§13. Історичне значення Київської Русі

Київська Русь з кінця IX до середини XII ст. була однією з наймо-гутніших держав ранньофеодальної Європи. Вона відіграла велику роль як в історії східнослов'янських народів, так і у світовій історії.

Утворення великої Давньоруської держави не тільки прискорило еко­номічний, політичний та культурний розвиток східних слов'ян, а й дало їм можливість захистити свої землі від нападів іноземних держав і кочо­вих народів (на сході й півдні — від печенігів та по­ловців, на півночі — від варягів, на заході — від польських та угорських королів, на півдні — від Візантії). Таким чином, наявність економічно роз­виненого сусіда, здатного стримувати тюркську навалу, мало надзвичайне значення для багатьох західних країн. Русь мала політичні, торговельні, культурні відносини з європейськими державами (Болгарією, Чехією, Польщею, Швецією, Францією, Англією), підтримувала зв'язки з країнами Кавказу, Середньої Азії, а та­кож з арабським Сходом.

У Київській Русі панувала віротерпимість і повага до інших народів. Так, у багатьох містах Давньоруської держави були колонії німців, поля­ків, євреїв, вірмен, готів, варягів.

Як зазначає О. Субтельний, рівень соціально-економічного та культур­ного розвитку Київської держави в Х-ХІ ст. був вищий, ніж рівень того­часних країн Західної Європи, зокрема це стосується розвитку міст і торгівлі. Недаремно варяги називали Русь «країною міст». Майстри-ремісники Київської Русі своїми виробами славилися на весь світ. Їхні прикраси вражали сучасників своєю витон­ченістю та неповторністю. Тільки в ранньо­феодальному Києві працювали ремісники 60-ти спеціальностей.

Іноземні мандрівники, купці, диплома­ти, які відвідували тодішній Київ, дивува­лися швидкому розвитку міста, вислов­лювали у своїх мемуарах захоплення його казковою красою.

Київ як столиця України-Русі мав ви­сокий міжнародний авторитет серед того­часних впливових європейських кіл. Не­рідко місто над Дніпром порівнювали зі «столицею світу» — Константинополем. Сучасники відзначали велику роль Києва в міжнародній політиці. Монархи багатьох країн уважали за честь поріднитися з великим ки-інським князем.

Стародавня Русь, як одна з найбільших та наймогутніших держав ран­ньофеодальної доби, мала великий вплив і авторитет у середньовічній Сиропі. Як говорив у своєму «Слові» митрополит Іларіон, вона «відома и сллышима всіми концами земли».

Джерела

Арабські джерела про русів.

З «Книги країн» (X ст.) Щодо слов'янських купців, то вони во­зять хутра лисиць і хутра видр з найдаль­шого кінця Славонії, для чого вирушають до Румського моря, де володар Рума бере з них десятину; далі пливуть морем до Сам-куша-Єврея, після чого купці повертаються до Славонії. Потім вони держать путь від Слов'янського моря, поки не приходять до Хозарського рукава, де володар Хозара бере з них десятину; тоді вони пливуть до Хозарського моря тією ж річкою, яку звуть Слов'янською рікою.

Монголо-татарська навала на українські землі §14. Утворення Монгольської держави

Довідка. Монголо-татарське ярмо — влада монгольських ханів на східнослов'ян­ських землях у XIII—XV ст. Було встановлене внаслідок нашестя орд Батия. Повністю пова­лене в 1480 р.

У той час, коли Русь переживала період феодальної роздрібненості, а княжі міжусобиці спустошували квітучі міста й селища, у степах Цент-Iцільної Азії наприкінці XII ст. утворилася могутня Монгольська держа-ми. Від самого початку в ній виділилася родоплемінна знать: нойони (князі), багатури (богатирі) та добре озброєні дружинники — нукери (друзі).

У жорстокій боротьбі за владу переміг могутній хан Темучин. Своїх супротивни­ці і и •-- інших монгольських нойонів, які азнали поразки, він наказав зварити в 70-ти кот­лах. 1206 року на з'їзді монгольської знаті Тему-чину було присвоєне ім'я Великого хана — Чин-гізхана. Готуючись до майбутніх завойовниць­ких походів, Чингізхан створив багатотисячне дисципліноване військо, яке поділялося на де­сятки, десятки об'єднувалися в сотні, сотні — у тисячі, десять тисяч складали тумен, який ру­сичі називали «тьмою».

Монголи вміли битися кінним і пішим поряд­ком, справно вели облогу фортець, використову­ючи різноманітну військову техніку, але найго­ловнішим було те, що вони влучно стріляли з ве­ликих луків. Основну силу монголів становила кіннота, яка поділялася на важку, середню та легку.

Для ведення бою монголи використовували військову тактику й хитрощі: наступ на ворога, як правило, починала легка кіннота, засипаючи противника тисячами стріл, потім, у якийсь момент битви, легка кіннота відступала, затягу­ючи тих, хто її переслідував, у пастку. У цей час із флангів починали атакувати важкі монгольські воїни і вщент знищували противника. Така тактика принесла успіх монголам не в одній битві.

Крім луків, у бою монголи вправно використовували списи, а в ближньому бою — шаблі, булави та сокири. Усі монгольські воїни, залежно від того, до якого тумену вони належали, мали металеві чи шкіряні пласти­ни — щити. Як сповіщають давні історики, монгольські жінки теж були непоганими воїнами — стріляли з луків не гірше від чоловіків, до того ж застосовували отруйні стріли.

Монгольське військо мало два найважливіших факто­ри, необхідні для перемоги:

• високу військову організацію,

• сувору військову дисципліну.

Чингізхан (Темуджін, Темучин) (бл. 1155-1227)

Засновник і великий хан Монголь­ської держави. Підкорив народи Си­біру, Північний Китай. У 1221 р. його військо підійшло до Криму. У 1223 р. завдав поразки об'єднаним русько-половецьким військам на р. Калка.