§75. Запорізька Січ у період Руїни

Після підписання Б. Хмельницьким Березневих статей Січ почала відокремлюватися від Гетьманщини й відігравати власну роль у політич­ному житті України. Уже за часів Руїни Запоріжжя відновило свої по­зиції, тут переховувалися опозиційні до гетьманської влади сили. Проте на самій Січі вже не було колишньої єдності — поступово тут виникло декілька політичних таборів:

• проросійський;

• орієнтований на Туреччину й Крим.

Після підписання між Польщею та Росією в 1667 році Андрусівського миру Запоріжжя мало перейти під юрисдикцію Росії та Польщі. Та якщо Річ Посполита жодним чином не впливала на козацтво, то стосунки запо­рожців з Росією значно зміцніли. Незважаючи на всі зусилля Москви за­ручитися підтримкою Запоріжжя, козаки поступово змінювати свою орієнтацію, вони прагнули миру з турками й татарами, а натомість були налаштовані проти Москви.

У 1667 році поширилися чутки, нібито московські залоги мають зайня­ти Кодак і Кременчук. У результаті запо­рожці вбили царського посла Ладиженського, який їхав з посольством до татар, а кошовий Петро Суховієнко уклав з Кри­мом договір про боротьбу з Московською державою.

Після підписання з Польщею «Вічного миру» Запорізька Січ офіційно увійшла до складу Російської держави. Московський цар, воліючи використати запорізьких ко­втків у власних інтересах, надав їм чимало привілеїв, зокрема:

• передав у володіння нові території;

• забезпечив грошима, провіантом та бойо­вим спорядженням;

• не втручався в козацьке самоврядування та суд.

Проте це не заважало козакам виступати проти Москви, особливо коли йшлося про побудову московських фортець. Так, у 1687-1689 рр. запо­рожці протестували проти зведення московських фортів під Самарою, у 1700 році — на Кам'яному Затоні, а в 1705 році — на кордоні з Туреччи­ною. Питання про залоги було одним з каменів спотикання між запорож­цями і гетьманом І. Мазепою.

Персоналі!'

Петро Суховій (Суховієнко)

(?-?)

Військовий писар, кошовий отаман Запо­різької Січі (1668—1669 рр.), гетьман Право­бережної України. У період проголошення гетьманом обох берегів Дніпра П. Дорошенка (1668 р.) на противагу йому на Запоріжжі ви­сунуто П. Суховієнка як претендента на геть­манство. За підтримки Кримського ханства він вів запеклу боротьбу проти П. Дорошенка. Здійснював неодноразові спроби захопити гетьманську резиденцію — Чигирин. Улітку того ж року П. Суховієнко разом з татарськи­ми загонами вчинив напад на територію, під­владну П. Дорошенку, але під час походу татари покинули його. У 1669 р. Суховієнко пішов у Крим. Подальша його доля невідома. (За «Довідником з історії України»)

§76. Чортомлицька (Стара) Січ

Центром Запоріжжя була Чортомлицька Січ, розташована на о. Чор-томлик (Базавлук) при впаданні в Дніпро його притоки Чортомлик. За­снована як фортеця 1652 року, а її перший детальний опис датований 1672 роком. Згідно з цим описом Чортомлицька Січ була оточена глибо­ким ровом, 13-метровим валом та оснащена баштами. У центрі укріпленої фортеці лежав великий майдан та стояли будинки старшини. На Січі постійно перебувало від 6 до 12 тис. козаків.

Характер внутрішніх відносин не змінився. Керівним органом козацт­ва Чортомлицької Січі була загальна військова рада; як і раніше, відбува­лися вибори козацького керівництва. За старою традицією січове товари­ство поділялося на курені та паланки.

Згідно зі своїм політичним статусом Чортомлицька Січ мала підпоряд­ковуватися гетьману Лівого берега. Та кошові намагалися уникати цих стосунків, підтримуючи прямі контакти з московським урядом. На запо­різьких землях розташувалися російські війська, якими командували царські воєводи.

У вільний від походів час козаки вели інтенсивне господарське життя, що ґрунтувалося на рибальстві, мисливстві, бджільництві, скотарстві й хліборобстві. Досить значного поширення на Січі досягли й військові ре­месла: виготовлення пороху, зброї, а також традиційне для козацтва до­бування солі. Запоріжжя підтримувало тісні економічні зв'язки з Лівобе­режною та Правобережною Україною, Слобожанщиною та Росією. Із Січі вивозили на продаж коней, худобу, рибу, віск, мед, хутра тощо, а завози­ли сюди хліб, сукна, зброю, боєприпаси.

За кілька століть на Січі посилилося соціальне розшарування серед козацтва: • козацька старшина зосередила у своїх руках великі земельні володіння

й багатства;

• козацькі «низи» були в повній залежності від запорізької «верхівки»;

• козаки, що походили з колишніх селян-утікачів, змушені були працювати в маєтнос-тях своїх керівників.

Усе наведене вище призводило до соціального протистояння. Проте на Січі не було кріпосниць­ких порядків, тому сюди тікали всі знедолені з різних кінців України. Січ залишалася могут­нім бастіоном, української державності.

Найвідомішими кошовими отаманами Чорто-млицької Січі, які переобиралися кілька разів, були Іван Сірко та Кость Гордієнко.

Кошовий отаман Іван Сірко

У часи Руїни над українцями постійно нависа­ла реальна загроза поневолення султанською Туреччиною та її васалом — Кримським ханст­вом. Ординці робили набіги на Україну, палили міста, захоплювали людей у полон. Саме завдяки героїчній боротьбі проти турецько-татарських завойовників здобув широке визнання серед козацтва Іван Сірко. За хоробрість і козацьку вдачу татари прозвали І. Сірка «урус-шайтаном» (руським чортом).

Згідно з тогочасними джерелами І. Сірко вза­галі не мав освіти, був неписьменним. Не було в нього й широкого політичного світогляду, він пе­рекидався від партії до партії й не раз своїми необдуманими вчинками шкодив найкращим задумам гетьманів. І. Сірко визнавав єдину полі­тику — політику завзятої боротьби з турками.

У цей час на Україну почала наступ 33-тис. ту­рецька армія. Зважаючи на складну ситуацію та постійні прохання гетьмана І. Самойловича, ря­дових козаків і польського короля, російськийцар звільнив І. Сірка, і той знову прибув на За­поріжжя. 1673 року козацьке військо під його керівництвом вирушило в новий похід, під час якого в жорстоких боях завдало поразки туркам і татарам, спаливши ворожі міста й фортеці, за­хопивши полонених і трофеї.

Походи запорожців сильно роздратували ту­рецького султана Мухаммеда IV. Він навіть на­діслав грізного листа на Запоріжжя, вимагаючи від козаків перейти під турецький протекторат, про що, мабуть, неодноразово жалкував, бо у відповідь на турецький ультиматум козаки склали листа, у якому в'їдливо висміяли могут­нього султана. Існує припущення, що саме напи­сання цього листа стало сюжетною основою відо­мої картини Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові».

1674 року 15-тис. відбірне турецьке військо — яничари — та 40 тис. ординців, скориставшись різдвяними святами на Запоріжжі, віроломно увірвалися на Січ. Спочатку козаки зайняли кругову оборону й відстрілювалися від напад­ників, а потім за сигналом І. Сірка вступили з ворогом у рукопашний бій, у якому й зни­щили завойовників. З великої турецької армії залишилося ледве 1,5 тис. осіб. При цьому Іван Сірко відмовився пустити на Січ російські залоги та війська гетьмана І. Самойловича.

Не даючи ворогові оговтатися, улітку 1675 року І. Сірко очолив похід 20-тис. війська запорожців на Крим, під час якого зруйнував столицю ханства м. Гевлев (Євпаторію) та знищив чимало татарських селищ. Козацьке військо звільнило від та­тарського полону тисячі полонених українців, росіян і поляків. Це був один із найви-датніших походів запорізького кошового.

У 1675-1677 рр., під час Чигиринських походів турецько-татарського війська в Україну, І. Сірко завдав важких ударів по ворогові, заважаючи йому встановити контроль над Лівобережжям і Слобожан­щиною. 1679 року він здійснив ще один успішний похід проти турків і татар. Це був останній похід старого кошо­вого. 1 серпня 1680 року І. Сірко помер і був похований з усіма козацьки­ми почестями.

Серед народу ще довгі роки ходили перекази, що козаки не поховали свого гетьмана, а возили його тіло з собою, й у вирішальний момент бою воно приносило їм удачу. Сотні років по всій Україні кобзарі оспівували подвиги Івана Сірка, називаючи його великим полководцем і народним вождем.

Іван Сірко : , ,

(між 1605 і 1610-1680) Народився на початку XVII ст. на слободі Мерефі на Харківщині (за ін­шими даними — на Поділлі). Уперше письмові джерела згадують про діяль­ність цієї видатної особи в 1653 році. Протягом Національно-визвольної вій­ни брав активну участь у боях, а після смерті Б. Хмельницького, у 1658— 1660 рр., очолював Вінницький полк. Перебуваючи на посаді вінницького полковника, 1659 року активно висту­пив проти політики гетьмана І. Вигов-ського: організував військовий похід на Акерман, у результаті якого укра-їнсько-польсько-татарська коаліція, спрямована проти Московського цар­ства, розпалася, що не дало можли­вості гетьману І. Виговському скорис­татися наслідками перемоги під Коно­топом для зміцнення державності України. Спочатку підтримував політи­ку Ю. Хмельницького, але після підпи­сання 1660 року Слободищенського трактату виступив проти гетьмана. У 1660—1661 рр. брав участь у походах запорізьких козаків на Крим, а 1663 ро­ку І. Сірка обрали кошовим отаманом, і до 1670 року він обирався на цю по­саду вісім разів.

У січні 1664 року спільно з москов­ськими військами вів воєнні дії протиправобережного гетьмана П. Тетері та польських військ під командуванням С. Чарнецького. У другій половині 1660-х рр. брав участь у боротьбі про­ти претендента на гетьманську булаву П. Суховія, виступав проти умов Андру-сівського перемир'я. Деякий час під­тримував гетьмана П. Дорошенка, але після укладення воєнно-політичного союзного договору Гетьманщини з Туреччиною виступив проти нього. 1668 року був полковником Зміївсько-го полку на Слобожанщині.

Авторитет цієї людини лякав мос­ковський уряд. До російської столиці доходили чутки, що кошовий підбу­рює козаків до виступу проти Росії, а також про його зв'язки з керівником селянської війни в Московській дер­жаві С. Разіним. Крім того, І. Сірко ак­тивно виступив проти обрання гетьма­ном Лівобережної України І. Самой-ловича. Тому 1672 року полтавський полковник Ф. Жученко заарештував І. Сірка й передав його царському уря­дові. Незабаром колишнього кошово­го відправили до Сибіру, у Тобольськ.

(За «Довідником з історії України»)

Довідка. Яничари — турецька регулярна піхота, створена в другій половині XIV ст. султаном Мурадом І. Спочатку комплектува­лися з військовополонених, пізніше — шля­хом насильницького набору хлопчиків з хрис­тиянського населення Османської імперії. Хлопчиків насильно навертали в іслам, ви­ховували в дусі мусульманського фанатизму й суворої дисципліни, відданості султанові. З часом, навчивши військовій справі, з них формували спеціальний корпус. Чисельність корпусу в різні часи сягала до 40 тис. осіб. Брали участь у завойовницьких походах Османської імперії. Корпус ліквідовано в XIX ст. після заколоту яничарів, спрямовано­го проти реформ султана Махмуда II