2, Зрушення в сільському господарстві. Столипін-

ська аграрна реформа

Селянські реформи 1848 р. в Австрійській та 1861 р. у

Російській імперіях мали багато спільних рис. Насамперед

вони створили сприятливіші умови для індустріального роз-

витку. Земля стала об'єктом купівлі-продажу, розвивалося

селянське підприємництво, розширювалися ринкові відноси-

ни. Водночас реформи мали і ряд недоліків. Зокрема, усі пи-

тання були розв'язані на користь поміщиків. Залишалася

низка пережитків панщинно-кріпосницької системи господа-

рювання: поміщицьке землеволодіння, незабезпеченість селян

землею, викупні платежі тощо. Реформи не зрівняли селян у

громадських правах з іншими суспільними верствами. Все це

гальмувало господарську ініціативу і культурний розвиток

селянства.

Залишки кріпосництва, невирішеність аграрного питання

стали причинами незатихаючої боротьби у пореформеному

селі. Особливо це проявилося в умовах першої російської ре-

волюції 1905—1907 рр. Царський уряд намагався стабілізу-

вати становище в країні шляхом перебудови земельно-аграр-

них відносин. У квітні 1906 р. головою Ради Міністрів і вод-

ночас міністром внутрішніх справ Росії було призначено ви-

датного реформатора Петра Столипіна. Був він противником

ліберального й соціалістичного рухів, прагнув змінити Росій-

ську імперію шляхом економічних і соціальних реформ, актив-

но боровся з національно-визвольними рухами, особливо укра-

їнським.

ре-

форма. Вона мала на меті розв'язати завжди нелегке для Росії

(і України) земельне питання. Указ від 9 (22) листопада 1906 р

скасовував обов'язкові "земельні общини" і надав кожному

селянинові право вимагати виходу з общини і виділення йому

землі в одному масиві, що отримав назву "відруб". Селяни

могли переносити туди свої господарські будівлі і створювати

"хутір" (найпоширеніший в Україні). Цей захід повинен був

служити перебудові земельних відносин, створити стан замож-

них селян-фермерів.

Іншим важливим кроком аграрної реформи П. Столипіна

було створення Селянського земельного банку і надання йому

права давати селянам вигідні кредити для купівлі землі, ре-

маненту тощо. Це сприяло також торгівлі поміщицькою зем-

лею та придбанню її селянами.

Ще один важливий напрямок реформи — переселення се-

лян із густозаселених регіонів європейської частини Російської

імперії у Сибір, за Урал та на Далекий Схід, де був надлишок

вільної землі. Українські губернії протягом 1906—1912 рр.

дали близько 1 млн переселенців. Однак через погану органі-

зацію переселенської кампанії значна частина українців зму-

шена була повернутися назад. В 1914 р. в Сибіру і на Дале-

кому Сході проживало 2 млн українців.

За неповних чотири роки четверта частина господарств в

Україні, що входили до земельних громад, вийшла з них, а

протягом 1916—1917 рр. селяни купили, головним чином у

поміщиків, понад 7 млн десятин землі. Внаслідок цього напере-

додні Лютневої революції 1917 р. в руках селян було вже 65%

усієї землі, й на одне господарство припадало 8,6 га. У резуль-

таті реформи на Правобережній Україні й Полтавщині, де об-

щинне землеволодіння було слабо поширене, майже вся се-

лянська земля стала приватною.

У цілому столипінська аграрна реформа мала успіх в Укра-

їні. Нею скористалися, перш за все, селяни, які хотіли і вміли

господарювати. Реформа прискорила перехід українського села

на індустріальну основу, створила сприятливі умови для роз-

витку приватного селянського землеволодіння, стимулювала

розвиток агрономічних заходів. В 1909—1913 рр. продук-

тивність сільського господарства зросла в півтора рази. Земські

агрономи організували прокатні станції техніки, сільськогос-

ПОДарСЬКІ ЧИТаННЯ. Для малоаемельпил иелпп І; і ииргигхял^і

товариства з оренди землі та колективного ведення рільницт-

ва. Однак модернізація українського села здійснювалася по-

вільно порівняно з країнами Західної Європи і була перерва-

на війною 1914 р.

Розвиток капіталістичних відносин у сільському госпо-

дарстві мав місце і на західноукраїнських землях. Однак

Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття залишалися

відсталими аграрними провінціями Австро-Угорської імперії.

У сільському господарстві було зайнято близько 90% населен-

ня, а безпрецендентний визиск селян під час викупу землі та

упорядкування справи сервітутів завів західноукраїнське село

у безвихідь.

У Західній Україні збереглося велике поміщицьке й цер-

ковне землеволодіння. Поміщикам належало понад 40% усіх

земель. Великими землевласниками були польські, румунські,

угорські, німецькі поміщики. Основна ж маса селянства страж-

дала від безземелля і малоземелля. Взагалі господарств, що

мали наділи до 5 га, в Галичині нараховувалось 80%, на Буко-

вині — 85% , у Закарпатті — 73%.

Користуючись малоземеллям селян, великі землевласники

зберігали з ними напівкріпосницькі стосунки. Поміщицькі

господарства базувались в основному на відробітках селян, які

не мали засобів до життя і були позбавлені необхідних умов

ведення господарства. Великого поширення набули відробіт-

ки за проценти, які сплачували за борг взятого до "нового вро-

жаю" збіжжя, за "порцію" — певну суму грошей, яку поміщи-

ки позичали селянам, за землю, за штрафи при потравах у полі,

за порушення лісового чи рибальського законів тощо.

Щоб вижити, селянська біднота змушена була шукати за-

робітків поза селом; швидкими темпами зростала еміграція.

Йдеться про початок масової еміграції українських селян до

Америки, здебільшого Канади і США, у менших розмірах —

до Бразилії та Аргентини, де ще було чимало неосвоєних те-

риторій і уряди цих країн заохочували масове переселення з-

за кордону. Окрім того, місцеве селянство виїжджало на се-

зонні заробітки до Німеччини, Чехії, Румунії, Данії та у при-

кордонні російські губернії. Ті, хто бажав працювати, щоб мати

постійний заробіток, і не боявся важкої роботи, влаштовува-

лися чорноробами на заводах, шахтах, будівництві. Споконвічні

селяни наиоільше прагнули одержати земельні ділянки для

сільськогосподарського обробітку з фондів державної влас-

ності.

Масштаби еміграції особливо зросли на початку XX ст.

Якщо в 1890—1900 рр. з Галичини емігрувало 78 000 чол., то

за перше десятиріччя XX ст. виїхало понад 224 000 чол.

Еміграція полегшила становище селян, оскільки вона дещо по-

м'якшила проблему аграрного перенаселення. Підраховано, що

з 1890 по 1913 р. число емігрантів дорівнювало майже тре-

тині всього приросту населення за цей період. Окрім того, аме-

риканські емігранти і європейські сезонні робітники велику

частину заощадженого заробітку переказували додому. У ре-

зультаті вперше у західноукраїнських селян з'явилися гроші,

на які вони почали скуповувати головне багатство — землю.

Отже з початком XX ст. становище селян стало потрохи

покращуватися і не було вже таким безрадісним, як декілька

десятиліть тому. "Наш бідний, довгі роки систематично гноб-

лений і оглуплюваний народ власною силою й енергією піді-

ймив себе з понижаючого стану... та з радісною певненістю

глядить у свою кращу будучність", — писав І. Франко у 1907 р.

про цю важливу переміну в селянському житті.