§93. Джерела українського національного відродження

Наприкінці XVIII - на початку XIX ст. колишня козацька еліта знищеної росій­ським царизмом Гетьманщини стала од­ним із джерел формування нової генерації борців за українське національне відро­дження. Одержавши довгоочікуване дво­рянство, але не маючи рівних прав з поль­ською шляхтою, представники знатних українських родин вимагали визнання своїх привілеїв у повному обсязі. Виборю­ючи однаковий з поляками статус, дехто з нової української знаті прагнув відродити й утрачену раніше автономію України в складі Росії.

Рух українських автономістів

Активізація українського опозиційного руху спостерігалася на початку XIX ст., коли нащадки козацької старшини, отримуючи дворянство, повин­ні були довести свої права на цей титул на підставі родинних документів. Це спричинило хвилю обурення серед української шляхти, виразники якої називали себе «патріотами рідного краю». Так на основі станових дворянських інтересів виникає український автономістський рух, що спирався на історичні традиції й усі свої домагання будував на історично-правових доказах. Його лідерами були Василь Полетика, Роман Марко-вич, Тимофій Калинський, Федір Туманський та ін.

Українських патріотів єднали не тільки прихильність до минулого, а й критичне ставлення до сучасного. Вони прагнули зберегти місцеву правову систему, що ґрунтувалася на Литовських статутах, і намагалися віднови­ти знищену царизмом козацьку армію. Проте царський уряд мобілізову-вав козацькі полки тільки тоді, коли виникала воєнна загроза для Росії. Наприклад, у 1812 році під час походу Наполеона на Москву Олександр І дав дозвіл утворити кілька полків з 25 тис. українських козаків, пообі­цявши, що після війни ці підрозділи будуть збережені як постійне військо. Під час польського повстання в 1831 році генерал-губернатор М. Рєпнін також зумів мобілізувати 8 тис. козаків. Створюючи й використовуючи козацькі полки для власних потреб, правителі Росії однак не йшли на принципові поступки українським автономістам.

Масонські ложі

Посилення реакції після війни 1812-1814 рр. сприяло зростанню в Ук­раїні опозиційних настроїв. Провідну роль у цьому русі відігравали дво­рянські опозиціонери-декабристи. За їхнім прикладом в Україні виникли перші таємні політичні гуртки, які стави­ли собі за мету боротися за скасування кріпосного права й ліквідацію самодержавства.

Організаційними формами, у яких об'єднувалися опо­зиційні сили, стали так звані масонські ложі (від фран­цузького ігапс тасоп — вільний каменяр, муляр) і таємні політичні товариства. Вони єднали представників приві­лейованої верхівки суспільства, які сповідували ідеї все­світнього братерства, рівності, самопізнання й самовдос­коналення людей.

«Любов до істини». Найбільшого визнання в Україні набула масон­ська ложа «Любов до істини», заснована 1818року в Полтаві Михай­лом Новиковим — начальником канцелярії малоросійського генерал-губернатора М. Рєпніна. До неї належали поміщики С. Кочубей і В. Тар новський, переяславський предводитель дворянства В. Лу-кашевич, автор знаменитої «Енеїди» письменник І. Котля­ревський та ін.

«Любов до істини» діяла легально й була своєрідною під­готовкою його членів до наступного вступу в таємні декабрист­ські товариства — «Союз порятунку» та «Союз благоденства».

Полтавська масонська ложа проіснувала близько року, після чого за наказом Олександра І була закрита в 1819 році.

«Ложа об'єднаних слов'ян». Одночасно з полтавською виникає масонська «Ложа об'єднаних слов'ян» у Києві. Вона мала в своєму складі близько ЗО українців, росіян та поляків. Серед її членів були польські поміщики В. Росцишевський, X. Харлинський, маршалок шляхетства Київської губернії П. Олізар, відомий декабрист князь С. Волконський (молодший брат М. Рєпніна-Волконського) та ін. Аналогічні легальні дворянські осередки були сфор­мовані в цей час у Крем'янці, Житомирі, Рафалівці та Вишнівці, що на Волині.

Малоросійське товариство

У 1819 році, ще перебуваючи в полтав­ській ложі «Любов до істини», В. Лукашевич почав працювати над створенням нової організації — Малоросійського таємного товариства. На відміну від масонських лож, воно діяло нелегально й ставило за мету вибороти незалежність України. Ос­новні програмові положення товариства містилися в підготовленому В. Лукашеви-чем так званому «Катехізисі автономіс­та». Членами цієї організації стали відомі українські дворяни, однодумці В. Лука-шевича, — С. Кочубей, В. Тарновський, П. Капніст та ін. Малоросійське товари­ство підтримувало зв'язки з Польським патріотичним товариством та з Південним товариством декабристів.

Персонали

Василь Лукашевич

(1793-1866)

Український громадський і політичний діяч. Народився в м. Борисполі на Київщині. Походив з козацько-старшинського роду. З 1798 р. виховувався в Пажеському корпусі. Після закінчення в 1803—1804 рр. служив перекладачем у колегії закордонних справ. З 1805 р. працював у міністерстві закордонних справ. У 1807 р. вийшов у відставку й оселив­ся в Борисполі. Заснував школу в Переяславі. З 1811 р. — предводитель дворянства Перея­славського повіту. У 1818 р. став членом ма­сонської ложі «Любов до істини». Створив Малоросійське товариство. У лютому 1826 р. заарештований та ув'язнений у Петропавлів-ській фортеці. Після звільнення жив у Бори­сполі під наглядом поліції.

(За «Довідником з історії України»)

Декабристи

Оформлення справжньої політичної опозиції до царизму було пов'язане

з появою декабристських організацій у Ро­сії. Так, у 1816 році був створений «Союз порятунку» в Петербурзі, у 1818 році — «Союз благоденства» в Москві. У 1821 році внаслідок реорганізації своїх об'єднань де­кабристи створили два осередки — Пів­нічне товариство з центром у Петербурзі та Південне з центром у м. Тульчині. Головою Південного товариства обрано полковника Пав­ла Пестеля, членами організації стали офіцери полків, що перебували в Україні.

Незабаром, крім Тульчинської управи, були засновані ще дві:

• Кам'янська на чолі з В. Давидовим та С. Вол­конським;

• Васильківська, яку очолив С. Муравйов-Апостол.

Хоч декабристи обговорювали й узгоджували питання спільних дій, між двома організаціями були значні розходження. Південне товариство було радикальнішим, ніж Північне, яке обмежу­валося у своїх планах поваленням абсолютизму й установленням конституційної монархії.

Конституції товариств. Голова Південного товариства П. Пестель підготував політичний трактат «Руська правда», у якому докладно визначив програму дій після повалення царату. У цьому документі містилися вимоги:

• негайного повалення самодержавства;

• встановлення республіканського правління (причому після перевороту треба було встано­вити революційну диктатуру для здійснення перетворень у країні);

• знищення кріпосного права;

• безплатне наділення селян землею з держав­ного фонду;

• ліквідація станових привілеїв;

• надання політичних прав усім чоловікам, яким виповнилося 20 років;

• обмеження поміщицького землеволодіння;

• створення двох земельних фондів — держав­ного та приватного (з частини поміщицьких і державних земель мав бути створений волос­ний фонд, з якого кожен громадянин міг отри­мати наділ).

«Руська правда» також проголошувала:

• рівність громадян перед законом;

• свободу слова, друку, віросповідання;

• ліквідацію військових поселень;

• скорочення строку служби в армії. Верховну законодавчу владу мало здійсню­вати Народне віче, виконавчу — Державна дума, нагляд за виконанням законів — Верховний собор. Попри свою радикальну спрямованість, конституція Південного товариства не визна­вала українців окремим народом і не передба­чала відокремлення України від Росії й ство­рення суверенної Української держави. Узагалі, в розв'язанні, національного питання П. Пестель заперечував право всіх неросійських народів Російської імперії, крім поляків, на самовизна­чення та був противником перебудови Росії на федеративних засадах.

Конституція Північного товариства, розроблена М. Муравйовим-Апостолом, була поміркованішою. Вона проголошувала.;

• збереження монархії;

• перетворення царя на головного державного службовця який мав бути наділеним виконавчою владою та отримувати

• створення парламенту для прийняття законів;

• обирання депутатів до парламенту на основі майнового цензу;

• наділення громадянськими правами осіб стар­ших від 21 року, які мали постійне місце про­живання, володіли рухомим і нерухомим май­ном та сплачували податки;

• наділення кожного селянина після звільнення 2 десятинами орної землі та садибою;

• перетворення Росії на федерацію з 14 держав і 2-х областей із самостійним управлінням. За конституцією М. Муравйова-Апостола мали бути створені Чорноморська держава з цент­ром у Києві та Українська держава з центром у Харкові.

Товариство об'єднаних слов'ян. У 1823 році в Новограді-Волинському виникла таємна органі­зація — Товариство об'єднаних слов'ян, фунда­торами якої були брати Борисови. Своїм демокра­тизмом вони суттєво відрізнялися від Південного де переважали представники родовитої української еліти. У програмних документах товариства висувалася ідея доб­ровільного об'єднання слов'янських народів (зокрема й українського) у формі федеративної республіки.

Повстання декабристів. У грудні 1825 року помер цар Олександр І. Спадкоємцем був його брат Костян­тин, але одруження з польською дворянкою позбавля­ло його права на престол. Другий брат, Микола, спочат­ку відмовився від престолу. Настало «міжцарювання». Північне товариство вирішило скористатися цим і 14 грудня 1825 року підняло повстання полків, яке зазнало поразки.

Поразка петербурзького повстання примусила ке­рівників Південного товариства прискорити виступ, до якого воно також не було готове, бо висланих до Києва, Житомира та інших міст його представників заарештували Після арешту П. Пестеля керівництво товариством перейшло до С. Му-равйова-Апостола. 28 грудня 1825 року він £ підняв Чернігівський полк. Проте повстанці не Ж* ^ пішли на Київ і втратили марно три дні, шукаю­чи собі союзників. Тим часом їм назустріч виру­шили урядові війська. Уже в першій сутичці був тяжко поранений командир полку С. Муравйов-Апостол. 900 солдатів здалися без бою.

Керівників повстання доправили до Петер­бурга на суд. За вироком суду повісили К. Ри­лєєва, М. Каховського, С. Муравйова-Апостола, М. Бестужева-Рюміна і П. Пестеля. На Кавказ та в Сибір заслано багатьох офіцерів, а солдатів покарано шпіцрутенами й переведено до інших полків.

Головна причина невдачі виступу декабристів в Україні полягала в то­му, що їхня мета залишилася незрозумілою для народу, а соціальна база повстання була вузькою. Для наступних поколінь декабристи були взір­цем мужності, героїзму, самопожертви й відданості визвольній справі.

Довідка. Декабристи — представники дво­рянства, які боролися за повалення царату, скасування кріпацтва. У 1821 р. в м. Тульчині створено Південне товариство декабристів. Керівники: П. Пестель, О. Юшневський. У січ­ні 1826 р. відбулося повстання Чернігівського полку, що закінчилося поразкою декабристів.

Сергій Муравйов-Апостол (1796-1826)

Один з керівників декабристського руху в Україні. Початкову освіту й ви­ховання здобув у приватних пансіонах Гамбурга та Парижа. Після закінчення в 1811 році Петербурзького інституту інженерів шляхів сполучення в чині прапорщика розпочав службу в армії. У 1812-1814 рр. брав участь у воєн­них діях проти наполеонівської армії. У 1814 році призначений ад'ютантом генерала М. Раневського. 3 1815 року служив у Семенівському полку, після повстання якого в 1820 році переведе­ний до Чернігівського полку. Був од­ним із засновників «Союзу порятун­ку», членом «Союзу благоденства» з 1818 року.

Поява української інтелігенції

Джерела

Відкриття Київського університету (липень 1834 р.)

...Місцем заснування цього закладу обра­но місто Київ... столицю святого рівноапос­тольного князя Володимира, де вперше за­сяяло й звідти розлилося по всій Давній Росії світло істинної віри. Засновуваний універси­тет названо імператорським університетом св. Володимира на честь великого просвіти­теля Росії і удостоєний прийняттям під особ­ливе покровительство його імператорської величності.

Університету св. Володимира даровано всі права і привілеї, які надано іншим універси­тетам у державі...

...Проект університету св. Володимира вже складено й удостоєно височайшого затвер­дження: заснованому закладові доставлено всі посібники, належні від найвищого училищ­ного начальства; найважливіші кафедри його заміщені; рада й правління університету поча­ли виконання своїх обов'язків, і університет­ські курси починають працювати 15 серпня цьо­го року.

З Указу про заснування університету св. Володимира (8 листопада 1833 року)

Подією історичної ваги для тогочасного українського суспільства, що поступово втрачало власну дворянську еліту, була поява на початку XIX ст. національної інтелігенції. На теренах Наддніпрянської України, як і в інших країнах Східної Європи, саме вона стала носієм прогресивних національних ідей. Представники інтелігенції здебільшого походили з міщанства, але невдовзі до них приєдналися освічені люди з інших верств населення — дрібні шляхтичі, козаки та селяни. Таким чином, перша хвиля української інтелігенції фактично репрезентувала різні стани суспільства.

Високоосвічені люди з'явилися передусім у великих містах, де були створені перші на Наддніпрянщині та в Слобідській Україні університе­ти—у Харкові (1805 рік) та Києві (1834 рік). У першій половині XIX ст. таких людей в Україні було небагато. Наприклад, з часу свого заснування до 1861 року Харківський і Київський університети спромоглися підготу­вати 4,3 тис. дипломованих фахівців, серед яких лише невелика частина виявила зацікавлення до розв'язання пекучих українських проблем.

Представники молодої української інте­лектуальної еліти створювали гуртки, де обговорювали актуальні питання філософії, політики, ідеології, визначали найближчі й перспективні завдання своєї практичної діяльності, спрямованої передусім на по­ліпшення тяжкого життя трудового люду. Інтелігенцію об'єднували й журнали, що гуртували навколо себе інтелектуалів-однодумців.

Головна мета, з якою виступило нове покоління борців за національну ідею, по­лягала в поєднанні національних і політич­них завдань з прагненням народних мас. Потяг молодих патріотів до народу вели­кою мірою посилювався впливом передо­вих західних ідей, що в той час стали про­никати в Україну. Формуванню тогочасної української політичної думки значною мі­рою сприяли праці відомого німецького фі­лософа Погана Гердера та поширення в країнах Східної Європи ідей західноєвро­пейського романтизму. Й. Гердер і роман­тики започаткували концепції національної самобутності, тим самим створивши ідейну основу самовизначення націй.

Ведучи пошук складників національної ідентичності, українська інте­лігенція сконцентрувала увагу на таких неповторних ознаках своєї етніч­ної спільності як історія, фольклор, мова й література. У процесі пошуку й вивчення документів старовини, рідкісних пісень, говірок, обрядів і зви­чаїв серед незначної групи аматорів-дослідників поступово сформувалася одностайна думка стосовно того, що саме треба визнати головними еле­ментами власне української культури. Як переконливо засвідчив перебіг подальших подій, згодом ці висновки були покладені в основу теоретич­ного обґрунтування ідеї українського національного самовиявлення.

Історія. Вивчення історії свого народу завжди відігравало й відіграє визначальну роль у вихованні національної самосвідомості. Воно завжди єднало людей усвідомленням спільності їхньої історичної долі, виклика­ло почуття палкої любові до Батьківщини. Зацікавлення вітчизняною іс­торією помітно посилилося наприкінці XVIII ст. Воно знайшло своє конк­ретне відображення в історичних розвідках кількох нащадків давніх ко­зацьких родів Петра Симоновського, Степана Лукомського, Олександра Рігельмана, Михайла Антоновського, Якова Маркевича та інших.

Однак деякі з цих шанувальників історії керувалися не лише палкими патріотичними почуттями. На початку XIX ст. Імперська геральдична канцелярія («Герольдія») стала піддавати сум­ніву право окремих нащадків козацької стар­шини на дворянський статус. Це викликало хвилю обурення серед української шляхти. Дворянство Чернігівської та Полтавської гу­берній навіть звернулося до російського царя з петиціями, доводячи своє право на дворянство історичними доказами — грамотами польських королів та договорами українських гетьманів з Москвою. Ця «пошукова робота» зрештою й ви­кликала в Романа Маркевича, Тимофія Калин-ського, Василя Черниша, Василя Полетики та інших підвищене зацікавлення історією козаць­кої доби.

Крім праць істориків-аматорів, у першій по­ловині XIX ст. привертає до себе увагу чоти­ритомна історія України Дмитра Бантиш* Каменського.

Відданий цареві чиновник Д. Бантиш-Камен-ський доводив, що, незважаючи на своє героїчне минуле, українці є лише відгалуженням росій­ського народу, а возз'єднання України з Росією — найвизначніша подія їхньої спільної історії. Така інтерпретація історичних подій цілком влаштовувала багатьох українських дворян, дозволяючи їм підтверджувати свою українську (малоросійську) специфічність і водночас засвід­чувати відданість російському цареві.

Зовсім інший зміст і характер мала п'ятитом­на «Історія Малоросії» Миколи Маркевича, ви­дана в 1842-1843 рр., у якій викладена історія України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. На відміну від поміркованого монархіста Д. Бантиш-Каменського, М. Маркевич належав до демократичних кіл українського дворянства. Тому його праця була пронизана глибоким пат­ріотизмом і рішуче обстоювала правомірність державної незалежності України.

Визначне місце у вітчизняній історіографії цього періоду, безумовно, займає «Історія Русів» анонімного автора, яку відомий український іс­торик Н. Полонська-Василенко оцінила як блис­кучий політичний трактат, що містить у собі величезний заряд духовної енергії, гуманізму, волелюбства й патріотизму.

Огляд вітчизняної історії автор почав з най­давніших часів, акцентуючи увагу на питанні автохтонності українського народу. Княжі часи М. Маркевич уважає прямим початком самостій­ної української державності. На його думку, Ки­ївська Русь — це державне утворення саме ук­раїнського народу. Через внутрішні незгоди та монголо-татарську навалу Україна (Русь) втра­тила свою державну самостійність і була завойо­вана чужинцями. Автор зосередив головну увагу на боротьбі українців проти чужоземного поне­волення. Найповніше і найяскравіше в цьому контексті описані історичні події Хмельниччи­ни. Головною заслугою Богдана Хмельницько­го є визволення України й повернення їй утра­ченої колись незалежності. Укладена за його ініціативою Переяславська угода 1654 року за­кріпила союз двох близьких за походженням і вірою народів, який був покликаний уберегти обидві держави — українську та московську — від зовнішніх ворогів. По­дальша трагедія українського народу, на думку автора, була пов'язана з порушенням підписаних договорів московськими самодержцями, їх зрад­ництвом України.

Як бачимо, автор «Історії Русів» ставив за мету захистити право укра­їнського народу на свою свободу й національну державу. Саме на її голов­них засадах формувалися нові покоління патріотів українського народу.

«Історія Русів» не публікувалася протя­гом десятиліть, хоч активно таємно поши­рювалася серед ліберального дворянства. Навіть скрупульозне дослідження цієї пат­ріотичної праці не змогло виявити незапе­речного автора, хоч дослідники й обмежу­ють коло ймовірних осіб Григорієм та Ва­силем Полетикою, Опанасом Лобосевичем, Олександром Безбородьком, Василем Лу-кашевичем, Архипом Худорбою та ін.

Фольклор. Іншою, не менш важливою, формою діяльності молодої української ін­телігенції було вивчення й популяризація фольклору. Саме фольклор, на думку моло­дих інтелектуалів, і був чистим, невичерп­ним джерелом самобутньої, повнокровної національної культури. Тому чимало шану­вальників народних традицій на початку XIX ст. ходило по селах, розшукувало, зби­рало й потім друкувало перлини народної мудрості.

Так, у 1819 році після величезної пошуко­вої роботи великий гуманіст, фольклорист Микола Цертелєв, грузин за походженням, надрукував першу збірку українських істо­ричних дум. У передмові до неї він наголошу­вав, що робить надзвичайно важливу й пат­ріотичну справу, бо в збірниках українських пісень видно «поетичний геній народу, його дух, звичаї старих часів і, нарешті, ту чисту моральність, якою завжди відзначалися українці».

Таким само глибоким почуттям патріотизму перейняте перше видання ліричних народних пісень (1827 рік), підготовлене професором Мос­ковського, а згодом першим ректором Київсько­го університету Михайлом Максимовичем, яке з часом дослідники назвали «золотою книгою українознавства».

Значний внесок у вивчення та поширення на­родного фольклору внесли М. Костомаров, Й. Бодянський, І. Срезневський та інші дослідники української старовини.

Мова й література. Поряд з фольклором, ін­шим, не менш важливим, чинником відроджен­ня української національної свідомості була мова. Саме народна мова, на думку М. Грушев-ського, повернула українську літературу й інте­лігенцію обличчям до народу, навчила цінувати й поважати не лише себе, а і її носія, стала засо­бом їхнього взаємного зближення.

Зрозуміло, що проти таких престижних і роз­винених мов, як французька, німецька та росій­ська, розмовна мова неосвічених українських селян в XIX ст. здавалася грубою, примітивною та обмеженою. Проте окремі українські літерато­ри, хоч і у вигляді курйозних літературних експе­риментів, почали робити спроби культивувати її. Однією з таких спроб стала «Енеїда» Івана Котля­ревського, яка вийшла друком 1798 року й озна­менувала собою появу нової української літера­турної мови та сучасної української літератури.

Під впливом «Енеїди» філолог Олексій Павловський склав і видав у 1818 році граматику, у якій подав перший опис живої української мови. До праці був доданий цінний українсько-російський слов­ник на 1 130 слів. О. Павловський був першим, хто спробував обґрунтувати й практично застосувати фонетичні принципи українського правопису.

Справу О. Павловського підхопили в 20-40-х рр. XIX ст. так звані «харківські романтики» — сту­денти Харківського університету А. Метлин-ський, Л. Боровиковський, О. Корсун та ін. У своїх поетичних творах вони оспівували ли­царські подвиги запорізьких козаків як само­відданих захисників Батьківщини, козацькі громадські порядки як загальнолюдський ідеал суспільно-політичного устрою та соціальної спра­ведливості. Молоді літератори були впевнені, що своїми творами, написаними українською мовою, сприяють її врятуванню.

Ідейним наставником «харківських романти­ків» був професор (пізніше ректор) Харківського університету Григорій Квітка-Основ'яненко. Його «Малоросійські повісті», видані 1834 року, мали величезний успіх, а їх автор став батьком україн­ської прози. Згодом українські літературні здобут­ки поповнилися чудовими віршами й баладами Петра Гулака-Артемовського, байками й лірикою Євгена Гребінки, романтичними поемами Левка Боровиковського та Амвросія Метлинського. Мо­лоді харків'яни, захоплюючись романтизмом, були ще дуже далекі від політичних та соціальних проб­лем тогочасного українського суспільства.

Як бачимо, українське національне відроджен­ня на своєму початковому етапі мало в основно­му історичне, фольклорне й літературне спряму­вання. Його наступний етап вимагав переходу національної еліти від розв'язання культур­ницьких завдань до практичної реалізації своїх соціальних і політичних програм.

Дмитро Бантиш-Каменський

(1788-1850)

Український історик та археограф, народився в Москві. Навчався в Мос­ковському університеті. У 1814— 1816 рр. служив у Колегії закордон­них справ, з 1816 року був управите­лем канцелярії київського військового губернатора князя М. Рєпніна. Пере­буваючи в Україні, зібрав і системати­зував цінний історичний матеріал, опублікований після його смерті в книжці «Джерела малоросійської іс­торії» (1858-1859 рр.). Автор «Історії Малої Росії з часів приєднання її до Російської держави за Олексія Михай­ловича до відміни гетьманства» (час­тини 1—4, 1822 рік), «Словника досто­пам'ятних людей російської землі» (томи 1-5; 1836-1848 рр.). (За «Довідником з історії України»)

Микола Маркевич

(1804-1860)

Український історик, поет і етно­граф, народився в с. Дунайці (тепер Глухівського району Сумської обл.). Навчався в пансіоні Головного педін­ституту в Петербурзі, був знайомий з Т. Шевченком, О. Пушкіним, К. Рилє­євим. У 1831 році видав у Москві пое­тичну збірку «Українські мелодії», у якій оспівав героїчне минуле україн­ського народу. У 1847 році поклав на музику вірш Т. Шевченка «Нащо мені чорні брови», а Т. Шевченко присвя­тив М. Маркевичу вірш «М. Маркеви­чу» («Бандуристе, друже сизий»).

М. Маркевич є автором «Історії Ма­лоросії». З інших історичних розвідок найвідоміші — «Мазепа» (1841 рік), «Гетьманство Барабаша» (1841 рік), «Про перших гетьманів малоросій­ських» (1848 рік), «Про козаків» (1858 рік). З етнографічних праць най­важливіші «Збірник малоросійських пісень» (1840 рік), «Південноруські пісні» (1857 рік), «Звичаї, повір'я, кух­ня та напої сучасних малоросіян» (1860 рік). Науковий інтерес стано­вить зібрана М. Маркевичем колекція документів з історії України XVII— XVIII ст., яка нині зберігається в Моск­ві. Помер 1860 року. (За «Довідником з історії України»)

Персонал ії

Осип Бодянський

(літературні псевдоніми М. Бода-Варвинець; Запорожець, Ісько Материнка, І. Мастак та ін.)

(1808-1877)

Український філолог-славіст, історик і письменник, народився вс. Варві Полтавської губернії в сім'ї священика. У 1835 році закін­чив навчання в Московському університеті, протягом 1837-1842 рр. перебував у науко­вому відрядженні в слов'янських країнах. У 1842—1868 рр. був професором Московсько­го університету, а з 1845 року — секретарем Московського товариства історії та старожит-ностей. У 1846-1848 рр. і 1858-1877 рр. ре­дагував університетське періодичне видання «Чтение Московского общества истории и древностей российских», у яких опублікував багато цінних матеріалів з історії України, на­родні пісні. Автор праць з історії «Про погля­ди відносно походження Русі» (1835 рік), «Про час виникнення слов'янських племен» (1855 рік) та слов'янської філології «Розгляд різних думок про давню мову північних і пів­денних русів» (1837 рік) та ін. Послідовно від­стоював самобутність і самостійність україн­ської мови й літератури. У 1846 році вперше видав «Літопис Самовидця» (можливий ав­тор — Р. Ракушка-Романовський) та «Історію Русів», був ініціатором видання «Народних пісень Галицької і Угорської Русі» Я. Голо-вацького. О. Бодянський був знайомим і пере­бував у дружніх стосунках з М. Гоголем, Т. Шевченком, М. Максимовичем. Помер 1877 року в Москві.

(За «Довідником з історії України»)

Микола Костомаров (псевдонім Ієремія Галка)

(1817-1885)

Видатний український історик, етно­граф, та письменник, народився в Юра-сівці Острогозького повіту Слобідсько-Української губернії. У 1832 році поз­бувся кріпацької залежності, після чого навчався у Воронезькій гімназії. У 1836 році закінчив історико-філоло-гічний факультет Харківського універ­ситету, а в грудні 1837 року склав іспити на звання кандидата. Успішно витримав іспити на ступінь магістра. Один із засновників Кирило-Мефоді-ївського братства, автор його прог­рамних документів. У 1847 році був заарештований і відправлений до Са­ратова. З 1857 року за згодою уряду переїхав до Петербурга, де в 1859— 1862 рр. був екстраординарним про­фесором університету. У 1860—1885 рр. був членом-редактором Археографіч­ної комісії, одним з організаторів жур­налу «Основа» і редактором збірника «Акти Южной и Западной России». У 1867 році був обраний членом-ко-респондентом Російської академії на­ук, у 1869 році — почесним членом Сербського наукового товариства, а в 1870 році членом Південнослов'ян­ської академії. (За «Довідником з історії України»)

Ізмаїл Срезневський

(1812-1880)

Визначний філолог-славіст, палео­граф, етнограф, один із засновників університетського слов'янознавства, народився в російському місті Яро­славлі. Протягом 1826—1829 рр. на­вчався на етико-політичному відділенні філософського факультету Харківсько­го університету. Після закінчення цьо­го закладу працював у Харківському дворянському депутатському зібран­ні, був приватним учителем. У 1837 році одержав посаду ад'юнкта на кафедрі політекономії та статистики філософ­ського факультету Харківського універ­ситету. Протягом 1839—1842 рр. відві­дав кілька слов'янських країн. У 1842 р. став першим професором-славістом у Харківському університеті, де читав курси з історії слов'ян та викладав слов'янські мови. Перу І. Срезнев-ського належать численні праці з іс­торії давньоруської та російської мов, історії південнослов'янських літератур, міфології, палеографії. Учений упер­ше розробив теоретичні засади сло­в'янської палеографії, поставивши її вивчення на наукову основу, опублі­кував багато пам'яток давньоруського та ранньослов'янського письменства («Київські глаголичні уривки» та ін.). (За «Довідником з історії України»)

Західноукраїнські землі в першій половині XIX ст.