4. Колективізація сільського господарства та її

наслідки в Україні. Голодомор 1932—1933 рр.

Колективізація сільського господарства служила одним із

джерел індустріалізації. Разом з тим, вона забезпечувала кон-

троль з боку ВКП(б) над селянством, стала важливою складо-

вою частиною формування тоталітарної системи.

Переходу до колективізації сприяла криза хлібозаготівель

1927—1928 Рр. За умов зростання ринкової ціни на хліб се-

лянство відмовлялось продавати державі хліб за нижчими

цінами. У січні 1928 р. Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рі-

шення про примусове вилучення у селянства зернових над-

лишків та необхідність форсованої колективізації сільського

господарства.

Суцільна колективізація почала здійснюватись вже у 1929 р.,

названому "роком великого перелому". Було визнано, що Укра-

їна мала все необхідне, щоб попереду інших республік здійсни-

ти колективізацію. Комісія, очолена наркомом землеробства

СРСР Я. Яковлевим, встановила терміни суцільної колективі-

зації в основних зернових районах. Постанова ЦК ВКП(б) від

5 Січня 1930 р. "Про темпи колективізації і заходи допомоги

держави колгоспному будівництву" віднесла Україну до гру-

пи районів, де колективізацію мали завершити восени 1931 р.

або навесні 1932 р.

Партійно-державний апарат України виступив з рядом

власних ініціатив щодо прискорення темпів колективізації.

У маси кинуто гасло "шалених темпів колективізації". 24

лютого 1930 р. С. Косіор підписав лист-директиву місцевим

партійним організаціям України, в якій ставилося завдання:

"Степ треба цілком колективізувати за час весняної посівної

компанії, а всю Україну — до осені 1930 р." Таким чином,

українські партійні вожді зменшили терміни колективізації

на 1—1,5 року.

Початок колективізації показав, що селяни не бажають

відмовлятися від своєї власності і передавати її у колгоспи.

Адже усуспільнювали не тільки засоби виробництва, а й про-

дуктивну худобу, птицю, реманент. Досягти цього вдавалося

лише шляхом грубого насильства. Селяни відповіли антикол-

госпними, антирадянськими виступами локального характеру,

які жорстоко придушувалися. Поставлене у безвихідь селян-

ство почало продавати або забивати худобу, ховати чи псувати

реманент. У 1928—1932 рр. в Україні було винищено майже

половину поголів'я худоби, на відновлення якого потрібні були

десятиліття.

Події набували загрозливих масштабів. На початку берез-

ня 1930 р. газета "Правда" надрукувала статтю Й. Сталіна "За-

паморочення від успіхів", в якій засуджувалися "перегини" у

колгоспному будівництві. Головну відповідальність за "ви-

кривлення партлінії" Сталін перекладав на місцеве керівни-

цтво. Таким був маневр Сталіна та його оточення, які, в першу

чергу, були винними у скоєному.

У ході колективізації, яка у наступні роки дещо меншими

темпами продовжувалася, сталінізм скоїв ще один злочин.

Розпочався активний наступ проти заможних селян, т. зв. кур-

кулів. Спочатку цей наступ здійснювався шляхом адмініст-

ративного тиску — встановлювався високий податок, заборо-

нялася оренда землі тощо. З грудня 1929 р. влада перейшла

до політики відкритого терору проти заможних селян. На

перше червня 1930 р. було "розкуркулено" 90 тис. селянських

господарств України, що становило 1,8% їхньої загальної

кількості. Конфісковано й передано в колгоспи худоби, рема-

ненту, будівель на суму 90—95 млн крб. Під "розкуркулен-

ня" потрапляли не лише заможні господарства, а й ті, що не

хотіли йти в колгоспи. Компанія "ліквідації куркульства як

класу" була формою репресій щодо всього селянства.

У 1931 р. репресії продовжувались. Всього в Україні за

роки колективізації було експропрійовано майже 200 тис. се-

лянських господарств, разом з членами сімей це становило

майже 1,5 млн осіб. Біля 800 тис. з них заслали на Північ і

Сибір, де українці масово вмирали або жили і працювали у не-

людських умовах. На їхніх кістках виникли Кузбас, Караган-

да, Печора, Колима...

Найжорстокішим злочином сталінського режиму проти

українського народу був організований ним голодомор 1932—