§49. Останнє гетьманування Юрія Хмельницького

Після зречення в 1676 році гетьмана П. Дорошенка Туреччина праг­нула зберегти свій вплив в Україні. Намагаючись використати ім'я Б. Хмельницького, навесні І677 року султанський уряд проголосив Ю. Хмельницького гетьманом і «князем Малоросійської України» на пра­вах султанського васала. Своєю столицею Юрій обрав Немирів, звідки й розсилав універсали, у яких титулував себе «князем сарматським, Малої Росії-України, вождем Війська Запорізького».

Чигиринські походи

Турецьке командування планувало здобути політичний і воєнно-стра­тегічний центр Правобережної України — Чигирин, а потім розпочати наступ на Київ і Лівобережну Україну. Наприкінці червня 1677 року 120-тис. турецька армія й 40-тис. загін кримських татар під єдиним коман­дуванням Ібрагім-паші переправилися через Дунай і 3 серпня розпочали облогу Чигирина. У триденних боях українсько-московська армія (ЗО тис. козаків і 24 тис. московських стрільців) на чолі з гетьманом І. Самойловичем і воєводою Г. Ромодановським, завдавши татарсько-турецьким

військам значних утрат, примусила їх відступити. Перший похід на Чиги­рин закінчився невдачею.

У червні 1678 року 200-тис. турецько-татарська армія під команду­ванням візира Кара-Мустафи розпочала другий похід. Коли стало зрозу­міло, що утримати місто буде неможливо, російсько-українське військо відійшло на Лівобережжя, підірвавши мури. Гетьманська столиця пере­творилася на руїну. Таким чином, у серпні 1678 року після місячної облоги турки здобули Чигирин. Московська армія (70 тис. осіб) і козацькі полки (50 тис. осіб) на чолі з Г. Ромодановським та гетьманом І. Самойловичем під натиском противника відійшли до Дніпра й ЗО серпня переправи­лися на лівий берег. Однак виснажена тривалими боями і частими напада­ми запорожців під проводом І. Сірка османська армія не переслідувала противника, а відступила з України.

Після цього походу турецько-татарських військ уся влада на території Правобережної України перейшла до рук гетьмана Ю. Хмельницького, якого турки привезли на зміну П. Дорошенкові. Так почалося третє й ос­таннє гетьманування сина уславленого гетьмана. Спочатку, завдяки іме­ні, чимало людей повернулися під прапори гетьмана, але Ю. Хмельниць­кий виявився жорстоким і підступним, чим дуже швидко відвернув від себе козаків.

Подальша доля Ю. Хмельницького. Після підписання 23 січня 1681 ро­ку 20-річного Бахчисарайського миру між російським царем і турецьким султаном у присутності українського представника генерального писаря С. Раковича Ю. Хмельницького позбавили гетьманства. За одними да­ними, восени 1681 року він, за наказом турецького уряду, був убитий у Кам'янці-Подільському. За іншими — Ю. Хмельницький протягом 1681-1685 рр. жив у Немирові й навіть 1685 року був знову призначений «гетьманом України», і, аж потому, турки стратили його в Кам'янці-Подільському (За «Довідником з історії України»).

§50. Підпорядкування української церкви московському патріархові

За гетьманування Б. Хмельницького царський уряд не втручався в цер­ковні справи Гетьманщини. Пізніше самодержавство вдалося до тиску, щоб відірвати українську церкву від константинопольського патріарха й підпорядкувати її московському. Тривалий час українське духовенство чинило опір цим нама­ганням. Хитрістю та умовляннями Москві все ж таки вдалося досягти своєї мети. 1685 року київським митрополитом обрано луцького єпис­копа Гедеона.

У жовтні 1685 року новообраний митрополит з великою делегацією вирушив до Москви. 8 листопада патріарх Йоахим висвятив Гедеона й прийняв від нього присягу на вірність Москов­ській патріархії. Цим актом була порушена єдність Української православної церкви із все­ленським константинопольським патріархом і Київська православна митрополія підпорядко­вана юрисдикції Московської патріархії. У трав­ні 1686 року московський уряд за допомогою під­купу домігся згоди від константинопольського патріарха Діонісія на визнання правосильності цього акта.

З 27 січня 1688 року київському митропо­литові заборонено вживати титул «митропо­лит київський, галицький і всієї Русі» (дозво­лено іменуватися «митрополитом київським, галицьким і Малої Росії») та істотно обмеже­но майнові права митрополії. Найбільші мо­настирі, серед яких Києво-Печерська лавра, Полоцький Богоявленський та Межигірський монастирі, отримали ставропігію та разом з Чер нігівською єпархією були вилучені з-під юрис­дикції митрополита та підпорядковані безпосередньо московському патріархові.

Українська православна церква завжди була могутньою силою в боротьбі за дер­жавність, але, потрапивши під владу ін­шої держави, змушена була служити чу­жим інтересам.