§103. Україна в роки Російської буржуазно-демократичної революції 1905-1907 рр.

9 січня 1905 року за наказом російського царя Миколи II гвардійські частини розстріляли мирну демонстрацію в Петербурзі. Звістка про це блискавично облетіла країну. День, який увійшов в історію як «кривава неділя», був початком першої російської революції. Могутня революцій­на хвиля охопила Україну. У революційній боротьбі взяли участь усі верстви населення: робітники, селяни, солдати, інтелігенція.

Революційна робітнича боротьба

У ході боротьби із самодержавством робітники виявили неабияку політичну свідомість та організованість. Спочатку в Катеринославі, а потім у Києві, Одесі, Миколаєві, Єнакієвому виникли політичні ор­ганізації робітничого класу — ради робітничих депутатів, що взяли на себе керівництво боротьбою трудящих як за економічні, так і за по­літичні права.

Улітку та восени 1905 року в Україні активно ширився профспілковий рух. Першою профспілковою організацією в Україні став комітет Півден-но-Західного відділення Всеросійської залізничної спілки в Києві. Зага­лом під час революції в Україні виникло близько 80 профспілок, які об'єднували десятки тисяч робітників.

Не чекаючи наказів адміністрації, ради та профспілки:

• встановлювали робітничий контроль за виробництвом;

• 8-годинний робочий день;

• знижували ціни на товари у фабрично-заводських крамницях.

Під впливом активної діяльності соціал-демократів чимало робітничих колективів висунуло гасло «Геть самодержавство!». У жовтні 1905 року під час загальноросійського політичного страйку страйкувало 120 тис. ро­бітників України. Незважаючи на вихід царського маніфесту від 17 жовт­ня 1905 року, робітники низки міст України під впливом більшовиків підняли збройне повстання проти самодержавства. У грудні 1905 року відбулися збройні виступи трудящих Горлівки, Катеринослава, Харкова, Києва, Одеси, Миколаєва. Царські війська швидко розбили погано озбро­єні та зорганізовані робітничі дружини.

Селянські виступи

Революційні події пробудили до активних дій і селян. У червні 1905 ро­ку відбувся І з'їзд Усеросійської селянської спілки, на якій активну роль відіграли делегати від України. Представники селянства активно вима­гали ліквідувати поміщицьке землеволодіння. Про рішучість дій селян­ських комітетів свідчить той факт, що на Сумщині один з них фактично взяв під контроль життя повіту, створив народну міліцію. В окремих регіонах організації Селянської спілки й ради робітничих депутатів ста­ли взаємодіяти. Проте загалом на Наддніпрянщині селянський рух не набув організованого характеру. Погроми поміщицьких маєтків, підпа­лювання власності, захоплення землі, вбивства окремих поміщиків бу­ли найголовнішими формами боротьби селян. Царський уряд посилав на села каральні загони й легко придушував непов'язані між собою се­лянські повстання. Повстання в армії та на флоті

Під час Російської революції 1905-1907 рр. захи­талася вірна й надійна опора царизму — армія. 14-15 червня 1905 року спалахнуло повстання на бро­неносці «Потьомкін». Бойовий корабель прибув до Одеси, де підтримав загальний страйк трудящих. Вислана на придушення непокірного броненосця ес­кадра відмовилася відкрити вогонь і вітала «Потьом-кіна» могутнім «Ура!». Броненосець «Георгій Побє-доносєц» вийшов зі строю ескадри й приєднався до «Потьомкіна». Але офіцерам удалося посадити його на мілину.

Не маючи плану конкретних дій, команда броненос­ця «Потьомкін» вирішила взяти курс до берегів Руму­нії. У листопаді 1905 року на Севастопольському рейді повстали матроси 12 кораблів Чорноморського флоту на чолі з лейтенантом Петром Шмідтом.

Уряд стягнув до Севастополя вірні йому кораблі та армійські частини й потужним вогнем артилерії примусив повстанців скласти зброю. П. Шмідт та інші керівники зброй­ного виступу були розстріляні.

18 листопада 1905 року в Києві виступили солдати-сапери та робітники під керівництвом Б. Жаданівського. Царські війська оточили повстанців і після короткого, але кровопро­литного бою, примусили здатися. Б. Жаданівський був за­арештований і засуджений до страти. Проте під тиском страйкового руху царський суд замінив розстріл на тривале тюремне ув'язнення.

Український національний рух

У ході революції українці намагалися скасувати будь-які національні привілеї та встановити рівноправність народів у Російській імперії. Для цього національно-свідома інтелігенція вимагала:

• вільного розвитку української мови й культури;

• навчання в Україні рідною мовою?

• користування українською мовою в судах та інших державних установах;

• заснування культурно-освітніх гуртків і товариств;

• видання україномовної літератури, газет і журналів.

Під могутнім революційним тиском російське самодержавство змушене було помітно послабити національне гноблення. 21 листопада 1905 року царський указ дозволив:

• видавати літературу національними мовами;

• створювати національні культурно-освітні товариства й театри;

• випускати газети й журнали рідною мовою.

Унаслідок цього в деяких сільських регіонах України вчителі стали навчати дітей українською мовою. У багатьох містах виникли культурно-освітні товариства «Просвіта», де активно працювали відомі діячі україн­ської культури Леся Українка, Панас Мирний, Д. Яворницький та інші.

Наприкінці 1905 - на початку 1906 рр. деякі газети виходили україн­ською мовою («Громадська думка», «Рада»), працювали видавництва, клуби, кооперативи. Усього за роки революції вийшло 25 україномовних газет, тижневиків та журналів. їх постійними авторами були М. Грушев-ський, В. Винниченко, О. Олесь, І. Франко та ін. Значні кошти в розвиток української преси в роки революції вкладав щедрий меценат Є. Чикаленко.

Діяльність українців у І та 11 Державних думах

Щоб припинити дальший розвиток революційного руху, царат змуше­ний був піти на деякі поступки демократичного характеру. Так, 17 жовт­ня 1905 року уряд проголосив маніфест, у якому обіцяв «дарувати насе­ленню свободу особи, слова, сумління, зібрань та спілок». Права законо­давчого органу надавалися новоствореній Державній думі, яка розпочала свою діяльність 27 квітня 1906 року.

Задовольнившись обіцяними гарантіями конституційного правління, українські ліберально-демократичні партії погодилися взяти участь у ви­борах до Думи. На відміну від лібералів, радикали вирішили їх бойкоту вати. Унаслідок цього така провідна українська партія, як УСДРП своїх кандидатів узагалі не висунула. Цілком логічним результатом тпкої так. тики було обрання до Думи лише невеликої жменьки українських лібералів. Проте значно більша кількість українців була обрана :ш мандатами російських партій. Через це з 497 членів І Думи 102 були представниками від дев'яти українських губерній.

Коли Дума розпочала роботу, українці для від­стоювання своїх інтересів швидко організували Українську парламентську громаду, до складу якої увійшли 42 особи. її очолив адвокат і гро­мадський діяч із Чернігова Ілля Шраг.

Для надання думській громаді практичної до­помоги, її чіткого ідейного спрямування зі Льво­ва до Петербурга переїхав М. Грушевський, який уже був обізнаний з досвідом діяльності україн­ських депутатів в австрійському парламенті та крайових сеймах Галичини й Буковини. У сто­лиці Російської імперії він налагодив видання журналу «Украинский вестник», на сторінках якого друкувалися виступи думських депутатів, звіти про засідання парламенту, статті на полі­тичні теми.

Сам М. Грушевський опублікував у журналі 22 статті, присвячені, головним чином, обґрун­туванню національної програми думської грома­ди. Програма передбачала:

• національно-територіальну автономію Украї­ни зі своїм обласним сеймом;

• запровадження української мови в народній школі як мови викладання, а в середній і ви­щій школах — українських дисциплін як предметів викладання «зі збереженням за ро­сійською значення мови загальнодержавної». Українська громада збиралася поставити ці

вимоги перед Думою в декларації, яку мав про­голосити з думської трибуни І. Шраг. Проте здійснити цю акцію не вдалося, бо 8 липня 1906 року, після 72 днів існування, Микола II розпустив І Державну думу.

Вибори до II Державної думи українські соціал-демократи вже не бойкотували, а тому її склад значно «полівішав». Серед 102 депутатів від українських губерній налічувалося 40 трудовиків, 34 представники правих партій та по 11 ка­детів і соціал-демократів. Українські делегати без зво­лікань узялися за організацію своєї фракції, що налі­чувала 47 осіб, більшість з яких становили селяни.

Українці Петербурга брали активну участь у роботі громади І Думи, тому вони зуміли забезпечити органіч­ний взаємозв'язок між двома українськими думськи­ми фракціями. Через це українська громада II Думи дістала в спадщину від своєї попередниці кілька вже розроблених чи розпочатих законопроектів у земельній, робітничій та освітній галузях.

Засновуючи вдруге свою громаду, українські делегати видали спеціаль­ну відозву, яка стала своєрідною політичною платформою їхньої діяль­ності в Думі. Згадавши про насильство, за рахунок якого зростала Ро­сійська імперія, автори відозви пропонували практичні заходи для пере­творення «тюрми народів» на конституційну державу, у якій нові закони забезпечили б усім громадянам рівні права.

Українських делегатів турбувало й те, що до законодавства імперії не внесено жодних змін, спрямованих на поліпшення умов життя неросій­ських народів, що офіційна преса й далі звинувачує Україну в політично­му сепаратизмі, який начебто загрожує цілісності держави. «Єдиним ви­ходом із цього становища, — говорилося у відозві, — може бути тільки рішуча і безповоротна реорганізація правління в дусі національної і тери­торіальної автономії всіх частин Російської імперії». Саме для досягнен­ня цієї мети, наголошувалося в документі, і створено українську фрак­цію, яка керувалася ідеалами демократії та прогресу.

Платформа української громади фактично базувалася на основі про­грамних засад УС ДРП:

• автономія України;

• свобода слова, друку, зборів, спілок і віросповідань;

• українізація школи, судочинства й церкви.

Для того щоб мати підготовлені педагогічні кадри, громада вимагала створення кафедр української мови, літератури та історії в університетах, викладання української мови в учительських семінаріях.

II Дума проіснувала лише 103 дні. З червня 1907 року її теж достроко­во розпустив цар.

День розпуску II Державної думи увійшов в історію під назвою третьочервневого контрреволюційного перевороту, який засвідчив остаточну поразку демократичної революції в Росії та початок сумнозвісної столи-пінської реакції.

Революція 1905-1907 рр. мала великий вплив на розвиток національ­но-визвольної боротьби українського народу. Вона зазнала поразки, але сприяла пробудженню національної самосвідомості. Українські партії в ході революції набули важливого політичного досвіду. Революційна бо­ротьба підготувала бійців, які згодом, у лютому 1917 року, змогли пова­лити царський режим.

Ілля Шраг (1847-1919)

Громадський і політичний діяч. На­родився на Чернігівщині. Початкову освіту здобув у родині поміщиків Ли-зогубів. У 1865 р. переїхав до Петер­бурга, де навчався на медичному фа­культеті університету. У 1869 р. за участь у студентських виступах його виключено з університету й вислано на батьківщину під нагляд поліції. З 1897 р. належав до Загальної україн­ської безпартійної демократичної ор­ганізації. У 1906 р. обраний депутатом Першої Державної думи від Чернігів­щини. Очолював Українську парла­ментську громаду, яка домагалася на­ціональної автономії України. Спів­працював у часописах «Украинский вестник», «Записки НТШ», «Літера­турно-науковий вісник», «Рада» та ін. Належав до Української радикально-демократичної партії. У 1908 р. разом з Є. Чикаленком брав активну участь у створенні Товариства українських по­ступовців. У 1917 р. обраний до Укра­їнської Центральної Ради. З червня 1917 р. — член Української партії со-ціалістів-федералістів. З 1918 р.— по­чесний мировий суддя Чернігівського мирового округу.

(За «Довідником з історії України»)

Західноукраїнські землі на початку XX ст.