42. Великі ярмарки збирались на Слобожанщині, Правобе-

режній Україні, Закарпатті. Вони проводилися таким чином,

що торгівля велася майже безперервно. Переїжджаючи з од-

ного ярмарку на інший, торгівці могли місяцями не бути вдо-

ма. Розвиток торгівлі гальмували зловживання властей, високі

мита й митні кордони.

Значну роль відігравали контрактові ярмарки у Львові

та Києві, що збиралися щорічно. У Львові такі ярмарки пере-

творилися на біржі, де купували, продавали, закладали, здава-

ли в оренду маєтки, укладали кредитні угоди, надавали пози-

ки. Кількість учасників становила 4000 чоловік. На Хрещен-

ський контрактовий ярмарок у Києві, що був відкритий в 1797 р.

замість ярмарку в Дубно на Волині, приїжджало 5000 чоловік.

Винятково важлива роль належала торгівлі в економічно-

му зближенні українських земель. Незважаючи на міждер-

жавні кордони, торгівля між Слобожанщиною, Лівобережжям,

Північним Причорномор'ям, Правобережною і Західною Укра-

їною ніколи не припинялася. На ярмарки до Кременчука

прибували купці як з близьких, так і віддалених місць, зокре-

ма з Катеринослава, Могилева, Пінська. Широко були представ-

лені регіони на торгах у Києві. Жоден київський ярмарок не

відбувався без слобідських, південних, кримських, подільських,

волинських, західноукраїнських та іноземних купців.

Купці з правобережних і західноукраїнських міст торгува-

ли на ярмарках Ніжина, Ромен, Стародуба, Харкова, Сум та

інших міст вином, бакалійними товарами, селянськими реміс-

ничими виробами (кожухами, свитами, полотном), дьогтем.

Лівобережна Україна була основним постачальником зерна

на правобережний ринок. Активною була торгівля Правобе-

режної України з Запоріжжям: звідти везли сіль, рибу, зброю,

чоботи, а купували коней, волів. Із Закарпаття через Львів

надходили товари з Угорщини та інших європейських країн.

З Північної Буковини в інші українські землі гнали худобу,

вивозили хутро, вино, мед, віск, горіхи, фрукти. Основними

предметами ввозу були вироби ремесел і промислів, залізо.

Регулярними були торгові зв'язки Придніпров'я та Слобожан-

щини з Північним Причорномор'ям і Кримом.

Розвивалася також постійна торгівля, яку здійснювали

через стаціонарні заклади — крамниці, магазини, рундуки,

склади, корчми, шинки, ятки (ларки). З кінця XVIII ст. на за-

хідноукраїнських землях з'явилася аукціонна торгівля. Про-

давали і купували землі, маєтки, будинки, хатнє майно, худобу,

право на відкуп і оренду прибутків міста.

Торгівлею займалися різні прошарки населення. Але най-

більше, звичайно, купецтво, кількість якого незмінне зроста-

ла. Якщо купці займалися перепродажем товарів і притому в

значних масштабах, то торгівці часто торгували своїми виро-

бами, причому в незначній кількості. Як правило, більшість з

них спеціалізувалася на продажі певних товарів. Окрему гру-

пу торгівців становило чумацтво — торгово-візницький про-

мисел, який переважно спеціалізувався на перевезенні солі та

риби. Зародившись у попередні часи, воно у XVIII ст. пере-

живало піднесення. Валки чумаків досягали 100 і більше возів.

З розвитком торгівлі пожвавилися старі й з'явилися нові

торгові шляхи. Більшість їх перетиналися у Києві. Тут схо-

дилися і звідси розходилися дороги, що зв'язували північні та

південні, східні та західні українські землі. Через Київ велася

транзитна торгівля з країнами Західної Європи та Близького

Сходу. Густа мережа старих і нових шляхів зв'язувала між

собою міста і села, українські землі й створювала необхідні

умови для дальшого розвитку торгівлі.

Отже, упродовж XVI — XVIII ст. в Україні відбувалося фор-

мування і становлення національного ринку. Незважаючи на

те, що українські землі перебували у складі різних держав,

торгівля, обмін між різними поселеннями і регіонами посту-

пово зростали. Економічні зв'язки сприяли нівелюванню місце-

вих особливостей людей у побуті, матеріальній і духовній куль-

турі та мові, кристалізації рис, властивих для більшості україн-

ського народу.

Розвиток торгівлі в XVII — XVIII ст. сприяв процесу по-

дальшого формування фінансово-грошової системи. Для то-

гочасного грошового обігу характерним був біметалізм — ви-

користання як золотих, так і срібних монет, які оцінювалися

стихійно, за ринковою вартістю вміщеного в них металу.

В XVI ст. в обігу залишалися празькі гроші, литовські та

польські динарії, півгрошові монети, срібні таляри, угорські

золоті дукати та ін. З середини XVII ст. на території Україн-

ської козацької держави поширилися російські срібні і в не-

значній кількості мідні монети.

Протягом XVIII ст. проводилися реформи, спрямовані на

стандартизацію грошового обігу всіх частин Російської імперії,

в тому числі Лівобережної України. Випускалися мідні, срібні

та золоті монети. У 1769 р. російський уряд почав випускати

паперові гроші (асигнації). Російські гроші протягом XVIII ст.

поширилися на українські землі, витіснивши з обігу польсько-

литовську монету. Відбулося об'єднання грошових систем

Росії й України в єдину грошову систему.

Значні зміни в XVII — XVIII ст. на українських землях

відбулися у фінансово-податковт системі. В Українській ко-

зацькій державі фінанси підпорядковувалися гетьману, вони

були невіддільні від його приватного господарства.

Головним джерелом прибутків військового скарбу були

загальні податки з населення Української козацької держа-

ви. Зокрема стягували: побір або подимне — постійний пода-

ток від хати, дворів, землі; стаиію — надзвичайний податок,

який йшов переважно на утримання війська. Розміри податків

становили від 1 до 12 золотих. Інколи їх сплачували зерном.

Податки платили в основному селяни і міщани. Оподаткову-

валися також виробники спиртних напоїв. Цей податок, який

називався показенщиною, платили і козаки.

Значні доходи козацька держава одержувала також від

торгівлі — за рахунок ряду внутрішніх торгових зборів І мита

та сільськогосподарських промислів. У її власність перейшли

млини, винокурні, броварні, корчми, лісові буди та інші підприє-

мства, які раніше належали королівщинам або шляхті. В умо-

вах становлення та зміцнення Української держави вони зда-

валися в оренду.

У міру посилення політичної залежності України від імпер-

ського центру, збільшувалася й її фінансова залежність. Ро-

сійські монархи проводили політику, спрямовану на руйнуван-

ня України як самостійного економічного організму і посту-

пове перетворення її в російську колонію. Зокрема, дедалі

частіше місцевим купцям і торговим людям заборонялося

займатися торгівлею за кордоном. В 1719 р. Петро І заборо-

нив своїм указом експорт на Захід будь-якого товару з Укра-

їни. Вводилась державна монополія на багато товарів. Широ-

ко практикувалося перекуповування різноманітних товарів

лише у російських купців, з чого останні мали неабиякий зиск.

Нерідко центральною владою визначались торги, ярмарки, а

особливо порти в Росії, де саме могли торгувати українці. Отже,

фактично була скасована вільна українська торгівля.

Українську економіку дуже підривали постійне перебування

в Україні великої кількості російських військ (часом понад

•10 тис. чол.), які утримувалися здебільшого за рахунок про-

стого люду, а також швидке зростання податків. Так, тільки з

Лівобережжя в царську скарбницю 1722 р. надійшло 45,5 тис.

крб., 1723 р. — 85,9 тис., а вже 1724 — 241,3 тис. крб. Однією

з негативних економічних санкцій російського уряду було

також збування на території українських земель "лихих"

мідних грошей, щоб срібні й золоті залишались по можливості

в обігу в Росії і зосереджувалися у державній скарбниці.

Останню спробу відстояти фінансову автономію України

зробив гетьман К. Розумовський, проте успіху не досяг. Цар-

ський указ 1754 р. вимагав подавати точні відомості про при-

бутки та видатки українського скарбу. Зі скасуванням в Укра-

їні в 1764 р. гетьманства фінансова система України була

об'єднана з фінансовою системою Російської імперії.

Значну роль в економічному розвитку українських земель

відіграло козацтво, яке вийшло на історичну арену в кінці