Тема 6. «асептика та антисептика» Поняття про хірургічну інфекцію

Безсилля хірургів перед інфекційними ускладненнями в XIX сторіччі було просто жахливим. Дуже точно охарактеризував стан хірургії в ті часи великий російський хірург М. О. Вельямінов, після відвідування однієї з великих московських клінік: "Бачив блискучі операції і... царство смерті». Так тривало доти, поки наприкінці XIX сторіччя в хірургії не одержало поширення навчання про асептику та антисептику, у виникненні якого виділилися п'ять етапів: 1) емпіричний період; 2)долістеровська антисептика XIX сторіччя; 3) антисептика Лістера; 4) виникнення асептики; 5) сучасна асептика й антисептика.

Емпіричний період

Перші, як ми тепер називаємо "антисептичні методи", можна знайти в роботах лікарів ще стародавніх часів. Ось деякі з них: древні хірурги вважали обов'язковим видалення стороннього тіла з рани. У законах Мойсея заборонялося торкатися рани руками; Гіппократ проповідував принцип чистоти рук лікаря, говорив про необхідність коротко стригти нігті, застосовував для обробки ран дощову воду, вино, збривав волосяний покрив з операційного поля; говорив про необхідність чистоти перев'язочного матеріалу. Цілеспрямовані, осмислені дії хірургів на попередження гнійних ускладнень почалися значно пізніше - лише в середині XIX сторіччя.

Долістеровська антисептика xiх сторіччя

Угорський акушер Ігнац Земмельвейс у 1847 р. припустив можливість розвитку в жінок післяпологової гарячки внаслідок занесення студентами і лікарями при вагінальному дослідженні трупної отрути (студенти і лікарі займалися також в анатомічному театрі). Земмельвейс запропонував перед внутрішнім дослідженням обробляти руки хлорним вапном і домігся феноменальних результатів. Післяпологова летальність унаслідок розвитку сепсису знизилася з 18,3% до 1,3%. Але Земмельвейса не підтримали, а переслідування і приниження, привели його до того, що акушер був поміщений у психіатричну лікарню, а пізніше помер від сепсису внаслідок панарицію.

Ще в 1844 р. М.І. Пирогов писав: "Від нас недалеко той час, коли ретельне вивчення травматичних і госпітальних міазм дасть хірургії інший напрямок". .М.І.Пирогов шанобливо поставився до робіт И.Земмельвейса і сам, ще до Лістера, застосовував в окремих випадках для лікування антисептичні речовини (азотнокисле срібло, хлорне вапно, винний і камфорний спирт).

Роботи Земмельвейса, М.І. .Пирогова не могли зробити переворот у науці. Появі лістеровскої антисептики сприяли роботи Луі Пастера про роль мікроорганізмів у процесах бродіння та гниття (1863г).

Виникнення асептики

Досягнення мікробіології, роботи Л. Пастера і Р.Коха запропонували ряд нових принципів як основу профілактики хірургічної інфекції. Головним з них було – не допускати забруднення бактеріями рук хірурга і предметів, що мають контакт з раною. Таким чином, у хірургію ввійшли положення про обробку рук хірурга, стерилізацію інструментів, перев'язного матеріалу і білизни. Розробка асептичного методу пов'язана з іменами Е. Бергмана і його учня К. Шиммельбуша. На Х Міжнародному конгресі хірургів у Берліні в 1890 р., принципи асептики при лікуванні ран одержали загальне визнання, Е. Бергман продемонстрував хворих, оперованих в асептичних умовах, без застосування лістеровскої антисептики. Тут же був прийнятий основний постулат асептики: "Усе, що контактує з раною, повинне бути стерильним".

Для стерилізації перев'язувального матеріалу використовувалася насамперед висока температура. М.Кохом (1881 р.) і Е.Есмархом був запропонований метод стерилізації проточною парою. У той же час у Росії .Гейденрейх вперше у світі довів, що найбільш впливовою є стерилізація парою під підвищеним тиском, і в 1884 р. запропонував використовувати для стерилізації автоклав.Велика заслуга належить російським хірургам М.С. Суботіну і Л.Л. Левшину, що створили, по суті, прообраз сучасних операційних. М.В. Скліфосовский запропонував розрізняти операційні для різних за рівнем інфекційного забруднення операцій.

Хірургічна інфекція за структурою включає наступні патологічні процеси: гнійні захворювання, гнійно-деструктивні процеси при гострих хірургічних захворюваннях, нагноєння операційних ран;, нагноєння при відкритій і закритій травмі. За клінічним перебігом виділяють такі типи інфекції: гостра інфекція (місцева, загальна), хронічна інфекція (місцева, загальна). За типом збудника виділяють: гнійна, гнильна, анаеробна, специфічна. За етіологією: стафілококова, стрептококова, пневмококова, колобацілярна, клостридіальна, змішана і т.д. За локалізацією – поразка шкіри і підшкірної жирової клітковини, поразка покривів черепа й оболонок мозку, поразка шиї, поразка грудної стінки, плевральної порожнини, легень, поразка середостіння, поразка очеревини й органів черевної порожнини, поразка органів таза, поразка кісток і суглобів, поразка серця і судин. За шляхом зараження (передачі) виділяють: кишкові інфекції, повітряно-краплинні інфекції, трансмісивні інфекції, контактні. За шляхом поширення інфекції в організмі – гематогенно, лімфогенно, імплантаційно, периневрально.

Екзогенною інфекцією вважається інфекція, що попадає в рану із зовнішнього середовища: а) з повітря – повітряна інфекція; б) із бризками слини або інших рідин – крапельна інфекція (іноді поєднуються в один вид – повітряно-крапельна інфекція); в) із предметів, що зіштовхуються з раною – контактна інфекція; г) із предметів, що залишаються в рані (шви, дренажі, металеві пластини, стержні, штучні клапани серця і т.д.) – імплантаційна інфекція. Перенос патогенних мікроорганізмів від хворого до хворого визначається як перехресна інфекція. Ендогенною вважається інфекція, що знаходиться всередині організму або на його покровах. Ендогенна інфекція попадає в рану безпосередньо (контактна) або по судинних шляхах (лімфогенна або гематогенна). Основним осередком ендогенної інфекції є: запальні процеси шкіри (фурункули, карбункули, піодермії, екзема, і т.п.), інфекція шлунково-кишкового тракту (карієс зубів, гінгівіти, холецистити, холангіти, панкреатити, і т.п.); інфекція дихальних шляхів (синусити, трахеїти, бронхіти, бронхоектатична хвороба ); інфекція урогенітальних шляхів (піеліти, цистити, простатити, уретрити, сальпігоофоріти); кріптогенна інфекція.