§134. Україна в умовах згортання політичних реформ м. Хрущова

Ставлення в суспільстві до діяльності М. Хрущова

Роки «хрущовської відлиги» переконливо засвідчили, що радянське суспільство неоднозначно сприйняло зміни й реформи, які відбувалися в країні. На початковому етапі правління М. Хрущова майже всі верстви населення активно підтримали процеси десталінізації та перші позитивні наслідки його економічних перетворень. Проте після відступу Хрущова від проголошених раніше демократичних гасел, відмови від колективно­го керівництва й повернення до фактичного єдиновладдя, а також через серйозні проблеми в забезпеченні промисловими товарами й продуктами харчування, радянські люди починають поступово зневірюватися в кінце­вих успіхах хрущовських реформ. Унаслідок невиважених, а іноді й від­верто авантюристичних рішень, що спричинили кризу й застій у промис­ловості й сільському господарстві, від хрущовських економічних новацій насамперед відвертаються робітники й селяни. Іноді це приводило навіть до відкритих народних виступів проти влади.

Зокрема, на початку 60-х рр. зафіксовані факти масового невдоволення робітників, пов'язані з незадовільними умовами праці, реформуванням виробничих норм і розцінок, різким зменшенням зарплати на підприєм­ствах. Такі виступи відбулися в Краматорську, Черкасах, Харкові, Києві та інших містах. Як правило, вони були нетривалими, швидко припиня­лися після втручання партійних і державних органів.

Проте в 1962 році в Донецьку й Жданові відбуваються вже справжні робітничі страйки й маніфестації, викликані різким підвищенням цінна продукти харчування. Справжньою кульмінацією цих виступів ста­ли події в російському Новочеркаську, де проти семитисячної робітни­чої демонстрації були застосовані військові підрозділи, що призвело до людських жертв. Наступного року в Одесі робітники відмовилися вантажити масло, що як «братерська допомога» мало бути відправлене на революційну Кубу. У результаті робітничих заворушень у тому ж 1963 році в Кривому Розі був на цілий тиждень уведений воєнний стан.

Не здобув собі М. Хрущов прихильників і в середовищі інтелігенції після низки «творчих зустрічей» з нею, що відбулися в 1962—1963 рр. в Москві. Відчувши інтелектуальну обмеженість, безкультур'я, невихова­ність партійного й державного лідера країни, значна частина представ­ників культурної сфери теж зневірюється в кінцевих успіхах його рефор­маційної діяльності й відвертається від нього.

М. Хрущов і партійне керівництво України

Аналогічна переоцінка діяльності М. Хрущова відбувається в цей період і в партійному керівництві республіки. Смерть Й. Сталіна, при­хід до влади М. Хрущова й перетворення єдиновладдя на «колективне керівництво» спричинили прихильне ставлення союзної верхівки до України. М. Хрущов небезпідставно вважав республіку «своєю». Він був переконаний, що в разі відкритої боротьби за владу може завжди сміли­во спертися саме на українську державну й партійну еліту. Повну підтримку від неї на початку своєї діяльності він справді отримував. Щоб зміцнити своє становище, М. Хрущов став усе частіше запрошува­ти до Москви на високі керівні посади вихідців з України. Вони й собі, після адаптації в союзній столиці, тягнули до центру своїх прибічників. Унаслідок цього кількість «українізованих кадрів» на найвищих щаблях союзної влади невпинно зростала. Якщо відразу після смерті Й. Сталіна до складу Президії ЦК КПРС уходив лише М. Хрущов, який свого часу був безпосередньо пов'язаний з Україною, то в 1954 році п'ятеро з деся­ти її членів своєю політичною діяльністю були тісно пов'язані з рес­публікою (Л. Брежнєв, А. Кириленко, М. Підгорний, Д. Полянський, М. Хрущов). Як бачимо, у добу Хрущова українська політична еліта ста­новила фактично половину персонального складу союзної компартійної олігархії.

Ця відверто «проукраїнська кадрова політика» не дала М. Хрущову очі­куваних дивідендів. Навпаки, як засвідчили наступні події, саме пред­ставники української керівної верхівки та вихідці з України, що працюва­ли в Москві, згодом відіграли вирішальну роль під час усунення вождя держави й партії від влади.

У своїй практичній діяльності М. Хрущов, як правило, виявляв ве­личезну самовпевненість, амбіційність, йому не вистачало потрібної для керівника такого рангу толерантності, він ігнорував чужі думки. Ці негативні риси його характеру пояснювалися браком глибоких знань

та низькою культурою поведінки. Вони не да­вали можливості тогочасному радянському лі­дерові знаходити правильні відповіді й ужи­вати необхідних заходів під час оперативного розв'язання гострих і невідкладних проблем. Партійні організації, за словами очевидців, уже стогнали від хрущовських ініціатив, записок, виступів та промов. Вони були не в змозі роз­в'язати власні регіональні проблеми, тому що зверху постійно йшли нескінченні вказівки об­говорювати виступи М. Хрущова на пленумах, активах, нарадах. Переважна більшість прого­лошених ним численних реформ і новацій ма­ли пропагандистський ефект і не давали обіця­них результатів.

Особливе роздратування тогочасної держав­ної і партійної номенклатури викликала схиль­ність М. Хрущова до омолодження керівницт­ва, спонтанних, а іноді відверто авантюрних кроків у кадровій політиці, які нерідко ламали людські долі.

Негативні наслідки цієї політики особливо добре відчули на собі представники української керівної еліти О. Кириченко, В. Щербицький та Н. Кальченко, які без об'єктивних причин і жодних пояснень були зміщені з високих урядових і партійних посад та переведені на друго­рядні ролі.

Створивши для себе режим одноособової влади, М. Хрущов швидко забув про нещодавню критику «культу особи Сталіна» і був не проти фор­мування «культу» власної персони, що й намагався зробити наприкінці свого керівництва країною. Щоправда, на думку істориків, його не можна було назвати «самодержцем за сталінським зразком», радніше він зали­шався тільки «кандидатом у Сталіни».

Микола Підгорний

(1903-1983)

Радянський державний і партійний діяч. Народився на Полтавщині. З 1917 р. працював робітником на різ­них підприємствах Карлівки. У 1931 р. закінчив Київський технологічний ін­ститут харчової промисловості. У 1939— 1940 рр. і 1944-1946 рр. був голов­ним уповноваженим уряду СРСР для переселення української людності з те­риторії Польщі до України. З 1946 р. — постійний представник Ради міністрів УРСР при урядові СРСР. У 1963 р. був висунутий на посаду секретаря ЦК КПРС. Протягом наступних років зай­мав високі посади в органах влади.

Усунення М. Хрущова від влади

Улітку 1963 року М. Хрущов відкликав М. Підгорного з Києва до Моск­ви й призначив його на посаду секретаря ЦК КПРС. Першим секретарем ЦК Компартії Ук­раїни був обраний П. Шелест. Ці партійні діячі, які своєю політичною кар'єрою цілковито завдя­чували М. Хрущову, незабаром приєдналися до учасників змови, що готувалася керівництвом КДБ та ще одним хрущовським висуванцем — Л. Брежнєвим.

Скориставшись відсутністю М. Хрущова, який перебував на відпочинку, члени Президії ЦК КПРС 12 жовтня 1964 року офіційно поставили питання про свою недовіру першому секретареві. Згодом цілком легітимно 14 жовтня вже в присут­ності самого М. Хрущова пленум ЦК увільнив йо­го від обов'язків першого секретаря ЦК КПРС і го­лови Ради міністрів СРСР з відверто лицемірним формулюванням: «У зв'язку з похилим віком і погіршенням стану здоров'я». Першим секрета­рем ЦК КПРС обрано Л. Брежнєва, а на посаду го­лови Ради міністрів рекомендовано О. Косигіна.

Жовтневий (1964 рік) Пленум ЦК КПРС озна­менував собою початок нового етапу радянської історії. До влади в державі й партії приходять представники так званого «третього покоління» радянських керівників. Кар'єра цих людей була тісно пов'язана зі сталінською кривавою кадро­вою революцією кінця 30-х рр., коли формувався новий керівний апарат замість попереднього, жорстоко знищеного в 1937 році.

Леонід Брежнєв

(1906-1982)

Радянський державний і партійний діяч. Народився в с. Кам'янське (тепер Дніпродзержинськ). У 1927—1930 рр. працював на Уралі, з травня 1937 р. обіймав різні посади в державних і пар­тійних органах Дніпродзержинська та Дніпропетровська. У 1964—1966 рр. — перший секретар ЦК КПРС, а в 1966— 1982 рр. — генеральний секретар ЦК КПРС. Один з ініціаторів усунення від влади М. Хрущова. У період його керів­ництва радянські війська здійснили ін­тервенцію до Чехословаччини (1968 р.) та Афганістану (1979 р.).

Період «застою» в Україні. Дисидентський рух