3. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодек­сом, іншим законом.

4. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Консти­туцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать зако­ну та моральним засадам суспільства.

5. Фізична особа здатна мати обов'язки як учасник цивільних відносин.

і. Стаття 26 ЦК розглядає питання обсягу правоздатності. У ній, зокрема, зазначається, що усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов'язки, незалежно від раси, статі, національності, мови, походження, роду занять, фізичного чи психічного стану здоров'я, майнового, соціального стано­вища, місця проживання, ставлення до релігії, переконань, належності до тих чи інших політичних партій та громадських організацій тощо.

2. Однак, окрім питань рівного обсягу правоздатності фізичних осіб, комен­тована стаття визначає також і зміст правоздатності. Незважаючи на те, що у тексті статті не фігурує поняття «зміст правоздатності фізичних осіб», під ним розуміється уся сукупність прав та обов'язків, яку може мати фізична особа. При цьому, на відміну від ЦК УРСР 1963 р. та більшості ЦК країн СНД, вітчизняний законодавець вирішив відмовитись від притаманної радянському світосприй­няттю моделі прав, дарованих особі державою. Саме у зв'язку із цим, коментова­на стаття не містить навіть орієнтовного переліку тих прав чи обов'язків, які можуть належати фізичним особам.

3. При цьому у статті проведена диференціація прав залежно від того, як вони пов'язані із майновим субстратом. Так, відповідно до її положень виділяються особисті немайнові та майнові права. Поняття «особисті немайнові права» охоп­лює такі цивільні права, які довічно належать кожній фізичній особі від наро­дження або за законом. Вони не мають економічного змісту та нерозривно пов'я­зані із особою — носієм цього права (більш детальніше див. ст. 269 ЦК та комен­тар до неї). Що стосується «майнових прав», то їх визначення чітко не закріплене у чинному законодавстві. Водночас у п. 2 ст. 190 ЦК визначається, що майнові права є речовими правами, а за своєю правовою природою визначаються як не-споживна річ. Однак, на нашу думку, такий підхід є дещо завужений, оскільки до майнових прав слід відносити не лище речові права, але й переважну більшість зобов'язальних, виключних та корпоративних прав. Тому, на нашу думку, під поняттям «майнові права» більш правильно було б розуміти цивільні права, які мають певний економічний зміст. При цьому для правової характеристики май­нового права немає сенсу виділяти таку ознаку, як нерозривний зв'язок із носієм цього цивільного права, оскільки, на відміну від особистих немайнових прав, майнові права можуть бути відділені від особи-носія та відчужені чи передані іншим особам (частини 3, 4 ст. 12 ЦК).

4. Як зазначено у ч. 2 ст. 26 ЦК, фізична особа має усі особисті немайнові права, встановлені Конституцією України та ЦК. Це означає, що насамперед фізична особа наділяється усіма цивільними правами, що вказані у Конституції України, до яких зокрема відносяться: а) право на життя (ст. 27); б) право на охорону здоров'я (ст. 49); в) право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50); г) право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29); д) право на недоторканність особистого і сімейного життя (ст. 32); є) право на повагу до

66

гідності та честі (ст. 28); є) право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31); ж) право на недоторканність жит­ла (ст. ЗО); з) право на вільний вибір місця проживання та на свободу пересуван­ня (ст. 33); і) право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної твор­чості (ст. 54) тощо. Важливість саме цієї категорії особистих немайнових прав полягає в тому, що вони складають основний фундамент особистих немайнових прав фізичної особи, внаслідок чого переважна більшість з них прямо продуб­льована у Книзі 2 ЦК. Окрім цього, відповідно до ст. 64 Конституції України та ст. 274 ЦК вони можуть бути обмежені лише у випадках, прямо передбачених Конституцією України.

Окрім Конституції України, фізична особа наділяється також і тими особис­тими немайновими правами, що встановлені ЦК, зокрема: право фізичної осо­би, яка перебуває на стаціонарному лікуванні (ст. 287 ЦК), право на донорство (ст. 290 ЦК), сім'ю (ст. 291 ЦК), опіку або піклування (ст. 292 ЦК), ім'я (ст. 294 ЦК), недоторканність ділової репутації (ст. 299 ЦК), індивідуальність (ст. 300 ЦК) тощо. Таке ж за змістом положення вказане і в ст. 270 ЦК.

5. За аналогічним принципом побудована формула цивільної правоздатності фізичної особи у сфері майнових прав. За ст. 26 ЦК фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Це означає, що вона має право набувати усієї сукупності законодавчо закріплених майно­вих прав. До основних із них відносяться: право власності (статті 13,41 Консти­туції України, глава 23 ЦК), право на зайняття підприємницькою діяльністю (ст. 42 Конституції України, ст. 50 ЦК), право здійснювати будь-які правочини, що не суперечать актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства (ст. 203 ЦК), майнові права автора творів літератури, науки, мис­тецтва, винаходів та інших об'єктів права інтелектуальної власності (ст. 41 Кон­ституції, книга 4 ЦК) тощо.

6. Коментована стаття містить положення, відповідно до якого фізична осо­ба здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, ЦК, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам сус­пільства. Такий підхід законодавця щодо обсягу прав фізичної особи є абсолют­но виправданий, оскільки жодним нормативним актом не можна визначити вик­лючний перелік можливостей фізичних осіб. Проте законодавець не зазначає, яким чином необхідно забезпечувати відповідну можливість суб'єктивним пра­вом. Таке умовчання, на нашу думку, має як теоретичне, та практичне значення. Адже кожне суб'єктивне право відповідно до принципу «юридичної синхрон­ності» повинно бути забезпечене відповідним обов'язком, а невиконання остан­нього, в свою чергу, повинно бути забезпечено відповідальністю. Якщо фізична особа почне довільно створювати для себе, на власний розсуд, різні цивільні права (наприклад, право на храп, право на отримання задоволення від спілкування з природою), то дані права будуть носити характер декларативних. Тому, коли можливість фізичної особи не забезпечена, то вона не може претендувати на ха­рактер суб'єктивного цивільного права. Вбачається, що більш доцільно у цьому випадку говорити про охоронюваний законом інтерес. Окрім цього, слід заува­жити, що такий вільний підхід де в чому суперечить і положенням ст. 92 Кон­ституції України, відповідно до якої, права і свободи людини і громадянина, га-

67

рантії цих прав і свобод та основні обов'язки повинні визначатись виключно за­коном України.

З метою упередження переростання суб'єктивного права у свавільне ство­рення фізичними особами своїх декларативних прав, законодавець встановлює певний фільтр, у вигляді застереження: якщо дані права не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Під поняття «суперечать закону», на нашу дум­ку, підпадають ті права, наявність яких у фізичних осіб прямо заборонена (на­приклад, відповідно до ст. 27 ЦК фізична особа не має права на укладення пра-вочину, яким обмежується правоздатність інших осіб), а також права, носієм яких не може бути фізична особа (наприклад, відповідно до ст. 984 ЦК, за договором страхування, права страховика може мати лише юридична особа). Що ж стосуєть­ся того, що наявність права не може суперечити «моральним засадам суспіль­ства», то, на наш погляд, попри суттєву оціночність цього правила воно дає мож­ливість суддям вирішувати справу з урахуванням принципів справедливості, добросовісності та розумності (ст. З ЦК).

7. Коментована стаття, окрім прав, закріплює також здатність фізичної осо­би мати обов'язки учасника цивільних відносин. При цьому особа може мати як майнові, так і інші цивільні обов'язки. Підстави виникнення цивільних обов'язків встановлені ст. 11 ЦК.

Стаття 27. Запобігання обмеженню можливості фізичної особи мати цивільні права та обов'язки

/. Правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є нікчемним.

2. Правовий акт Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, їхніх посадо­вих і службових осіб не може обмежувати можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, крім випадків, коли таке обме­ження передбачено Конституцією України.

і. Коментована ст. 27 ЦК присвячена питанням запобігання обмеженню пра­воздатності фізичної особи. Положення даної статті ще раз відображають пріо­ритет закону щодо забезпечення прав та обов'язків фізичної особи. Так, із змісту ч. 1 ст. 27 ЦК випливає, що у випадку, коли можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки обмежується правочином, то такий правочин визнається нікчемним. Поняття правочину та наслідки його нікчемності передбачаються статтями 202 та 216 ЦК. Незважаючи на те, що ко­ментована стаття не торкається питання щодо визначеності правочинів, які об­межують можливість фізичної особи мати цивільні права та обов'язки, що супе­речать моральним засадам суспільства, ми вважаємо, що такі правочини слід розглядати у контексті ст. 26 ЦК, а тому вони повинні визнаватись недійсними.

2. У ч. 2 ст. 27 закріплено положення про те, що правовий акт Президента Ук­раїни, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, орга­ну місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб не може обмежу­вати можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки. Виняток з наведеного правила становлять випадки, прямо передбачені

68

Конституцією України. Частина 2 ст. 27 ЦК за своїм змістом аналогічна ст. 64 Конституції України. Обмеження цивільної правоздатності фізичної особи мож­ливе лише за конституційними нормами. Наприклад, в умовах воєнного або над­звичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод, од­нак із обов'язковим зазначенням строку дії цих обмежень. При цьому незалежно від будь-яких обставин не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені стат­тями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції України. Особливу увагу слід звернути також на те, що конституційні права і сво­боди особі гарантуються і не можуть бути скасовані, тому при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинного законодавства не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ст. 22 Конституції України).

Положення коментованої статті перегукуються за своїм змістом і з статтями 274,321,418, 424 ЦК України.

Стаття 28. Ім'я фізичної особи

/. Фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям.

Ім'я фізичної особи, яка є громадянином України, складається із прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю на­ціональної меншини, до якої вона належить.

2. При здійсненні окремих цивільних прав фізична особа відповідно до за­кону може використовувати псевдонім (вигадане ім'я) або діяти без зазначення імені.

3. Ім'я фізичній особі надається відповідно до закону.

1. Ім'я фізичної особи є особистим немайновим благом, яке індивідуалізує її у суспільних відносинах. Значення імені фізичної особи полягає, насамперед, у тому, що саме під власним ім'ям вона набуває прав та здійснює їх, а також ство­ рює обов'язки і виконує їх. Так, під власним ім'ям фізична особа набуває право власності, вчиняє правочини, успадковує належне їй майно, створює об'єкти інте­ лектуальної власності. Отже, фізична особа має право використовувати своє ім'я у всіх сферах своєї діяльності (due. cm. 296 ЦК України ma коментар до неї).

За ст. 201 ЦК ім'я фізичної особи є особистим немайновим благом і об'єктом цивільних відносин. Воно не може бути відчужене від особи як його носія та передане іншим особам. За своєю структурою поняття «ім'я» складається із прізвища, імені (індивідуальне ім'я, яким наділяється фізична особа при народ­женні) та по батькові (родове ім'я, яке вказує на походження фізичної особи). Однак наведена структура може бути змінена у випадках, коли це прямо випли­ває із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить. Наприк­лад, відповідно до ст. 12 Закону України «Про національні меншини в Україні» кожний громадянин України має право на національне прізвище, ім'я та по бать­кові. При цьому вказаним Законом допускається відновлення особою свого на­ціонального прізвища, імені та по батькові. Якщо у національних традиціях немає звичаю зафіксовувати «по батькові», особа має право записувати в паспорті лише своє ім'я та прізвище, а у свідоцтві про народження — ім'я батька і матері.

2. Коментована стаття визначає, що ім'я фізичній особі надається відповідно до закону. При цьому, розглядаючи це питання, нам слід розрізняти надання імені

69

фізичній особі при народженні та зміну власного імені після досягнення 16-річно-го віку.

Ім'я фізичній особі надається при її народженні батьками. Відповідно до ч. З ст. 144 СК реєстрація народження дитини провадиться державним органом реє­страції актів цивільного стану з одночасним визначенням її походження та при­своєнням прізвища, імені та по батькові. Строк виконання цього обов'язку вста­новлюється в один місяць з моменту народження дитини. Прізвище дитини виз­начається за прізвищем батьків. У випадку, коли мати і батько мають різні прізвища, то дитині надається прізвище за їхньою згодою. Вони можуть також присвоїти дитині подвійне прізвище, утворене шляхом поєднання їхніх прізвищ. Спір між батьками щодо прізвища дитини може вирішуватися органом опіки та піклування або судом (ст. 145 СК). Аналогічний порядок встановлений і при наданні дитині імені. Водночас важливо зауважити, що ім'я дитини, народженої жінкою, яка не перебуває у шлюбі, у разі відсутності добровільного визнання батьківства, визначається матір'ю дитини. Дитині може бути надано не більше двох імен, якщо інше не випливає із звичаю національної меншини, до якої на­лежать мати і (або) батько. Як і щодо прізвища, спір між батьками щодо імені дитини може вирішуватися органом опіки та піклування або судом (ст. 146 СК). Остання складова імені фізичної особи — по батькові, присвоюється за іменем батька. По батькові дитини, народженої жінкою, яка не перебуває у шлюбі, у випадках, коли батьківство не визнано, встановлюється за іменем особи, яку мати дитини назвала її батьком (ст. 147 СК).

Зміна власного імені як спосіб його набуття регламентується нормами ст. 295 ЦК.

У будь-якому випадку ім'я фізичної особи фіксується у відповідних доку­ментах, наприклад, у свідоцтві про народження, паспорті, посвідченні водія тощо.

3. Коментована стаття зазначає, що при здійсненні окремих цивільних прав фізична особа відповідно до закону може використовувати вигадане ім'я (псев­донім) або діяти без зазначення свого імені (анонім). Так, відповідно до ст. 14 Закону України «Про авторське право та суміжні права» автор твору має право вибирати псевдонім, зазначати і вимагати його зазначення замість справжнього свого імені на творі та його примірниках, а також право будь-якого його публіч­ного використання.

Стаття 29. Місце проживання фізичної особи

/. Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, пе­реважно або тимчасово.

2. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

3. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона про­живає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охоро­ни здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не вста-

70

новлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Уразі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнад­цяти років визначається органом опіки та піклування або судом.