2. Особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити припинення прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (скасу'вальна обставина).

3. Якщо настанню обставини недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, обставина вважається такою, що настала.

4. Якщо настанню обставини недобросовісно сприяла сторона, якій це вигі­дно, обставина вважається такою, що не настала.

1. У коментованій статті визначаються особливості правочинів, які в цивілі- стичній науці отримали назву «умовні угоди», а нині — «умовні правочини». Під умовними правочинами необхідно розуміти всі звичайні правочини, спря­ мовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Тобто вони не є певним самостійним видом правочину. їх визначальна особливість полягає в тому, що настання перерахованих правових наслідків ставиться в за­ лежність від настання (ненастання) після укладення правочину в майбутньому певних обставин, щодо яких у сторін у момент укладення угоди існує лише відпо­ відна вірогідність появи, незалежно від їх волі, тієї чи іншої передбачуваної об­ ставини. Від умовних правочинів необхідно відмежовувати правочини, що при­ зводять до настання відповідних правових наслідків лише після їх державної реєстрації, передбаченої для цих правочинів законом.

Під дію цієї норми мають підпадати лише ті правочини, за якими є невідо­мою на даний момент можливість настання обумовленої обставини в майбут­ньому. Обставинами, з настанням яких пов'язуються певні правові наслідки за умовним правочином можуть бути соціальні, природні та інші події, явища, юри­дичні факти, які можуть бути як позитивними, так і негативними (народження дитини, вступ в шлюб, смерть чи втрата працездатності фізичної особи, банк­рутство юридичної особи тощо). Сам по собі факт введення до умовного право­чину негативної обставини не дає підстав для визнання такого правочину не­правомірним, якщо в цілому він відповідає вимогам ст. 203 ЦК. Умовними пра­вочинами фактично є усі договори страхування, довічного утримання.

2. Стаття 212 ЦК, як і ст. 61 ЦК 1963 p., передбачає два види умовних право­ чинів: а) правочини, укладені під відкладальною умовою; б) правочини, укладені під скасувальною умовою.

Під відкладальною умовою (обставиною) укладається правочин, за яким його сторони обумовлюють настання або зміну прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні. Наприклад, поставка вугілля буде здійснена у разі введення в дію теплоелектростанції; підрядник приступить до будівництва за умови отримання замовником земельної ділянки під забудову, наймодавець передасть наймачу складські приміщення лише після звільнення їх третіми осо­бами, наймодавець надасть автомобіль у користування наймачу після отриман-

360

ня останнім посвідчення на право управління, страховик виплатить страхову виплату страхувальникові або іншій особі у разі настання страхового випадку.

Правочин вважатиметься укладеним під скасувальною умовою, якщо його сторони обумовлюють припинення прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні. Такими є правочини, за якими, зокрема, наймода-вець і наймач передбачають припинення договору майнового найму складських приміщень за умови їх майбутнього продажу третім особам; наймач житлового приміщення зобов'язується звільнити його в разі розширення сім'ї наймодавця, у випадку необхідності проведення капітального ремонту.

3. Водночас ст. 212 встановлює певні правові наслідки для сторін умовного правочину залежно від причин настання чи ненастання обумовлених у ньому обставин. Так, обставина має вважатися такою, що настала, якщо її настанню недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно. І навпаки, обставина має вважатися такою, що не настала, якщо її настанню недобросовісно сприяла сторона, якій це вигідно.

Стаття 213. Тлумачення змісту правочину

/. Зміст правочину може бути витлумачений стороною (сторонами).

2. На вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлу­мачення змісту правочину.

3. При тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів.

Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з 'ясувати зміст окре­мих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної час­тини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.

4. Якщо за правилами, встановленими частиною третьою цієї статті, немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відно­ син між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.

1. Новий ЦК вперше доповнений ст. 213 про тлумачення змісту правочину. Насамперед законодавець надає право тлумачити зміст правочину його сторо­нам (в односторонніх правочинах — стороні), що є проявом реалізації приватно­правового характеру цивільних правовідносин. У даному випадку йдеться про тлумачення змісту правочину, а не про тлумачення змісту законодавства. Однак ця обставина не заперечує можливості розтлумачення правових норм, що регу­люють такий правочин.

2. Тлумачення змісту одностороннього правочину його стороною не є обо­в'язковим для третіх осіб, особливо коли це стосується таких правочинів, як но­таріально посвідчена довіреність, заповіт. Сторони не завжди можуть дійти зго­ди щодо тлумачення дво- або багатостороннього правочину. Тому сторона або сторони можуть звернутися до суду з вимогою постановити судове рішення про тлумачення змісту правочину, яке матиме обов'язкову силу.

361

У ч. 3 ст. 213 ЦК визначені основні правила тлумачення змісту правочину. Насамперед необхідно брати до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відно­син значення термінів. Наприклад, якщо в договорі передбачено застосування за порушення договору залікової неустойки, то мається на увазі те, що вона застосовується за порушення будь-яких умов і будь-якою стороною. Якщо в договорі неодноразово вживаються терміни «продавець», «покупець», «най-модавець», «наймач», «підрядник», «замовник», то їм слід надавати однаково­го значення. Вживання в непоіменованому договорі без найменування термінів «підрядник», «замовник», за наявності сумнівів, дає підстави класифікувати його як договір підрядного типу, оскільки згадані терміни є загальноприйня­тими у сфері підрядних правовідносин.

Використання буквального значення слів і понять та загальноприйнятих у відповідній сфері відносин, термінів може не дати можливості встановити зміст окремих частин правочину. У такому випадку він встановлюється шляхом по­рівняння відповідної частини правочину із змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін. Наприклад, якщо в одній частині договору купівлі-продажу передбачається продаж 1000 чоловічих костюмів певного розміру, а в іншій визначається загальна сума договору 500 000 грн., то цілком логічно дійти висновку, що вартість одного костюма складає 500 грн., якщо остання не була прямо обумовлена у договорі. Аналогічно можна розтлумачити зміст правочи­ну, де в одній частині договору зафіксовано вартість одного костюма у 500 грн., а в іншій — у 500 000 грн. Отже, логічно визнати, що продавець має передати покуп­цю 1000 костюмів.

3. Якщо при тлумаченні правочину неможливо встановити справжню волю сторони, необхідно враховувати мету правочину, зміст попередніх переговорів, усталену практику відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальшу поведінку сторін, текст письмового договору та інші обставини, що мають істот­не значення. Наприклад, упродовж чотирьох років підрядник здійснював пере­робку томатів, які щомісячно поставлялися замовником. Договір передбачав оплату переробки впродовж 10 днів після передачі виготовленої продукції за­мовнику. В новому договорі ця умова не була передбачена. У разі спору суд має підстави при тлумаченні змісту нового договору вважати, що оплата продукції повинна здійснюватися також упродовж 10 днів з моменту передачі її підрядни­ком замовнику.

4. Оскільки перелік правил тлумачення правочину, передбачених у части­нах 3 і 4 ст. 213 ЦК не є вичерпним, можна застосовувати й інші способи тлума­чення. Наприклад, у разі наявності розбіжностей між найменуванням договору і його змістом правову природу такого договору необхідно визначати відповід­но до його умов, а не найменування.

Тлумачення змісту правочину має здійснюватися також у контексті змісту закону. Тобто у суді може виникнути потреба у застосуванні загальноприйнято­го цивілістичного способу тлумачення правових норм, що регулюють спірні відносини. У тому ж разі, коли сторони взагалі не врегулювали договором певну частину відносин, суд має право поширювати на них відповідні правові норми.

362

При тлумаченні правочинів, які є договорами, можуть враховуватися також ти­пові умови (типові договори), навіть якщо в договорі немає посилання на ці умови.

5. При тлумаченні зовнішньоекономічних договорів необхідно також керу­ватися правилами їх тлумачення, встановленими у міжнародних конвенціях, уго­дах, якщо вони не суперечать законам України.

Стаття 214. Відмова від правочину

1. Особа, яка вчинила односторонній правочин, має право відмовитися від нього, якщо інше не встановлено законом. Якщо такою відмовою від правочи­ну порушено права іншої особи, ці права підлягають захисту.

2. Особи, які вчинили дво- або багатосторонній правочин, мають право за взаємною згодою сторін, а також у випадках, передбачених законом, відмови­тися від нього, навіть і в тому разі, якщо його умови повністю ними виконані.

3. Відмова від правочину вчиняється у такій самій формі, в якій було вчинено правочин.

4. Правові наслідки відмови від правочину встановлюються законом або до­мовленістю сторін.

1. Оскільки правочин є вольовою дією особи, спрямованою на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, то логічно, що така особа повинна мати право на відмову на тому чи іншому етапі вчинення правочину від реалі­ зації юридичної мети за певних умов та з відповідними правовими наслідками. Ці умови й наслідки залежать від того, яким є правочин: одностороннім, дво- або багатостороннім. Зрозуміло, що найменше перешкод для відмови існує щодо односторонніх правочинів.

Суб'єкт одностороннього правочину може в будь-який момент відмовитися від нього, якщо інше не встановлено законом. Так, особа, яка видала довіреність, може її в односторонньому порядку скасувати і тим самим припинити представ­ництво. Заповідач має право у будь-який час і на власний розсуд скасувати за­повіт. Однак не може бути відкликана гарантом видана ним гарантія, яка є одно­стороннім правочином, якщо нею не встановлено інше.

Відмова від одностороннього правочину, наприклад відмова особи від пуб­лічно обіцяної винагороди за надання певної інформації про злочинця, про місцезнаходження майна ініціатора обіцянки, не знімає з нього обов'язку ком­пенсувати особі, яка виконала умови оголошеної обіцянки, понесені у зв'язку з цим витрати, відшкодувати інші збитки тощо.

2. Суб'єкти дво- або багатостороннього правочину (договору) також мають право за взаємною згодою в будь-який момент, а також у випадках, передбаче­них законом, відмовитися від нього. При цьому це можливо і тоді, коли відбуло­ся виконання договору. Відмова від договору фактично призводить до його при­пинення, а відтак припиняються зобов'язання сторін.

3. Частина 3 визначає форму відмови від правочину. Вона має вчинятися у тій же формі, що і вчинений правочин. Зазначене правило стосується також

363

переважно тих односторонніх правочинів, які вимагають нотаріального по­свідчення. Наприклад, скасування заповідачем заповіту проводиться в порядку, встановленому для посвідчення заповіту. Крім того, заповіт може бути скасова­ний шляхом складання нового заповіту (ст. 1254 ЦК).

4. Стаття 214 ЦК не передбачає односторонньої відмови від договірного пра-вочину. Відсутнє в ній також застереження, що вона можлива у випадках, перед­бачених договором або законом. Між тим ст. 525 ЦК проголошується принцип недопустимості односторонньої відмови від зобов'язання, якщо інше не вста­новлено договором або законом. Таким чином, договором або законом може пе­редбачатися одностороння відмова від зобов'язання. У загальних положеннях про зобов'язання ЦК не визначені конкретні підстави односторонньої відмови від зобов'язання, але ст. 615 ЦК надає стороні право на відмову від зобов'язання частково або повністю у разі порушення цього зобов'язання другою стороною. Натомість такі підстави визначаються в нормах, що регулюють окремі види до­говірних зобов'язань (наприклад, статті 665, 849 ЦК).

Цілком очевидно, що поділ відмови договірного зобов'язання на взаємоуз-годжену і односторонню має практичне значення, оскільки законом передбача­ються для них різні правові наслідки. У разі взаємоузгодженої відмови виникає найменше правових проблем, які вирішуються самими сторонами. Юридична взаємна відмова від договірного зобов'язання, як випливає із змісту ч. З ст. 214 ЦК, також є договором, який має укладатися у такій самій формі, в якій було вчинено правочин (мається на увазі правочин, щодо якого сторони відмовля­ються). У цьому договорі вони мають право провести розподіл майна, збитків тощо. На жаль, положення глави 16 ЦК про відмову від правочину не узгоджу­ються з положеннями ч. 1 ст. 651 ЦК, яка визначає порядок припинення договір­ного зобов'язання за домовленістю сторін про зміну або розірвання договору. Отже, так чи інакше, у разі взаємоузгодженої відмови від договору відбувається, з юридичної точки зору, розірвання договору, а тому взаємна відмова відповід­но має оформлятися правочином про розірвання договору, а не про відмову від нього, оскільки в ЦК відсутня така підстава припинення договору. Між тим ори­гінальний підхід у вирішенні цієї проблеми можна віднайти у новому СК Украї­ни, у ст. 101 якого записано, що подружжя має право відмовитися від шлюбного договору шляхом подання до нотаріуса заяви про відмову від нього. Аналізую­чи цю ситуацію, 3. В. Ромовська зауважила, що відмова від договору і розірван­ня договору — це різні правові категорії. Відмова від договору, на її думку, має наслідком двосторонню реституцію, а у разі розірвання договору він втрачає чинність лише на майбутнє (див.: Ромовська 3. В. Сімейний кодекс України: Нау­ково-практичний коментар. — К., 2003. — С. 212).

З вищенаведеними аргументами 3. В. Ромовської не можна повністю пого­дитись. По-перше, наслідки у вигляді двосторонньої реституції настають у разі визнання правочину недійсним, а не при відмові в від нього. Інша справа, коли за взаємною згодою сторони можуть передбачити реституцію та інші правові наслідки. По-друге, спірним є твердження, що розірваний договір завжди втра­чає чинність на майбутнє, адже сторони мають право визначити правові наслідки

364

щодо всього виконання до моменту розірвання договору. Більше того, у разі су­дового розгляду позову про розірвання договору довічного утримання у зв'язку з невиконанням набувачем своїх обов'язків, відчужувач має право вимагати, зокрема повернення переданого набувачеві майна (ст. 756 ЦК). Тобто у тако­му разі договір не лише припиняє свою чинність на майбутнє, але й настають правові наслідки в частині виконаного за розірваним договором. Необхідність в укладенні правочину про розірвання, наприклад договору купівлі-продажу, у разі відмови від нього сторін підвищується тоді, коли цей договір був нота­ріально оформлений відповідно до вимог закону. Для того, щоб такий договір припинив свою чинність, однієї відмови продавця і покупця недостатньо. Сто­рони змушені будуть припинити його шляхом укладення договору про розір­вання купівлі-продажу у нотаріальній формі. Без цього нотаріально посвідче­ний договір купівлі-продажу буде зберігати свою чинність. Таким чином, в одних випадках взаємоузгоджена відмова від договірного зобов'язання водно­час засвідчує і його розірвання, а в інших вона має бути оформлена у вигляді правочину про розірвання договору. Такий висновок підтверджується також нотаріальним законодавством. Так, відповідно до Інструкції про порядок вчи­нення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністер­ства юстиції 3 березня 2004 р. № 20/5, певні договори вчиняються і посвідчу-ються на спеціальних бланках (наприклад, правочини, для яких чинним зако­нодавством встановлено обов'язкову нотаріальну форму (крім засновницьких договорів та установчих актів); правочини, для яких законом не є обов'язко­вою нотаріальна форма, але які посвідчуються на бажання сторін). За цією Інструкцією на таких бланках також викладаються договори про розірвання визщезгаданих правочинів, а також про внесення змін та доповнень до нотарі­ального посвідчення договорів (п. 5). Тобто це означає, що навіть взаємоузгод­жена відмова від нотаріально посвідченого правочину-договору має бути вик­ладена на спеціальному бланку у формі договору про його розірвання чи про внесення змін до первісного договору.

5. Значно складнішою у цивільному праві є ситуація у разі односторонньої відмови від договору. До речі, у ЦК УРСР містилася спеціальна стаття (162) про недопустимість односторонньої відмови від виконання зобов'язання та од­носторонньої зіни умов договору, за винятком випадків, передбачених законом. Такі випадки передбачалися в нормах, що регулювали окремі види зобов'язань, наприклад статті 232, 260, 341 ЦК УРСР. Звертає увагу, однак, той факт, що в главі 19 «Припинення зобов'язань» ЦК УРСР одностороння відмова від дого­вірного зобов'язання не значилась серед підстав припинення зобов'язання.

Дещо по-іншому вирішена проблема односторонньої відмови від виконання договірного зобов'язання у новому ЦК. У ст. 214 ЦК не передбачається мож­ливість односторонньої відмови від правочину-договору. У новому ЦК України є норма, аналогічна вищенаведеній нормі ст. 162 ЦК УРСР. Але на відміну від останньої в новому ЦК така норма розміщена в главі 47 «Поняття зобов'язання. Сторони у зобов'язанні», що, з точки зору юридичної техніки, вбачається нело­гічним. Так, відповідно до ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'я-

365

зання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встанов­лено договором або законом. Однак у цій статті, як і в ст. 162 ЦК УРСР, не виз­начені ні правова природа такої відмови, ні порядок її реалізації, ні її правові наслідки. Натомість ця проблема певною мірою вирішується у ч. З ст. 651 ЦК, згідно з якою у разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, до­говір є відповідно розірваним або зміненим. Наведена норма дає підстави для певних критичних суджень. По-перше, вона побудована таким чином, що ство­рюється враження про абсолютне право особи на односторонню відмову від до­говору. У зв'язку з цим виникає логічний висновок про можливість судового оспорювання такої відмови. І воно цілком справедливе, адже друга сторона може довести безпідставність односторонньої відмови від договору та вимагати у та­кому разі реального його виконання.

По-друге, у ст. 651 ЦК не визначено, у якій формі має висловлюватися відмо­ва. На наш погляд, лише письмове повідомлення засвідчує односторонню відмову від договору, а якщо договір був посвідчений нотаріально, він може вважатися розірваним лише у разі оформлення такого розірвання у нотаріальній формі, інакше буде діяти презумпція його чинності.

Стаття 651 ЦК мала б завершену конструкцію за умови доповнення її ч. 4 тако­го змісту: «Одностороння відмова може бути оспорена в суді другою стороною».

Конкретні випадки односторонньої відмови сторони від договірного зобов'­язання передбачаються в статтях ЦК, що регулюють окремі види договірних зо­бов'язань. Таких випадків у ЦК України передбачено надзвичайно багато. Крім того, в ЦК передбачаються також випадки припинення договорів шляхом їх ро­зірвання. Тобто законодавець використовує при врегулюванні окремих договорів два правових механізми, які забезпечують їх припинення. Проте, аналізуючи ці механізми, важко встановити закономірність у їх законодавчому закріпленні та застосуванні, а відтак важко пояснити, чому в одній ситуації стороні надається право на відмову, а в іншій — право на розірвання договору. При цьому в ЦК міститься значно більше норм, які передбачають право сторони на відмову від договору, ніж на розірвання.

6. Викладене повністю притаманне інституту купівлі-продажу. Так, у главі 54 «Купівля-продаж» лише в ст. 659 передбачається право сторони на розірван­ня договору купівлі-продажу, а в дев'яти статтях ЦК України (665, 666, 678,684, 690, 692, 695, 702, 708) — право на відмову від договору (виконання договору).

Звісно, у такій ситуації важливо виявити підстави для надання сторонам права на розірвання договору та на відмову від нього. Як випливає із змісту ст. 659 ЦК, у разі невиконання продавцем обов'язку попередити покупця про права третіх осіб на товар покупець має право вимагати зниження ціни або ро­зірвання договору купівлі-продажу, якщо він не знав і не міг знати про права третіх осіб на товар. Отже, підставою надання покупцю права на розірвання до­говору тут слугує порушення ним договірних інформаційних обов'язків, що фак­тично є санкцією за допущене правопорушення.

Інший підхід демонструє законодавець у ст. 665 ЦК, у якій за відмову про­давця передати проданий товар покупцеві останній, в свою чергу, набуває право

366

відмовитися від договору купівлі-продажу. У цьому випадку має місце пору­шення, як і в попередньому випадку, договірного обов'язку продавцем, за що законодавець також встановлює санкцію, але вже не у формі розірвання догово­ру, а у формі надання покупцю права на відмову від договору. Віднайти ті чи інші вагомі аргументи для виявлення логіки такого різного підходу для вирі­шення однакової проблеми досить важко. І все-таки уявляється, що надання покупцю права на відмову від договору не забезпечує належний захист потер­пілої сторони, у даному випадку покупця. Уявімо собі ситуацію, коли покупець оплатив придбаний за договором купівлі-продажу товар, але продавець відмо­вився від його передачі покупцю. Так, за ст. 665 ЦК покупець має право відмо­витися від договору в односторонньому порядку. Але ж покупцю важливо по­вернути сплачені суми за товар, які продавець відмовляється повернути добро­вільно. Таким чином, у будь-якому разі покупець змушений буде звертатися з позовом до суду про примусове стягнення з продавця сплаченої за товар суми та застосування мір можливої цивільно-правової відповідальності.

Крім ст. 665 ЦК, право на відмову сторони договору купівлі-продажу (по­купця чи продавця) передбачено також у випадках, якщо:

1. продавець не передав у встановлений строк покупцю приналежності това­ру або документи, що стосуються цього товару (ст. 666 ЦК);

2. продавець передав покупцеві товар неналежної якості (ст. 678 ЦК);

3. продавець передав покупцеві некомплектний товар (ст. 684 ЦК);

4. покупець без достатніх підстав зволікає з прийняттям товару або відмо­вився від нього (ст. 690 ЦК);

5. покупець відмовився прийняти та оплатити товар (ст. 692 ЦК);

6. покупець не здійснив у встановлений договором строк черговий платіж за проданий з розстроченням платежу і переданий йому товар (ст. 695 ЦК);

7. сторона, яка зобов'язана страхувати товар, не застрахувала його (ст. 696 ЦК);

8. покупцеві не надано повної і достовірної інформації про товар у місці його продажу (ст. 700 ЦК);

9. покупець протягом гарантійного або інших строків, встановлених обов'яз­ковими для сторін правилами чи договором, виявив недоліки, не застережені продавцем, або фальсифікацію товару (ст. 708 ЦК).

Водночас у цій главі передбачено випадок, коли сторона має право на відмову від договору за відсутності порушення його умов іншою стороною. Зокрема, у ст. 702 ЦК зазначається, що у разі укладення договору купівлі-продажу товару на підставі ознайомлення покупця із зразком товару (за описом, каталогом тощо) покупець до передання товару має право відмовитися від договору за умови відшкодування продавцеві витрат, пов'язаних із вчиненням дій щодо виконання договору. За таких обставин зазначена відмова можлива без пояснення її причин і, окрім всього, вона не може розглядатися як санкція по відношенню до продавця. Хоча формально вона може бути оспорена в суді, але у нього в цьому випадку немає матеріально-правових підстав примусити покупця до виконання договору.

Нарешті унікальна правова ситуація передбачена ст. 707 ЦК, згідно з якою покупець має право на обмін непродовольчого товару належної якості (у тексті статті помилково записано «неналежної якості») протягом чотирнадцяти днів з

367

моменту його передання на аналогічний товар інших розміру, форми, габариту, фасону, комплектації тощо, а якщо у продавця немає необхідного для обміну товару, покупець має право повернути придбаний товар продавцеві та одержати сплачену за нього грошову суму. Як бачимо, у наведеній нормі не розкривається правова природа повернення товару належної якості, яке здійснюється покуп­цем (фізичною особою-споживачем) без наведення підстав для такої дії у разі відсутності будь-якого порушення продавцем умов договору роздрібної купівлі-продажу. Однак, незважаючи на цю невизначеність правової природи повернен­ня товару за відсутності правопорушення з боку продавця, є усі підстави вважа­ти, що воно спрямоване на припинення договірного зобов'язання у зв'язку з фак­тичним розірванням договору.

7. Аналогічним способом можна аналізувати й інші окремі види договірних зобов'язань, у врегулюванні яких зустрічаються різні правові конструкції, спря­мовані на той чи інший варіант припинення відповідного зобов'язання.

Так, в одних випадках законодавець надає стороні право на розірвання догово­ру у зв'язку з його порушенням іншою стороною (статті 726,727.740,755,768,776, 783, 784, 825, 834, 852, 872, 907, 1075, 1308 ЦК); в других - право на відмову як санкцію на допущене порушення зобов'язання другою стороною (статті 766, 782, 825, 834, 848, 849. 858, 997, 1009, 1026, 1141 ЦК); в третіх - право на відмову від договору, не пов'язану з порушенням договору другою стороною (статті 739, 849, 939, 1044, 1126 ЦК). При цьому у ЦК не визначається порядок вираження одно­сторонньої відмови від договірного правочину. Однак з цього правила є і виняток. Наприклад, договір безстрокової ренти відповідно до ст. 739 ЦК припиняється після спливу трьох місяців від дня одержання одержувачем ренти письмової відмо­ви платника безстрокової ренти від договору за умови повного розрахунку між ними. Таким чином, за умови повного розрахунку між сторонами договір ренти має вважатися припиненим з перебігом тримісячного строку з моменту одержан­ня одержувачем ренти письмової відмови платника безстрокової ренти. Звичай­но, така логічно не впорядкована система дій, що може призводити до припинен­ня договірного зобов'язання, буде створювати труднощі у застосуванні зазначе­них норм ЦК. Однак нереально очікувати, що в ЦК найближчим часом будуть тесті жш щодо та.шк норм. Тому нині важливо розробити відповідне ефек­тивне доктринальне розуміння досліджуваних положень ЦК. На підставі прове­деного наукового аналізу можна зробити наступні висновки.

Взаємоузгоджене розірвання договору та розірвання договору у судовому порядку на вимогу однієї із сторін є підставою припинення договірного зобов'я­зання. Взаємоузгоджене розірвання нотаріально посвідченого договору має бути також нотаріально посвідчене.

Взаємоузгоджена відмова від договору є правочином, який може призвести до припинення договірного зобов'язання. Взаємоузгоджена відмова від нотарі­ально посвідченого договору має бути укладена як правочин про розірвання до­говору з нотаріальним посвідченням.

Одностороння відмова від договору допустима лише у випадках, передбаче­них договором або законом. ЦК України передбачає такі основні види односто­ронньої відмови від договору, а саме: як санкцію за порушення умов договору

368

другою стороною; як право на вчинення односторонньої відмови без застосу­вання мір цивільно-правової відповідальності; як безпідставну відмову від до­говору за відсутності порушень умов договору другою стороною з покладенням на сторону, котра відмовилася, негативних правових наслідків, передбачених договором або законом.

У всіх перерахованих випадках одностороння відмова від договору не спри­чиняє його автоматичне припинення, оскільки інша сторона має право оспори­ти односторонню відмову від договору у суді, який може визнати її неправомір­ною (правомірною) і визнати на вимогу однієї із сторін договір розірваним із застосуванням відповідних правових наслідків до винної сторони. Якщо ж відмо­ва безпідставна, суд може на вимогу позивача зобов'язати виконати договір, за винятком тих випадків, коли законом стороні надається безумовний привілей на відмову від договору або визнання його розірваним.

8. У разі відмови від правочину можуть настати наслідки, передбачені зако­ном або домовленістю сторін. У своїй домовленості сторони правочину можуть встановити умови повернення раніше переданого майна, у рівних чи в інших частках розподілити негативні правові наслідки, обумовлені відмовою від пра­вочину.

Щодо правових наслідків односторонньої відмови від правочину — догово­ру, то вони визначаються законом і залежать від підстав, що її спричинили. Як правило, в ЦК правові наслідки односторонньої відмови від договору встанов­люються для випадків, коли така відмова обумовлена порушенням договору дру­гою стороною, а також і для випадків, коли відмова не пов'язана з таким пору­шенням. У принципі вони тотожні правовим наслідкам, встановленим для розі­рвання договору.

Наприклад, відповідно до ч. 5 ст. 653 ЦК, якщо договір змінений або розірва­ний у зв'язку з істотним порушенням договору однією із сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих зміною або розірванням дого­вору. Частина 2 ст. 852 ЦК надає замовнику право вимагати розірвання догово­ру підряду та відшкодування збитків, якщо підрядник допустив істотні недо­ліки в роботі.

ЦК надає комітенту право у будь-який момент відмовитися від договору комісії, але в такому разі він зобов'язаний відшкодувати комісіонеру витрати, зроблені ним у зв'язку з виконанням договору.

Параграф 2. Правові наслідки недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону

Стаття 215. Недійсність правочину

/. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення пра­вочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - тре­тьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

2. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчем­ний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не ви­магається.

369

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правойин може бути ви­знаний судом дійсним.

3. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

1. У коментованій статті визначаються загальні правові підстави визнання правочину недійсним. Останні безпосередньо пов'язані з дотриманням у момент вчинення правочину вимог, передбачених частинами 3, 5, 6 ст. 203 ЦК.

Недійсність правочину може наступати лише за певні порушення закону. За ступенем недійсності правочину всі правочини поділяються на абсолютно недійсні з моменту їх вчинення (нікчемні) та відносно недійсні (оспорювані), які можуть бути визнані недійсними, але за певних умов.

2. Нікчемним (абсолютно недійсним) є той правочин, недійсність якого пря­ мо передбачена законом. Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК визнання такого правочи­ ну недійсним судом не вимагається. Сторони такого правочину не зобов'язані виконувати його умови, причому навіть і тоді, коли суд не визнає його недійсним. Однак це не означає, що потреби в необхідності визнання нікчемного правочи­ ну недійсним може й не виникнути. Вона може виникнути у таких випадках: якщо сторони виконали певні умови нікчемного правочину; якщо він нотарі­ ально посвідчений; якщо він порушує права третіх осіб; якщо він зареєстрова­ ний у державних органах тощо. У наведених випадках рішенням суду можуть бути визнані відповідні правові наслідки недійсності правочину, державні орга­ ни зобов'язані скасувати реєстрацію.

Нікчемними, зокрема, є правочини:

а) укладені з недодержанням вимог обов'язкової письмової форми, якщо недійсність прямо передбачена законом (наприклад, правочини щодо забезпе­ чення виконання зобов'язань — ст. 547 ЦК);

б) укладені з недодержанням вимоги закону про обов'язкову нотаріальну форму (ч. 1ст. 219 ЦК);

в) укладені малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без на­ лежного схвалення (ст. 221 ЦК);

г) укладені недієздатною фізичною особою (ст. 226 ЦК);

д) вчинені без дозволу органу опіки та піклування (ч. 1 ст. 224 ЦК); ж) які порушують публічний порядок (ст. 228 ЦК).

Водночас законодавство передбачає можливість визнання деяких нікчемних правочинів дійсними (ч. 2 ст. 218; ч. 2 ст. 219; ч. 2 ст. 220; ч. 2 ст. 224) за підстава­ми, визначеними ЦК.

3. Оспорюваними є правочини, які ЦК не визнає в імперативній формі не­ дійсними, а лише допускає можливість визнання їх недійсними в судовому по­ рядку за вимогою однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи. До них нале­ жать переважно правочини з дефектами волі та волевиявлення його суб'єктів. До них належать правочини, вчинені:

а) неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків, піклувальника (ст. 222 ЦК);

370

б) фізичною особою, обмеженою у дієздатності, без згоди піклувальника (ст. 223 ЦК);

в) під впливом помилок (ст. 229 ЦК);

г) під впливом тяжкої обставини (ст. 233 ЦК).

Водночас у ЦК передбачаються такі недійсні правочини, які не можуть бути безпосередньо віднесені ні до нікчемних, ні до оспорюваних. Такими є правочи­ни, вчинені під впливом обману (ст. 230); у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (ст. 232); а також фіктивні пра­вочини (ст. 234). Ці правочини близькі до оспорюваних, але на відміну від оспо­рюваних, які суд може визнати недійсними, суд визнає їх недійсними за умови підтвердження допущених порушень вимог закону.

Підстави недійсності правочинів передбачають також інші закони України, зокрема, ГК, СК, ЗК, Закони України «Про оренду землі», «Про зовнішньоеко­номічну діяльність», «Про відновлення платоспроможності боржника або виз­нання його банкрутом».

Особливе місце серед таких законів зайняв Закон України «Про захист прав споживачів» в редакції від 1 грудня 2005 року, в якому передбачені численні підста­ви визнання недійсним правочинів (їх окремих умов) за участю споживачів. Так, відповідно до ст. 18 Закону недійсними можуть визнаватися несправедливі умо­ви договорів, які всупереч принципу справедливості призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Як зазначається в ст. 19 Закону, недійсними є правочини, вчинені з використанням нечесної підприємницької практики, яка вводить споживача в оману або є агресивною.

4. Визнання правочину недійсним необхідно чітко відмежовувати від розір­вання договору та визнання його неукладеним. Так, підставою для визнання правочину (угоди) недійсним слугує невідповідність вимогам закону, а підста­вою розірвання правочину-договору — неналежне виконання або невиконання його умов чи умов, встановлених для такого договору законом. В останньому випадку договір у момент його укладення не містить порушень закону. Вказані засади розмежування недійсності та розірвання договору є загальновизнаними у цивілістичній науці і не піддавалися сумнівам. З цього приводу у постанові Пленуму ВСУ «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» від 28 квітня 1978 р. зазначено, що невиконання або неналежне виконання угоди не може бути підставою для визнання її недійсною, і у такому разі сторона може вимагати її розірвання або застосування інших наслідків, передбачених догово­ром та законом. Без сумніву, позиція ВСУ є абсолютно правильною і має бути підтримана і після введення в дію нового ЦК. Однак ця істина останнім часом у нашому вітчизняному законодавстві була порушена. Так, Законом України «Про приватизацію державного майна» в редакції від 19 лютого 1997 р. (ст. 27) введе­но норму, яка передбачає, що на вимогу однієї із сторін договір купівлі-продажу може бути розірваний або визнаний недійсним за рішенням суду. Думається, що таке «вузьке» розуміння відносин є юридичним казусом, який вимагає не­гайного виправлення. Між тим Президія ВАСУ (нині — ВГСУ) у своїх роз'яс­неннях «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнан­ням угод недійсними» від 12 березня 1999 р. (із наступними змінами) фактично

371

схвалила вищезазначену помилкову законодавчу позицію і підкреслила, що за загальним правилом невиконання чи неналежне виконання угоди не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання угоди недійсною, але законом мо­жуть передбачатися випадки, коли порушення законодавства, допущені під час виконання договору, є підставою для визнання його недійсним (зокрема, п. 5 ст. 27 Закону України «Про приватизацію державного майна»).

Подібна парадоксальна ситуація вперше виникла у законодавстві РФ, ос­кільки у ст. ЗО Закону РФ «Про приватизацію державних і муніципальних підприємств у РФ» також було зазначено, що угоди приватизації визнають недійсними, зокрема, у випадках, коли покупець відмовився від платежів за придбаний об'єкт приватизації та порушені умови його придбання. Відомі російські юристи оспорювали це положення і пояснювали, що ці обставини є підставою для розірвання, але не для визнання договорів недійсними. При цьому вони стверджували, що при розірванні договору сторони, за загаль­ним правилом, не можуть вимагати повернення того, що вже було виконано (див.: Брагинский М. И., Витрянский В. В. Договорное право. Общие положе­ния. - М., 1997. - С. 652).

Щоб якось компенсувати цю неточність Пленум ВС та ВАС РФ роз'яснили, що визнання угоди приватизації недійсною тягнуло б за собою двосторонню ре­ституцію, а тому при розірванні договору купівлі-продажу об'єкта приватизації сторони мають право вимагати повернення виконаного.

Неукладеним має визнаватися договір, про вчинення якого сторони у на­лежній формі не досягли згоди щодо необхідних для нього істотних умов (ст. 638 ЦК, ст. 181 ГК). Тобто, у даному разі мається на увазі відсутність між ними ба­жаного договірного правовідношення та відповідного правового результату. Проте учасники неукладеного договору можуть передати один одному певне майно. Збереження за ними цього майна за таких обставин позбавлене належної правової підстави. Тому у разі визнання договору неукладеним суд може засто­сувати правові наслідки, встановлені для правовідносин, що виникають внаслі­док набуття, збереження майна без достатньої підстави (статті 1212—1215 ЦК України, статті 469—470 ЦК УРСР). Однак і при вирішенні цього питання в за­конодавстві інколи простежується непослідовність. Так, відповідно до ст. 14 Закону України «Про оренду землі» відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов може бути підставою для визнання договору недійсним. Врахову­ючи викладене, слід брати до уваги, що вирішуючи спори стосовно договорів з невизначеними істотними умовами, необхідно керуватися нормами ст. 638 ЦК та ст. 181 ГК про неукладеність договору.

Стаття 216. Правові наслідки недійсності правочину

/. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов я-зані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у кори­стуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

372

2. Якщоу зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню вин­ною стороною.

3. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

4. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені зако­ном, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.

5. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою.

Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

1. У коментованій статті сформульовані загальні правила щодо правових наслідків недійсності як нікчемних, так і оспорюваних правочинів. Визна­чальним тут є принцип, згідно з яким недійсний правочин не створює для сто­рін чи інших осіб правових наслідків. Зокрема, сторони не зобов'язані викону­вати передбачені таким правочином умови; одна сторона недійсного правочи­ну має право відхилити вимоги другої сторони щодо вчинення певних дій. Зрозуміло, що це можливо лише тоді, коли сторонам відомо про недійсність правочину.

Водночас ЦК встановлює виняток із вищезгаданого правила, який полягає в тому, що недійсний правочин породжує лише ті юридичні наслідки, які пов'я­зані з його недійсністю. Як свідчить практика, сторони досить нерідко частково чи повністю виконують умови недійсного правочину (наприклад, передають майно, виконують певну роботу, надають послуги, здійснюють їх оплату). Вчи­нення таких дій за нікчемним правочином або правочином, визнаним судом не­дійсним, не має під собою правової підстави, а відтак набуває ознак неправомір­ності. Тому в коментованій статті міститься положення про те, що за недійсним правочином кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все, що вона одержала на виконання цього правочину, а якщо це неможливо, зокрема тоді, коли одержане полягає в користуванні майном, виконаній роботі, наданій по­слузі, — відшкодувати вартість одержаного за цінами, встановленими на момент відшкодування.

Застосування зазначених правових наслідків засвідчує факт повернення сторін у первісний стан, який мав місце до вчинення недійсного правочину. В цивілістичний науці та судовій практиці застосування таких наслідків іменується двосторонньою реституцією. Однак недійсний правочин може виконати лише одна із сторін. У такому випадку логічно припустити, що друга сторона має по­вернути все одержане стороні, яка виконала правочин. Такі правові наслідки одержали назву односторонньої реституції. У новому ІДК, на відміну від ЦК УРСР, одностороння реституція безпосередньо не закріплена. Однак можливість її застосування випливає із змісту ч. 1 ст. 216 ЦК. Двостороння реституція зас­тосовується незалежно від наявності чи відсутності вини у діях учасників пра-

373

вочину щодо його недійсності. Випадки застосування двосторонньої реституції передбачені, зокрема, статтями 218-222; 226-227; 229, 233 ЦК.

Стаття 49 ЦК УРСР вказувала на можливість визнання недійсною угоди, укладеної з метою, завідомо суперечною інтересам соціалістичної держави і сус­пільства із застосуванням санкції у вигляді стягнення у доход держави всього одержаного стороною, яка діяла з умислом. У новому ЦК не передбачено конк­ретних підстав для застосування конфіскаційних санкцій за недійсними право-чинами. Однак у ГК (ст. 208) передбачається можливість застосування конфіс­каційних санкцій до учасників господарського зобов'язання, визнаного не­дійсним як вчиненого з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства {аналіз положень ст. 208 ГК та їх співвідношення з ЦК наведено у коментарі до cm. 228 ЦК).

Спеціальні правові наслідки недійсності правочину передбачені Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його бан­крутом». Визнання мирової угоди недійсною є підставою для поновлення про­вадження у справі про банкрутство, визначено у ст. 39 Закону.

2. Вчинення недійсного правочину може призвести до заподіяння збитків та моральної шкоди другій або третій особі. Можливість відшкодування винною стороною збитків та моральної шкоди, завданої недійсним правочином, перед­бачена також статтями ЦК про недійсність окремих видів правочинів (статті 231, 232, 233), що є новелою, порівняно з ЦК УРСР, за яким взагалі не передбачало­ся відшкодування моральної шкоди за недійсними угодами, а відшкодування майнових збитків встановлювалося як виняток. Нетиповими для цивільного права є положення нового ЦК про допустимість стягнення з винної у недійсності правочину сторони подвійної суми збитків (статті 230, 231). Ч. 2 ст. 216 ЦК пе­редбачає, що такі збитки й моральна шкода відшкодовуються винною стороною. Порядок такого відшкодування може здійснюватися також за статтями 22, 23 ЦК та правилами, встановленими для зобов'язань, що виникають із факту запо­діяння шкоди, тобто за правилами позадоговірної (деліктної) відповідальності, оскільки положення норм про недійсність правочинів такого порядку не вста­новлюють.

3. У наведених випадках застосовуються зазначені наслідки, якщо закон не встановлює інших особливих умов їх застосування або особливих правових наслідків окремих видів недійсних правочинів. Це, зокрема, стосується недійсних правочинів, вчинених малолітніми, неповнолітніми та недієздатними особами, юридичними особами, під впливом помилки, обману, насильства. Так, статтями 230 та 231 ЦК передбачено стягнення з сторони, винної у недійсності правочи­ну, подвійної суми збитків на користь другої сторони. ГК передбачає стягнення в доход держави всього одержаного сторонами (стороною) у разі визнання гос­подарського зобов'язання, вчиненого з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, недійсним (ст. 208).

4. Положення ст. 216 ЦК про правові наслідки нікчемного правочину є імпе­ративними і, відповідно до ч. 4, не можуть піддаватися змінам за домовленістю сторін. Однак це правило не слід розуміти буквально, оскільки сторона нікчемно-

374

го договору може вимагати визнання правочину нікчемним, але не зобов'язана вимагати відшкодування завданих збитків чи моральної шкоди. Тобто в ч. 4 йдеть­ся про заборону сторонам змінювати законодавчі положення щодо правових наслідків нікчемного правочину, але її норми не зобов'язують їх застосовувати в усіх випадках, якщо це не порушуватиме інтереси третіх осіб. Оскільки ч. 4 встановлює заборону на зміну, визначених законом правових наслідків лише щодо нікчемних правочинів, то цілком логічно зробити висновок, що така забо­рона не стосується інших видів недійсних правочинів.

5. Частина 5 ст. 216 не обмежує коло осіб, які мають право вимагати застосу­вання правових наслідків нікчемного правочину. Ними можуть бути будь-які заінтересовані особи, права та інтереси яких порушені. Останні можуть також звернутися до суду з вимогами про визнання нікчемного правочину недійсним.

Розглядаючи ту чи іншу справу, суд у разі виявлення ознак нікчемності пра­вочину може застосувати відповідні правові наслідки за власною ініціативою, тобто навіть тоді, коли такі вимоги не містяться в позові.

Стаття 217. Правові наслідки недійсності окремих частин правочину /. Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

1. У ст. 217 вирішується питання щодо правової долі правочину, що має де­фекти окремих його частин. При цьому закону може суперечити лише певна ча­стина умов правочину, а інша — йому відповідати. Отже, за таких обставин не завжди доцільно визнавати правочин недійсним у цілому. Не призводить недійсність окремої частини правочину до недійсності інших його частин. Тому законодавець не встановлює недійсності правочину через недійсність окремої його частини, але лише за умови, якщо є підстави вважати, що правочин міг би бути вчинений без включення до нього цієї недійсної частини. Наприклад, сто­рони передбачили в правочині відмову від судового захисту порушених прав чи від застосування санкцій у разі невиконання умов правочину. Визнання цих умов недійсними у зв'язку з тим, що вони обмежують права суб'єктів цивільного пра­ва, не може спричинити недійсність правочину, оскільки ці питання врегульо­вані цивільним законодавством і такий правочин міг бути вчинений і без цих умов.

2. Переважна частина правочинів містить комплекс умов, які мають різне зна­чення та неоднаковий вплив на досягнення юридичної мети. Є умови, без яких існування правочину неможливе, а відтак дефекти в них, їх невідповідність ви­могам закону не можуть бути правомірною підставою виникнення, зміни чи при­пинення цивільних прав та обов'язків. В правочинах-договорах такими є істотні умови (ст. 638 ЦК). Тому визнання будь-якої з істотних умов договору спричи­няє його недійсність в цілому. Інші ж умови не мають такого правоутворюючого фактора, їх невідповідність закону не має правового значення для реалізації пра­вочину.

375

3. У певних випадках визнаються нікчемними ті чи інші конкретні умови договору. Так, в ЦК визнаються, зокрема, нікчемними такі умови: а) які обме­жують в договорі роздрібної купівлі-продажу права покупця-фізичної особи по­рівняно з правами, встановленими цим Кодексом чи законодавством про захист прав споживачів (ст. 698); б) які погіршують становище наймача у договорі про­кату порівняно з тим, що встановлено типовими умовами договору (ст. 787); в) які передбачають відмову вкладника від права на одержання вкладу на першу вимогу (ст. 1060). Наявність у правочині таких нікчемних умов також не при­зводить до недійсності правочину чи інших його частин.

Стаття 218. Правові наслідки недодержання вимоги щодо письмової форми правочину

/. Недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена за­коном, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом.

Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідчен­нях свідків.

2. Якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прий­няття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним.

1. Норми коментованої статті поширюються на правочини, для яких зако­ном встановлена обов'язкова письмова форма. Недодержанням простої письмо­вої форми визнається невиконання вимог, встановлених ст. 207 ЦК (due. комен­тар do cm. 207).

За загальним правилом ч. 1 ст. 218 недодержання сторонами письмової фор­ми правочину, яка вимагається законом, не призводить до недійсності правочи­ну. На випадок такого порушення закон встановлює лише заборону для суду обґрунтовувати своє рішення свідченнями свідків.

Для заперечення чи підтвердження факту здійснення правочину або окре­мих його частин можуть подаватися та розглядатися судом письмові докази, за­соби аудіо-, відеозапису та інші докази. Чинне процесуальне законодавство відно­сить до письмових доказів будь-якого роду документи, акти, листування служ­бового або особистого характеру, що містять відомості про правочин та його умови (ст. 64 ЦПК, ст. 36 ГПК України). До інших доказів, що згадуються у ст. 218, можуть бути віднесені висновки експерта, речові докази. Так, якщо май­но було передано за правочином, воно може слугувати доказом його вчинення. Однак і письмові документи, і інші докази мають стосуватися правочину та бути належними й допустимими, з точки зору процесуального законодавства (статті 58, 59 ЦПК, ст. 34 ГПК України).

Як виняток ЦК допускає застосування свідчень свідків для доказу факту укладення правочину та його умов при визначенні тотожності речі, що була

376

прийнята на зберігання, і речі, яка була повернена поклажодавцеві (ч. З ст. 949), або при прийнятті речі на зберігання при пожежі, повені, раптовому захворю­ванні або за інших надзвичайних обставин (ч. 2 ст. 937).

Свідчення свідків також допускаються, коли одночасно з правочином, для якого встановлена проста письмова форма, вчиняється кримінальне діяння. Вчи­нення правочину в даному випадку можна доводити свідченнями свідків, ос­кільки скоєння злочину доводиться всіма допустимими кримінально-процесу­альним законодавством доказами. Цей факт має бути підтверджений відповідно до вимог КПК України. Може бути визнаний дійсним і той усний правочин, для якого необхідна письмова форма, укладення якого визнали його сторони у судо­вому розгляді спору.

2. Недотримання простої письмової форми правочину тягне його недійсність лише у випадках, встановлених законом. Наприклад, відповідно до ч. 2 ст. 547 ЦК правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодер­жанням письмової форми, є нікчемним. У зв'язку з недотриманням письмової форми нікчемними в силу прямої вказівки закону також є: договір дарування майнового права та договір дарування з обов'язком передати дарунок у майбут­ньому (ст. 719), договір страхування (ст. 981), кредитний договір (ст. 1055), до­говір банківського вкладу (ст. 1059), договір щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності (ст. 1107), договір'комерційної концесії (ст. 1118), заповіт (ст. 1257).

3. Частина 2 ст. 218 надає суду право визнати у разі спору укладений усно правочин дійсним у випадку його вчинення з недодержанням письмової форми, встановленої законом під загрозою недійсності, якщо одна із сторін вчинила пев­ну дію, а друга підтвердила її вчинення шляхом прийняття виконання або інши­ми діями. Дана норма не є імперативною, а відтак, не зобов'язує суд визнавати такий правочин в усіх випадках дійсним.

Стаття 219. Правові наслідки недодержання вимоги закону про нота­ріальне посвідчення одностороннього правочину

/. У разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одно­стороннього правочину такий правочин є нікчемним.

2. Суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідав справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному по­свідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі.

1. Обов'язковому нотаріальному посвідченню підлягають найбільш значущі правочини. Наприклад, довіреності на укладення правочинів, що потребують нотаріальної форми (ч. 1 ст. 245 ЦК); довіреності, що видаються в порядку пере­доручення (ч. 2 ст. 245 ЦК); заповіти (ст. 1247 ЦК). У випадках, встановлених законом, до нотаріального оформлення правочину прирівнюється його по­свідчення певною посадовою особою, наприклад командиром військової части­ни, начальником лікувального закладу, начальником місця позбавлення волі (ч. З ст. 245).

377

Односторонній правочин, нотаріальна форма якого не дотримана, визнаєть­ся нікчемним (ч. 2 ст. 215). До нього застосовуються наслідки, передбачені ст. 216 (див. коментар до неї).

2. Частина 2 ст. 219 допускає визнання одностороннього правочину, який не був посвідчений нотаріально, дійсним у судовому порядку з метою захисту прав та законних інтересів особи, яка його вчинила. Визнання дійсним нотаріально непосвідченого правочину можливе за наявності двох умов: а) правочин відпо­відав справжній волі особи, яка його вчинила; б) нотаріальному посвідченню перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі.

Право подачі позову про визнання правочину дійсним на підставі ч. 2 ст. 219 ЦК мають і особа, яка вчинила такий правочин, і особа, на користь якої його вчинено. Однак суд у таких випадках повинен перевірити чи підлягав цей пра­вочин нотаріальному посвідченню і чи не містить він якихось умов, що супере­чать закону.

Стаття 220. Правові наслідки недодержання вимоги закону про нота­ріальне посвідчення договору

/. Уразі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчен­ня договору такий договір є нікчемним.

2. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтвер­джується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання до­говору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне по­свідчення договору не вимагається.

1. На відміну від ст. 219 ЦК правила коментованої статті поширюються лише на ті правочини, які є договорами. У ст. 220 ЦК визначаються правові наслідки недійсності лише тих договорів, обов'язковість нотаріального посвідчення яких прямо передбачена законом (про види таких договорів див. коментар до ст. 209 ЦК). Це означає, що правові наслідки недотримання сторонами домовленості про нотаріальне посвідчення договору, для якого за законом воно не є обов'яз­ ковим, мають визначатися за іншими правилами.

Недотримання сторонами передбаченої законом нотаріальної форми дого­вору призводить до його нікчемності. Однак законодавець не передбачає у та­ких випадках спеціальних майнових наслідків недійсності договору. Тому вони мають визначатися відповідно до положень ст. 216 ЦК.

2. Частина 2 ст. 220 ЦК надає суду право визнати дійсність нотаріально не посвідченого договору, якщо сторони домовилися про усі його істотні умови, підтверджені письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення (не­ добросовісна сторона). Таке рішення може бути прийняте судом на вимогу доб­ росовісної сторони, яка виконала повністю або частково договір. Зміст положень ч. 2 дає підстави тлумачити їх таким чином, що вони не поширюються на випад-

378

ки ухилення від нотаріального посвідчення договору усіх його сторін. Під ухи­ленням від нотаріального посвідчення договору має розумітися як активна про­тидія цьому, так і пасивне небажання вчинити цю дію.

Якщо суд задовольнить вимогу добросовісної сторони про дійсність нотарі­ально не посвідченого договору, то після набрання чинності рішенням суду та­кий договір вважатиметься дійсним з моменту його укладення. Наступне нота­ріальне посвідчення такого договору не вимагається. Судове рішення в цьому випадку замінює нотаріальне посвідчення. Подібна норма містилася також у ЦК УРСР (ч. 2 ст. 47).

Стаття 221. Правові наслідки вчинення правочину малолітньою осо­бою за межами її цивільної дієздатності

/. Правочин, який вчинено малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, може бути згодом схвалений її батьками (усиновлювачами) або одним з них, з ким вона проживає, або опікуном.

Правочин вважається схваленим, якщо ці особи, дізнавшись про його вчи­нення, протягом одного місяця не заявили претензії другій стороні.

2. У разі відсутності схвалення правочину він є нікчемним.

На вимогу заінтересованої особи суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь малолітньої особи.

3. Якщо правочин з малолітньою особою вчинила фізична особа з повною цивільною дієздатністю, то вона зобов'язана повернути особам, вказаним у ча­стині першій цієї статті, все те, що вона одержала за таким правочином від ма­лолітньої особи.

4. Дієздатна сторона зобов'язана також відшкодувати збитки, завдані укла­денням недійсного правочину, якщо у момент вчинення правочину вона знала або могла знати про вік другої сторони. Батьки (усиновлювачі) або опікун ма­лолітньої особи зобов'язані повернути дієздатній стороні все одержане нею за цим правочином у натурі, а за неможливості повернути одержане в натурі — відшкодувати його вартість за цінами, які існують на момент відшкодування.

5. Якщо обома сторонами правочину є малолітні особи, то кожна з них зо­бов'язана повернути другій стороні все, що одержала за цим правочином, у на­турі. У разі неможливості повернення майна відшкодування його вартості про­вадиться батьками (усиновлювачами) або опікуном, якщо буде встановлено, що вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину, сприяла їхня винна поведінка.

6. Уразі вчинення неповнолітньою особою правочину з малолітньою особою настають наслідки, встановлені частиною третьою статті 222 цього Кодексу.

1. Стаття 31 ЦК надає малолітній особі, яка не досягла 14 років, право само­стійно вчиняти дрібні побутові правочини та здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної творчої діяльності, що охороняються зако­ном (див. коментар до ст. 31). Інші правочини за малолітніх осіб мають вчиняти їх батьки (усиновлювачі) або опікуни відповідно до вимог законодавства. Пра-

379

вочини, вчинені малолітніми особами за межами їх цивільної дієздатності, ма­ють вважатися відповідно до ст. 203 ЦК нечинними (неправомірними). Вчинен­ня малолітнім таких дій може слугувати підставою недійсності укладеного ним правочину (ст. 215 ЦК). Норма ч. 1 ст. 221 ЦК передбачає можливість «легалі­зації» такого правочину шляхом схвалення його батьками (усиновлювачами) малолітнього або одним з них, з ким він проживає, або опікуном. Такий право-чин має вважатися схваленим, якщо ці особи дізналися про його вчинення, але протягом одного місяця не заявили відповідних претензій другій стороні. Закон не визначає форми такої претензії. Тому вона може бути висловлена у різній формі (усній, письмовій). Претензія може бути безпосередньо вручена стороні, направлена факсом, поштою тощо. Зазначені особи можуть також безпосеред­ньо звернутися до суду з позовом про визнання правочину недійсним. Утриман­ня зазначених осіб від направлення претензій щодо правочину за участю мало­літнього, про укладення якого їм стало відомо, також розглядається як його схва­лення.

2. Лише у разі відсутності схвалення правочину батьками (усиновлювача­ ми) або опікунами у вищезазначеному порядку він вважається нікчемним. Од­ нак і у цьому випадку коментована стаття допускає можливість визнання тако­ го правочину дійсним, якщо він був вчинений на користь малолітньої особи. Під користю тут слід розуміти не тільки отримання малолітнім будь-яких додатко­ вих коштів у порівнянні з переданими ним майновими благами, а й отримання співрозмірних з переданим матеріальних благ, які можуть задовольнити потре­ би цієї малолітньої особи.

Питання про визнання правочину дійсним можуть порушувати заінтересо­вані особи. Суд не має права виносити таке рішення за власною ініціативою. Заінтересованими особами можуть бути батьки (усиновлювачі) або опікуни малолітньої особи, а також інші особи, у тому числі ті, які виступили контраген­тами за такими правочинами.

3. До правочинів малолітньої особи з особою з повною цивільною дієздатністю відповідно до частин 3—4 ст. 221 ЦК застосовується двостороння реституція (див. коментар до ст. 216). Сторона з повною дієздатністю зобов'язана повернути все отримане за таким правочином батькам (усиновлювачам) або опікунам малолітньо­го. У свою чергу батьки (усиновлювачі) або опікуни малолітнього зобов'язані по­вернути дієздатній особі все одержане за правочином у натурі, а в разі неможли­вості цього — відшкодувати вартість отриманого в грошах за цінами, що існують на момент відшкодування. Водночас слід підкреслити, що вчинення правочину дієздатною особою з малолітнім є ще й цивільним правопорушенням, а відтак ко­ментована стаття покладає на фізичну особу з повною цивільною дієздатністю обов'язок відшкодувати збитки, завдані укладенням недійсного правочину, якщо в момент укладення правочину вона знала або могла знати про вік другої сторони.

4. Якщо обома сторонами правочину є малолітні особи, то закон зобов'язує саме їх повернути все одержане за цим правочином у натурі. Лише в разі немож­ливості повернення майна в натурі відшкодування його вартості проводиться батьками (усиновлювачами) або опікунами за наявності однієї з таких умов:

380

а) вчиненню правочину сприяла їхня винна поведінка (неналежний догляд за малолітнім, свідоме підштовхування його до вчинення правочину тощо);

б) їхня винна поведінка сприяла втраті майна, яке було предметом правочину. В усіх інших випадках жодні обов'язки на батьків (усиновлювачів) або опі­ кунів малолітніх осіб не покладаються.

5. Вчинення неповнолітньою особою (від 14 до 18 років) правочину з мало­літньою особою тягне за собою наслідки, передбачені ч. З ст. 222 ЦК.

Стаття 222. Правові наслідки вчинення правочину неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності

/. Правочин, який неповнолітня особа вчинила за межами її цивільної дієздат­ності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника, може бути згодом схва­лений ними у порядку, встановленому статтею 221 цього Кодексу.

2. Правочин, вчинений неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальників, може бути виз­наний судом недійсним за позовом заінтересованої особи.

3. Якщо обома сторонами недійсного правочину є неповнолітні особи, то кожна з них зобов'язана повернути другій стороні усе одержане нею за цим правочином у натурі. У разі неможливості повернення одержаного в натурі відшкодовується його вартість за цінами, які існують на момент відшкодування.

Якщо у неповнолітньої особи відсутні кошти, достатні для відшкодування, батьки (усиновлювачі) або піклувальник зобов'язані відшкодувати завдані збит­ки, якщо вони своєю винною поведінкою сприяли вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину.

1. Як відомо, неповнолітньою особою визнається особа віком від 14 до 18 років (due. коментар do ст. 32 ЦК). Неповнолітні особи мають неповну дієздатність. Це означає, що всі правочини вони вчиняють самі, але за згодою своїх батьків, усиновлювачів або піклувальників. При цьому закон вимагає саме наявності згоди зазначених осіб, а не їх обізнаності. Ряд правочинів, спеціально передбачених законом, наприклад, дрібні побутові правочини, розпорядження своїм заробітком тощо (див. коментар до статей 31 і 32 ЦК) неповнолітні мають право вчиняти самостійно, а відтак ст. 222 ЦК на такі правочини не поширюєть­ся. Правові наслідки, передбачені правилами ст. 222 ЦК, можуть застосовувати­ся лише до тих правочинів, які підлягають схваленню батьками, усиновлювача-ми або піклувальниками.

Сама по собі відсутність згоди батьків (усиновлювачів) або піклувальників на вчинення правочину ще не робить його недійсним. Згода може бути надана й після вчинення правочину, за винятком тих випадків, коли законом вимагаєть­ся обов'язкова письмова згода до укладення правочину, наприклад, щодо транс­портних засобів або нерухомого майна (ст. 32 ЦК). Причому допускається як надання прямої згоди (у письмовій формі, якщо це вимагається законом), так і схвалення правочину шляхом непред'явлення батьками (усиновлювачами) або піклувальниками неповнолітнього претензії другій стороні протягом одного міся-

381

ця з моменту, коли ці особи дізналися про вчинення неповнолітнім правочину (див. коментар до ст. 221 ЦК).

2. Передбачені ст. 222 ЦК недійсні правочини належать до категорії оспорю­ваних. З позовом про визнання такого правочину недійсним можуть звернутися батьки (усиновлювачі) або піклувальники неповнолітньої особи, її контрагент за договором, орган опіки та піклування, інші особи, права яких зачіпаються таким правочином. Передбачена законом згода батьків (усиновлювачів) або піклуваль­ників неповнолітньої особи на вчинення нею правочину встановлена з метою за­безпечення інтересів останньої. Тому, якщо вчинений неповнолітнім правочин хоча і не схвалений його батьками або піклувальниками, не зачіпає інтересів не­повнолітнього, суд має право відмовити у визнанні такого правочину недійсним.

3. Наслідком визнання недійсним правочину, вчиненого неповнолітніми осо­бами між собою, є покладення на них зобов'язання повернути другій стороні все одержане за цим правочином у натурі. У разі неможливості повернення одержа­ного у натурі неповнолітні мають відшкодувати його вартість за цінами, що діють на момент відшкодування, незалежно від того, є вони вищими або нижчими за ціни, що діяли на момент вчинення правочину.

Грошове відшкодування здійснюється за рахунок коштів неповнолітньої осо­би. Батьки (усиновлювачі) або піклувальники зобов'язані здійснити відшкоду­вання за власний рахунок за наявності таких підстав: 1) у неповнолітньої особи відсутні кошти, достатні для відшкодування; 2) вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину, сприяла винна поведінка батьків (уси­новлювачів) або піклувальників.

Положення коментованої статті не поширюються на правочини непов­нолітніх, які є повністю дієздатними у зв'язку з укладенням шлюбу (ч. 2 ст. 34 ЦК) або їх «емансипацією» (ст. 35 ЦК).

Стаття 223. Правові наслідки вчинення правочину фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивіль­ної дієздатності

/. Правочин, який вчинила фізична особа, цивільна дієздатність якої обме­жена, за межами її цивільної дієздатності без згоди піклувальника, може бути згодом схвалений ним у порядку, встановленому статтею 221 цього Кодексу.

2. У разі відсутності такого схвалення правочин за позовом піклувальника може бути визнаний судом недійсним, якщо буде встановлено, що він супере­чить інтересам самого підопічного, членів його сім ї або осіб, яких він відповід­но до закону зобов'язаний утримувати.

1. Закон визнає можливість обмеження цивільної дієздатності фізичних осіб, які:

а) страждають на психічний розлад, що істотно впливає на їхню здатність усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними;

б) зловживають спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, і тим ставлять себе, свою сім'ю або інших осіб, яких вони за законом зобов'язані утримувати, у скрутне матеріальне становище (due. комен­ тар do cm. 36 ЦК).

382

Дія ст. 223 ЦК не поширюється на дрібні побутові правочини, які особа, дієздатність якої обмежена, має право вчиняти самостійно відповідно до ст. 37 ЦК.

Правочини (за винятком дрібних побутових), вчинені особою, дієздатність якої обмежена, без згоди піклувальника, можуть бути згодом схвалені останнім. Схва­лення таких правочинів відбувається у порядку, передбаченому до ст. 221 ЦК).

2. Правочини, вчинені фізичною особою, дієздатність якої відповідно до за­кону обмежена, за межами її цивільної дієздатності без згоди піклувальника, належать до категорії оспорюваних. Позов про визнання такого правочину не­дійсним може подати лише піклувальник.

Положення коментованої статті спрямовані на недопущення скрутного ма­теріального становища членів сім'ї або утриманців особи, дієздатність якої об­межена. Тому правочин, вчинений такою особою, визнається недійсним, якщо буде встановлено, що він суперечить інтересам самої особи, членів її сім'ї або осіб, яких вона відповідно до закону зобов'язана утримувати. Відтак норма ко­ментованої статті про недійсність правочину не поширюється на правочини, за якими особа, обмежена в дієздатності, отримує майно без надання взамін свого (отримання дарунка, прийняття спадщини, безоплатне користування майном тощо). У разі визнання судом правочину недійсним мають застосовуватися пра­вові наслідки, передбачені частинами 1, 2 ст. 216 ЦК.

Стаття 224. Правові наслідки вчинення правочину без дозволу орга­ну опіки та піклування

/. Правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування (стаття 71 цього Кодексу), є нікчемним.

2. На вимогу заінтересованої особи такий правочин може бути визнаний су­дом дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідає інтересам фізичної осо­би, над якою встановлено опіку або піклування.

1. Дія ст. 224 поширюється на правочини, вчинені опікунами особи, над якою встановлено опіку, або особою, над якою встановлене піклування за згодою піклу­ вальника, але без дозволу органу опіки й піклування.

Перелік таких правочинів визначений ст. 71 ЦК (due. коментар до неї). До них, зокрема, належать правочини, спрямовані на відмову від майнових прав підопіч­ного; видача письмових зобов'язань від імені підопічного; укладення договорів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договорів щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири.

Правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування, належить до категорії нікчемних (див. коментар до ст. 215). У разі визнання такого право­чину недійсним у судовому порядку мають застосовуватися правові наслідки, визначені ст. 216 ЦК, оскільки у ст. 224 ЦК спеціальні правові наслідки не пе­редбачені.

2. На вимогу заінтересованої особи (фізичної чи юридичної) суд може виз­ нати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідає інтере­ сам особи, над якою встановлено опіку або піклування (наприклад, правочин,

383

який привів до покращення майнового стану особи, над якою встановлена опіка або піклування, або правочин, вчинений з метою запобігання погіршенню май­нового стану такої особи).

З позовом про визнання правочину дійсним має право звернутися будь-яка заінтересована особа, наприклад, опікун або піклувальник, орган опіки та піклу­вання, уповноважена законом посадова особа, контрагент за правочином або інша особа, інтереси якої зачіпає вчинений правочин.

Стаття 225. Правові наслідки вчинення правочину дієздатною фізич­ною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлю­вала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними

1. Правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті — за позо­вом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

2. У разі наступного визнання фізичної особи, яка вчинила правочин, не­дієздатною позов про визнання правочину недійсним може пред явити Ті опікун.

3. Сторона, яка знала про стан фізичної особи у момент вчинення правочи­ну, зобов язана відшкодувати їй моральну шкоду, завдану у зв язку із вчинен­ням такого правочину.

1. Правила ст. 225 ЦК застосовуються до правочинів, які вчинені дієздатною особою, але за обставин, що свідчать про тимчасову наявність у неї такого стану, який призводить до дефектів у формуванні внутрішньої волі та її справжнього волевиявлення. За ст. 203 ЦК однією з умов чинності правочину є дотримання вимоги закону про те, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Тому законодавець визначає у ч. 1 ст. 225 ЦК умови фактичного стану, які не дозволяють дієздатній фізичній особі адекватно виразити свою волю щодо вчинюваного правочину.

Для визнання правочину таким, що має дефекти волі і волевиявлення, а врешті є недійсним, необхідно встановити наявність хоча б одного з двох фак­торів, які мали місце в момент вчинення правочину, а саме: дієздатна фізична особа не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати ними. З метою встановлення такого стану громадянина в момент вчинення правочину суд може призначити судово-медичну експертизу. Проте наявність (відсутність) такого стану може бути доведена й іншими допустимими доказами.

Причини стану особи, при якому вона не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати ними, можуть бути різними: сильне нервове хвилюван­ня, тимчасовий психічний розлад, травма, больовий шок, сильне алкогольне чи наркотичне сп'яніння тощо. Самостійне приведення фізичної особи у та­кий стан не перешкоджає можливому визнанню укладеного нею правочину недійсним.

Правочин, визначений коментованою статтею, належить до категорії оспо­рюваних. Позов про визнання такого правочину недійсним може бути поданий

384

самою особою, яка його вчинила, а в разі її смерті — іншими особами, чиї цивільні права або інтереси порушені.

2. Стан фізичної особи, яка в момент вчинення правочину не могла розуміти значення своїх дій або керувати ними, може виявитися таким, що може призве­сти до визнання її недієздатною відповідно до ст. 39 ЦК. У такому разі опікун такої фізичної особи набуває права на подання позову про визнання укладеного правочину недійсним.

3. Загальним наслідком визнання правочину недійсним за коментованою статтею є двостороння реституція (див. коментар до ст. 216 ЦК). У випадку, коли інша сторона правочину знала про стан фізичної особи, яка не усвідомлю­вала значення своїх дій або не могла керувати ними у момент вчинення право­чину, вона зобов'язана додатково відшкодувати їй моральну шкоду, завдану у зв'язку з вчиненням такого правочину.

Стаття 226. Правові наслідки вчинення правочину недієздатною фізичною особою

/. Опікун може схвалити дрібний побутовий правочин, вчинений недієздат­ною фізичною особою, у порядку, встановленому статтею 221 цього Кодексу.

Уразі відсутності такого схвалення цей правочин та інші правочини, які вчи­нені недієздатною фізичною особою, є нікчемними.

2. На вимогу опікуна правочин, вчинений недієздатною фізичною особою, може бути визнаний судом дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь недієздатної фізичної особи.

3. Дієздатна сторона зобов'язана повернути опікунові недієздатної фізич­ної особи все одержане нею за цим правочином, а в разі неможливості такого повернення — відшкодувати вартість майна за цінами, які існують на момент відшкодування.

Опікун зобов 'язаний повернути дієздатній стороні все одержане недієздат­ною фізичною особою за нікчемним правочином. Якщо майно не збереглося, опікун зобов'язаний відшкодувати його вартість, якщо вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину, сприяла винна поведінка опікуна.

4. Дієздатна сторона зобов'язана відшкодувати опікунові недієздатної фізич­ ної особи або членам її сім'ї моральну шкоду, якщо буде встановлено, що вона знала про психічний розлад або недоумство другої сторони або могла припус­ тити такий її стан.

і. Визнання фізичної особи недієздатною здійснюється судом, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати зна­чення своїх дій та (або) керувати ними (due. коментар do cm. 39 ЦК). Фізична особа, визнана недієздатною, не має права вчиняти будь-якого правочину (ст. 41 ЦК). Відповідно правочини, які вчинені недієздатною особою, включаючи дрібні побутові, є нікчемними (статті 41, 203, 215 ЦК), за винятком схвалених в уста­новленому порядку опікуном. При цьому опікуну надається право схвалити вчи­нені недієздатною особою правочини, але тільки ті, що належать до дрібних побу-

13 8-108

385

тових (див. коментар до ст. 41). Такі правочини вважаються схваленими, якщо опікун, дізнавшись про їх вчинення, протягом одного місяця не заявив претензії другій дієздатній стороні. Отже, схвалення дрібного побутового правочину опі­куном допускається, якщо він був вчинений на користь недієздатної фізичної особи, тобто в результаті правочину недієздатна особа отримала вигоду. Якщо внаслідок вчинених дій наступають несприятливі для неї наслідки, то правочин визнається нікчемним.

2. Можуть бути ситуації, коли правочин, вчинений недієздатною фізичною особою, потребує його юридичного підтвердження («легалізації»). Тому ч. 2 ст. 226 ЦК надає опікуну право вимагати у судовому порядку визнання право­чину, вчиненого недієздатним, дійсним. Суд може задовольнити ці вимоги за умови, що правочин вчинений на користь недієздатної особи. Наведене поло­ження стосується і тих правочинів, які виходять за межі дрібного побутового правочину.

3. Загальним наслідком правочину, вчиненого недієздатною особою, є двос­тороння реституція. Дієздатна особа, яка виступила стороною правочину, та опікун недієздатної особи зобов'язані повернути один одному все одержане за таким правочином у натурі. У разі неможливості такого повернення у натурі дієздатна сторона має здійснити відшкодування вартості майна за цінами, що існують на момент відшкодування. Опікун недієздатної особи зобов'язаний відшкодувати дієздатній стороні вартість майна тільки у випадках, якщо його винна поведінка сприяла втраті майна (він передав його третій особі, свідомо знищив тощо) або вчиненню правочину. В останньому випадку вина опікуна може полягати у відсутності належного догляду за недієздатною особою, що спри­яло вчиненню нею правочину.

Крім того, на дієздатну сторону правочину покладається додатковий обов'я­зок відшкодувати опікуну недієздатної особи або членам її сім'ї моральну шко­ду, якщо буде встановлено, що вона знала про психічний розлад або недоумство другої сторони або могла припустити такий її стан. При цьому слід звернути увагу на те, що в даному випадку вимагається обізнаність дієздатної сторони не про стан недієздатності другої сторони, а саме про її психічний розлад або недо­умство.

Стаття 227. Правові наслідки укладення юридичною особою право­чину, якого вона не мала права вчиняти

/. Правочин юридично)' особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

2. Якщо юридична особа ввела другу сторону в оману щодо свого права на вчинення такого правочину, вона зобов'язана відшкодувати їй моральну шко­ду, завдану таким правочином.

і. Стаття 227 ЦК надає суду право визнавати недійсними правочини, вчи­нені без відповідного дозволу, який іменується ліцензією, а відтак ця норма не поширюється на правочини, на вчинення яких необхідно мати інші дозволи. У

386

ст. 91 ЦК зазначено, що юридична особа може здійснювати окремі види діяль­ності, перелік яких встановлюється законом, після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії). Відповідно до закону ліцензією є документ державного зраз­ка, який засвідчує право суб'єкта господарювання на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов (ст. 14 ГК України, ст. 1 Закону України «Про ліцен­зування певних видів господарської діяльності»).

Юридична особа вважається такою, що не має ліцензії, якщо: а) вона не от­римала ліцензії; б) ліцензія відкликана відповідним органом; в) закінчився строк дії ліцензії. У випадках, коли на момент вчинення правочину юридична особа не мала ліцензії, але на момент розгляду спору у суді отримала її, правочин не мож­на визнавати недійсним.

Правила даної статті поширюються на дво- та багатосторонні правочини (до­говори), які можуть укладатися як між юридичними особами, так і між юридич­ною особою та громадянином (наприклад, надання медичних послуг).

Правочини, що передбачені ст. 227 ЦК, належать до оспорюваних. Позов про визнання правочину недійсним за коментованою статтею може бути поданий самою юридичною особою, яка його вчинила, її контрагентами, акціонерами, органами, які здійснюють контроль за діяльністю юридичної особи, іншими за­інтересованими особами, права чи законні інтереси яких порушені такими пра-вочинами. При цьому в позовній заяві слід посилатися на конкретну норму пра­вового акта, який встановлює необхідність отримання ліцензії.

2. До недійсного правочину застосовуються наслідки, передбачені ст. 216 ЦК, тобто двостороння реституція (див. коментар до цієї статті). Крім того, якщо юридична особа вчинила такий правочин навмисно, ввівши в оману другу сто­рону, вона має відшкодувати їй моральну шкоду, завдану таким правочином. До юридичної особи, що займається господарською діяльністю без ліцензії можуть застосовуватися також спеціальні санкції, передбачені ГК та іншими законами. У статті 207 ГК вказуються спеціальні підстави та наслідки визнання недійсни­ми «господарських зобов'язань», вчинених суб'єктами господарювання (юридич­ними особами).

3. Доречно зауважити, що ст. 50 ЦК УРСР передбачала недійсність угоди юридичної особи, укладеної в суперечності з встановленими статутом цілями її діяльності (позастатутні угоди), з огляду на те, що за цивільним законодав­ством радянського періоду, юридичні особи мали лише спеціальну право­здатність. Натомість новий ЦК проголошує принцип загальної правоздатності юридичних осіб (ст. 91). Однак новий ЦК не виключає можливості надання певним юридичним особам спеціального правового статусу. Так, окремими законами встановлюється спеціальний правовий статус банків та інших фінан­сово-кредитних установ, довірчих товариств, благодійних організацій, релі­гійних організацій, політичних партій тощо. Порушення ними при укладенні правочинів вимог закону щодо їх цілей та предмета статутної діяльності також може бути підставою для визнання таких правочинів недійсними за правила­ми статей 215—216 ЦК.

387

Стаття 228. Правові наслідки вчинення правочину, який порушує пуб­лічний порядок

/. Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Авто­номної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.