української революції. Тому керівники Центральної Ради були вимушені маневрувати в досить складній і суперечливій суспільно-політичній ситуації.

В умовах військової влади, яка, фактично, існу­вала на території Росії, Тимчасовий уряд, який очолював О. Керенський, почав наступ і в Ук­раїні. У серпні 1917 року він видав «Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату», яка значно обмежувала права України:

• Генеральний секретаріат мав стати органом Тимчасового уряду;

• Центральну Раду позбавляли законодавчих прав;

• українську територію звужували до п'яти гу­берній (Київської, Волинської, Подільської, Полтавської та Чернігівської).

Фактичний відступ Центральної Ради перед російським урядом (хоч він і був зумовлений історичною ситуацією), викликав в Україні масове незадо­волення патріотично налаштованих сил. У ніч з 4 на 5 липня в Києві проти Тимчасового уряду повстав полк ім. П. Полуботка. Повстання відбулося стихійно, без узгодження з Центральною Радою та Українським військо­вим комітетом. Організатори повстання, домовившись з деякими депутатами Центральної Ради та членами Клубу ім. П. Полуботка, намагалися зброй­ним шляхом взяти владу в Києві та змусити Центральну Раду проголосити незалежність України. Полуботківцям вдалося протягом дня захопити низ­ку важливих державних установ у місті — військову комендатуру, арсенал, банк, скарбницю, інтендантські склади. Сили Центральної Ради у взаємодії зі штабом Київського військового округу (КВО) зуміли придушити повстан­ня. Полк полуботківців був розформований і відправлений на фронт.

Другий універсал не влаштовував ні Центральну Раду, ні Петроград­ський уряд.

Джерела

З Другого універсалу Центральної Ради

Ми, Центральна Українська Рада, стоячи, як все, за тим, щоб не відривати України від Росії та щоб разом з усіма її народами зма­гати до піднесення й розвитку цілої Росії та до єдности її демократичних сил, з задоволен­ням приймаємо заклик Правительства до єд­ності й сповіщаємо всіх громадян України, що вибрана українським народом через його ре­волюційні організації Центральна Українська Рада незабаром буде доповнена на справед­ливих основах представниками инших народ­ностей, які живуть на Україні...

Доповнена Центральна Українська Рада виділить наново з-поміж себе окремий відпо­відальний перед нею Генеральний секретарі­ат, який буде предложений до затвердження тимчасовому правительству в характері пред­ставника найвищої краєвої власти Тимчасово­го правительства на Україні...

Змагаючи до автономного устрою Украї­ни, Центральна Українська Рада в порозу­мінню з національними меншостями України приготовлятиме проекти законів про автоном­ний лад України для предложення їх на за­твердження Установчим зборам.

Що ж торкається комплектування україн­ських військових частей, Центральна Укра­їнська Рада матиме своїх представників при кабінеті міністра війни, в генеральнім штабі й при верховнім головнокомандуючім для участи при комплектуванню окремих частей виключно українцями, оскільки заходи в сім напрямі на думку міністра війни будуть мож­ливі з технічного боку без нарушення бойової здатності армії...

Олександр Керенський

(1881-1970)

Російський політичний діяч, голова Тимчасового уряду в Петрограді. У Тимчасовому уряді — військовий і морський міністр, потім — прем'єр-міністр, після розгрому корніловщини став верховним головнокомандува­чем. У липні 1917 р. очолив переговори Тимчасового уряду з Центральною Ра­дою в Києві. 7 листопада 1917 р. втік з Петрограда. У 1918 р. емігрував до Франції, у 1940 — до США.

Третій універсал Центральної Ради

7 листопада 1917 року більшовики в Петрограді повалили Тимчасо­вий уряд О. Керенського й узяли владу в свої руки. Відлуння цих по­дій прийшло й в Україну.

Основні події розгорнулися в Києві. Прибічники Тимчасового уряду згуртувалися навколо штабу Київського військового округу (10 тис. багне­тів); більшовики, спираючись на 6 тис. озброєних червоно-гвардійців, підтримували Раду робітничих і солдатських де­путатів. Центральна Рада мала на своєму боці 8 тис. багнетів. Відразу ж після перевороту в Петрограді більшовики здійснили спробу збройним шляхом вибити з Києва вій­ська Тимчасового уряду. Почалися триденні кровопролитні бої. У ці критичні дні Центральна Рада, яка до цього часу залишалася нейтральною, перейшла в наступ. Прихиль­ники Тимчасового уряду вимушені були покинути місто. У Києві склалося своєрідне двовладдя: місто контролювали війська Центральної Ради й більшовиків (Ради робітни­чих і солдатських депутатів). Ураховуючи небезпеку, яка загрожувала Україні, 7 листопада 1917року Центральна Рада виступила з Третім універсалом, що проголошував Українську Народну Республіку (УНР), яка мала перебувати у федера­тивних відносинах з Росією. Згідно з цим документом уся влада в ново-створеній державі повинна була належати Центральній Раді та її виконавчому органу — Генеральному секретаріатові, а на міс­цях — думам і земствам.

Універсал також проголошував:

• 8-годинний робочий день;

• контроль держави над промисловістю й банками;

• ліквідацію поміщицького землеволодін­ня та передачу його селянам без викупу;

• демократичні свободи (свободу слова, друку, віри, зібрань, спілок, страй­ків, недоторканність особи й помешкання);

• скасування смертної кари;

• рівність прав національних меншин з правами українців. Особливу увагу в універсалі приділили відносинам з Росією.

Джерела

З Третього універсалу Центральної Ради ...Не відділяючись від Російської республі­ки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі. Щоб уся Російська республіка стала федерацією рівних і вільних народів. До Установчих зборів України вся власть тво­рити лад на наших землях, давати закони й правити, належить нам, Українській Цент­ральній Раді, і нашому правительству — Гене­ральному секретаріатові України.

Ставлення більшовиків до Української революції

Відносини між більшовицькими колами та Центральною Радою були суперечливими й пройшли через різні етапи. Після повернення з емі­грації у квітні 1917 року В. Ленін на VII конференції Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП) підкреслював: «Якщо Фінляндія, Польща, Україна відокремляться від Росії, у цьому нічого поганого нема. Що тут поганого? Хто це скаже, той шовініст. Треба збожеволіти, щоб і далі провадити політику царя Миколи».

У червні 1917 року після виходу Першого універсалу, Ленін ще раз рішуче підтвердив цю пропозицію: «... жоден демократ, — писав він,— не кажучи вже про соціаліста, не зважиться заперечувати цілковиту закон­ність українських вимог, жоден демократ не може також заперечувати право України на вільне відокремлення від Росії».

Через кілька днів у статті «Україна і поразка керівних партій Росії» Ленін наголосив, що поступитися українцям — означає вчинити розумно, бо інакше буде гірше: силою українців не вдержиш, а тільки озлобиш; по­ступитися українцям — відкрити шлях до довір'я між обома націями, до їхнього рівноправного братерського союзу.

Коли більшовики боролися проти Тимчасового уряду, вони дотримувалися цих ідей. Проте після жовтневого перевороту та встановлення диктатури пролетаріату ця позиція стала змінюватися на ко­ристь пробільшовистських «Совєтов» в Україні. Уряд Леніна критикував Центральну Раду за під­тримку антибільшовицьких сил, Центральна Рада заявляла про незаконність дій більшовиків під час жовтневого перевороту в Петрограді. Більшовиць­кий уряд відмовився надати Центральній Раді гро­ші, чим поглибив економічні проблеми. Рада забо­ронила постачання продуктів у Росію. Конфрон­тація між Петроградом і Києвом посилювалася.

Користуючись нерішучістю й непослідовністю Центральної Ради, більшовицькі організації роз­горнули активну роботу в масах. «Не до націо­нального визволення веде вас Центральна Рада, а до нового рабства. Звертайте увагу не на слова, а на діла. Подивіться, що робить Рада й Гене­ральний секретаріат. Дали вони селянам зем­лю? — Ні. Увели контроль над промисловими підприємствами? — Ні», — так звертався до населення Київський комітет Російської соціал-демократичної робітничої партії більшовиків.

На кінець 1917 року ні аграрне, ні робітниче, ні національне питання в Україні не були роз­в'язані. Це посилило політичну кризу в країні. Не дочекавшись землі, селяни стихійно взялися за її переділ, за що проти них висилали каральні загони. На промислових підприємствах зростало безробіття, що посилювало невдоволення мас, формувалися загони Червоної гвардії.

Петроградський уряд уважно стежив за роз­витком політичної ситуації в Україні.

У грудні 1917 року Рада народних комісарів Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки (РНК РСФРР) звернулася з маніфестом і відозвою до українського народу, у яких містилися ультимативні вимоги до Центральної Ради, заклик до більшовиків України та до всіх пролетарських мас активно боротися за встановлення влади Рад (більшо­вицьких). На початку грудня відбулося збройне повстання більшовиків проти Центральної Ради в Харкові. Влада в місті перейшла до Ради робітничих і селянських депутатів. Розпочалася пер­ша неоголошена війна Радянської Росії проти УНР.

Перший Усеукраїнський з'їзд Рад (11-12 грудня 1917 ро­ку), який відбувся в Харкові, оголосив Центральну Раду по­за законом, а всі її розпорядження недійсними. На території України проголошувалася радянська влада. Лідерами біль­шовиків в Україні були Артем (В. Сергєев), Є. Вош, В. За-тонський, Г. П'ятаков, М. Скрипник та ін. Таким чином, в Україні виникло двовладдя, що фактично поклало початок громадянській війні.

16 січня 1918 року вибухнуло збройне повстання київських більшовиків, центром якого став завод «Арсенал». Через тиждень повстання було приду­шене, а 300 робітників-повстанців закатовано. У цей час до Києва почали підходити червоногвардійці з Харкова, Донбасу, Москви й Петрограда. Про­ти них виступили поспіхом підготовлені сили Центральної Ради. У бою під містечком Крути в оточення потрапив загін українських гімназистів, які були по-звірячому вбиті вояками полковника Муравйова. Арсенальська та крутська трагедії стали грізним початком братовбивчої війни в Україні.

Володимир Ленін (Ульянов)

(1870-1924)

Російський революціонер, заснов­ник та ідеолог більшовизму й міжна­родного комунізму. Народився в м. Сим­бірську (тепер Ульяновськ). Навчався на юридичному факультеті Петербур­зького університету. Організатор «Со­юзу боротьби за визволення робітни­чого класу». 1917 року розпочав ді­яльність, спрямовану на повалення Тимчасового уряду та ліквідацію дво­владдя. Того ж року більшовицька партія на чолі з В. Леніним захопила владу в Петрограді. Один з ініціаторів так званої нової економічної політики. Послідовно виступав проти ідеї укра­їнської окремішності. Уважав питання контролю над Україною, її хлібом та донбаським вугіллям питанням життя і смерті російської більшовицької рево­люції. У 1922 р. виступив ініціатором створення СРСР. Із середини грудня 1922 р. після різкого погіршення стану здоров'я й до самої смерті 1924 року фактично був усунений від керівницт­ва партією й країною. Похований у мавзолеї на Красній площі в Москві. (За «Довідником з історії України»)

Четвертий універсал Центральної Ради

Уже в умовах громадянської війни, 22 січня 1918 року, Центральна Рада проголосила Четвертий універсал, у якому підкреслювалося, що віднині Українська Народна Республіка стала самостійною, незалежною, вільною, суверенною держа­вою українського народу. Проголошуючи державну незалежність України, Централь­на Рада все-таки не відкидала можливості федеративного зв'язку з оновленою Росій­ською державою. Керівник УНР М. Грушевський мотивував прийняття Четвертого універсалу необхідністю виходу України зі стану світо^ вої війни, захисту своїх кордонів від наступу з півночі та бажанням якнайшвидше впорядкувати соціальні, еко­номічні та фінансові справи. Ідея української держав­ності ґрунтувалася на власному досвіді, для молодої дер­жави заперечувався імперський чи західний шлях.

У Четвертому універсалі проголошувалися широкі соціально-економічні заходи:

• передача землі селянам;

• державний контроль за виробництвом і фінансами;

• піднесення добробуту трудового народу тощо.

Проте час був згаяний. Більшовицькі вій­ська підійшли до Києва, тому впровадження в життя ідей універсалу стало неможливим.

26-27 січня 1918 року Київ перейшов до рук більшовиків, а Центральна Рада пере­їхала до Житомира. Успіхи більшовиків примусили лідерів УНР шукати могутніх союзників. їхні погляди були спрямовані до Брест-Литовська, де тривали перего­вори Радянської Росії з Німеччиною та її союзниками. Щоб не дати змоги радян­ському урядові на цих переговорах репре­зентувати Україну, туди виїхала україн­ська делегація.

Держави Антанти нервово сприйняли приїзд до Бреста представників України. Французький та англійський уряди, ви­знавши Українську Народну Республіку, намагалися вплинути на український уряд, щоб він не підписував ніяких угод з Німеч­чиною та її союзниками, обіцяючи за це всіляку допомогу. Та український уряд обрав шлях підписання угод з Четверним союзом. Німці виявили готовність допома­гати Україні своїми військами для швид кого її очищення від більшовиків, але натомість вимага­ли значних поставок до Німеччини продуктів харчуван­ня й сировини.

Свою готбвність надіслати війська в Україну виявила й Австро-Угорщина. На українські території вступили польські, чеські, угорські частини. Це викликало невдо­волення й обурення широких народних мас і мало нега­тивні наслідки для Української держави. Спираючись на іноземні війська, заможні кола України (підпри­ємці, купці, поміщики) змогли паралізувати здійснення соціально-економічних заходів, визначених Четвертим універсалом.

Самі німці навіть не приховували, для чого вони прийшли в Україну. За мирним договором з Центральною Радою вони мали одержати мільйони пудів хліба. Український уряд опинився в дуже скрутному становищі. З одного боку, Німеччина перестала рахуватися з ним, з другого — він по­трапив під тиск різних соціально-класових прошарків України.

Джерела

З Четвертого універсалу Центральної Ради

Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу. Зо всіма сусідніми державами... ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя самостійної Української Республіки. Власть в ній буде належати тільки народові України...

Довідка. Герб (польське І)егЬ, що похо­дить від німецького ЕгЬе — спадщина) — особливий символічний знак держави, міста, стану, роду; зображений на прапорах, моне­тах, печатках тощо.

Державний герб — офіційна емблема дер­жави, опис і зображення якої встановлюють конституція та спеціальні закони держави.

Довідка. Четверний союз — назва блоку Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини й Болгарії, який протистояв під час Першої світової війни країнам Антанти.