§135. Зародження дисидентського руху в Україні

Джерела українського дисидентства

З поліпшенням внутрішньополітичного клімату за часів «відлиги» в Україні розпочинається новий етап національно-визвольної боротьби. Його зовнішніми збуджувачами були процеси деколонізації 50-60-х рр.,

антикомуністичні виступи в новостворених країнах «народної демократії» (Угор­щина, Чехословаччина, Польща та НДР), а також активний правозахисний рух, спри­чинений прийняттям у 1948 році загальної Декларації прав людини. Внутрішніми чинниками розгортання опозиційного руху в Україні стали: монопольна вла­да партійно-радянської бюрократичної верхівки, постійні утиски та обме­ження національного та культурно-духовного життя, цілеспрямована русифікація українського населення республіки.

У цих умовах поряд з панівним культурництвом шістдесятників почи­нає розгортатися інший різновид опозиційного руху, який згодом назвуть дисидентським.

Провідними в середовищі українського дисидентства були два питання. Одне торкалося прав нації, а друге прав людини. Ці два поняття не розри­валися, не протиставлялися одне одному, а розглядалися в органічному єднанні.

Що ж стосується соціально-політичного аспекту, то нова генерація національно-патріотичних сил і далі відстоювала властиві українській ментальності демократичні й правові традиції.

Довідка. Дисидентство (від лат. ґіз — незгодний) — виступ проти панівого дер­жавного ладу або загальноприйнятих норм певної країни, протистояння офіційній ідео­логії й політиці; відступництво від учення па­нівної церкви.

Український революційний центр (УРЦ). Оформлення ідеології дисидентства

У березні 1953 року партійно-державне керівництво України дізналося про існування у Львові Українського революційного центру (УРЦ), який підготував низку документів антирадянського змісту. Вони друкувалися на машинці й надсилалися до сільських рад, колгоспів і навчальних за­кладів західного регіону України. У них піддавався різкій критиці сталінський диктаторський режим, звинувачений у смертях мільйонів українців.

У «Маніфесті Українського революційного центру» визначалися три­дцять три «принципи свободи», зокрема висувалися вимоги запроваджен­ня демократичної системи, суверенітету України, установлення держав­них кордонів нації в її етнографічних межах, свободи організації і діяль­ності різних політичних партій. Автори маніфесту обґрунтували право вільної критики владних структур, пропонували висувати кандидатів на високі урядові посади. УРЦ наголошував, що основним принципом його програми є воля народу.

Оформлення ідеології дисиденства пов'язане з 1955 роком, коли укра­їнські політв'язні мордовських концтаборів написали «Відкритого лис­та» до ООН. У ньому узагальнювалися головні вимоги українського ди­сидентства, висловлювався рішучий протест проти дискримінації всього українського, приверталася увага світової громадськості до безправного становища України в складі СРСР.

Зародження робітничого опозиційного руху

Опозиційний рух розвивався не тільки в західних регіонах України. На Донбасі в 1956 році засновано таємну робітничу організацію на чолі з Євге­ном Доніченком. Вона мала назву «Реалістичний робітничий гурток демо­кратів» і ставила за мету боротьбу з радянським ладом. Організація мала свій статут, «трійкову» будову груп, членські внески, сувору конспірацію.

Керівництво гуртка планувало створити мережу нелегальних осеред­ків, згодом об'єднаних у єдину демократичну партію, яка повинна була стати альтернативою КПРС і повести боротьбу за зміну суспільного ладу в СРСР. Після перемоги революції передбачалося провести вільні всенарод­ні вибори. Так само робітники демократично обирали б і керівників під­приємств. Землю планувалося роздати селянам без права її продажу. Та­кий лад, на думку керівників гуртка, називався б народовладдям.

Протягом 2,5 років свого існування члени гуртка регулярно розпо­всюджували різноманітні листівки в містах Донбасу, у яких пропагували свої ідеї. Група мала й власний рукописний часопис «Свободное слово».

Однак, незважаючи на радикальні наміри, гуртківці у своїх задумах не мали на меті створення незалежної Української держави.

Українська робітничо-селянська спілка (УРСС)

Однією з перших у своїх програмних документах по­ставила питання про ненасильницький, конституцій­ний засіб здобуття державної незалежності України Українська робітничо-селянська спілка. Цю ідею за­початкували два молоді юристи — Левко Лук'яненко та Іван Кандиба, які в 1958році на Львівщині утвори­ли ядро цієї організації. У розробленому в 1959 році Л. Лук'яненко та І. Кандиба _проекті програми УРСС теоретично обґрунтовувалися положення нового етапу українського національно-визвольного руху. У

ньому гострій критиці піддавалася полі­тика Комуністичної партії й радянського уряду в роки Голодомору 1932-1933 рр., засуджувалася практика жорстоких ста­лінських репресій 30-х рр., бюрократичні методи керівництва народним господарст­вом, національна політика, що здійснюва­лася в республіці. У проекті зазначалося, що насправді Україна позбавлена проголо­шених конституцією суверенітету та прав політичних і економічних зносин з інши­ми державами. Тому, за словами його ав­торів, Україні потрібно використати нада­не їй конституційне право й вийти зі скла­ду СРСР. Адже Конституція УРСР (ст. 14) та Конституція СРСР (ст. 17) надавали со­юзній республіці законні правові підстави перетворитися на цілком незалежне дер­жавне утворення. У новоствореній само­стійній Українській державі політичний лад буде залишатися радянським, а еконо­мічний — соціалістичним. Україна як суверенна й самостійна держава буде входи­ти до співдружності таких самих незалеж­них соціалістичних держав.

На засіданні членів спілки, що відбуло­ся 6 листопада 1960 року, розглянуто про­ект програми та головні завдання. Проте наступні збори не відбулися у зв'язку з арештом її керівництва в січні 1961 року.

Співробітники Комітету державної без­пеки (КДБ), розкривши УРСС, інкримінували її учасникам тяжкий зло­чин — зраду батьківщини. На закритому судовому процесі в травні 1961 року шість членів Української робітничо-селянської спілки отрима­ли великі строки табірного ув'язнення (від 10 до 15 років). її лідер Левко Лук'яненко був засуджений до найвищої міри покарання — розстрілу, який згодом був замінений 15-річним ув'язненням.

Джерела

Із заяви Івана Кандиби

про судову розправу над членами

«Української робітничо-селянської спілки»

(1961р.)

...Усім нам висунуто звинувачення, яке по­лягає в такому:

...Як видно з програми (склав Лук'янен­ко Л. Г.) УРСС своїм завданням ставила: бо­ротьбу проти радянського державного і сус­пільного устрою, проти КПРС і радянського уряду, за відрив Української РСР від Союзу РСР і створення так званої «Самостійної Ук­раїни». У програмі фальсифікувалась історія України, виправдовувалась діяльність колиш­нього націоналістичного підпілля...

...Судова колегія Львівського обласного суду присудила Лук'яненка Льва Григорови­ча... за сукупністю вчинених злочинів на під­ставі ст. 56, ч. 1 КК УРСР уважати засудженим до смертної кари — розстрілу з конфіска­цією належного йому майна.

Кандибу Івана Олексійовича... за сукуп­ністю вчинених злочинів на підставі ст. 56, ч. 1 КК УРСР уважати засудженим до 15 років позбавлення волі у виправно-трудових коло­ніях з конфіскацією належного йому майна. Віруна Степана Мартиновича... за сукуп­ністю вчинених злочинів на підставі ст. 56, ч. 1 КК УРСР уважати засудженим до 11 років позбавлення волі у виправно-трудових коло­ніях з конфіскацією належного йому майна.

Луцьківа Василя Степановича... за сукуп­ністю вчинених злочинів уважати засудженим до 10 років позбавлення волі у виправно-трудових колоніях з конфіскацією належного йому майна...

Політична та ідеологічна реакція середини 60-х рр. Праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»

Демократизація та лібералізація суспільно-політичного життя, розви­ток дисидентського руху сформували новий політичний клімат в Україні. Його характерною ознакою стало вироблення чітких і конкретних вимог у середовищі опозиції. Важливим чинником їх появи стала хвиля арештів, що відбулася в середині 60-хрр. Цей удар був спря­мований проти молодої генерації української інтелігенції — Івана Світличного, братів Богдана і Михайла Горинів, Ми­хайла Косіва та ін. Арештованим не висували конкретних звинувачень. Справа була сфабрикована КДБ і мала харак­тер відвертої розправи над інакодумцями. Унаслідок цього на рішучий захист затриманих стали відомі представники тогочасної української інтелектуальної еліти — письменни­ки М. Стельмах та А. Малишко, авіаконструктор О. Анто-нов, кінорежисер С. Параджанов, композитор Г. Майборода та багато інших.

Під впливом масових арештів 1965 року молодий літературознавець Іван Дзюба взявся за детальне вивчення причин, що зумовили рішучий протест передової української інтелігенції. У вересні — грудні 1965 року

свої пошуки він узагальнив у книжці «Інтерна­ціоналізм чи русифікація?», яку надіслав пар­тійному й радянському керівництву СРСР та Ук­раїнської РСР. Це була перша післявоєнна пра­ця українського опозиційного руху, яка містила розгорнуту програму культурних і політичних вимог. її максимальна вимога мала досить зва­жений вигляд — повернення партійного керів­ництва до забутих принципів ленінської націо­нальної політики. У прикінцевій частині своєї праці І. Дзюба доводив і засуджував політичну й моральну відповідальність українського керів­ництва за принижене становище України в складі Радянського Союзу.

Ознайомившись з працею І. Дзюби, партійна й державна верхівка республіки звільнила автора з роботи й вимагала його публічного зречення від написаного. Йому, зокрема, замість «Інтер­націоналізму чи русифікації?» цинічно пропо­нували написати статтю про розквіт Радянської України в сім'ї народів-братів.

Виникнення політичної опозиції кінця 50-х -першої половини 60-х рр. мало величезне зна­чення. Своєю діяльністю представники опози­ційних до панівного режиму сил фактично боро­лися за відродження національної самосвідо­мості, культури, переконували громадськість у можливості реального існування опору в репре­сивній державі.

Сергій Параджанов

(1924-1990)

Кінорежисер, сценарист, народний артист України. Народився в м. Тбілісі. Протягом 1949—1960 рр. працював на кіностудії ім. О. Довженка. Знімав як художні, так і документальні фільми: «Наталія Ужвій», «Золоті руки», «Акоп Овнатанян», «Думка», «Перший хло­пець» та ін. За сфабрикованими зви­нуваченнями був засуджений. Упро­довж 1973—1975 рр., перебуваючи в ув'язненні, організував театр, підготу­вав багато кіносценаріїв, створив ко­лажі, які згодом з тріумфом демон­струвалися в Тбілісі, Єревані, Мюнхені, Парижі. Після звільнення С. Параджа-нову заборонили жити в Україні. Він оселився в Тбілісі, де знову зазнав репресій. Лише втручання світової громадськості допомогло йому після 15-річної перерви повернутися до кіне­матографа. Помер у Єревані. Похова­ний у пантеоні видатних діячів вірмен­ської культури.