3. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

1. Стаття 388 ЦК встановлює умови, за яких власник має право витребувати свою річ із чужого незаконного володіння. Можливість витребування цієї речі за віндикаційним позовом пов'язана із такими поняттями, як добросовісність чи недобросовісність володіння річчю. Добросовісність набувача у даному ви­падку характеризує його суб'єктивне ставлення до обставин вибуття майна із володіння власника та правомірності його придбання. Так, добросовісним набу­вачем слід визнавати особу, яка придбала річ у особи, яка не мала права її відчу­жувати, про що набувач не знав і не міг знати.

Запроваджуючи поняття «добросовісність набувача» і «недобросовісність володільця», законодавець не наводить достатніх і конкретних критеріїв для визначення ступеня передбачуваності й обізнаності, які повинна виявляти осо­ба при придбанні майна, щоб не вважатися недобросовісною. Такі понятійні ви­значення, як «знав» і «міг знати» можна неоднозначно тлумачити, а відтак це може вплинути на кваліфікацію особи як добросовісного чи недобросовісного набувача майна.

Відмінність між цими поняттями, очевидно, полягає у ступені обізнаності про неправомірність відчуження і придбання майна, а також у ступені вини на­бувача. У першому випадку дії набувача містять ознаки умислу; у другому — необережності, яка порушує інтереси інших осіб.

Очевидно, при визначенні недобросовісності набувача чужого майна необ­хідно враховувати ту обставину, що цивільне законодавство у зобов'язальних відносинах не ставить обсяг відповідальності порушника зобов'язання у залежність від форми його вини. Тому ступінь вини має визначатися у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин укладення правочину, його умов, а також юридичної обізнаності набувача.

Взагалі ж під поняттям «знав» слід розуміти не лише безпосередню обізнаність особи в тому, що вона набуває майно у суб'єкта, який не наділений правом на його відчуження, а й водночас усвідомлення факту порушення прав іншої особи.

Поняття «міг знати» слід тлумачити таким чином. Викладене характеризує недобросовісність того володільця (набувача), який хоч і не був безпосередньо інформований про відсутність у відчужувача права на відчуження майна, але за обставинами його набуття міг і зобов'язаний був про це знати (наприклад, особа набула майно у незнайомого відчужувача не в магазині чи на ринку, а у сумнівній ситуації). Тому недобросовісними слід вважати осіб, які заволоділи майном або одержали його у результаті скоєння злочину (наприклад, крадіжка, грабіж, розбій, шахрайство), що встановлено в порядку, передбаченому законом. При­чому ці особи завжди будуть вважатися такими, що знали про незаконність сво­го володіння.

Недобросовісними будуть вважатися також особи, які набули майно або збе­регли його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), незалежно від того, було безпідставне

654

набуття або збереження майна результатом поведінки набувача майна, потерпі­лого, інших осіб чи наслідком події (ст. 1212 ЦК).

Нарешті, недобросовісними можуть бути визнані особи, які законно заволо­діли чужим майном (знахідкою, безхазяйним майном тощо), але не розпоряди­лися ним відповідно до вимог закону. Таке майно також може бути витребуване від них власниками.

Другою умовою, що ставить у залежність можливість витребування майна власником із незаконного володіння, є відплатність або безвідплатність право-чину, за яким майно було набуте.

Від недобросовісного набувача майно може бути витребуване власником в усіх випадках, тобто й тоді, коли воно вибуло з володіння власника за його во­лею, та незалежно від оплатності (безоплатності) придбання такого майна.

2. Витребування майна від добросовісного набувача залежить від обставин вибуття майна з володіння власника та оплатності (безоплатності) придбання цього майна набувачем. При цьому, якщо майно набуте безоплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його в усіх випад­ ках. Це правило стосується як недобросовісних, так і добросовісних набувачів.

Стаття 388 встановлює, що власник має право витребувати своє майно у доб­росовісного набувача, якщо він його придбав за відплатним договором за таких обставин:

1. майно було загублене власником або особою, якій він передав його у воло­діння;

2. майно було викрадене у власника або особи, якій він передав його у воло­діння;

3. майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав його у во­лодіння, не за їхньої волі іншим шляхом.

3. Законодавець передбачає також захист прав добросовісних набувачів у тому випадку, коли вони набули майно в порядку, встановленому для виконан­ ня судових рішень. Ця норма фактично спрямована на абсолютний захист інте­ ресів добросовісного набувача, який набув у такому порядку майно, а відтак не допускає можливості витребування його власником за будь-яких умов.

У всіх випадках власник має право витребувати своє майно від добросовіс­ного набувача тоді, коли воно було відчужене за безвідплатними правочинами.

Стаття 389. Витребування грошей та цінних паперів

/. Гроші, а також цінні папери на пред явника не можуть бути витребувані від добросовісного набувача.

1. Гроші виступають засобом обігу, платежу та мірою вартості на території відповідної держави. Гроші у цивілістиці розглядаються як речі, наділені родо­вими ознаками. Але в окремих випадках вони можуть бути певним чином інди­відуалізовані, наприклад, шляхом їх позначення або фіксації номерних знаків при передачі їх у позику чи за іншою цивільно-правовою угодою (правочином).

Неможливість витребування грошей від добросовісного набувача зумовлена їх родовими ознаками, тому право власника грошей має бути захищене за допо-

655

могою іншого цивільно-правового способу. Відповідно до статей 387—389 ЦК гроші та іменні цінні папери від добросовісного набувача можуть бути витребу­вані в усіх випадках, але в порядку, передбаченому для віндикаційного позову, — лише у разі їх індивідуалізації. В усіх інших випадках ці об'єкти можуть бути повернуті власникові за допомогою зобов'язально-правових способів захисту.

2. Згідно із ст. 194 ЦК цінним папером є документ встановленої форми з відпо­відними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає взаємовідносини між особою, яка його випустила (видала), і власником, та пе­редбачає виконання зобов'язань згідно з умовами його випуску, а також мож­ливість передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам. При цьому передання іншій особі прав, посвідчених цінним папером на пред'явника, здійснюється шляхом вручення цінного папера цій особі, тобто передбачається вільний обіг цінних паперів на пред'явника.

Стаття 389 ЦК передбачає неможливість витребування цінних паперів на пред'явника від добросовісного набувача у зв'язку з відсутністю в них ознак, що індивідуалізують такий об'єкт цивільного права, адже відповідно до правил віндикації витребувані речі мають бути індивідуально визначеними. При цьому зазначена норма встановлює заборону на віндикацію грошей і цінних паперів на пред'явника незалежно від підстав їх вибуття з володіння власника (відплатно чи безвідплатно, незалежно чи залежно від волі власника).

Стаття 390. Розрахунки при витребуванні майна із чужого незакон­ного володіння

/. Власник майна має право вимагати від особи, яка знала або могла знати, що вона володіє майном незаконно (недобросовісного набувача), передання усіх доходів від майна, які вона одержала або могла одержати за весь час воло­діння ним.

2. Власник майна має право вимагати від добросовісного набувача передан­ня усіх доходів від майна, які він одержав або міг одержати з моменту, коли дізнався чи міг дізнатися про незаконність володіння ним, або з моменту, коли йому було вручено повістку до суду у справі за позовом власника про витребу­вання майна.

3. Добросовісний або недобросовісний набувач (володілець) має право ви­магати від власника майна відшкодування необхідних витратна утримання, збе­реження майна, здійснених ним з часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів.

4. Добросовісний набувач (володілець) має право залишити собі здійснені ним поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без зав­дання йому шкоди. Якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний набувач (володілець) має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість.

1. Утримуючи у своєму володінні майно, добросовісний або недобросовіс­ний набувач можуть використовувати його та одержувати доходи. Законодавець встановлює умови, за яких власник має право, крім витребування майна, вима-

656

гати ще й повернення доходів, які набувач одержав від неправомірного викори­стання майна.

Так, від недобросовісного набувача власник, крім повернення майна, має право вимагати ще й повернення усіх доходів, які він одержав або міг одержати від використання належного власнику майна за весь час, протягом якого такий набувач володів цим майном. Тим самим на недобросовісного набувача покла­даються санкції за незаконне набуття у своє володіння майна.

2. На добросовісного набувача також покладається обов'язок з відшкодуван­ня усіх доходів, отриманих з того часу, коли він дізнався або повинен був дізна­тися про незаконність свого володіння. Таким чином, добросовісний володілець має право залишити собі доходи, одержані у період добросовісного володіння.

3. У свою чергу, як добросовісний, так і недобросовісний володілець мають пра­во вимагати від власника відшкодування зроблених ними необхідних витрат на майно з того часу, з якого власникові належать доходи від майна (ч. 2 ст. 390 ЦК).

При визначенні змісту поняття «необхідні витрати» слід брати до уваги роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду (нині — господарського) Ук­раїни «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим за­хистом права державної власності» від 2 квітня 1994 р. Відповідно до його поло­жень до необхідних витрат відносяться «тільки ті, які необхідні для забезпечен­ня нормального стану та зберігання майна з урахуванням його зношеності».

4. Добросовісний володілець має право також залишити за собою зроблені ним поліпшення, якщо вони можуть бути відокремлені без пошкодження речі, а якщо це неможливо, добросовісний володілець має право вимагати відшкоду­ вання здійснених на поліпшення витрат, але не більше розміру збільшення вар­ тості речі. Отже, недобросовісний володілець взагалі не має права вимагати від власника повернення відділених від речі поліпшень та відшкодування вартості невідділених поліпшень. Тим самим законодавець надає перевагу в захисті влас­ нику, оскільки недобросовісному володільцю було відомо про незаконність сво­ го володіння.

Стаття 391. Захист права власності від порушень, не пов'язаних із по­збавленням володіння

/. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

і. Право власності може бути порушене і без безпосереднього вилучення майна у власника. За нормами ст. 391 ЦК у цьому випадку власник майна має право вимагати захисту свого права від особи, яка перешкоджає йому користу­ватися та розпоряджатися своїм майном. Зазначений позов отримав у літера­турі назву «негаторний». Однією з особливостей цього позову є відсутність спорів з приводу належності позивачу майна на праві власності чи іншому титулі. У противному разі власник має право звернутися до суду з двома вимогами: про визнання його права власності на майно та усунення перешкод у здійсненні його права щодо користування і розпоряджання цим майном.

Позивачем негаторного позову може бути власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ і щодо якої відповідач ускладнює здійснення повнова-

657

жень користування або розпоряджання. Відповідачем виступає у цьому випад­ку лише та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного пра­ва користування чи розпоряджання річчю.

Підставою для подання негаторного позову буде вчинення третьою особою перешкод власнику. Крім того, негаторний позов має на меті усунення тривалих порушень зазначених повноважень власника, а не тих, що мали місце в минуло­му. Викладене зумовлює непоширення на вимоги за негаторним позовом строків позовної давності.

Однією з умов подання негаторного позову є триваючий характер правопо­рушення і його наявність у момент подання позову. Якщо на момент подання позову порушення припинилися, то й відпадає підстава для пред'явлення нега­торного позову. Власник має право у даному випадку вимагати лише відшкоду­вання збитків або застосувати інший спосіб захисту свого права. Другою умо­вою застосування негаторного позову має бути відсутність між позивачем і відпо­відачем договірних відносин, адже у разі їх наявності власник здійснює захист порушеного права власності за допомогою зобов'язально-правових способів.

Негаторним буде також позов власника про усунення перешкод у здійсненні користування майном третіми особами, в яких існували підстави для цього, але вони згодом відпали (наприклад, у разі визнання правочину недійсним, припи­нення договору за правочином тощо).

Дії порушника права власності не обов'язково мають носити незаконний ха­рактер. Право власності може порушуватися, наприклад, особою, яка здійснює ремонтні роботи біля будинку, що належить власнику. У даному випадку має значення встановлення судом факту порушення цією особою суб'єктивного права власності. Поширення на такі випадки правил, що регулюють негаторний позов, пояснюється тим, що він як один із видів речово-правових способів захисту пра­ва власності спрямований саме на відновлення порушеного права, чому не мо­жуть сприяти зобов'язально-правові способи захисту. Якщо ж зазначені пере­шкоди спричинили власникові також майнові збитки, то він має заявити про це окрему вимогу відповідно до правил, встановлених іншими інститутами цивіль­ного права.

2. Підставою негаторного позову слугують посилання позивача на належне йому право користування і розпоряджання майном, а також факти, що підтвер­джують дії відповідача у створенні позивачеві перешкод щодо здійснення ним цих правомочностей. При цьому для задоволення вимог власника достатньо вста­новити факт об'єктивно існуючих перешкод у здійсненні ним своїх правомоч­ностей. Такий висновок є правомірним і не суперечить ст. 48 Закону «Про власність» (чинного до 27.04.2007 p.), яка не ставила право власника вимагати усунення будь-яких порушень (у тому числі, не поєднаних з позбавленням володіння) у залежність від суб'єктивного ставлення порушника до своєї поведінки та інших факторів. Таким чином, право власності, як абсолютне право, має захищатися лише при доведенні самого факту порушення. Так, скажімо, у негаторному позові можуть бути закладені вимоги:

а) про виселення з безпідставно займаного приміщення;

б) про звільнення безпідставно займаних адміністративно-виробничих при­ міщень;

658

в) про звільнення земельної ділянки від самовільно зведених споруд шляхом їх знесення чи усунення інших перешкод у користуванні земельною ділянкою;

г) про вчинення порушником дій, спрямованих на ліквідацію перешкод у користуванні майном (наприклад, зниження поверховості будинку, знесення дамби та відновлення попереднього русла річки);

д) про припинення певних дій чи робіт (наприклад, про заборону спору­ дження дамби, про будівництво багатоповерхового будинку чи промислового комплексу, прокладення залізниці в густонаселеному районі).

Стаття 392. Визнання права власності

/. Власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

і. Позов про визнання права власності на майно подається власником тоді, коли в інших осіб виникають сумніви щодо належності йому цього майна, коли створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності через на­явність таких сумнівів чи внаслідок втрати правовстановлюючих документів, скажімо, на житловий будинок, автомашину тощо. За таких обставин, коли суб'єктивне право власності ще безпосередньо іншими особами не порушене, власник майна може звернутися до суду з позовом про визнання права власності, який матиме самостійне правове значення і не вимагатиме винесення будь-яко­го зобов'язуючого рішення для інших осіб, оскільки у цьому випадку навіть відсутня така сторона, як відповідач.

Водночас можливі позови про визнання права власності, у яких є конкретні відповідачі. До таких позовів слід віднести позови одного з подружжя про ви­знання права роздільної чи спільної власності на те чи інше майно, про визнан­ня права власності на майно, створене відповідно до договорів про сумісну діяльність, якщо це право оспорюється співвласником (співвласниками), учас­ником (учасниками) такого договору.

За загальним правилом ст. 234 ЦПК справи про встановлення юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав вирішуються в порядку окремого провадження. Проте, у разі, якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підста­вах (п. 4 ст. 235 ЦПК України). Оскільки ж статтею 392 ЦК України власнику майна надається право пред'являти позов про визнання права власності, то існує певна конкуренція між матеріальною нормою ЦК і процесуальною нормою ЦПК в частині розгляду таких справ в позовному чи окремому провадженні, що по­требує додаткового врегулювання на законодавчому рівні.

2. Позивачем у позові про визнання права власності може бути будь-який учасник цивільних відносин (фізична чи юридична особа, держава, територіальна громада), який вважає себе власником (суб'єктом права господарського відання

659

або оперативного управління, іншого речового права) певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб. Позивачем може бути і власник, який втратив документ, що посвідчує його право власності.

Відповідачем у позові про визнання права власності виступає будь-яка осо­ба, яка сумнівається у належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності володіння, користування і розпоряджання таким майном, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин.

Застосування позову про визнання права власності можливе лише за умови, що особи (йдеться про осіб, які не визнають, заперечують та оспорюють право власності) не перебувають із власником у зобов'язальних відносинах. Позиція розробників даної норми цілком зрозуміла. Права, у тому числі право власності осіб, які перебувають у зобов'язальних відносинах, повинні захищатися за допо­могою відповідних норм інституту зобов'язального права.

3. Вимога про визнання права власності може бути додатковою до іншої ви­моги (наприклад, до позову про витребування майна з чужого незаконного во­лодіння, про усунення порушень права власності, не пов'язаних з порушенням володіння, про виключення майна з опису тощо). Спеціальне визнання судом права власності на майно необхідне тоді, коли щодо його належності у позивача відсутні відповідні правовстановлюючі документи, коли це право оспорюється або не визнається іншими особами, зокрема органами державної влади.

На доцільність поєднання в одній позовній заяві кількох позовних вимог звернув увагу судів Пленум Верховного Суду України. У постанові «Про судо­ву практику в справах про виключення майна з опису» від 27 серпня 1976 р. він наголосив, що, оскільки згідно зі ст. 144 ЦПК (ст. 118 ЦПК України 2004 р.) пози­вач має право об'єднати в одній позовній заяві декілька вимог, пов'язаних між собою, в одному провадженні можуть розглядатися вимоги про визнання права власності на майно і про виключення його з опису (п. 9). Звичайно, такий підхід до формулювання позовних вимог цілком прийнятний і в інших випадках, адже це дозволяє сторонам і суду уникнути розгляду кількох позовних вимог у кількох судових процесах, а відтак досягається економія процесуального часу.

Отже, як свідчить аналіз чинного законодавства і практики його застосуван­ня, вимоги про визнання права власності можуть мати складну юридичну при­роду. Вони можуть бути предметом самостійного позову; поєднуватися з позо­вами про визнання правочинів недійсними, позовами, що випливають із зобов'я­зальних відносин, що мають вважатися основними, а вимоги про визнання права власності —додатковими.

Таким чином, позов про визнання права власності недоцільно ототожнюва­ти з віндикаційним чи негаторним позовом. Він може бути самостійним або до­датковим (супутнім) позовом до іншого речового позову.

Стаття 393. Незаконність правового акта, що порушує право власності

/. Правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Респуб­ліки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом неза­конним та скасовується.

660

2. Власник майна, права якого порушені внаслідок видання правового акта ор­ганом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта. У разі неможливості відновлення попереднього становища власник має право на відшкодування майнової та моральної шкоди.

1. Стаття 16 ЦК передбачає право особи на звернення до суду з вимогою ви­ знати незаконними рішення, дії чи бездіяльність органу державної влади, орга­ ну влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Стаття 21 ЦК встановлює загальний порядок визнання судом незаконними та скасованими правових актів індивідуальної дії, а також нормативно-право­вих актів, виданих органом державної влади, органом влади Автономної Рес­публіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо вони суперечать актам цивільного законодавства і порушують цивільні права або інтереси.

Закон України «Про власність» (ст. 57) також передбачав визнання недійсним акта органу державного управління або місцевого органу державної влади, який не відповідає закону й порушує право власника та інших осіб щодо володіння, користування та розпоряджання належним їм майном.

Позивачем за даним позовом може бути власник або титульний володілець, право власності (або інше титульне право) якого порушене виданням переліче­них актів. Характерною особливістю зазначеного способу захисту є особливий склад осіб, які виступають відповідачами за даним позовом. Так, відповідно до ст. 393 ЦК ними можуть бути органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування.

Умовою для подання цього позову є невідповідність актів, прийнятих зазначе­ними органами, вимогам закону, а також порушення цими актами права власності або іншого титульного права. Незаконність може полягати як у невідповідності акта компетенції органу, який його прийняв, так і в безпосередньому порушенні права власності виданням такого акта. При цьому відповідно до статей 1173—1175 ЦК завдана шкода відшкодовується незалежно від вини зазначених органів.

2. Крім визнання недійсними актів, що порушують право власності, власник має право вимагати також відновлення того становища, яке існувало до пору­шення його права. Отже, зазначений спосіб спрямований перш за все на віднов­лення порушеного права. Воно може полягати, зокрема, у поверненні незаконно вилученого майна. У тих випадках, коли повернути його неможливо, власник має право на відшкодування шкоди, завданої таким порушенням, причому як матеріальної, так і моральної. При вирішенні питання щодо розміру шкоди, яка підлягає відшкодуванню, слід брати до уваги норми глави 82 ЦК, відповідно до яких вона має бути відшкодована у повному обсязі державою, Автономною Рес­публікою Крим або органом місцевого самоврядування.

3. Справи про визнання незаконними правових актів, що порушують право власності, розглядаються з дотриманням норм процесуального законодавства. Так, відповідно до п. 1) ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства України до компетенції адміністративних судів відносяться, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень

661

(нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи без­діяльності. При цьому ст. 171 зазначеного Кодексу передбачає необхідність по­кладення судом на відповідача обов'язку опублікувати оголошення про відкриття провадження в такій адміністративній справі у виданні, у якому цей акт був або мав бути офіційно оприлюднений. Стосовно вимог про відшкоду­вання шкоди, завданої такими незаконними актами, то вони розглядаються в порядку цивільного судочинства відповідно до п. 4 ст. 110 ЦП К України.

Стаття 394. Відшкодування шкоди, завданої власникові земельної ді­лянки, житлового будинку, інших будівель, пов язаних із зниженням їх цінності

/. Власник земельної ділянки, житлового будинку, інших будівель має пра­во на компенсацію у зв язку із зниженням цінності цих об єктів в результаті діяль­ності, що призвела до зниження рівня екологічної, шумової захищеності тери­торії, погіршення природних властивостей землі.

Зазначений спосіб захисту передбачався також ст. 53 Закону України «Про власність». Позивачем у даному позові виступає власник (або титульний воло­ділець) земельної ділянки, житлового будинку та інших будівель, якому заподі­яно шкоду, що призвела до зниження цінності цих об'єктів; відповідачем — упов­новажений державний орган або інша особа, які здійснювали на території влас­ника або прилеглій до неї території діяльність, що призвела до зниження цінності будинку, іншої будівлі чи земельної ділянки. При цьому обов'язковим наслідком такої діяльності відповідача є зниження рівня екологічної, шумової захищеності території та (або) погіршення природних властивостей землі. Якщо дії відпові­дача призвели до інших наслідків, то власник має право захистити порушені права за допомогою інших способів захисту. Доречно зауважити, що дії відпові­дача не обов'язково мають носити протизаконний характер.

Розмір збитків, що підлягає відшкодуванню, визначається відповідно до по­ложень глави 82 ЦК та Порядку визначення та відшкодування збитків власни­кам землі та землекористувачам, затвердженого постановою КМУ від 19 квітня 1993 р. № 284. Згідно із зазначеним Порядком, розмір збитків встановлюється комісіями, створеними Київською та Севастопольською міськими, районними державними адміністраціями, виконавчими комітетами міських (міст обласно­го підпорядкування) рад. У разі, коли збитки заподіяні погіршенням якості зе­мель або приведенням їх у непридатність для використання за цільовим призна­ченням, до складу комісій включаються також представники санітарних і при­родоохоронних органів. За результатами роботи цих комісій складається відповідний акт.

Порядок визначає обов'язок відшкодування не лише збитків у повному об­сязі, а й відшкодування неодержаних доходів у строк не пізніше одного місяця після затвердження актів комісій. При цьому розмір збитків визначається відпо­відно до реальної вартості майна на момент заподіяння збитків, проведених ви­трат на поліпшення якості земель (з урахуванням ринкової або відносної вар­тості).

662

РОЗДІЛ II РЕЧОВІ ПРАВА НА ЧУЖЕ МАЙНО