Матеріали для самостійної роботи

1. Науково-теоретичні основи побудови курсу хімії.

Навчально-виховний процес складається з 3-х складових частин:

• навчального предмету (чому вчити);

• викладання (як учити);

• учіння (як учитися).

Питання «чому вчити?» – одне із основних у методиці навчання хімії. Поки що немає загальновизнаної думки про поняття «основи хімії». Але безперечно, що навчальний курс повинен бути сучасним і разом з тим елементарним.

Сучасна хімія являє собою цілий комплекс наук. Це неорганічна, органічна, фізична, біологічна, аналітична хімія, радіохімія, радіаційна хімія та ін. З усіх цих курсів необхідно відібрати ті знання, які становлять основи хімії і повинні вивчатися в загальноосвітній школі. Разом з тим шкільний курс хімії повинен бути доступним для розуміння учням і більш менш стабільним.

Всі хімічні науки об’єднує те, що всі речовини мають єдині принципи будови, а хімічні процеси підпорядковані спільним законам. Тому для побудови шкільного курсу хімії з усієї сукупності хімічних знань відбираються найбільш фундаментальні наукові факти, закони, теорії. Засвоєння їх дає можливість оцінити місце хімії серед інших наук, зрозуміти її роль у пізнанні світу. До них відносяться теоретичні питання:

• атомно-молекулярне вчення:

• періодичний закон і періодична система хімічних елементів Д.І.Менделєєва;

• класифікація сполук;

• основи теорії електролітичної дисоціації;

• теорія будови органічних речовин і ін.

Отже, провідні ідеї та теорії сучасної хімічної науки становлять наукову основу побудови навчальної програми з хімії, а також визначають і конкретний фактичний матеріал.

На основі законів діалектичного матеріалізму, які становлять методологічну основу побудови шкільного курсу, розкриваються і узагальнюються поняття і закони хімії.

У процесі відбору наукового змісту для шкільного курсу спираються також на психолого-педагогічні основи навчання.

При цьому враховуються психологічні закономірності засвоєння знань і умінь та вікові особливості учнів. За основу побудови шкільного курсу хімії в нашій країні взято систему хімічних знань про речовину. А хімічна наука становить науково-теоретичну основу відбору змісту і побудови навчального предмету. Особливо велике значення у методиці розробки змісту курсу хімії мало відкриття Д.I.Менделєєвим періодичного закону. При вивченні елементів та їх сполук на основі періодичної системи не потрібно окремо розглядати властивості кожного хімічного елемента. За місцем розташування елемента в періодичній системі можна дати загальну характеристику елемента і простої речовини; пояснити, які сполуки утворює елемент і які властивості будуть проявляти ці сполуки. (оксид: основний, кислотний і т.п.).

Карбон, який знаходиться всередині малого періоду і має відносно малий радіус, може утворювати величезну кількість речовин. Тому вивчити його властивості на основі періодичної системи неможливо. Карбон та його сполуки вивчають на основі теорії будови, яка складається з трьох аспектів (хімічної, просторової та електронної). Майже всі органічні речовини вивчаються на основі поняття гомології.

Отже, органічна та неорганічна хімія, які дають поняття про будову речовини, займають основне місце в шкільному курсі хімії. З шкільному курсі відображено також наукові принципи хімічних виробництв.

Слід чітко усвідомлювати, що між хімією, як наукою і хімією, як навчальним предметом, існує багато спільного але багато і відмінного. Відрізняються:

- за метою і направленістю змісту (навчальний предмет – освіта, виховання і розвиток; наука – пізнання, пояснення і розвиток оточуючого світу);

- за об’ємом інформації;

- за складом і відношенням різних видів знань (у шкільному предметі – теоретичні знання оптимізують процес навчання; в набутті – нові факти і методи наукового пізнання – джерело розвитку);

- за логікою і структурою знань (наука постійно збагачується новими знаннями, в шкільному курсі обсяг наукової інформації обмежується можливостями учнів, віковими особливостями, певним часом, що відводиться на вивчення цього курсу. Якщо в хімічній науці є певна система фундаментальних знань, певна логіка їх формування, а результати наукового пізнання викладаються з сучасних позицій, то в шкільному курсі знання викладаються поетапно, в їх генетичному розвитку і не завжди згідно з логікою хімічної науки, а передусім в логічній послідовності навчального предмета з урахуванням психолого-педагогічних і методичних факторів.);

- за видами змісту – (наука – знання; шкільний предмет – знання, уміння і навички), і ін.

Отже зміст шкільного курсу хімії лише в загальних рисах відображає систему наукових хімічних знань та їх логіку.

Науково-теоретичними основами побудови шкільного курсу хімії е діалектичний матеріалізм, психолого-педагогічні основи навчання і виховання та провідні ідеї та теорії сучасної хімічної науки.

Державним стандартом базової і повної середньої освіти передбачено, що в старшій школі „зміст освіти і вимоги до його засвоєння диференціюється за трьома рівнями: обов’язкові результати навчання, визначені Державним стандартом, профільний, зміст якого визначають програми затверджені МОН, та академічний, за програмами якого вивчаються дисципліни, що тісно пов’язані з профільними предметами (наприклад, фізика у хіміко-біологічному профілі), а також здійснюється загальноосвітня підготовка учнів, які не визначилися щодо напряму спеціалізації.

Критерії відбору змісту освіти в профільній школі можуть бути визначені поєднанням вимог профільної спрямованості і стандарту загальної освіти, потреби в цих знаннях на наступному рівні навчання і оптимальності структури навчального плану і програми навчальної дисципліни. Тобто при конструюванні змісту освіти старшої школи мають ураховуватись як індивідуально-особистісні запити кожного школяра, так і соціальне замовлення до школи, зокрема:

• формування бази знань для подальшої професійної освіти згідно освітнім потребам учня і його планам на майбутнє (предметна компетентність);

• формування способів організації індивідуальної і колективної діяльності (планування, проектування, дослідження, творчість тощо), оформлення продуктів діяльності (управлінська компетентність);

• формування способів використання різного роду ресурсів для здійснення своїх задумів (людського ресурсу, ресурсу інформаційних систем, ресурсу колективної розумової діяльності тощо) (комунікативна компетентність);

• формування способів соціалізації (включення в різні освітні, професійні та інші співтовариства) (соціокультурна компетентність).

О.К. Корсакова, С.Е. Трубачева до основних груп компетенцій, яких вимагає сучасне життя, відносять: соціальні – здатність учня адаптуватися до умов суспільного життя, готовність брати на себе відповідальність, бути активним у прийнятті рішень, у функціонуванні і розвитку демократичних інститутів суспільства, мати активну життєву позицію; полікультурні – вихованість, моральність, готовність розуміти несхожість людей, поважати їхню мову, релігію, культуру тощо; комунікативні – опанування важливого у суспільному житті усного і писемного спілкування, оволодіння кількома мовами; інформаційні – становлення наукового світогляду, оволодіння інформаційними технологіями, вмінням здобувати, осмислювати і використовувати різноманітну інформацію; діяльнісно-творчі – оволодіння різноманітними способами діяльності, розв’язання навчальних і життєвих проблем; прагнення і здатність до раціональної продуктивної творчої діяльності; саморозвитку і самоосвіти – розуміння себе, самовизначення, розвинені емоційно-вольові якості, володіння методами рефлексивного мислення (самоаналіз, самооцінка); потреба і готовність постійно навчатися як у професійному відношенні, так і в особистому та суспільному житті.

У сучасній науковій літературі немає єдиного трактування поняття „життєва компетентність”. За визначенням І. Єрмакова життєва компетентність – це знання, вміння, життєвий досвід особистості, необхідні для розв’язання життєвих завдань і продуктивного здійснення життя як індивідуального проекту. А.В. Хуторський визначає освітню компетентність як „сукупність взаємозв’язаних смислових орієнтацій, знань, умінь, навичок і досвіду діяльності учня, необхідні, щоб здійснювати особисту і соціально-значиму продуктивну діяльність відносно об’єктів реальної дійсності”. П. Горностай визначає рольову компетентність як здатність особистості опановувати свої психологічні ролі, стати повноправним суб’єктом цих ролей, вводити рольову поведінку в процес власної життєдіяльності та життєтворчості, що дає змогу задовольняти різні життєві потреби. Розвиваючи поняття життєвої компетентності В. Циба наголошує, що осмислення свого призначення, своєї долі, життєвих цілей, смислу життя й організації життєвого шляху визначає зміст життєвої компетентності. О. Овчарук, проаналізувавши процес відбору ключових компетентностей у європейських країнах (Австрія, Бельгія, Німеччина, Фінляндія, Нідерланди), виділила узагальнений перелік ключових компетентностей за трьома основними блоками: соціальні, мотиваційні та функціональні компетентності (табл. 5).

Таблиця 5.